25.08.2020 01:45
only 18+
147 views
    
rating 5 | 5 usr.
 © Саня Малаш

Ремісія

Ремісія Частина перша

Якщо українського парубка звуть Поль, то його повне ім’я – Аполінарій. Але про це мало хто пам’ятає – навіть у нашому офісі. Зате всі в курсі, що в нього є я і що він перший запропонував мені вляпатися в ці стосунки.

- Пощастило тобі, - чи то раділа за мене, чи то заздрила мені Надя. – Не мужик, а золото.

- Шкода тільки, що не жениться, - зітхала Ася. – Хоча – чим чорт не жартує, поки Бог спить.

- Чого ти зразу – не жениться? Може, цю його Люсьєну той…ну, ти пам’ятаєш – атошник відіб’є-таки в нашого. І тоді, Руслано, гав не лови, а хапай і веди під вінець!

Я не обурювалася цим теревеням своїх колег. Як і тим, що в Поля є Люся і при цьому він раз у раз зажимає мене десь на східцях на останньому поверсі та тікає знов до офісу, на ходу зав’язуючи вузол у використаному кондомі. Мене змалечку вчили приймати з вдячністю все, що дають, і радіти мінімуму, й тоді доля напевне винагородить максимумом.

Одного разу так і сталося. Полю вчергове зателефонувала законна дружина. Зазвичай він вискакував із телефоном за двері, й весь офіс чув із коридора його приглушений голос із інтонаціями…скажімо, сантехніка, який дистанційно консультує господарів будинку, де прорвало трубу.

А цього разу застряг, не вибрався з-за столу. І, доки боровся зі стільцем та прямував до виходу, я почула всі його інструкції, адресовані другій половині. О Господи. Поль, ти вмієш матюкатися?! Упрів, побілів, руки трусилися…

Я кинулася за ним і дуже хутко наздогнала. Він викликав ліфт, але я перегородила дорогу:

- Допомога потрібна?

- Та відійди, не до тебе зараз, - відмахнувся мій колега. Але я так благально дивилася на нього, що зжалився: - Або ти знаєш лікарів, які можуть вилікувати депру раз і назавжди, однією чарівною пігулкою?

- Поль, ти що, офігів? Яка депра? В тебе? З дружиною і коханкою? З роботою, про яку мріє половина людства? З жиру бісишся!

Колега шумно видихнув:

- А я вважав тебе не такою тупою. І навіть трохи людяною. Сорі, помилявся. – І Поль таки відсунув мене та кинувся всередину витяга…

Я повернулася до кімнати. Співробітники докірливо поглянули на мене – так, усі одразу.

- Ти що, Русю, з дуба впала? Що ти Полю вже намолола?! – накинулася на мою нещасну голову Ася.

- Звідки ти взяла, що я намолола?! І сказати нічого не встигла!

- Як це – не встигла, коли він утік? – панікувала Надя. – Тепер ось заяву напише на звільнення. А як ми без нього? Хто його замінить? Ти, чи що?

- Та я лише порадила йому, щоб не наговорював на себе! – відбивалася я від юрби Польових адвокаток. – Придумав тут – депресія, бачте, в нього. Знайшов коли депресувати – в таку гарячу пору.

Ася низесенько схилилася наді мною й прошепотіла:

- То не в нього. То в його Люськи. Ти не знала? Всі знають…


Отже, тепер і я в курсі, що в Польової жінки депресія. Причому правжня, клінічна, а не ота, що лікується морозивком, шмотками й новою позою в сексі. Вона лікується нескінченними консультаціями, таблетками й уколами та покладає на всіх близьких обов’язок завжди бути напохваті.

Мій колега чотири роки безвідмовно купував Люсі потрібні пігулки, прибігав пішки з роботи, коли дружина писала в телеграм, що вирішила обірвати своє життя й хоче з ним, Полем, попрощатися. В такі миті Поль ставав білим, як вапно, кидав на робочому столі всі гаджети, цигарки, гроші й летів дворами додому.

Я не запитувала, що та як, коли вертався. Він лише повідомляв коротко і ясно:

- Встиг.

Інколи в Люсі були панічні атаки, Поль намотував кола в лікарняному парку. Бувало, телефонував мені:

- На завтра відгул візьму. Бо чорт його зна, скільки я ще так протримаюся.

Мене загризали ревнощі.

- А познайом мене з нею, чуєш? Коли випишуть.

Поль сердився:

- І як я маю тебе відрекомендувати? Це, Люсі, та баба, яка мені дає, щоб я сам коло тебе не схибнувся?

А потім Люсьєна видужувала, закидала чоловіка полум’яними віршами власного авторства… Як це «звідки я знаю»? Вона позначала Поля в дописах на фейсбуці. Поль не одразу видаляв позначки. Може, тому, що зайнятий був, але, ймовірніше, просто йому подобалися Люсьчині дифірамби.

- Ти її любиш? – чи то щиро цікавилась, чи то тролила я.

- Авжеж.

- А мене?

- І тебе теж, – чи то щиро відповідав, чи то знущався Поль.

- Хіба ж можна… - я не встигала договорити: він затуляв мені рота пропахлою цигарками долонею:

- Якщо людина любить когось одного – це значить, що в неї обмежені запити. І, швидше за все, такий самий обмежений погляд на життя. Я волів би боятися того, хто стверджує, що раз і назавжди покохав одну-єдину людину. Він або бреше, або не до кінця себе розуміє.

Отже, Поль боявся мене. Тільки він ще про це не знав. Та й не до того було йому, коли Люсьєна приходила в норму й писала любовні вірші.

- Ремісія, - називав цей стан мій колега. Під час дружининої ремісії я його не збуджувала. Тут би перемкнути увагу на якогось іншого симпатичного співробітника, але вони мене не збуджували теж.


Якось Поль привіз мене до себе додому. Люся тоді була в лікарні. Ми жлуктили пиво й кохалися, заїдали сухариками й кохалися знову.

- Яка б мала бути причина, щоб ти з нею розійшовся?

- «Маленького принца» пригадуєш? Ми відповідальні за тих, кого приручили.

- А мене ти, думаєш, не приручив?

- Напевно. І я тебе. І ти мене.

Він раптом шпурнув пивну пляшку й вона з грюканням покотилася.

- Люсьці твоїй не пощастило з тобою. Цяцькаєшся з нею, соплі їй підтираєш… А їй того не потрібно. Їй би такого мужика, щоб узяв за коси та головою об стіну, тоді мізки стали б на місце.

- Я зараз за коси й об стіну тебе, - розлютився Поль, - щоб думала, що кажеш.

- Ну звісно. Нема нічого більш мужнього, ніж вирубити жінку, в якої зріст – метр п’ятдесят, вага – сорок п’ять… за те, що вона правду говорить.

Поль зіп’явся на ноги.

- Забирайся звідси! Чуєш? Правдолюбка мамчина!

- Псих, – стенула я плечима, але хутко вдяглася й залишила помешкання. – Наступного разу, коли дуже прикортить – помастурбуй!

Я ревла так, що піді мною здригалися східці, доки бігла вниз... А тоді рюмсала в маршрутці. І вулицею до самого дому йдучи, хлипала, як мала дитина… Дідько, і для чого людям стосунки? Нащо ото хтось колись придумав це почуття? Воно ж нищить тебе, прискорює твою руйнацію. Та, кажу, половина людства, якби свого часу не встрягла в якісь ідіотські шури-мури, дожила б до двохсот років як мінімум, а то повмирали у цвіті літ – хто від інфаркту, хто від раку, а хто й руки на себе наклав. Через якогось мудака…або сучку, з якою колись разом лягали в ліжко. Чи навіть не в ліжко, а так ото, як я – похапцем, в обідню перерву, в закапелку…бо ти не розглядаєш інших варіантів, бо ця людина стала для тебе всім.

А ти для нього – та, кого можна чпокнути або побити замість законної дружини. Бо ту – боже борони. Вона ж недоторканна.

Хоча… я б на його місці теж берегла її як свої очі. Я взагалі не розумію, як це – кохати людину й не жити нею. Не марити нею. Не прокидатися з її іменем на вустах. Поль, із чиїм ім’ям на вустах ти прокидаєшся? Тільки чесно… Хоча ні. Мовчи. Це ж очевидно.

Хотілося, щоб лікарі там, у тому стаціонарі, помилилися дозуванням якогось стрьомного препарату і Люсьєна двинула коні. Але тоді Полю кінець. Це я можу подумати, ніби для нього Люсина смерть – визволення. Він знов до кінця життя себе гризтиме. Бо це Поль. Він інакше не може.

Він. Інакше. Не може. А я? Що можу я?


Але потім були квіти, морозиво, стояння навколішках, валяння в ногах, сто-п’ятсот послань у телеграм, вичікування біля ліфта.

- Руслано, ти не так усе зрозуміла.

І я вже почувалася так, ніби й справді не здатна бодай щось потрактувати правильно.

А після того Люсю виписали. Звісно ж, ненадовго.

Поль був змарнілий і мало реагував на мене. А мені саме тоді, як ніколи раніше, хотілося пристрасті, собачого злягання нашвидку, по п’яні, без резинки, щоб уранці, схаменувшись, бігти до аптеки по мініпігулки, прикупивши про всяк пожежний і тест на вагітність – а тоді вивернути все в найближчий смітник… Але що це я, їй-богу. Поль ніколи не нехтував контрацепцією. Він чекав, що дитину йому народить Люсьєна. Але тепер це занадто ризиковано, Русю, ти розумієш, як це ризиковано?..

- Ти боїшся, що вона зробить щось із собою, якщо ти підеш?

- А ти сама як гадаєш? Одного разу я вже накосячив…

І Поль розповів мені, як усе почалося.


П’ять років тому Поль захопився фотографуванням. Першою його клієнткою стала, звісно ж, Люсьєна. Він доти знимкував лише квіти й пташок, а тут – ціла дівчина, ще й в усіляких еротичних образах. Люсі сподобалася фотосесія, вона прийшла за місяць і зажадала ще.

Фотограф її бажання виконав. Потім Люся зізналася, що витратила і першого, й другого разу всю свою зарплатню й цілий місяць мусила пити саму воду, набрану в бюветі, до того ж у неї висів борг за комуналку. Поль запропонував грошей – відмовилася.

Ця горда й красива – а таки красива, я бачила її світлини і в інстаграмі, й тут, в альбомі формату А3 – дівчина не йшла парубкові з голови. Бентежило його хіба що те, що Люся то прибігала до студії без попередження й видавала йому цілу порцію жагучих віршів про кохання, то зникала на кілька тижнів і не відповідала ні на дзвінки, ні на повідомлення. Одного дня Поль вистежив її. Спершу – до кінцевої станції метро. Потім – маршруткою за місто. Люсьєна мешкала в невеличкій однокімнатній хатині. За вікном сніжило, а в хаті з новою силою спалахнув вогонь, коли господиня підкинула дров. Поль, що виріс у трикімнатній міській квартирі з усіма зручностями, не міг повірити, що такі красуні в двадцять першому сторіччі можуть існувати в хижці на курячих ніжках.

Але в Люсі була опецькувата пляшка автентичного шотландського віскаря. Поль доти не пив. Крім того, він був незайманий.

- На цій лежанці батьки зробили мене, - сповістила Люся, вказуючи на широчезний, на всю стіну, не дуже рівний паралелепіпед, закиданий такими ж гігантськими подушками. – Вони померли – мати позаторік, а батько – цьогоріч, перед Великоднем. Їм приємно буде з неба дивитися, яка їхня донька щаслива.

За місяць виявилося, що їхня донька з Полем на пару зробила їм онука. Або онуку. Поль і Люся обвінчалися в місцевій церковці, але чоловік наполіг – житимуть вони у столиці. Бо столиця – це можливості для нас і для малюка, це не те, що тут, у селі, чи в моєму рідному містечку, де всім на все начхати, Люсьєно, хіба ти не розумієш?

Але там, у київському сімейному гуртожитку, вагітну Люсю зґвалтував п’яний сусід, доки Поль був на роботі. Дитину врятувати не вдалося.

- От ти себе винуватиш, Поль. Не ти – хтось інший би недогледів. І в селі її могли зґвалтувати. Так їй судилося, розумієш?

- У неї вже тоді були зародки, - пояснив той, - а я не звертав уваги, бо мені що в голові було? Правильно – баба запрошує її трахнути, треба погоджуватися.

Піймала себе на тому, що мені її зовсім не шкода. А як ти хотіла, Люсю? Отримати такий скарб, як Аполінарій, і при цьому нічого не платити? Так не буває. От я…

- Чого ти мовчиш, Русю?

Тьху, твою ж матір. Ти точно хочеш чути? Тобі воно треба?..

Але п’яна жінка і язику своєму не господиня:

- Твою Люсьєну один сусід раз зґвалтував, і вона вже розкисла. А я, Поль, щоби ти знав, на пальцях могла перелічити дні, коли мене не…

Мій голос увірвався, й повернути його мені не вдавалось. Запанувала тиша. Поль сидів непорушно. Авжеж… Це Люсьєна в його житті – об’єкт емпатії. А я що? А я нічо…

- Ру-усю.

- Херусю, – крижаніли мої голосові зв’язки. Поль намагався мене обняти. Я не давалася й тільки слухала, як із шурхотом стікають сльози по моєму обличчю та вдаряються об паркет.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 26.08.2020 19:40  Каранда Галина => © 

Дуже цікаво написано! Читається легко. 

 25.08.2020 12:16  Надія Крайнюк => © 

Дуже відверто. Але гарно.