21.03.2020 19:40
Без обмежень
19 views
Rating 5 | 2 users
 © Арсеній Троян

Залишаючи Місто

замальовка з посткороновірусного, нового світу....

"Колись давно люди вміли літати...", - тихо говорить чоловік, ховаючи під шапку ледь сиве волосся. "Як це? - питає хлопчик. - У них були крила?". Чоловік сміється. "Ні, - говорить, - у них були спеціальні машини". "Які? - не вгаває хлопець і тицяє в сторону. - Як ця?". Чоловік переводить погляд і відсвіток багаття вихоплює іржавий силует уже втопленої в ґрунт автівки, яка конає під стіною. "Ні, - заперечує чоловік, перевертаючи в багатті дровиняку. - Ті були більші. І ширші. Але ... в них були крила". "Машини з крилами? - не вгаває хлопець. - Як вони ж ними махали? Чи крила були не із ...". "Заліза", - підказує чоловік, ворушачи багаття і замовкає. Вогнище тріскотить і тихо плюється іскрами, світло полум`я освітлює замурзане обличчя хлопця, яке закам`яніло в очікуванні відповіді. Його лице було таке серйозне, що чоловік засміявся. "Ти занадто малий, щоб це пам`ятати, - усміхаючись сказав він. - Завтра все побачиш...".

У березні ще будить холод. Хоча дні вже починаються теплі, а от вночі зима ще гуляє, сковує калюжі льодом, підхоплює теплий видих і перетворює його на пару. Ледь сіріє. Над темною смугою будинків поволі піднімається сонце, десь далеко виють пси і затихають. Стає тихо. Купа попелу дихає теплом, тому хлопець тримає над нею руки, періодично приймаючи їх, ховає в кишені старої куртки, а потім знову підносить до того, що колись було багаттям. "Ти що, вже прокинувся?", - глухо озивається чоловік, ще в широке горло светра. "Я і не лягав...", - озивається хлопець втомлено. "Чому?". Хлопець зітхає: "Дуже хочу побачити машину, які вміє літати...". "Ага! - аж повагом говорить чоловік, підводячись. - Тоді став воду і діставай боби. Треба підкріпитись. Дорога буде довгою".

Сонце сліпило очі, але тепла від нього не було, хоча і чоловік сховав свою шапку в старий наплічник, і хлопець розстібнув куртку, показуючи білому світу цілий калейдоскоп шмаття, яке йому правило за светр і сорочку водночас - від руху завжди тепло.

Вони йшли широкою ґрунтовою дорогою, яка ще лежала скована весняними заморозками, а по обидва боки безмовно спостерігали битими вікнами одноповерхові будинки. "А довго йти?", - запитав хлопець. "Довго, - кинув, не обертаючись чоловік, - ми тільки почали. Ти вже втомився?". "Ні, - ствердно кинув хлопець, хвацько ламаючи кригу в калюжі, а потім додав - Але було швидше, якби я вмів літати".

І вони йшли. На колись живій, заповненій автівками автостраді панувала пустка, а прямо посередині стояла лисиця і уважно спостерігала за подорожніми. Височезний офісний центр почав хилитись, і ще рік-два він з гуркотом впаде на землю, здіймаючи хмари пилу, і так і лежатиме - шматками каміння, уламками скла. Трамвайні колії вже майже зникли під шаром пилу, ґрунту, як і асфальт та бетон, однак стара, царська бруківка була міцною і тривкою. Схоже, що вона існуватиме вічно. У ботанічному саду панував справжній ліс, заплутаний, хаотичний, поки що безлистий і від того похмурий. Метро ще не відійшло від зимового паводку - там, де колись кожні п`ять хвилин гуркотіли масивні залізні велетні-вагони, колихала води справжня ріка, і лише той, хто знає шлях, міг пройти, адже ця ріка, як і будь-яка, мала береги. Було темно - метро будувалось на совість, його дах ще не пробили ні сніг, ні дощ, але ясно, що це справа часу. Мармурові стіни вогко відсвітлювали в кружальці ліхтарика. На поверхні за високими огорожами темніли плями заводів і фабрик. Потім - лабіринти висоток, дитячих майданчиків, парків-лісів, і навколо - нікого, тільки сонце над головою, навіть пси не озивались.

Коли день почав згасати, подорожні зайшли в колишній приватний сектор. По одну сторону тяглись будинки, по іншу - в`язниця (хлопець так і не зрозумів, навіщо вона). Парк, як і годиться, перетворився на ліс, і лише відсутність листя не давала можливості завжди голодній міській фауні влаштувати в ньому засідку. Чоловік це знав, тому сміливо ступав уперед. "Ну коли вже дійдемо? - втрачав терпіння хлопець, віддихуючись. - Я вже хочу побачити той літак!". Чоловік зупинився і показав поперед себе. "Так дивись!", - сказав. Хлопець відкрив рота від здивування і підійшов ближче. То був дійсно літак, який його описував чоловік. Він ніби зависнув у старті над землею й гострим вістрям носа цілив у небо, і, здавалось, що від ривка його тримала лише кам`яна брила, на якій він був закріплений. "Ти ж сказав, що літак металічний? - запитав хлопець чоловіка, обережно доторкаючись до постаменту. - А тут знизу камінь...". "Справжні так, з металу, - відповів чоловік, сідаючи на дивом уцілілу лавочку. - А це пам`ятник...". "Що?". "Пам`ятник, - повторив чоловік. - Колись люди шанували машини, які створювали, і увіковічнювали їх таким чином. Бо до інфекції вони літали на великі відстані, навіть один до одного в гості. Ну так - якщо хто бажав, міг взяти квиток і прилетіти до когось за тисячу кілометрів, і все це за пару годин... Тоді здавалось, що це найкраще, що могло придумати людство. Але цей здобуток став причиною вимирання, бо якось одна людина прилетіла до друга, який був хворий. Друг про це не сказав і заразив свого товариша. Той наступного дня полетів додому і передав інфекцію іншому. І так захворіли тисячі, мільйони... І знаєш, хто в цьому винен?". Хлопчик завмер, не зводячи погляду з чоловіка, а той показав пальцем на пам`ятник і сказав: "Літаки. Вони вбили своїх творців". Хлопець злякано ступив крок убік і чоловік засміявся: "Не бійся, цей літак безпечний. Бо він уже нікуди не полетить".

І подорожні пішли далі, цього разу до краю міста, всім своїм єством відчуваючи, що вони були в ньому єдиними живими людьми. Сонце лизало їхні спини, косими стрілами намагаючись вцілити в голови, щоб хоча б так затримати їх, хай навіть на краю, але вони йшли і йшли, і скоро зникли за обрієм, зникло і сонце, залишивши в темряві порожні будинки та холодний березневий вітер.

  • Увага! Не забудьте ...





 20.03.2020



Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.03.2020 08:35  Каранда Галина => © 

Армагедець...
Думаю, після всього любов людства (і моя теж) до всяких апокаліптичних фільмів/романів різко знизиться...

Написано чудово. 

 22.03.2020 08:33  КАЛЛИСТРАТ => © 

Така у нас доля! )))

"Чем лучше, тем хуже"
Опять всё с Африки начнётся, а потом ещё жди пока негры станут белыми )))

Спасибо за рассказ! 

Публікації: Арсеній Троян

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше