05.09.2020 17:21
only 18+
115 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Саня Малаш

Ремісія. Продовження

Ремісія. Продовження

На мій день народження ми з Полем поїхали до мене на дачу. Мама, доки Поль ходив до вбиральні, обережно запитала мене:

- У вас із ним серйозно чи просто так?

- Інколи серйозно, інколи просто так.

Мама запалила цигарку, сперлася на стійку.

- Не можу зрозуміти, хто з вас до кого більше прив’язаний.

- А тут ніби пружинка, розумієш? Ти тиснеш на неї – вона розпрямлюється й відкидає тебе далеко-далеко. Ти віддаляєшся – вона наздоганяє тебе і боляче-боляче б’є.

- Русланко, кидай його. Він так усе життя тобою гратиметься, як кіт клубком.

- Не всім же в білому платті селфитися, а потім щодня борщі варити й чоловікові шкарпетки по всій хаті збирати.

- Ліпше збирати шкарпетки, ніж свою душу по шматочках, Русю.

Поль зайшов до кухні. Мама вислизнула майже непомітно, лишивши по собі хіба що легенький запах диму. Поль підняв мене за стан, і всадовивши на шафку, заходився звільняти ґудзика на моїх джинсах із тісної-претісної петлі.

- Ти, бачу, збираєшся робити мені те, що ненавидить Люсьєна?

- Чого ти так одразу?

- Кажи – так чи ні?

- Так – робитиму. Так – ненавидить. Тобі це звідки відомо?

- Інтуїція.

- Ти не хочеш?

- Чого ж – не хочу. Навпаки – якраз от дуже й дуже…

Але піймати кайф від того, що не подобається Польовій дружині, я не встигла: просто біля мого коліна завібрував його телефон.

- Називається – вгадайте з трьох разів, хто телефонує, - сповзла я з шафки й натягла на себе ті кляті джинси.

- Алло! – Поль за звичкою посунув до виходу, але я вхопила його за теніску. Він не опирався. – Так. Ми на корпоративі. Що? Добре, за півтори години буду. Чуєш, ти не цеє… Люсю… завари собі чайку, почитай «Теплі історії», сходи в душ… А я тобі куплю твій улюблений… який тобі взяти?

Моя рука намацала за собою ніж. Я заплющила очі й подумки всадила його Полю в живіт.

- Ей, Русю, що сталося?

Я розплющила очі.

- А-а… Н-нічого. Слухай, ти казав: я куплю твій улюблений… улюблений що?

- То не має значення.

Я знову замружилась. Руки потяглися до ножа. Ну, Поль, начувайся…

- Руслано, ти чого підвисаєш? Наче в тебе не йменини, а дев’ять днів!

Мої пальці таки вп’ялися в дерев’яну ручку. Холодне лезо торкнулося моєї долоні.

- А ти хотів би знати, що є улюблене в мене? І щоб я така подзвонила тобі й сказала, що хочу вбити себе, а ти б помчав у магазин, і купив би, і в мене б одразу все минулося?..

Поль побагровів:

- Ти не забагато собі дозволяєш, принцесо?! Часом не маєш бажання погуглити, чим панічна атака відрізняється від просто привернення до себе уваги?!

Я покинула ніж.

- Ну й вали звідси. Коли вона справжня, а я ні, то тобі нема чого тут робити.

Поль застиг. Наступної миті вже кинувся до мене:

- Вибач. Я не те мав на увазі.

- Якщо не те, значить, обмовився за Фройдом. Тому вибачення не буде.

- Русю, я ж тебе люблю і я весь твій, але ж ти знаєш.

Я сіла на підлогу. Сили полишали мене – на біса мені оце зараз слухати його виправдання.

- Знаю, Поль, усе я знаю. І жінка в тебе хвора. І сам ти святий. Тільки я нікчема, яка користується твоєю безпорадністю й дає тобі, щоб ти не схибнувся… але не заради тебе, а заради себе, бо як я взагалі можу думати про інших?..

Поль опустився поряд і обняв мене.

- Ну Русю, ну припини істерику.

- Я, між іншим, навіть не плачу, Поль. Ти бачиш – жодної сльозинки. І зараз ти поїдеш, а я житиму. Не різатиму вен, ні. І пігулок не питиму. Просто слухатиму, як – волоконце за волоконцем, м’яз за м’язом – рветься серце. Але ти про це нічогісінько не знатимеш. Та й не цікаво тобі. Бо бути золотим чоловіком для Люсі – набагато вигідніше, ніж інколи запитувати в Руслани: а що вона взагалі відчуває? А чи не вигоріло в неї всередині все, що могло вигоріти?...

Але він поїхав. І я нічого більше не казала. Бо який сенс? Я програла Люсьєні першого ж дня, коли Поль, викинувши недопалок в урну, раптом штовхнув мене на стіну й почав цілувати. А потім заявив: «Ну, цілуватися ти майстриня. Отже, було кому тебе вчити... І я з усіма мав честь заочно познайомитись».

І це була правда.


У неділю в мене розривався телефон. Я слухавки не брала. Доки не набрав мою маму – виявляється, в нього зберігся її номер, із якого я колись йому телефонувала.

- Ні, Руслана – не я. Руслану зараз покличу, - сказала мама і, хоч як я робила їй різні знаки руками, ногами й головою, та все ж простягла мені телефон. – Русю, це, по-моєму, Поль.

- Алло! – знесилено озвалася я.

- Руслано, нам треба зустрітися й поговорити.

- Мені нема про що говорити. Nuff said[1], як кажуть. Тому шукай собі іншу співрозмовницю, більш щиру і бажано зі співчуттям.

- Послухай, ти ж знаєш, у якому стані я вчора був. Я тоді міг зірватися, наговорити якоїсь нісенітниці.

- Полю, я в курсі. Це ж не вперше. Річ не в тому. Просто я вже виросла з тієї ролі, яку ти мені призначив. А тієї, якої хочеться мені самій, я від тебе ніколи не отримаю. Тому немає сенсу.

- Мені самому гидко, що я веду подвійну гру! – викрикнув Поль. – Краще б не було ні тебе, ні її! Було б набагато легше.

- А нас ти запитав, як би було краще для мене й для неї? Ет, нащо питати. Одна тобі голубці готує і вірші пише, інша ноги розставляє, тільки-но свиснеш. Що ще треба? Але, Полю, цю подвійну гру вести що не день, то важче. Бо ти старієш, енергія вичерпується… Мусиш обирати. І кого обирати? Правильно – ту, перед якою почуваєш більшу провину. Щоб самому собі меншим покидьком здаватися. А інша переживе якось.

- Руслано! – голос Поля розривав мою слухавку і губився, захрипаючи, – не треба мені приписувати того, що ти сама собі надумала! Я тобі нічого не обіцяв! Те, що ти для мене не така, як усі інші, не означає, що я тобі щось зобов’язаний! Ти мені де-юре – ніхто, а можеш стати ніким і де-факто! Тим більше, що ти сама кажеш – уже виросла і немає сенсу!

- Так – виросла. Так – немає сенсу. Давай закінчимо цю безглузду розмову.

- Зажди! Це ще не все. Я попередити тебе хочу.

- Ти? Попередити? Ха-ха!

- Не ха-ха, а послухай. Якщо, не дай Бог, про нас дізнається Люсі, я тебе знищу, чуєш, Руслано, розчавлю як кузьку!

Ти? Мене? Та ти мене вже знищив, Полю. Куди далі? Мене нема. Тільки оця оболонка, яка тримає слухавку в руці і єхидно перепитує:

- Дізнається про вас? А що про вас? Я не в курсі…

- Я вже казав – не смішно. Не надумай казати моїй дружині про тебе й мене, бо буде тобі дуже, дуже пога…

- А що про мене й тебе? Ти мені ніхто де-юре і де-факто, а я тобі. Це комусь цікаво?

- Руслано, я люблю тебе, чуєш чи ні?! – заголосив у слухавку Поль. – І я тебе знищу тільки за те, що люблю, розумієш?!

- Ой, ой, знайшов час похвалятися! Знищувати він буде… Ти бородавку на своїй калитці сциш вивести, а то мене знищувати… Слабак!

Я жбурнула телефон у стінку.

- Ей, ти що, охрініла?! – на звук удару гаджета ввірвалася мама. – Ти забула, скільки він коштує?

- Можеш мої нирки продати – обидві! – не заспокоювалася я. – Телефона їй, бачте, шкода! А я просила тебе сказати, що мене нема!

Далі ми ще години зо дві курили мовчки. І так само мовчки я ворожила на своїй попільничці. Виходили якісь геть чудернацькі фігури… Мабуть, час кидати тютюн і переходити на щось міцніше.


У понеділок Поль на роботі не з’явився.

- Знов Люську до лікарні повіз, – припустила Ася. І всі здвигнули плечима – певно, так воно і є – та й узялися, як завжди до справ.

Але не з’явився й у вівторок. Телефон був поза зоною. Певно, видалася важка ніч… А раптом Люсьєна про все пронюхала? Про мене себто…

- От відчувала я – було б тобі з ним не зв’язуватися. – Мама в паніці прикурювала цигарку за цигаркою і кидала. – Тепер відстежать усі його пересування – і хто буде крайній? Вгадай з трьох спроб!

Не було про Поля звістки й у середу. І, звісно ж, поліціянти прибули по мене.

- До того, як зникнути, Аполінарій тісно спілкувався з вами, це підтверджує геолокація.

- Не може цього бути! Не може! – кричала я. – Він до дружини своєї в лікарню щодня мотався!

- Дружина не була в лікарні. Вона була вдома. Він їхав від вас.

- Так! Він їхав від мене! З мого дня народження! До неї! А до речі… останній дзвінок від неї… він не міг бути… причиною?

- Їдьмо до Аполінарія додому, – скомандував поліціянт. – Там і про причини поговоримо.



Я не знала його адреси й ніколи її не запитувала. Та й до квартири Поля – нашвидку вгамувати свою хіть – бігли навпростець, і всі знакові будівлі, за якими нормальні люди орієнтуються в центрі міста, я встигла побачити вилучно ззаду. Перед очима за одну мить майнули притрушені снігом дерева, квітники, смітники, погреби, каналізаційні люки, напіврозібрані гойдалки на дитячих майданчиках, сховища, лікарні, пенсіонери, безхатьки, пси, коти, дошкільнята… Але я дійшла. Долетіла. Раніше за ментів, які встрягли у класичному заторі на проспектів, хоча окремі автівки для годиться пропускали машину з написом «Поліція» - наскільки могли роз’їхатись.

І ось – довгождане знайомство.

- Я – співробітниця Поля, - оголосила відчиненим дверям. А тепер голова перестане крутитися від різкої зупинки після десятикілометрового забігу, я наведу різкість і побачу Люсю!

- Заходьте, – привітав мене жіночий голос. Я опинилася в кімнаті й нарешті роздивилася зблизька Її.

Неймовірну, ставну, стегнасту, пишногруду, світло-русяву сірооку Люсю.

Замучену емоційними гойдалками Люсю, яка не настільки дурна, тож усе розуміє, – тільки не знає, хто ця третя. Молодесеньку, але вже назавше зламану Люсю, яку звалтував у чужому місті п’яний покидьок і яка відтоді не може мати дітей. За спиною в якої Поль і далі крутить амури зі мною, бо «той, хто кохає когось одного – або сам себе не розуміє, або бреше…»

- Ви знаєте, де Поль?! – кинулася до мене Люся, але завмерла на півдорозі.

Що?! Отже, й Люсі теж невідомо, де він?!

- Я думала –ви знаєте, - з острахом пробелькотіла я, й Люся розпливлася в якійсь дуже дивній посмішці. – Адже Ви…

- Адже я – його дружина, ви хотіли сказати? – ніжно промовила жінка Поля. – Чи його…його вдова, як ви гадаєте?..

О Господи, що вона ме… Стоп, Русю, обережніше. Люсьєна – пацієнтка психлікарні, не забувай.

- Чому – вдова??? Ви вважаєте, що Поль…

- Я не вважаю, я знаю, так само лагідно відповіла Люсьєна, від чого в мене схололо в грудях. – Всього-на-всього вимкнути електрику… і підсипати в компот…

- Люсю, що ти верзеш?! – вибухнула я. – Як ти могла підсипати, коли була в такому стані?!

- Та в нормальному стані я була, - знову посміхнулася дружина Поля. – Цього разу – взагалі в найкращому. Дурка рулить. Після тих уколів почуваєшся, мов новонароджена… Але я подумала – а чому б не скористатися своїми…еее…особливостями? Обдурити Поля, набрехати на себе… Хоча б разочок. Щоб просто приїхав і коло мене побув, ну? Але я вловила суто бабський запах… Так пахне волосся… оте саме, ти розумієш, про що я… Почула цей аромат, коли поцілувала свого чоловіка…

- Люсю, ти мариш! – нервувалася я. – Я викличу швидку! – і я сунула руку в кишеню – по телефон.

- Викликай хоч самого чорта! – розреготалася Люся. – Мені однаково. А хочеш правду? Я його зрадила. Так, у мене хахаль є. І він дуже не хотів, щоб Поль йому заважав. Я теж. Теж не хотіла. І він придумав, щоб я його видзвонила…

- Який хахаль?! Поль казав, що ти не…

- Угу, що я не трахаюсь. Навіть з ним. Після того випадку. – Вона зітхнула. – Казав. Він усім так каже. Я з його слів – ікона, на яку тільки молитися. Що ж, це не так далеко від правди. Було. Тепер не є.

Було зрозуміло, що Люся вигадує. І сама вірить у свої слова. Дідько! Потрібен психіатр. Терміново! Негайно! З усіма потрібними ампулами у валізці…

- Але мене все одно не посадять, бо думатимуть, що я фантазую. – Люся повільно опустилася на канапу; запросила й мене, та я не могла навіть зрушити з місця. – Натомість тебе ще кілька місяців тягатимуть по відділках, бо всі ниточки ведуть до тебе… Тобі дзвонитимуть посеред ночі, якщо знайдуть якісь докази. До тебе приходитимуть в офіс. І ти проклянеш той день, коли Поль тобі запхнув! І скажеш – як добре тобі жилося, коли ти ще не була з ним знайома і тебе шкварила вся чоловіча половина твого довбаного району!..

Я сторопіла:

- Звідки тобі про це відомо?..

Чорт, я наче в якомусь п’яному сні… Як прокинутися?! Я більше не можу дивитися цей треш!

- Інтернет, – переможно відповіла Люсьєна. – Ти не повіриш, але жінки, яких спаскудили сусіди, теж ходять в інтернет, так! І зустрічають там хлопців різних… І ці хлопці ставлять сердечки під фоточками... твоїми. А знаєш, скільки чуваків похваляється в коментарях, що вони тобі вдули?

- Це було давно й неправда! – заверещала я. – На біса ти мені це тепер нагадуєш! Я вже третій рік вигрібаюся з того лайна! І якби не Поль…

- А я, якби не Поль, - Люся зірвалася з канапи, підскочила до мене й одним махом завалила мене на килим, як завзята борчиня, й продовжила: - Я жила б собі в селі, топила піч. Можливо, зустріла б свого принца з золотим зубом, народила б від нього юрбу рум’яних спиногризів… Або дочекалася свого Влада з АТО…. Він же міг повернутися, хіба ні?

- Та нащо ти мені про свого Влада торочиш?! – різка переміна теми додала мені сил. – Це ти зіпсувала Полю життя! Це через тебе він знайшов на стороні бабу, з якою не треба панькатися, як з малою дитиною…з якою можна бути просто чоловіком, а не хлопчиком за викликом, не медсестрою в плавках і не татусем, із яким часом бувають сеанси терапевтичного інцесту…

- О-о, це ти про себе? Це з тобою можна почуватися чоловіком, чи що? Ха-ха, насмішила… Та в тобі мужик загубить свого прутня і ніколи не знайде! А якщо й знайде, то разом з якоюсь болячкою! Шльондра!

- Сама ти шльондра! Де твій Влад? Країну захищає, доки його мила вигрівається на печі зі своїм фотографом?

- Ти… - розлючена дружина Поля кинулася на мене з кулаками; я відбивалася від неї й намагалася скинути з себе, але господиня цієї квартири, хоч і була однієї ваги зі мною, проте почувалася в себе вдома, а я, чужа й загублена в цьому помешканні, швидко здавала позиції.


[1] Скорочення від англ. enough said «сказано достатньо».

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись