07.07.2020 20:49
for all
21 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Арсеній Троян

Один день

Семен Іваненко прокинувся рано, о 10 ранку. Сів на ліжку, окинув оком кімнату. Повсюди після вчорашнього квартирника панував хаос: валялись пачки з-під чіпсів, порожні винні пляшки, на столику лежала пара надкушених, але не розпакованих сирків. Біля стіни стояла, на диво, ціла гітара, поряд — дзеркало, з якого на Семена глянуло бородате створіння з опухлою пикою. «Який жах…», — відреагував хлопець і почав одягатись.

Через якусь годину він плівся вулицею Лопанська. Місто шуміло і совалось, робочий день давно почався. Вночі пройшов дощ, скрізь було повно великих калюж, які подекуди скидались на цілі озера. Хлопець підійшов до одного з таких озер і пару секунд вивчав своє відображення, яке в каламутній воді виглядало ще жахливіше. Потім він пішов далі і доплівся до найближчого ларька, біля якого вигріб з кишень купу дрібних зіжмаканих купюр і купив пляшку «Поганського». Пиво було надмірно гірким, але вже після першого ковтка в голові почало прояснюватись. Хлопець, прикладаючись до пляшки і байдуже спостерігаючи за мурашником мегаполісу, став думати, чим би його сьогодні зайнятись. Потрібно десь дістати грошей — післязавтра треба було платити за хату, терміново горів барбершоп (цілий тиждень бороду не рихтував!), та і пожерти чогось би не завадило. «Може таки роботу пошукати?», — подумав знічев’я Семен і сам до себе засміявся. Коли пляшка спорожніла, хлопець дістав свій новий телефон з надкушеною грушею на корпусі і після кількох коротких гудків сказав: «Алло! Мамо?». «Скільки?», — замість привітання сказав знайомий стомлений голос у слухавці.

З суші-бару Семен вийшов вже коли сонце піднялось високо вгору. Від вранішньої прохолоди не залишилось і сліду. У місті було невимовно спекотно, парували калюжі, щоби незабаром впасти на дахи нестримним тропічним дощем. Семенові враз стало нудно, наповнений шлунок наганяв сон, тому барбершоп він відставив, вирішивши йти додому, щоби трошки прикімарити.

Спека тим часом лише зростала. У шию добряче припікало, ноги були немов налиті свинцем, рот по-риб’ячому беззвучно відкривався, ковтаючи важке і гаряче повітря. Лопанськ же на спеку не зважав: назустріч кудись заклопотано йшли люди, авта виблискували металом біля світлофорів і з гарчанням пливли автострадою невідомо куди і навіщо.

Через пів години Семен зайшов у парк і полегшено зітхнув. Важко впав на лавку. У горлі пересохло, і хлопець почав очима шукати ларьок чи ятку з чимось прохолодним. Погляд ковзнув по мініатюрному фонтану, біля якого радісно стрибали діти, потім по бомжу, котрий спав під деревом на купі брудного одягу, а далі впав на чергові лавки, заповнені різномастим людом, якого було надзвичайно багато, незважаючи на середину робочого дня. Тут Семен завмер, бо на лавці біля великого дуба помітив дівчину. Їй було не більше двадцяти, вона була доволі гарною і, що найголовніше, сиділа сама. Особа зосереджено читала якусь книгу й слухала музику в навушниках. Хлопець ураз забув про спрагу, його погляд став холодним і зосередженим, немов у вовка, який побачив у лісі здобич. У голові пробігло: «Років двадцять … Незаміжня… Книга… Може любить поезію… Треба брати». І він рішуче підвівся і вже через хвилину був біля жертви.

— Я перепрошую, — почав Семен своїм робленим грудним голосом. — А ви не знаєте, де тут поблизу ларьок з водою?

— Ні, не знаю, — відмовила дівчина, вийнявши один навушник, однак зрозумівши, до чого все йде. — Тут десь є супермаркет ОТБ. Хочете я карти відкрию?

— Ні, дякую, я знаю, де це, — впевнено збрехав Семен і скрив рот у посмішці. — Думав, може щось ближче є… До речі, я Семен, для друзів Сеня, а тебе як звати?

— Настя, — сконфужено засміялась дівчина, приємно здивована напором і не звернувши увагу, що він назвав її на «ти».

— Дуже приємно, — мовив Семен, тиснучи її ніжну долоньку, і, відчуваючи певну активність у джинсах, виклав всі козирі зразу. — Я поет, музикант, поїхали до мене, вип’ємо чаю абощо?

Чуйка молодого 24-річного бонобо ніколи не підводила Семена, так було і цього разу. Настя виявилась фанаткою поезії, читала Сергія Жабана і відвідувала літературні івенти Лопанська. Скоро виявилось, що вони на якомусь із них бачились. Семен під час вояжу до квартири не збавляв темп, засипав дівчину заготовленими запитаннями про її життя, вдало міксуючи їх з саморекламою і загальними відстороненими темами. Уже майже підійшовши до свого будинку Семен раптово задвинув цілий спіч про те, яка гарна українська армія і який поганий російський президент Букін, паралельно намагаючись прихопити нову знайому за талію, а та швидко кинула пручатись, слухала і не чула, ловлячи інотацію і смакуючи тембр голосу. У дворику вона піймала його гарячий погляд, у якому побачили всі ті пози, у яких він збирається її віджахати, і засміялась саме на словах «Букін хуйло».

— Чому ти смієшся? — дещо сконфузився Семен, нарешті замовкши.

Дівчина хотіла відповісти, але їй перебив чийсь владний оклик. Парочка зупинились і до них підійшло двоє чоловіків у військовому камуфляжі. Семен зблід, але миттєво зібрався і нагнав на обличчя незворушність, хоча ноги почали труситись.

— Добрий день, — сухо привітався один із чоловіків, старший. — Воєнкомат Теплогірського району, — і глипнув на хлопця. — Скільки тобі років?

— Це конфіденційна інформація, — кинув Семен, відчуваючи на собі гострий погляд своєї напарниці.

— Он ти як? — і обернувся до молодшого. — Ігорьок, ти чув? — а потім знову до Семена. — Документи!

— Ви не поліція, тому документи я давати не буду, — зорієнтувався хлопець і поправив себе. — Маю на це право.

— Ну от шо ти умнічаєш? — втрутився молодший. — Так і скажи, зассав іти в окопи під Териконськ? Іванич, я піду «Жигуль» ближче припаркую…

Семен вирішив не тягнути момент, а викликав поліцію. Та, на диво, приїхала через п’ять хвилин, мабуть, патрулювали неподалік. Хлопець спокійно пояснив ситуацію, патрульні, під акомпанемент матюків Ігорька, який закликав до пацанської совісті, записали все в блокнотик. Іванич, бачачи, що справа може вирішитись не на їхню користь, відійшов з патрульними в сторону, про щось їм розповідав, тицяв свій телефон, і один із патрульних взяв трубку і довго стояв з нею, не говорячи ні слова. Вони всі повернулись за п’ять хвилин і почали гуртом пхати Семена в «Жигулі». Хлопець відбивався, кричав, махав руками, Настя почала вищати, і, можливо, завдяки цьому на сутичку збігся весь двір. Жінки били нападників торбами, чоловіки знімали на телефон, хтось намагався вивідати особисті дані патрульних. Спільними зусиллями вони відбили хлопця, той з дівчиною відступив у квартиру, патрульні швиденько накивали п’ятами, а воєнкоматівці якийсь час матюкались під вікнами, але і вони також незабаром поїхали.

— Фух, ну і день, — видихнув уже в квартирі Семен, прикладаючись до пляшки вчорашнього вина. — Будеш?

Настя без вагань схопила пляшку і повернула її порожньою.

Через пів години почався дощ. Вулиці вмить спорожніли, посіріли. По тротуарах потекли ріки, злива била у вікна, але грому не було. Дощ швидко стих і знову вийшло палюче червневе сонце. Спека спала лише з сутінками. Місто наповнилось звуками, сміхом, музикою. Коротка літня ніч швидко замрячила сірим ранком. Семен спав на ліжку без задніх ніг. У кімнаті було тьмяно, лише червонів номер телефону, написаний на дзеркалі губною помадою. 

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись