16.06.2020 19:43
18+
17 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Леонід Пекар

Виховний процес, або педагогіка, як мистецтво

Виховний процес, або педагогіка, як мистецтво Частина 2

Маргарита прокинулася ще до того, як будильник треморними позивами примусив телефон плазувати по столику. Сон упириці дуже чутливий. Вона витратила не один місяць, щоб привести сусідів до потрібного стану млявості і тепер жоден любитель ранкової перфорації стін, чи вигулу дзявкітливих лайноїдів не турбували її сон. В будь-яку пору доби.

І настрій наче нічого. Трішки тривожно. Лише трішки. Щоб покликати Її – потрібно мати хоч невеличку жертву для гості. Про себе теж не варто забувати, бо можна простягнути ноги.

В замкненій шафці рівними рядками стоять невисокі слоїки, де покоїться недоторканний запас: на випадок поранень, чи незапланованих метаморфоз, – сріблясті напівпрозорі прилипали, чимось схожі на слимаків, або товстих великих п’явок, пережерлих даремної крові. Тільки не кров у цих прилипалах. Маргарита Геннадіївна передивляється, чи все на місці, чи цілий посуд, чи не потекла котрась із сріблястих ємностей, чи в безпеці дорогоцінний скарб, який вона збирала роками невигадливого, непомітного життя шкільної вчительки. Тут зібрано силу молодих сердець; бажань; спраги до життя, до його шаленства; спраги до пізнання і перетворення; потенціал молодості, – чого так забагато в молодому тілі і незрілому розумі, який готовий воювати з усім світом за своє місце під сонцем. Дорогоцінний еліксир так швидко перегорає в молодих душах, з їх коханнями-зітханнями, що Маргарита Геннадіївна робить чималу послугу, коли чіпляє прилипал на надміру жвавих школяриків. Все одно що зарядити акумулятор. Автомобілю ж це не шкодить.

Маргарита посміхнулася – так вона себе переконувала, коли наставали роки достатку і не було значної потреби в магічній субстанції. Більше таких помилок вона не робить.

– Сьогодні комусь світить контрольна робота з математики, – упириця, посміхаючись, зняла з полиці порожній слоїк.


Важко було собі зізнатися, але чим ближче ставала школа, тим більше боліла голова. А під самими стінами в очах стало двоїтися, а обриси предметів втратили чіткість. Знову відьомські штучки – Маргарита одразу розпізнала симптоми. Відійшла на безпечну відстань і зателефонувала заучу Галині Сергіївні. Поскаржилась на головний біль та попросила наглянути за дітками на першому уроці.

– Магнітні бурі зараз. Магнітні бурі, – поспівчувала співрозмовниця. – От і Євгенія Вікторівна сьогодні прийшла до школи і мусила повернутися. Теж каже голова болить. Не знаю дорогенька, я за двома класами не встигну. Може попросіть ще когось.

Маргариті Сергіївні потрібно вікно лише на перший урок, бо вирішення її проблеми неквапливо наближалося до неї побрязкуючи садовим реманентом в старому емальованому відрі. Невисока суха фігура, товсті скельця окулярів і ненав’язливий розлад особистості – ось що лишилося від двох вищих освіт і трикімнатної квартири доцентки Східноєвропейського університету після захоплення маловідомими тібетськими практиками.

– Запізнюєтеся, Ізольдо Вікторівно? – упириця не намагалася бути суворою, але гімназійна техпрацівниця перелякано здригнулася.

– Саме вчасно – ще п’ять хвилин, – залепетала та, вказуючи на наручний годинник.

– Спочатку в спортзалі приберіть. Там на стінах порозвішували хтозна що.

Техпрцівниця розгублено закліпала очима, відчуваючи підступ, але ідентифікувати його не могла.

– Колесо сансари не стоїть, – неголосно промовила Маргарита і Ізольда Вікторівна ходою приреченого на страту побрела виконувати чужу забаганку.

Лишається підмовити якогось з алкашів, котрі здають за рогом пляшки, підпалити сміттєві баки, коли там будуть малюнки мамочки-відьми, і шлях до школи відкритий.


Чистити гнізда вампірів не так весело, як здається. Спочатку потрібно знайти джерело інфекції – того, хто проводить древній обряд, замінюючи частину душі примітивними сутностями, мета в яких лише одна – вижити. Не обов’язково він один з них. Але він має загинути першим. Зграя може і не нападе, але всіх їх доведеться знищити. Не можуть по землі вештатися подібні створіння без певної мети.

Так створювали воїнів з давніх часів. Таких, що не знають страху, жалю, болю, сумнівів, чи докорів сумління. Їх не зупиняли втрати, чи поранення. Не зупиняла негода. Вони панували на полі бою, невтомно збираючи криваву данину в ім’я свого бога. Влаштовували засідки і безжалісні лови. Не старіли і не хворіли. Істоти, що підселялись до ампутованих душ, були невсипущими сторожами для своїх носіїв, дбали за безпеку, координацію рухів і постійно вдосконалювали мистецтво вбивства. Та в оплату вимагали силу, яку несе в собі людська кров.

Маргарита Геннадіївна швидко розпитала в колежанок, де нелегка носила Євгенію Вікторівну перед її трансформацією, «погарнішала як», і не стала відкладати справу. Гадалося, що доведеться труситися поїздом до Одеси, там вишукувати секту кривавих маніяків, встановлювати всіх її членів і тоді завершувати справу. А тут на тобі – все під боком.

Аудиторія центру післядипломної освіти Східноєвропейського університету нагадувала класну кімнату в середньостатистичній школі: столи, стільці, на стіні дошка. Лектор щось довго бубонів про поезію шумерів і Гільгамеша. Якимось чином приплів сюди Тибет і став зачитувати незрозумілою мовою вірші з принесеної книги

Блакитне небо за вікном залилося індиго. Кольори в аудиторії зблідли, неначе вицвіли. Голос лектора доносився немов здалеку, з іншого кінця довжелезної зали. Здавалося ось-ось на стінах з’являться смолоскипи і грайливо затанцюють тіні. Ось як ці. Але ці нерухомі, постають, виростаючи з підлоги. Відділяються від стін і безшумно спливають до закляклих слухачів.

Маргарита зважила в руці пляшку води, щойно позичену в сусідки, і блискавичним рухом відправила її в голову лектору. Від удару того відкинуло на дошку. Падаючи, він вдарився об стіл, підскочив і лише тоді гримнувся на підлогу.

Тіні мить повисіли над імовірними жертвами і розчинилися в повітрі, повертаючи небу його колір.

Джерело ліквідовано. Неофітів можна виловити пізніше. Достатньо взяти списки – хто відвідував ці заняття. Якби ще знати де той дурник узяв такі книги, і чи не в нього навчалася гімназійна техпрацівниця. Але це пізніше. Треба забратися звідси, поки сплячі красуні не прочуняли. Хтозна, може хтось прийшов саме за красою і молодістю, а тут – невдача, у вигляді охололого тіла.


***

 

Тієї зими важко захворів батько. Кашель роздирав груди, крутило кістки та кидало в піт. По ночах він марив і хрестився уві сні. У ті часи крім поста і молитви інших ліків не знали. Так батько і робив, ще більше виснажуючи хворе тіло. На прохання матері: дозволити покликати відунку, – сварився, що мати буде сама у раю, без нього. Після чергової палкої молитви, щедро пересипаної обітницями, батькові стало легше і він повірив, що хвороба відступила. Аж поки не впав без тями у церкві під час служби. Мати вже цього разу не зволікала – покликала відьму, але та відмовилась допомагати. Сказала, що силою вона допомогти не зможе, якщо хворий відмовився від лікування. Матір, даремно що попадя, з пліток знала про шамана у лісах неподалік і відправила служника розшукати його. Обіцяла золоті гори, аби привів лісового чоловіка.

Коли прибув шаман, батько навіть на приходив до тями. Заклинач духів узявся до роботи і під ранок другої ночі, обкурений травами, обкладений шкурами диких звірів, батько попросив води. «Ще одна ніч, – казав шаман, – і духи повернуться звідки прийшли.» Батько наказав прогнати нехристя. Повертаючись до тайги, заклинач духів попередив служника, що дух повернеться, але не у вигляді хвороби господаря.

Весною стала гинути худоба. Почалося з роздертої вовками корови. Далі більше. Якусь тварину роздирали на клапті, з якоїсь випивали кров. Птицю, начебто, душили куниці. Місцевий люд почав говорити, що хижаки доїдять худобу – візьмуться за них. Батько, позаяк священик, провів хресну ходу, та це не допомогло.

Страх примусив людей шукати винного і вони знайшли. Привезли і привселюдно стратили шамана, а на ранок в стайнях знайшли кілька знекровлених коней.

Аж тут розумниця Марійка тихцем похвалилася подружкам, що треба було село оборати, тоді б нечиста сила не змогла потрапити всередину кола. Дізналися про те дорослі і весь гнів обернувся на дитину. Мовляв, вона і є тим духом, бо звідки може таке знати.

Рятуючи доньку від розправи, матінка Анастасія вказала на знахарку – відьму дорошенчиху – лише та могла таке знати, тож у неї і треба питати. Гадали недовго – вхопили відьму, скрутили руки мотузками і кинули в річку. А поки в’язали, вона в свою останню годину гукнула:

– Підступ в крові у вас! Ні віри, ні вірності у вас! Як і дід ваш… Юда вашого Бога один раз зрадив, а Петро тричі. А дід ваш тричі по тричі нарід свій зрадив! Хай Мара вас всіх забере!



За кілька днів до батька прийшов один із тих стрільців, які учинили розправу над знахаркою, і розповів, начебто в лісі блукає корова, яку загризли вовки, тож потрібно знову шукати, чи де немає якої відьми. Батюшка облаштував могорич відьмоловам, та кілька днів пригощав, сподіваючись, що горілка вимиє з голів дурощі про відьомство. Розігріті оковитою стрільці з воєводою учали чіплятися до жінок і обговорювати свої хворі фантазії. Батько не в силах терпіти подібного – отруїв горілку, яку ставив на стіл відьмошукачам. Воєводу зілля не взяло, тож його дорізав служник. Поховавши тіла в далекому яру, батько дні і ночі відмолює пролиту кров.

Чутки про мертву корову виявилися правдою – бездиханну тушу з роздертим боком, яка витріщається на всіх збляклими очима, бачило кілька людей. На додачу, якісь московитські баби стали розносити плітки, що бачили в лісі анчутку. Котрісь заперечували, казали – то полуденка. Мало не билися. Хто колись спілкувався з місцевими татарами стверджували, що то албасти. Баби сварилися і ніхто не звертав на те увагу. Але коли стали пропадати люди – відправили гінця до Тюмені.

Старий козак з околиці, жінка купця, двоє дітей, хто несподівано зник із села, за тиждень стали повертатися домів. Усі мовчазні, похилені, наче виснажені хворобою. Пізніше повернулися стрільці, що відправилися в ліс шукати дітей. Спочатку кілька дні в стояли на узліссі, самим своїм видом наганяючи страх на все село. Потім їх ставало все більше. До мертвецьких опудал стрільців додалися нерухомі незнайомці, яких раніше начебто не бачили в селі, але потім упізнала в них мисливців-хутровиків, які минулого року вже приїздили на торговища. Здається, того ранку, коли батько всадовив на воза матір із Марійкою і з її братами і сестрами, та відправив до Тюмені, на узліссі стояв мертвим сном чи не весь волок, який мав приїхати на їхнє торжище із Тобольска.


Батька потім так і не вдалося розшукати. Як і самого острога і півсотні хат навколо нього. Одного разу лише повідомили: хтось бачив обгорілі скелети хат десь біля старих курганів, але це було все, що вдалося дізнатися.

І самі кургани були місцем дивним. Місцеві татари своїх покійників ховали на всяк різний манір: спалювали, підвішували на деревах, або вкладали на ноші, закопували, або відправляли в останню путь на човнах, – аби лиш ті не торкалися землі в околицях рукотворних пагорбів. Невідомо, коли і звідки взявся такий звичай, до розорення острога, чи після.


***


Вистежити людину не так складно. Здійснюєш з тілом метаморфозу і обираєш тварину, тіло якої зрощуєш в своїй уяві. Чим краще знайомий з цим видом, тим краще виходить втілити. Маргарита Геннадіївна полюбляла обертатися на ґаву: малопомітне вбрання і рівний політ, – те що треба, щоб вистежити маленьку відьму. Можна зробити простіше – знайти адресу в класному журналі, але подекуди сім’ї живуть не там де зареєстровані.

Звичайний день звичайної школярки. Гімназія, стадіон, парк, маршрутка, палац учнівської молоді, знову парк, – буденний маршрут. Ніяких польотів на мітлах, скакання голяка серед поля та жмутків зілля в руках. Не помітно підозрілих звіряток в кишенях, чи оберемка оберегів на шиї. Звісно, це дитина, але відьми від людей відрізняються лише умінням отримувати доступ до знання. Одні інтуїтивно, або звичаєво – так бо в родині повелося. Інші – все життя збирають знання по краплині, перевіряючи і втілюючи в практичний досвід. Крок за кроком. Етап за етапом.

А Маргарита Геннадіївна хотіла все отримати за один раз. Пройти болісний обряд, чи важке випробування, але отримати все разом. Так і потрапила на обряд «Єр бусин хун», після якого повинна була стати новою людиною. Замість обридлих гадалок – спіритичні сеанси ще були не в моді – задля розваги привели шамана, щоб той завиваннями і бубном розвіяв нудьгу.

Після того обряду не нудьгував ніхто. Тіло Маргарити Геннадіївни, тоді ще звалася Марією, викинули в рівчак, через те, що не подавала ознак життя. Інші оновлені розважалися, поки їх не спинили дерев’яним кілком в серце, бо як інакше зупинити упиря простому люду невідомо.

За нею прийшла та, чиїм ім’ям її було проклято. Мара прийшла по неї. Щоб врятувати і навчити, як тепер жити і навіщо. Чорна Мати взяла її за руку і провела через поля смерті, якими блукала отруєна душа – крізь зойки болю і стогони грішної насолоди, крізь кров, що проливали чоловіки в ім’я смерті на полі бою, і ту що проливали жінки, народжуючи нове життя, крізь марноту людських сподівань і зусиль. Це так добре було видно з темного боку всесвіту.

– Жили собі два брати, – ведучи Марію крізь імлу, мінливим голосом розповідала Мара. – Один, як сніг – білий. Другий – чорніше землі був. І близькі вони були – нерозлийвода, аж жити не могли один без одного. Тільки білий брат ходив по землі вдень, а чорний – вночі, тож зустрітися ніяк не могли. Не сказати, що ділом своїм вони не займалися, чи їсти-пити не могли один без одного, але сумно було їм. Та десь узявся третій брат, названий, і сказав: «Знаю, як вам зустрітися. Коли не можете обоє йти по землі, через те, що день, або ніч спадає, зробіть, щоб не було ні дня, ні ночі, ні світло, ні темно. Хай то буде моя пора. Тоді зможете бути поруч і світовий човен не перевернеться». Так брати, чорний і білий, зробили. З’явилися сутінки. Всім було добре і всі були задоволені. Але третій, названий, брат став міркувати. А чи не можна ще чого поєднати. І спробував поєднати літо з зимою, ніч з днем, вогонь з водою, мир з війною, а смерть з життям. Відтоді всі боги знали, якщо приходить малосонячне літо, чи безсніжна зима, якщо день ніяк не закінчується і не сідає сонце, або не сходить і ніч триває місяцями, – то справа рук третього брата – Краснобога. Наробив він багато лихого і не міг, скільки не казали йому, зрозуміти – поки не помре одне, не може початися інше. Так влаштований світ. Світло і темрява, життя і смерть – дуже близько і дуже далеко, але не можуть жодної миті бути разом.

Мара зупинилася і вказала на скоцюрблену істоту на землі, схожу на худющу дитину.

– Це – Ний. Він провадив душі померлих у Ирій. За платню служили тіла померлих, які він охоче зжирав. Якось третій брат спитав Ния, чи не хоче той сам спробувати, як то стати живим? Ний ніколи не гадав про таке. Йому та його братам вистачало і роботи і поживи. Тож Ний, керуючись підказками, проїв у мерцеві діру і забрався всередину. І став наче рука в рукавиці – чим рухне сам, тим рухне мрець. Іншим ниям теж сподобалося. Замість робити свою роботу, вони стали гратися гнилими ляльками.

Мара обернулася до Марії.

– Якщо цього не спинити: зникне день, ніч і лишаться тільки сутінки. Бога вбити не можна, але можна спинити ниїв. Я маю силу чорного і благословення білого богів повернути тебе у світло. Я не можу відмінити те, що сталося, але зроблю так, що чорний голод не керуватиме тобою, а світло не зашкодить. Пам’ятай, що ти належиш мені, як твої пращури-воїни належали моєму чоловікові – Чорнобогу. Зроби те що можеш, і те що належить.


Подув вітру ледве не скинув ґаву з дощової ринви. Пташка незадоволено квекнула і хлопнула крильми. Чи не заснула часом? Здається щойно школярка була тут, а вже куртка її вимелькує між ялинами на меморіалі. Ґава захлопала крильми і здійнялася в повітря. Над краєм квітникового бордюру, викладеного з чорного каміння, птаха перелякано крикнула, забилася об невидиму перепону, висячи на одному місці, і плавно зпікірувала на бруківку.

Маргарита Геннадіївна була дуже сердита. Це не відьомські чари. Але ж не відступати перед труднощами. Можна облетіти меморіал по периметру і перехопити відьмочку біля центрального входу.

Хто б міг подумати – після стількох років, після мільйонів убитих, і десятків тисяч героїв, що пожертвували собою, знайти гніздо головного ворога тут.

На двох здоровенних кубах з чорного граніту виблискували метрові цифри фальшивого золота: «1941», «1945». Рука майстра впізнавалася легко: поєднати життя і смерть, поєднати війну і мир міг лише той, проти кого вона боролася всі ці роки – майстер м’ясних ляльок і бог сутінок.

Ґава злетіла і кинулася напереріз жовтому автобусу. Водій щось вигукнув і крутнув кермо вбік. Маршрутка вискочила на тротуар, врізалась у гранітний куб, збиваючи цифри з жовтого металу, і завмерла. Пташка, чорною блискавкою кинулась на інший автобус, чим примусила іншого водія, вигукуючи прокляття, вивернути кермо в бік другої тумби. Ґава, задоволена результатом, замахала крильми і зникла в сутінках вечірнього міста.


Гостя все не приходила, хоча Маргарита Геннадіївна була впевнена, що зробила все правильно: світло вимкнене, цупкі штори зсунуто, незапалені свічки на своїх місцях, книжки з чорними палітурками по всіх кутках кімнати.

– О, Маро! – вигукувала упириця, стоячи на колінах.

Може то неправильно?

– Мара, Мара, прийди Мара, кличу тебе!

Тиша. Ні шерех.

Маргарита вирішила промовити замовляння повністю.

– Почуй мене Велика Чорна Мати! Почуй мене! Мара – богиня темної ночі, богиня Наві, богиня страшних сновидінь і хвороб. Почуй мене та хто породила Вогневицю, Трясовицю, Жовтяницю, Очницю, Лідницю і Лякливицю. Почуй мене матір Глухані, Кікімори і…

Прохолодна рука лягла їй на плече. Маргарита обернулася:

– Він тут.

Голова під чорним каптуром кивнула.

– Чому ти не відповідала?

– Смерть, – прошелестіло у відповідь. – Ти не сказала: «богиня смерті».

– І дочок не всіх згадала. Лишилися Гризачка, Черевуха…

– Досить-досить, – почула вона позаду жахливо мінливий голос, який міг перетікати від дитячого белькотання до скрипу трунарських цвяхів і гарчання звіра. – Навіть я не витримую переліку всіх імен своїх дочок. Я вже давно тут. Хотіла пересвідчитися, що я справді потрібна тобі.

– Хіба не ти наказувала покликати тебе через…

– Ні. Вони самі просили. Їм страшно.

– Привидам?

– Ду́шам. Це все душі. Вони знають ціну спокуси.

Маргарита помовчала і співрозмовниця продовжила:

– У тебе є щось для мене?

Маргарита подала їй чималу тацю, вкриту сріблясто-прозорими прилипалами. Гостя зворушено прийняла тарілю.

– Що це означає? Хіба боги не можуть самі впоратися за стільки часу?

– Які боги? – прошелестів голос. – Чи ти знаєш богів своїх предків? Чи богів їх пращурів. Ви, як маленькі діти – живете у центрі світу, а все вам дай, все не так. Не хочемо цих богів – дайте інших! – вигукувала Мара передражнюючи когось. – У цих кращі мечі – хочемо їхнього бога. У цих кращі коні – хочемо їхнього. Не тримаючись свого, розгубили і чуже. Ніякі боги вам не допоможуть.

– Нічого не можна вдіяти?

Мара, сшелескуючи чорним плащем, довго вмощувалася в крісло, ніби розмірковувала над чимось.

– Скажи дитя, коли ти вирішила відійти від справ і припинити гонитися за ниями?

– Перший раз, коли винайшли кулемети. Люди самі вправно справлялися. А вдруге, коли УПА зачистила всю Україну від останніх м’ясних ляльок і вирішила саморозпуститися.

– Ти залучила до цього людей?

Маргарита поглянула на співрозмовницю, чи та не глузує з неї.

– При такій кількості я б не впоралася одна: концтабори, братські могили, масові розстріли. Ниї стали розмножуватися шаленими темпами.

Чорний каптур похитав головою.

– Ніхто не міг уявити, що це набуде такого розмаху. Нажаль, навіть я.

– І що мені робити?

– Те саме, що робила: шукай людей, які здатні зрозуміти тебе і повірити.

– Що я їм скажу?

– Що ти янгол і твоє завдання не дати демону отримати владу над неупокоєними душами, – роздратовано проскрипів голос.

– Не ті часи.

– Люди ті самі. Можеш сказати їм правду. Головне – не дай Йому знову розгулятися.

– Знову Ниї?

– Привиди. Старі бояться, що їх силою потягнуть на ешафот і запхають у чиїсь тіла. У живі тіла.

– Це як?

Мара потиснула плечима:

– Може через телевізор. Я не знаю.

– Що? – не повірила Маргарита.

– Звернися до відьом. Вигадаєте щось разом.

– Ніколи! – схопилася Маргарита.

– Зрештою – прокляття їх сестри врятувало тебе.

– Вони навіть не підпустять мене.

– Ти моє найкраще творіння, то ж знайди спосіб, – відповіла Мара і повністю зосередилася на поглинанні щедрої пожертви.


В класі панувала тиша.

– Ви ідете від нас? – з надією в голосі спитала Настя Гончарук.

– Я ще не вирішила, – Маргарита Геннадіївна втупилася в журнал. – Це залежить від багатьох факторів.

– Яких? – в голосі дитини звучала надія.

– Я розповім вам історію, але спочатку запишіть домашнє завдання: зробити табличку, де будуть вказані всі порушені присяги гетьманів, правобережних і лівобережннх. В кого буде найбільше, і він зможе відстояти кожен пункт – дванадцятка за семестр. Ні, дванадцятка за рік.

– Але це ж історія? – загуділи діти.

– А оцінка – з математики.

– А що за історія? Ага, зараз історія, а в кінці самостійна.

– Клянуся священною клятвою математика, – Маргарита Геннадіївна встала і жартома підняла два пальці вгору, – жодних самостійних в цьому місяці.

– А якщо вирішите, то куди?

– В депутати. Сказали – в мене є потенціал.

– А що ви мали розповісти?

– Будете слухати?

Отримавши схвальні вигуки, повернулася до класу:

– Жили собі два брати. Один – як сніг білий. Другий був чорніше землі…

Публікації: Леонід Пекар

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 17.06.2020 04:49  Каранда Галина => © 

Логічно) 

 16.06.2020 23:02  © ... => Каранда Галина 

І нічого не бррр ))) Таких профі-вчителів у нас в кожній школі повно )) А чого математичка упириця? Живе давно, а в складанні чисел мало що змінилося, можна довго не міняти професію )) 

 16.06.2020 21:18  Каранда Галина => © 

Бррррррррр)))
Мені забагато сюжету. Заплуталася аж)
А чого ви відьмою саме математичку "призначили"?) Чим вони вам не вгодили.