15.06.2020 19:01
18+
13 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Леонід Пекар

Виховний процес, або педагогіка, як мистецтво

Виховний процес, або педагогіка, як мистецтво Частина 1

Маргарита Геннадіївна вампір досвідчений. Викладаючи багато років математику в школах та гімназіях, вона жодного разу не виказала себе і не дала приводу школярам, чи їх батькам навіть запідозрити існування іншої раси, іншої форми життя поруч з найдорожчим, що є в будь-якого «царя природи» – поруч з нащадками.

Невисока, рожевощока і товстенька вчителька математики дозволяла собі носити убрання, яке їй геть не личило, або поводитися настільки екстравагантно, що годі було запідозрити під тим образом хижака, що вдало маскується. А коли нахабні дітиська зображали свою викладачку у вигляді товстої гусені в ядучо-жовтій сукні, з кільцями складок жиру і іклами, замість незмінно доброзичливої посмішки, або передражнювали манеру підспівувати навушникам – то мусили лишатися після уроків для «бесіди». Весела вчителька, яка до певної межі дозволяла жартувати над собою, раптом ставала схожою на сержанта з фільмів Стенлі Кубрика, виголошувала покарання і повернувши на лице доброзичливий вираз, пританцьовуючи під завивання з навушників, зникала за дверима класу. Це схоже було на якусь гру, так швидко змінювалися маски на обличчі людини. Дурненькі дітлахи й не здогадувались, що зовсім не усмішка і не грізний сержант є справжніми на обличчі, а невловимий момент переходу між машкарою, коли на долю секунди, замість людського обличчя, з’являвся вишкір морди мешканця серпентарію.

Хтось, мабуть, таки помічав за дурнуватою грайливістю досвідченої вампірки характер, якому личать вигострені ікла, але жоден з зарозумілих школярів, чи їх набридливих батьків не бив на сполох. Годі й казати про застосування святої води та осикових кілків. Діти слухняно лишалися на виховні бесіди та індивідуальні заняття, не розуміючи в який зашморг запхали свої голови. Дарма, що перевиховані учні пам’ятали лише початок бесіди і її кінець, нічого не пам’ятаючи про те, що було всередині. Дарма, що школярі, які мріяли підтягнути математику, приходили до тями вже після завершення індивідуальних занять і здивовано витріщалися на чернетки, списані власним почерком, хоча, як їм вдавалося провести всі обчислення, лишалося тільки гадати.

Не все в житті Маргарити Геннадіївни складалося гладенько. Місця проживання і роботи доводилося періодично змінювати, через конкуренцію з іншими вампірами і андрофагами, чи аномально обережну здобич, яка відразу по приїзді нової вчительки шарахалася від квадратних рівнянь і інтегралів, і від нової вчительки, як зрілий вчитель від грошей батьківського комітету. Також доводилося заводити нову сім’ю, бо домочадці неприродно швидко старіли – Маргарита Геннадіївна, за потреби, тихцем живилася їхніми життєвими силами, або ж самі члени сім’ї мимоволі починали пити соки з оточуючих і могли перетворитися на повноцінних упирів, та почати боротьбу за угіддя зі своєю мамцьою.

Бувало, що навколо ослаблених постійною увагою Маргарити Геннадіївни жертв починала збиратися така собі профспілка посіпак, або ж упирів-початківців, які через несміливість не здатні були годуватися самі. Немов риби-прилипали, що всюди мандрують з акулою і живляться рештками її здобичі, або ворони, що радо летять поживитися дрібними шматочками на подвір’я де працює сокирою різник – бліді запопадливі істоти живилися від зроблених досвідченим хижаком ран. Та з часом їх ставало настільки багато, що між вампіркою і її жертвами з’являлася глевка перепона з увічливих усмішок, вибачень – «пані зараз немає вдома», та манірного «чим вам допомогти?». Нічого не лишалося, як перетворити на жертву одного з посіпак. Зовсім не для себе – нехай Мара боронить її харчуватися з подібних істот – для тих, хто її так щільно оточив. Зграя випивала бідолашну жертву за кілька тижнів і так розохочувалися до поживи, що деколи доходило до справжньої крові. Незрячі і слабкі у тьмяному світі, де живляться і облаштовують справи справжні вампіри, посіпаки не розуміли природи свого потягу і не знали, що відбувається з ними насправді. Шостим чуттям, наче нюхом, відчуваючи, як сили тікають з ран жертви, упирівські прилипали сповзалися посмакувати чуже життя, як колись сповзалася чернь смакувати публічну страту.

А бувало…

– Закриваємо книжки-зошити. Ховаємо все. Лишаємо ручку і одинарного листочка. Пишемо самостійну роботу, – Маргарита Геннадіївна задоволено спостерігала, як по обличчям школярів розтікається щира розгубленість.

– Як самостійна? Лишилося п’ятнадцять хвилин до кінця уроку, – запротестували діти.

– Тож не віднімайте в себе час.

– А як же нова тема, ви мали пояснити…, – жалібно скривилася Настя Гончарук з першої парти.

– Опрацюєте вдома, самостійно. Хто здає ЗНО з математики? Ліс рук, – констатувала вчителька, коли вгору несміливо піднялося аж три руки. Одним словом – лінгвістичний клас. – Хто здає ЗНО з математики, можуть лишитися на додаткове заняття. Решта звикайте до самостійності. Вам ще до олімпіади з англійської готуватися.

Вчителька прикрила рота долонею, вдаючи що позіхає, уриваючи тим самим подальші суперечки. Дітиська, зрозуміло, переживають за оцінки, іншого вони не знають. Як і їхні батьки. Влітку влаштували справжні «дикі лови», аби потрапити в єдиний лінгвістичний клас. І не знати чиєї вини тут більше: батьків, натхненних проповідями міністерства освіти, щодо елітарності вивчення іноземних мов; чи керівництва гімназії, котре вирішило загравати з мовниками в закладі з математичним спрямуванням.

Щось неладне коїлося у їх школі. Невловимо щось електризувало тривожним очікуванням шкіру на шиї та потилиці. Скошені погляди колег, незвична запопадливість нового батьківського комітету школи, ляклива сторожкість учнів на уроках.

Щось насувалося. Щось недобре відчувалося в осінніх протягах. Маргарита Геннадіївна відчувала це, як ніхто інший. Вся її справжня, ретельно замаскована, хижацька натура, як добре вимуштруваний гончак роздувала ніздрі, загострювала слух, видивляючись у темряві майбутнього ознаки чергової біди.

А їх вистачало у житті звичайної вчительки математики і в довгому, насиченому житті упириці. Спогади про те звичайне людське життя, ховаються під пилом часу, під пластами подій останніх століть, за стіною фільтру почуттів і відчуттів, які відділяють, відокремлюють її теперішній світ від яскравого дитячого сну, що перетворився на нічне жахіття.


Перший спогад – як весело усміхається мати, як усміхається батько, хоча усмішка ховається в світлій бороді, і бере її маленьку на руки, а чорна ряса пахне ладаном, горілим воском і вином. Світлі безтурботні дні на березі невеликої сибірської річки. Дерев’яна церква, де служив батько, козачий остріг і ліс навколо села, що притулилося до невеличкої дерев’яної фортеці, – ось і весь її світ.

Маленькою вона, як заведено було в їхньому домі, хрестилася і бурмотіла незрозуміле і від того смішне: «Іже єсі на небесі», а потім материною мовою – зрозумілий отченаш. Пізніше водила пальцем по сторінках «Часослова» і «Апостола», по яким вчилася читати, а побачила це якась із дівиць в незграбному сарафані і матір заборонила діставати книги при сторонніх. Розповіла, що місцеві кажуть: «Нє бабьє то дєло», і що письменних жінок тут вважають відьмами. А що роблять відьми, відомо з казок, яких батьки розповідали вдосталь: старі, страшні, баби з гачкуватими носами постійно намагалися зжерти княжича, воєводу, чи якогось козака, або ж наслати на них чортів. Служили відьми Змієві, або Буняку, хоча й була між ними взаємна неприязнь.

Звісно, мати хотіла вказати дитині, що відьом вважають небезпечними і тому бояться, але хіба може знати дитина, що страх, часом, штовхає людей на страшні речі. До того ж була в їх селищі своя відьма. Мабуть несправжня, бо мати називала її дорошенчихою, і аж ніяк не Зміївна, чи Бунякова. Жила та на околиці, ближче до лісу, ніж до острога.


Шкільний дзвінок, що голосно прикінчив урок і нахабно відірвав Маргариту Геннадіївну від спогадів, схоже, дав команду школярам голосно скаржитися на нестачу часу і виканючувати від вчительки обіцянку не ставити поганих оцінок.

– Звичайно ж не буду, мої ви цуценятка, – посміхнулася вчителька.

– А чому цуценята? – поцікавився Влад Дячук.

– Ви такі ж милі і беззахисні, – її усмішка стала ще ширша. – А ще наївні.

На противагу галасливій метушні шкільних коридорів, у вчительській спокійно і тихо. В кого заняття – розійшлися по класах. Лишилися лише ті в кого було вікно в розкладі. Кілька викладачів. Всього кілька людей, але десь на периферії тривожних очікувань ворушиться сумнів.

Євгенія Вікторівна, вчителька зарубіжної літератури, перехопила її погляд і розтягула губи в тонку, криваво-червону від нової помади, штучну посмішку. Завжди сіра і непомітна, схожа на рябеньку курочку на сільському подвір’ї, яку лише лінивий не скубне: на голові гулька, ситцеві сукенки, мештики на низькому, блякла, ледь помітна косметика, – перетворилася на леді-вамп вчительських корпоративів – із ідеальною зачіскою і у сукні з Vovk.

– Вже повернулися з курсів? – Маргарита Геннадіївна вдала, що подібні метаморфози відбуваються з вчительками мало не щодня. – Можливо, й мені не завадить з’їздити.

– Та вам зовсім ні до чого їхати. Ви ж у нас досвідчений… педагог, – червона усмішка продовжувала спотворювати обличчя колеги кривавою розперіхою.

– Так, досвідчений, як ви кажете.

– Час уже вам і самій передавати досвід, – здавалося, якщо Євгенія Вікторівна відкриє рота, то продемонструє світові дві пари довжелезних ікол.

Ось воно яке спокійне життя вампіра – сиди на узвишші і стережи своє стадо. Майже, як старозавітний пастир. Відганяй хижаків. Інших, хто прийде ласувати твоїм м’ясом. Не дай завестися шолуді, відділяй від решти хвору і слабку вівцю, а надто сильну послаб, щоб не чинила опору і не стало це поганим прикладом для всього стада.

Нічого складного. Аж тут таке. А здавалося, що всі гнізда упирів вона зачистила і спалила. Але з’являється новонавернена нахаба, шкіриться гадюкою і, очевидно, претендує на її угіддя. Хижакам не властиво кидатися на інших хижаків. Здебільшого все зводиться до демонстрації сили. Отже, за колегою стоїть хтось, або щось дуже впливове. Або ж вона вважає того хтось впливовим. І діяти на випередження пізно. Доведеться реагувати на обставини, в які її поставили. Головне, не проґавити перший удар.

– Мого досвіду вистачить на всіх, – розтікається медом Маргарита Геннадіївна і повертається до своїх справ.

Вечірні напівтемні коридори школи ще пам’ятають денний дитячий гомін і не дають звукам кроків вільно літати між стін, тісно прив’язуючи їх до підборів і підлоги. Варто темряві взяти гору над втомленим світилом і зробити з вікон чорні дзеркала, що відбивають лише світильники і спотворені фігури запізнілих відвідувачів – звуки полинуть увсебіч і заживуть своїм життям, як в старому давно покинутому палаці. Будуть це звуки кроків, чи шелест одягу, чи бряцання по паркету оздоблених сріблом піхов домахи.

Довга пам’ять приносить неприємні сюрпризи, коли звичну настороженість підміняє давно забутими спогадами. Кроків Маргарита Геннадіївна не почула. Лише відчула порух повітря і на плече легко лягла холодна рука.

Таки проґавила. Хоча й не чекала активних дій так скоро. До обличчя Євгенії Вікторівни приросла все та ж непристойна криваво-червона пляма нової помади. Хоча могла бути зовсім не помада, а кров котрогось із заблукалих батьків. Цих неофітів ніяк не розбереш, одні кілька місяців займаються самокопаннями, хоч уже пізно, інші шаленіють від голоду, втрачають самоконтроль і гинуть. Від чого, це вже інша справа.

– Ми не закінчили нашу розмову, – улесливо муркоче Євгенія Вікторівна. – Ви так не вважаєте?

– Мене чекають на батьківських зборах. Після я…

– Ваш улюблений лінгвістичний клас? – поблажлива гримаса перетікає в зневажливу. – Ваші ягнята, як ви кажете. Барани і вівці ще не здали гроші у фонд школи, можете не поспішати.

– Як скажете, – Маргарита Геннадіївна відступила на півкроку, намагаючись відновити безпечну відстань. Гострий слух колеги вказував, що після перетворення на упиря не пройшло двох тижнів. І невже вона десь бовкнула про овечок і це дійшло до вчителів. – Можливо, скажете хто… просвітлив вас? – старанно добирала слова щоб не спровокувати агресію чи навіть роздратування, але не вийшло.

– Яка вам різниця? Ви відстали від життя. Не знаєте, що відбувається навколо. Не знаєте хто відбувається. Вам час відкласти свою патерицю і лишити турботи на молодше покоління. Не вважаєте?

Маргарита Геннадіївна завела руку за спину і стиснула в кулак. Зіниці співрозмовниці на мить розширилися і чорні довгі пазурі, що стирчали з під нарощених нігтів, розмитою плямою пронеслися перед носом вчительки математики.

Молодим упирям та упирицям на варто вступати у бійку з досвідченішим бійцем. Особливо коли в тебе за плечима жодного полювання на людину, не те що протистояння такому ж мисливцю.

Неофітка промахнулася, втратила рівновагу і нахилилася вбік, відкривши противнику ребра, куди прилетіло два потужні удари, і впала на одне коліно.

Маргарита Геннадіївна стояла в тій же позі на тому ж місці. Молодим є чого повчитися у старших. Справа не в силі і швидкості реакції, а в тому, щоб примусити противника рухатися, як потрібно тобі. Тоді вибір зброї за тобою.

– Бесіда пройшла в дружній обстановці і носила конструктивний характер, – резюмувала вчителька математики. – Йдіть потренуйтеся на кошенятах. І я зараз не жартую.

Настрій було зіпсовано. Влаштовувати яскраву презентацію перед дорослою аудиторією не було бажання, а можливо й сенсу. Якщо вона хотіла, то після її промови, батьки виходили майже щасливі, навіть найбільш упереджені. Сьогодні вона відповідала сухо і коротко. У вчителів теж бувають погані дні і вони теж бувають не в гуморі. А коли одна з мам стала допитуватися щодо оцінок, які в її доньки стали значно нижчі, ніж в попередньому класі, довелося її ошелешити:

– Всі діти отримують оцінки, які заробили.

– Це все, що ви хочете сказати? – наполягала чиясь мама.

– Так.

– Хочете сказати, що нашим дітям попередній вчитель завищував оцінки? – але в голові Маргарити Геннадіївни питання прозвучало інакше: «Хочеш сказати – наші діти тупі?»

– Так, – не кліпнувши оком відрізала вчителька математики.

Так, дорогенькі. І ви тупі, і ваші дітки. Бо математика не головне зараз для них. Не математика і не школа. В біднесеньких підлітків гормональний зсув через дорослішання, а поруч ошивається ненормальний монстр з таким же проблемами. А ви віддали чад у руки незнайомих людей і вважаєте, що вони комусь потрібні в цих стінах. Хто ж їх навчить життю, як не дорогенька Маргарита Геннадіївна?

– Якщо це все, то я піду, – Маргарита Геннадіївна вичавила із себе посмішку.

– Приходьте на виставку, – озвалася класний керівник. – Мама нашої учениці надала свої роботи перед виставковим туром по країні, – і поворотом голови вказала на матусю, котра щойно діставала питаннями.

– Яка тема виставки? – вчителька повернулася до художниці.

– Україна міфічна, – натомість відповіла керівничка. – Лісовики, домовики, мавки. Дуже цікаво, знаєте.

– Обов’язково завітаю, – запевнила Маргарита Геннадіївна і рушила до дверей, але боковим зором помітила на обличчі матусі-художниці посмішку.

«До чорта фальшивих посмішок, як на один день», – майнула думка.


Осінь, для Маргарити Геннадіївни – улюблена пора. День, поступово усихаючи, дає більше часу і простору для створінь ночі. Вистачає часу полювати на зайд, облаштовувати власні справи, або нічним птахом кружляти над містом, не втрапляючи в зрадливе штучне світло ліхтарів. Лише з роботи додому діставатися до нудоти довго і тоскно – сидячи на заяложених сідниках маршруток, спостерігати, як повільно за брудними вікнами проповзають огидні фасади сірих коробок будинків.

Зупинка недалеко – через парк, обійти будівлю РАГСу – архітектурний виродок епохи совкової манії величі – і, залежно від настрою, перейти дорогу. Тільки обережно. Краще обійти одного чи двох заблукалих привидів, яких тут почастішало. З настанням темряви вони могли тьмяними плямами дрейфувати під деревами, невимушено уникаючи блідого світла економних ламп паркових ліхтарів.

Одного разу Маргарита Геннадіївна необережно підпустила до себе таку неупокоєну душу і мусила кілька годин вислуховувати скарги на важку долю і непутящого сина, який придушив батечка, коли дізнався, скільки грошей в того «згоріло на книжці» під час перестройки. Ледве позбавилася набридливої примари. Повторювати подібне спілкування не було бажання. Це не є страшно, чи небезпечно. Це клопітно.

Щойно переступила поріг школи ­– відчула присутність потойбічних набридах в темряві парку за парканом школи. Поки уявляла, якими шляхами вдасться їх обійти, щоб не потурбувати, роздивилася три темні згустки, немов зіткані з вихорів неспокійних порошинок. Для людського ока, навіть на периферії зору, це виглядатиме пасмами темного туману, а для Маргарити Геннадіївни очевидно, що три привиди щось беззвучно обговорюють, жестикулюючи і похитуючи головами. Поки вчителька розмірковувала, чи бачила вона коли-небудь, як спілкуються привиди, тьмяна трійця повернула примарні голови в її бік. Саме час неквапливо зробити ноги.

Йдучи вулицею, Маргарита Геннадіївна кілька разів озирнулася на примарні фігури, що беззвучно белькотали чорними дірами ротів і брели слідом за витягнутими в її бік правицями. Ті немов намагалися намацати щось попереду, або освітити шлях розчепіреною долонею. Добре, що їх більше ніхто не бачить – видовище було страхітливо відразливе.

Завернула в двір, намагаючись відірватися від переслідувачів. Впевнена, що лідирував у примарній пробіжці старий знайомий, котрого за скнарість придушив власний син. Як себе поводити з цими новими балакучими нахабами, піди розберися без галасу і зайвої уваги?

Хтось виходив з під’їзду багатоповерхівки – засигналив домофон – і Маргарита, піддавшись імпульсу, прослизнула у відчинені двері, відрізаючи собі шлях до втечі. З іншого боку в будинку були ліфти, тож сходи не часто використовуються людьми, отже був шанс, що привиди не зможуть піднятися сходами і вона матиме час обміркувати ситуацію, в яку сама себе загнала.

Піднялася сходами на кілька поверхів, щоб не чути бурмотіння привидів, схожого на гарячкове лепетання хворого, яке проникало крізь залізні двері, бетонні перекриття і гидким морозцем повзло по стінам під’їзду. Ще поверх, ще. Тут – сваряться під самими дверима, там – істерично кричить дитина, поверхом вище захлинається гавкотом здоровенний пес. Ніде немає спокою. Ще поверх.

Опинившись на останньому майданчику мусила, задерши поділ сукні, дертися по залізних прутах через маленькі дверцята на дах багатоповерхівки, бо два сусіди вирішили перекурити у під’їзді і потрапляти їм на очі, особливо зараз, не хотілося.

Ось воно повітря вечірнього міста: ледь помітно віє теплом від чорної покрівлі, перший холод несміливо спадає з небес і зависає на пів дороги до розігрітого руберойду, ліниво ковзаючи по рештках денних щедрот. Вона стоїть наче в теплій ванні, а плечі огортає нічна свіжість. Ніздрі роздуваються, бажаючи уловити в повітрі запахи перших морозів. Осінь.

– Не підходьте до мене! Чуєте! – кричить молодий чоловік з краю парапету. Він сидить на краю по той бік огорожі, звісивши ноги з даху.

– Боже збав від подібних дурниць. Можете далі гратися в самогубця – я не заважатиму. Тільки не кричіть, – Маргарита Геннадіївна надивилася доста на подібні дурощі.

– Я стрибну! – не вгаває незнайомець.

– Я вам вірю можете не поспішати, – видихає Маргарита. Дурнуваті людиська підперли з усіх сторін, не сховатися.

– Я стрибну і звільнюся від усього. Усі будуть знати… Я їм покажу…, – і ще щось нерозбірливе бубонить чоловік.

– Так, звільнишся. Там внизу вже є троє звільнених. Такі вільні, аж парять над землею. Давай стрибай – будете четверо відриватися.

– Оті, що йшли за вами? – вказав чоловік кудись вниз.

Щоб поглянути униз Маргариті довелося видертися на парапет і перегнутися через огорожку. Внизу, очікувано, під самим під’їздом стирчали три згорблені силуети. Щохвилини котрийсь із трійці витягав уперед руку і тупцяв по невеличкому колу, немов хотів ухопити невидимого метелика.

– Вони, – зітхнула Маргарита, злізаючи з парапету.

– Стоять, – зробив висновок незнайомець. – Чого ж не ідуть нікуди? Він же казав: такої свободи не давав ще ніхто людям.

– Хто – він? – машинально спитала Маргарита.

– Він. Казав: після смерті дороги будуть відкриті усі, куди хочеш ­– туди прямуй. Казав: ніщо не триматиме, ні потреб, ні бажань, які диктує смертна плоть.

– І хрестився двома пальцями?

– Ні, зовсім не хрестився. Казав, що гебрейський бог лише обіцяє, а він дає.

– Та хто ж він? – вигукнула Маргарита.

– Я не знаю, – здивовано вирячив очі незнайомець. – Хочете сказати, він надурив, надурив мене? Мене і інших? Що ж це… Ні! Ні! Не підходьте! Не чіпайте мене! – чоловік відсахнувся, втратив рівновагу і, зісковзуючи у прірву, спробував схопитися за обвислий дріт огорожі, але не дотягнувся і тихо зник за парапетом.

– Придурок, – констатувала Маргарита, яка навіть не зрушила з місця, після того, як визирала на привидів.

Можна кілька хвилин подихати повітрям, поки не знайдуть тіло. Потім приїде поліція, швидка – вшитися буде важче.

Так що ж то за новизна така, що привиди гуртуються, щоб переслідувати своїх жертв? Їх набридливість – річ звична…

– Не підходьте до мене! Чуєте! – знайомий голос відволік Маргариту від думок. Вона здивовано подивилася на незнайомця, котрий нещодавно зник з даху, навіть не попрощавшись. Тепер він знову сидів на парапеті, звісивши ноги назовні.

– Прокляття, – процідила собі під ніс, а потім голосніше звернулася до незнайомця. – То ти геть свіженький. Скільки вже пройшло, як ти перший раз…

Довелося знову пхати вчительский зад на парапет, щоб поглянути під саму стіну, чи не лежить там тіло. Тіла, звісно, не було. Незнайомець знову завів своє «я стрибну», шарпнувся подалі від Маргарити Геннадіївни, зірвався і неквапно поплив до землі.

– Застряг ти тут хлопче. Можливо назавжди, – зітхнула вчителька.

– Як це застряг? – незнайомець знову сидів на парапеті і лише тепер Маргарита звернула увагу на його літній одяг, а той знову заканючив, – Не підходьте до мене.

– Не набридло завивати? Ще цепами почни гриміти, щоб уже з гарантією.

– Чого ви від мене хочете? Чого всі від мене хочуть? – стогнав привид, сидячи на краю парапету.

– Іди до світла, – Маргарита театрально змахнула рукою кудись вгору, – я так у серіалі бачила. Або дочекайся сходу сонця.

– Куди ви? – застогнав привид незнайомця, спостерігаючи, як його нова знайома розмірковує, як простіше спуститися по залізній драбині в під’їзд.

– Ще можна привести священика, хай тут побризкає водою з крану, але це не мої турботи. Я додому. А ти лети, горобчику, – напучувала привида упириця, зникаючи в отворі горищних дверцят.

Це ж треба було так купитися – не розпізнати привида з першого погляду. Сором. Справжній сором. Вона, котра уміла розпізнати будь-які збочені чари, вичистила десятки упирячих гнізд від Іртиша до Вісли, стала караючим мечем для відьомського кодла, яке йшло супереч власній природі – не розпізнала привида. До того ж досить давнього. Якби ще свіженький. Вона, котра вижила після страшного обряду «Єр бусин хун» і чиєю покровителькою стала…

– Поклич її! – прохрипів Маргариті в лице один з переслідувачів.

– Кого покликати? – розгубилася вчителька.

– Поклич Її! – повторив привид і розтанув у повітрі, немов вітер розірвав клаптями темний серпанок.

Знову вона помилилася, привидів-посланців прийняла за звичайних набридливих горопах. Покликати? Чому Вона не прийде сама? Ох ці старі боги, ніколи нічого не роблять просто. Усе має значення. Символи. Приховані смисли. Послання з подвійним, потрійним дном. Але до її візиту потрібно підготуватися.


Цієї ночі їй снилося дитинство. Не рожеве і безтурботне, як воно спливає у спогадах, а справжнє, те що вона пам’ятала, і події, що сталося без її участі, але могли, чи мали статися.


***

 

Коли Івана Самойловича гетьмана Війська Запорозького лиха доля, зла воля і доноси позбавили гетьманства і відправили на заслання до Сибіру – менша донька Анастасія, замість залишитися із матір’ю у Сідневі, рушила слідом за батьком. Серце старого гетьмана і тішилося від такої любові, і розривалося від того, що може чекати на його дитину в достобіса далекому Тобольську, куди його везли доживати віку.

Ще дорогою батько звернув увагу на молодого бідового семінариста, котрого відправили до монастиря в Тюмені. Чималий гетьманський капшук і авторитет – більше, звичайно, капшук – виклопотали для бідного поповича службу священика в острозі, де волок, що ліг на південь, зустрічався з невеличкою рікою Пишмою. Кращого нареченого для доньки гетьман, наразі, не міг і уявити. Що важать дівочі сльози, коли батько вже все вирішив і суворо наказав брати шлюб. Не відправляти ж незаміжню дівку в Україну з молодим козаком, значковим, одним з небагатьох, хто лишився при старому гетьманові. Хай краще той козак нагляне, чи не ображає хто доньку тут, на чужині, вдає із себе служку, чи далекого родича, якому більше ніде не раді.

Повінчали молодих в посадській церкві, що стояла на території острога. Не знати хто радів більше тому шлюбові більше – монахи, які позбулися «хахла-латіняніна» й претендента на утримання з руги, яку встановив цісар, чи батько, котрий відривав від себе дитину і штовхав у доросле життя, щоб його власне непевне майбутнє – якщо не страта, то довічне заслання – остаточно не зруйнували життя доньці. Другого дня батько, тамуючи сльозу, відправляв молодих в дорогу, і напучував, що за козацьким звичаєм молоді не вважаються одруженим, поки не відгуляють весілля. Чи хотів вберегти від дурниць, чи очікував якоїсь іншої розв’язки своєї долі, важко було зрозуміти. Молоді ж і не мріяли про весілля. Одразу по приїзді Анастасія сховала косу під намітку, одягла корсетку і стала для всіх заміжньою жоною, бо на весілля серед чужих людей годі було й чекати.

Частокіл із загострених палів, дві дерев’яні вежі, сіра хата з колод у зруб, стіни якої не знали ні глини, ні вапна, – тут і народилася Марійка, їхній первісток. Не вередливе і допитливе дитя більше годилося до науки, ніж до роботи. Молитви знала досконало, а материні пісні і казки розбирала своїми дитячими запитаннями до мачини. Як стала старша, то ні за кужіль, ні за голку з ниткою сідати не хотіла. Полюбляла глядіти малих, та лишень через те, що не сиділа з ними, мов на прив’язі, у хаті, бо хотіла бачити і знати, що навколо робиться. І ставити питання. Чому до дорошенчихи, яку всі вважали відьмою, жінки ходять вночі, а дівчата під ранок? Чому вдень ніхто не згадує про існування знахарки, а під вечір чоловіки жартують про самотню жінку? Для батьків Марійки, то була чужа людина, хоч і одягалася, як звикла на батьківщини, і розмовляла рідною українською.

Таємничий образ відьми з казок, проста дитяча цікавість, чи прагнення наблизитися до чогось свого, зараз незвіданно далекого, щодня підштовхували Марійку все ближче і ближче до невисокої хатини окрай села. Не могла її не помітити відьма. Тож помітила і покликала до себе. Розповіла про силу трав і землі. Про помічників видимих і невидимих, яких має кожен. Про замовляння і до кого треба звертатися, складаючи їх, а до кого не варто, щоб не нашкодити собі. Питала, що чує і що бачить дівчина навколо себе, що бачить на небі і за небом, і чи може прочитати те, що бачить.



Луцьк, Травень 2019

Публікації: Леонід Пекар

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 15.06.2020 22:53  © ... => Каранда Галина 

Ще друга частина. Оповідання невелике. От тільки якісь проблеми з розміщенням на сайті. 

 15.06.2020 22:25  Каранда Галина => © 

Цікаво.
Далі вже є? 

 15.06.2020 19:10  Каранда Галина => © 

На вечір собі відкладаю)