Здогад
Так тихо, що хочеться спати. Що то за пташка щебече? Переспів у насолоду, − шкода, що не знати назви. Дякується просто в захмарене небо. Чи ж йому мало дякують, що так затьмарилося надовго, а чи ж сумує також за сонцем? А-а, − байдуже з дощами, бо все рівно спокійно, може ще й затишніше…
Сиділа на призьбі баба Марія та й не вірила, що вона вже стара, бо вдихала життя що мала дитина і раділа від того, що ходить в силі та здоровому тілі вже майже сто літ. І здавалося їй, що може переробити купу справ запросто, як в молодості… Однак, тепер не бачилося в тому великого сенсу. Аж зараз до неї дійшло, що все, що вона робила, було для того, аб` слухати музику гір отак, як зараз, - без метушні, переживань, надокучливих обов’язків та планів.
Виростила чотирьох дітей та вісім онуків. Все подвір’я ладнала – квіточки щоби були, сад доглянутий, господарка велика з худобою та м’ясидлом всяким… Не було коли отак сидіти та слухати свій рай…
Так довго йшла до того здогаду повз біль в руках та одвічну втому… А чом ще п’ятдесят літ тому отак не сілам та не почулам своє серце, га? Так-так! Сто виправдань і пояснень поспіль. А чи ж тих кілька хвилин перерви завадили б роботі? Г-ге-ех! Шкода… Шкода, що не знаю, як кликати оту пташину…
