Літнім людям страшно виходити з дому
— Літнім людям страшно виходити з дому. Я давно це помітила, і саме тому не хочу старішати. Доживати віку в немічному тілі, закутому в самотності пропахлої корвалолом квартирки, звідки навіть до крамниці двадцять метрів пройтися зась, — перепрошую, та це не для мене. І взагалі, яке пуття людиська вгледіли в животінні аж до стану викопного динозавра, коли серце тьохкає вже не від розмаю барвистих мрій і безлічі яскравих планів, а через три перенесені інфаркти? Бачу таких щодня: марнують залишок часу в чергах аптек, а коли до кінця залишається зовсім обмаль — знавісніло запихаються впольованими там пігулками й мікстурами у марнім намаганні прожити кілька додаткових, «виторгуваних» днів. Однак старість — не застуда і навіть не грип, піґулки не допомагають, тож усі ці огидні овочі зрештою виходять зі своїх барлогів-квартирок єдино правильним чином — уперед ногами. Finita la commedia, finita la commedia, finita la commedia...
— Шо верзе ця стара? Вань, ти зрозумів?
— Та вона пришелепкувата. Сидить на цій зупинці з ранку до ночі й мугикає собі щось.
— І шо, кожен день?
— Ага. Зима, літо, холодно, жарко — їй плювати. Я з тої пурги тільки «фініта ля комедія» розумію. Оце, шо вона в кінці ніби співає, чув?
— Ага. А тепер шо?
— А шо?
— Ну, вона замовкла.
— Пожди, зараз по новій увімкнеться.
— А-а-а…
— Літнім людям страшно виходити з дому. Я давно це помітила, і саме тому не хочу старішати...
Київ, 15 березня 2020 року
