Скільки чудового зустрінеш в людині…
Щоранку по дорозі в школу зустрічається багато людей. Одних бачиш вже не перший раз, інших можеш навіть знати, а є зовсім нові обличчя. І дивишся на кожного і бачиш щось нове, дізнаєшся в рисах характеру, настрій. Приємно бачити людей з посмішкою, сяючими очима, хорошим настроєм. Дивишся на них, і самому хочеться сміятися. А є люди, за якими видно, що вони весь час поспішають, можливо, кудись спізнюються або просто йдуть за звичкою. Після них починаєш цінувати час. Його начебто і багато, але пролітає він дуже швидко і непомітно. Є й сумні люди. Можливо, у них щось трапилося, або просто задумалися про щось своє і тому таке зосереджене обличчя. Хоча, можливо, вони не люблять, як і я, рано вставати.
Але найбільше вранці мені шкода бідних діток, яких батьки ведуть в садочок. Ці маленькі колобочки, зовсім не виспавшись, своїми крихітними ніжками, йдуть поруч з татом і мамою. Оченятка ще сонні, ротики позіхають, а ніжки, здається, зовсім не хочуть йти. І так стає їх шкода. Вони ще зовсім маленькі і вже повинні звикати до цього ранкового режиму.
Дивишся на них і одночасно ними пишаєшся, а за себе стає соромно. Адже я вже доросла людина, добре розумію, навіщо мені вранці потрібно прокидатися, але все одно кожен раз скаржуся. А вони такі маленькі і беззахисні, мовчки, встають, чекають, коли їх одягнуть і тупають за батьками, примудряючись при цьому ще й посміхатися перехожим і задавати безліч запитань мамі чи татові.
Так, найбільше мені подобається зустрічати діток. У їх погляді стільки всього хорошого, доброго, веселого. Дивишся на них, і настрій піднімається, вже немає того суму від ранішнього вставання та дороги до школи. Адже в кожній зустрічній людині можна знайти щось прекрасне, світле та гарне, від чого день стає кращим.