28.01.2021 14:48
only 18+
41 views
    
rating 4 | 2 usr.
 © Ковальчук Богдан Олександрович

Людяність

Людяність

Вечірній Київ гудів заторами, гомонів розмовами натомлених роботою містян, тарахкотів лініями метрополітену, крякотів, стукав, брязкав і улюлюкав – словом, випускав із себе пару ще одного прожитого дня. Сергій терпляче дивився на світлофор, що ось уже хвилини зо три забороняв виїжджати з Хрещатика на Майдан Незалежності, деколи зводячи погляд на екран закріпленого на держаку мудрофона. Там мапа міста, крізь яку в прямому значенні червоною ниткою стелився маршрут до пункту призначення, загрозливо рясніла супутніми повідомленнями: «Рух попереду ускладнено», «Час прибуття змінився на десять хвилин», «Рекомендуємо об’їзд»... 

– Об’їзд вони, бляха, рекомендують! Куди ж тут уже з’їдеш?.. – зреагував Сергій і нетерпляче забарабанив пальцями по керму. 

Колонки звукової системи озвалися голосом диктора: 

– У Києві – вісімнадцята тридцять. Поринь у хвилю вечірнього відпочинку разом із найспокійнішим радіо! В ефірі – тільки музика, без реклами. 

Салон заполонили медові заспіви саксофона, що старанно виводив перші ноти якоїсь меланхолійної джазової композиції. До нього додався бас – спершу вкрадливо і ніби трохи невпевнено, та з кожним новим тактом його звучання набувало рішучості, поки, врешті-решт, не злилося з духовим інструментом у єдину мелодію. Поволі вступила перкусія... 

Світлофор і далі засмучував червоним. 

Якщо вірити програмі навігації, до клієнта залишилося ще якихось два кілометри. От тільки долати їх випаде з боєм. Розрахунковий час прибуття мінявся вже тричі й от-от зробить це вчетверте, якщо довбане зелене світло не спалахне цієї миті. Вечірній Київ, як і ранковий, – пекло для таксистів незалежно від служби, на яку ті гарують, і Сергій зі своїм п’ятнадцятирічним досвідом за плечима це чудово усвідомлював. Зазвичай він працював од півночі й десь до годинки сьомої-восьмої: в такий час клієнтів хоч і менше, зате вони переважно добряче захмелілі, тож щедрі на чайові – за умови метикуватості водія, звісно ж. Із наступом незрозумілого китайського вірусу, що зненацька вдарив по планеті, відзначившись мільйонами захворілих і сотнями тисяч померлих, справи у вітчизняних таксистів погіршилися. Охочих роз’їжджати значно поменшало, а нічні клуби взагалі зачинилися на карантин, як і значна частина інших «рибних» місць, а отже тепер доводилося працювати набагато активніше. Сергій зміг утримати «докарантинний» рівень особистого прибутку, тільки збільшивши собі робочий день зі звичних семи-восьми годин до виснажливих тринадцяти-п’ятнадцяти. Чимало колег фізично не могли так випрацьовувати, інші не мали достатнього досвіду, та й таких, хто заговорив про небезпеку підчепити заразу від пасажира, вистачило. Навантаження навіть не подвоїлося – воно помножилося щонайменше на десяточку, зокрема й через зменшення числа таксистів. Тарифи, як не дивно, вперто не зростали. Цікаво, чому б це? 

Світлофор нарешті схаменувся і засвітив зелене. Потік машин радісно загудів двигунами, але буквально за кількадесят метрів вперся у довжелезний затор – від Майдану і щонайменше до Бессарабки. Сергій невдоволено закотив очі та ввімкнув нейтральну передачу. 

На дзеркалі заднього огляду весело тіпався ілюзорний захист од повсюдного вірусу – одноразова нестерильна маска. Відповідно до оновлених правил, водій мусив не знімати її з обличчя впродовж усієї зміни, але цю норму всі завиграшки нехтували. На початку лютування пандемії Сергій намагався все-таки начіпляти цей шматок чи то паперу, чи то дуже тонкої тканини, але вже за дві-три години такої їзди починав відсапуватися, хапаючи ротом потенційно небезпечне, просочене вірусом повітря. Розваживши, що глибоке дихання ротом стократ небезпечніше від звичайного, він вирішив, що в масці тільки гірше й зарікся вішати її на себе. Відтоді минуло вже два з гаком місяці, а жодних ознак хвороби не додалося. Може, щастило, хоча сам Сергій дедалі більше схилявся до думки, що вся ця істерія – просто пшик. 

– Ми, Сєрий, такі чуваки, яких жодна херня не бере! Усі ці свинячі, курячі, та хоч би й чортячі грипи обійшли нас стороною, а тут усі рєзко забоялися якогось очірідного китайського насморка, – сказав Сашко, Сергіїв брат, коли вони позавчора зібралися на щомісячну пиятику – традицію, заведену ще їхнім покійним батьком. За братовими ж словами, найліпшими ліками від будь-якого недугу була, є й залишатиметься якісна горілка, тому двоє чоловіків того дня незлецьки накидалися. Здавалося, відгомін нестримного дудліжу й понині злегка макітрив голову. А може, то просто втома накривала... 

Хрещатик хай повільно, та все-таки сунувся, і Сергій загнав свого «Ланоса» у звільнену фургоном шпаринку другої смуги, опинившись якраз посередині затору. Стільниковий озвався черговою звісткою про збільшення часу в дорозі, а наступної миті заграв мелодію з кінофільму «Іронія долі». Викликав невідомий номер. 

– Блін, – видихнув Сергій, зменшив гучність магнітоли, схопив мобільника з підставки і, притуливши його до вуха, якнайспокійніше мовив: – Алло. 

– Шо «Алло», блядь?! – долинуло у відповідь. – Чи ти не схуїв?! 

«О, понеслася!» – подумав таксист, натомість так само спокійно запитав: 

– З ким маю честь, ізвіняюсь? 

– Ти ото не вийобуйся там! Манєрний попався! – лютував незримий бесідник, судячи з голосу, досить молодий. – Це клієнт тобі дзвонить! Скільки тебе можна ждать?! 

– Весь город щас стоїть. Час-пік. Я їду, як можу. Вже близько. 

– Давай-давай, шоб через п’ять минут був тут! 

– Ага, буду я тобі через п’ять минут, – відповів Сергій мобільнику, коли той сповістив про закінчення виклику. 

Клієнти, безумовно, траплялися найрізноманітніші. Деколи випадало катати відверте бидло, зрідка траплялися товстосуми не від світу сього, та переважно люди у салоні машини не надто відрізнялись од тих, що шастають десь там, за межами авта – на хідниках, у транспорті, в крамницях. Словом, пересічний пасажир – це середньостатистичний громадянин, безликий і занурений у себе самого. Він мислить дріб’язковими категоріями та не переймається інтересами тих, хто його оточує. Але такого, щоби розпочинали розмову з матюччя, Сергій не чув давно. Востаннє схожий випадок трапився років сім тому, коли хмільна компанія вирішила о третій ранку гайнути з Печерська на Троєщину в пошуках пригод. Приїхати на виклик таксі таки спромоглося, та зухвалих пасажирів довелося висаджувати на півдорозі. Пощастило, що вони добряче закинули за комір і ледве трималися на ногах. Інакше випало би, певно, застосовувати схованого під водійським сидінням газового пістолета. 

За великим рахунком, Сергій мав повне право відмовитись од замовлення, щойно зауважив хамське ставлення клієнта. Втім, із місяць тому працедавець запровадив штраф за скасування поїздки водієм («З огляду на карантин», – невесело жартували колеги), а втрачати кревні не бажалося взагалі. Тож теперечки доводилося часто-густо мати справу з контингентом, що його у старі-добрі дні будь-який таксист – хай і найзадрипаніший вокзальний «бомбило» – минав би десятою вулицею. Нічого не вдієш – спричинена вірусом криза змушувала йти на компроміси з самим собою. 

Уже повернутий на свою підставку телефон знову задзеленькотів. Передчуваючи найгірше, Сергій глянув на екран і полегшено видихнув. Телефонував Сашко, той самий брат, із яким вони кілька днів тому пиячили. 

– Здоров, Шура, – привітався таксист, цього разу не підносячи слухавку до вуха, а ввімкнувши гучний зв’язок. 

– Привіт, Сєрий... 

Братів голос гучав якось згасло, тьмяно. Складалося враження, буцім його власник щонайменше кілька діб поспіль розвантажував вагони або клав асфальт і тільки тепер звільнився. 

– У тебе всьо нормально там? Шось ти який-то ніякий, – запитав Сергій. 

– Та, собствінно, нє очєнь. Шось ми, братіш, по ходу з тобою дуже переборщили. Я третій день одійти не можу, а воно все хуже й хуже. Ти сам там як? Голова не квадратна? 

Сергій дослухався до свого організму. Здається, нічого стороннього, крім утоми, не турбувало. Незле було б перепочити, дарма навіть, що коштом щоденного добробуту: під вечір насунуло якесь легке запаморочення. От виконує це замовлення – і край аж до післязавтра. 

– Та вроді нормально всьо, – відповів Сергій. – Учора ще шось там берхало, але вже попустило. На роботі я. 

У відповідь пролунав кашель – глибокий, подібний до гавкання величезного собацюри, замкненого за товстими дверима. 

– Чую, шось ти совсєм того, – занепокоївся водій. – Може, це той китайський вірус? 

– Сам ти, блядь, вірус, Сєрий... Просквозило, по ходу. Ілі все-таки бодун. Може, ми з тобою якусь сивуху вточили, хтозна! 

– Та нормальна була горілка. Така, як обично. 

– Корочє, проїхали. Я чо тобі дзвоню... – новий напад кашлю. – Шо-то мені совсєм сьогодні херово, дядь. Нада, шоб ти замість мене завтра мотувся до матері. Вона сьо’дні наярює цілий день, говорить, шоби я забрав столєшніцу і два крісла сюда на село. Не знаю, на хріна мені ті столєшніца й крісла, но ти ж знаєш маму. 

– Думаєш, до завтра не вичухаєшся? 

– Та мені так паршиво, шо я тут думаю, як коні не двинути. 

– А в больницю дзвонив? 

– Та у нас же вона вже два года як закрита стоїть. А в районній із-за цього ідіотського вірусу бардак. Ну, подзвоню я туда – і шо дальше? Скажуть, шо перебухав, єслі вопщє візьмуть трубку... 

Брата урвав кашель. 

Сергіїв зелений легковик докотився до світлофора на Бессарабській площі та вкляк на червоний сигнал. Перехрестя попереду виглядало дещо вільнішим, ніж попередня дорога, тож у душі таксиста зажевріла надія подолати хвилин за сім чи, може, десять. От тільки навігацію переглянути неможливо – на лінії ж висить брат. 

– Це мені коли треба поїхать? – уточнив Сергій. 

– Та коли хочеш сам. Можеш зутра мотнуться, хочеш – уже після обіду. Ти до себе весь цей хлам завези поки шо, а я заїду й заберу, коли виздоровію. 

– Угу, ти там, пожалуйста, бистріше виздоровлюй. Бо в слідуючий раз без тебе всьо вип’ю, пойняв? Усе до крапельки... 

– Та пішов ти!.. – спробував розлютитися брат, але загрозливі нотки в його голосі спричинилися до чергового бухикання. 

– Ладно, хрін з тобой, – сказав водій, не чекаючи, доки родич прокашляється. – Будеш мені должен пляшку. 

– Та хоть дві, – прохрипів Сашко, важко відсапуючись, – ти только з’їздь. Я тоді... матері скажу щас... шо ти... 

Позаду машини залементував чийсь роздратований клаксон. Сергій заговорився з братом так, що проґавив початок зеленого світла. 

– Всьо, я сам її наберу. Давай вичухуйся, я біжу робити дальше! – попрощався він і, звернувши на перехресті ліворуч, перевів стільниковий назад у режим навігації. Орієнтовний час прибуття – за чотири хвилини. Це вже оптимістичніше. 

Ось і накрився вихідний, думав таксист. Не сказати, що мати жила далеко – лишень у протилежному кінці міста, не більше, – та поїздка однаково загрожувала поглинути цілий день. Мама, яка й замолоду надмірно дбала про своїх двох синків, силкуючись захистити їх од будь-якого потенційно згубного впливу зовнішнього світу, на схилі літ зробилася геть нестерпною. Вона завиграшки могла затримати на цілий день: спершу нагодує від пуза, далі розпитає за все на світі по декілька разів, дарма що напередодні спілкувалися телефоном, а тоді попросить випити з нею чаю за переглядом родинних фотографій. Такі посиденьки мали властивість затягатися на довгі-предовгі години та незмінно закінчувалися слізьми неньки об тім, як «раньше всьо було хорошо, а сійчас уже ви двоє стали такі взрослі і серйозні...». Доведеться заспокоювати її перспективою невдовзі побачити онуків: стара обожнювала їх, усе голосила, до чого ж вони подібні до її покійного чоловіка. 

Сергій хотів завернути на подвір’я елітного будинку на Липках*, де й чекав на нього клієнт – поки що лиш злопекельна крапочка на екрані мобільника, – проте вперся у шлагбаум. Посигналив – безрезультатно. Вилаявшись, водій потягся до мудрофона, знайшов у прийнятих викликах номер клієнта і натиснув на виклик. 

– У вас тут шлагбаум, – сказав він, перш ніж «крапочка» встигла знову сипонути лайками. – Не проїду. Ніхто не відкриває. Вийдіть сюди, пожалуйста. 

Кілька секунд клієнт мовчав, а тоді вибухнув: 

– Ти мені ще, блядь, будеш казать, куди мені виходити?! Та ти там, я бачу, вопшє попутав, батя! Мало того, шо тебе жди пів часа, так ти ще й будеш мені тут вийобуваться! Я тобі шо, клоун якийсь? 

Цього разу з голосу стало зрозуміло – майбутній пасажир п’яний. Не у дрова, звісно, проте достатньо, щоби завдати клопотів. Машину він не загидить, але може поводитися агресивно. 

А клієнт під той час не вгавав: 

– Та ти просто не знаєш, з ким говориш! От щас я вийду – і мало тобі не покажеться... 

– То ви виходите до шлагбаума? – вхопився за єдину важливу інформацію Сергій. 

– Ага! Ща, ти главне там нікуди не з’їбись! Будеш бідний! 

– Зелений «Ланос», стою на аварійці, – і слухавка помандрувала на свою підставку. 

Довго чекати на невдоволеного пасажира не довелося. За пів хвилини з-за рогу будинку виплив високий парубок у яскраво-зеленій куртці та дебільного вигляду картузі. Його образ доповнювали сонцезахисні окуляри, напнуті на писок попри те, що під сьому вечора грудень уже давно встиг занурити місто в темряву. У руках чоловік стискав щось штибу шкіряної дамської сумочки, буквально притискаючи її до серця. У світлі фар Сергій так і не зміг розгледіти, чим достеменно був той предмет. 

Постать стовбичила по той бік шлагбаума і дивилася кудись у далечінь – у протилежний од «Ланоса» бік. Аварійна сигналізація авта влаштувала в напівтемряві зими цілу дискотеку, та пасажир не зауважив і яскравих помаранчевих відблисків. Урешті-решт, суб’єкт поліз у ту свою «сумочку», дістав щось й притулив до обличчя, а за секунду задзеленчав мобільник. 

– Ото сліпе, блін!.. 

Тишу подвір’я елітного житлового комплексу порушив сигнал «Ланоса». Взагалі, в таких районах просто так гудіти не годиться – мешканці й поскаржитися можуть, гляди, – та цього разу обставини вимагали рішучих дій. 

Постать із переляку мало не гепнулася, де була, а тоді рвучко повернулася до джерела звуку, притискаючи до вуха мобільний однією рукою, а іншою – сумку до тіла. 

– Та ладно! Нєужелі побачив? – зрадів Сергій. 

Парубок у зеленій куртці хутко закрокував до таксівки, але ноги зрадницьки виписували легенький хмільний танок. Останні кілька метрів той пройшов поволі, вивіряючи кожен крок, – невже хотів приховати сп’яніння? Ймовірно, все-таки просто боявся гепнутися: такі люди не надто переймаються наслідками свого стану. 

Пасажир важко впав на переднє сидіння і щодуху гримнув дверима. Якби машини зсередини вкривали тинком, той неминуче повідставав би тієї ж миті. Так лупають тільки зумисне. 

Сергій розлютився: 

– А шо, поакуратніше не можна? 

– А шо, забить єбало і їхать, куди нада, не можна? – передражнив клієнт. Дивно, але духу алкоголю не відчувалося. Може, наркотики?.. 

Сергій повернувся і взявся роздивлятися чоловіка – показово, не ховаючись. Як і передбачалося, молодий, десь до тридцятки, якщо навіть не до двадцяти п’яти, певніше не скажеш, бо ж окуляри. Предмет, що його він раніше притискав до грудей, таки виявився сумочкою, але не жіночою, а чимсь подібним до борсетки, дорогої на вигляд, чудернацької своїм стилем. Нині ця торбинка покоїлася на колінах пасажира. 

– Шо пасеш?! – просичав той. – Тобі в глаз дать, шоб не дивився, куди не просять?! 

Навіть у цей критичний момент залишався шанс відмовитися од поїздки. Потім, може, довелося б обґрунтовувати свої дії перед керівництвом, але спроба виконати замовлення загрожувала серйознішими негараздами. Молодик, судячи зі всього, перебуває під дією наркотиків, і лише один дідько відає, що може стрельнути йому крізь голову. Де гарантії, що він під цією своєю чудернацькою курткою не ховає, скажімо, ножа чи пістолета? 

Іще з кілька місяців тому Сергій неодмінно знехтував би такого персонажа. Та не тепер. Нині доводиться боротися за кожну копійку. Отож, він смикнув ключем запалювання. Двигун прокашлявся й нервово забубонів. 

Мобільний телефон показував, що їхати належить хоч і не дуже далеко, зате – крізь усі провідні затори вечірньої години-пік: Оболонь, Мінська набережна. «Приблизний час у дорозі – одна година і двадцять п’ять хвилин», – безтурботно інформувала програма. Сергій подумав, що це ще оптимістичний прогноз. 

Перше ускладнення руху не змусило себе шукати. «Ланос» завмер на підступах до вже знайомої тягнучки на Хрещатику, що навіть не подумала за цей час порідішати. Навпаки, здавалося, буцімто в бідолашне середмістя стягнувся весь автомобілізований Київ. 

– Блядь... – зауважив клієнт, забачивши перед собою червону заграву стоп-сигналів машин. – Це надовго. 

Голос його звучав уже нібито миролюбніше, якщо не примирливо. Він немовби спонукав до розмови. А, може, то просто алкоголь чи наркотик діє, й молодик уже забув, що почав знайомство зі сварки? Хай там що, а Сергій, який ніколи не належав до страшкових людей, вирішив пристати й «заговорити» виниклу напругу: 

– Щас всюду так. Пробки страшні. Довго їхать будем. 

– Ну то ти тоді свою бадью виключи, бо заснуть можна. 

– Яку ще бадью? – не зрозумів Сергій. 

– Ту, шо в колонках. Давай шось веселіше, жизнєрадосніше! 

Меланхолійність «найспокійнішого радіо» поступилася місцем шаленій довботнечі сучасних клубних ритмів: саме їх обрав пасажир, кинувши задоволене «О-о-о!», щойно приймач досяг відповідної хвилі. Такої музики Сергій не розумів. Іще сяк-так сприймав танцювальні мотиви родом із дев’яностих, але все, що виникло десь опісля доби дабстепу, вважав знущанням із людських вух. Усупереч популярному стереотипу, таксист ніколи не полюбляв блатного шансону, проте між ним і цими дратівними «туц-туц» неминуче обрав би перше. 

Пасажир не міг натішитися: 

– Оце музика, а не ето ваше всьо, шо здохнуть хочеться! 

Він одкинувся на спинку крісла, закотив голову і взявся цокати язиком у такт музиці. 

Затор рухався вкрай повільно. Юнак у зеленій куртці під уподобану музику чи то задрімав, чи то вимкнувся, тож ненависне колотилово з доброго почину водія знову обернулася на тихий джаз. Той чудово пасував місту, загорненому у вечірню дрімотність зими, – такий самий натомлений, тягучий, злегка приправлений самотою. 

Хлопець проспав із годину й отямився аж на Подолі, коли всі затори середмістя мусили от-от опинитися позаду. 

– Де я?.. – прогундосив він, роззираючись, силкуючись угледіти щось у темряві надвір’я. 

– Ми на Валах**. Скоро вже приїдем. 

– Ти хто?.. – розгубився пасажир. Він неначе тільки тепер зауважив, що машиною, в якій випало прокинутися, хтось керує. 

– Таксист. 

– А-а-а... 

Із виглядом цілковитого розуміння ситуації хлопець просидів кілька хвилин, а далі все-таки не витримав: 

– А куда ми їдем, батя?.. 

Стандартне питання всіх п’яничок, що знаходять себе в салоні таксівки посеред поїздки. Якщо ж такі клієнти прокидаються вже коло пункту призначення, то зазвичай упізнають котрийсь орієнтир, мовчки розраховуються, виходять із машини й гордо прямують геть, неначе все мають під контролем. Хоча й тут бувають винятки. Раз випало будити п’яного до зелених шмарклів чолов’ягу, який, прокинувшись, глядів у довкілля дуже наполохано. З’ясувалося, що починав пиячити він у маленькому селі за двісті кілометрів... 

– На Оболонь, – відповів Сергій. 

– О-о-о... Значить, до дєвочки. 

– Ну, таких подробностєй ти мені не розказав. 

– А як тебе звуть? – зненацька спитав пасажир. 

– Сергій. 

– Ага, – він простяг руку. – Я – Тоха. 

Водій відповів на жест і потис запропоновану правицю. Вона виявилася холодною, але рукостискання пасажир мав міцне. 

– Дуже пріятно, Тоха. 

– А ми ж раніше не знакомились іще? 

– Нє, ти сів і пошті відразу заснув. 

– Тоді да, мені теж пріятно... Ти цей... Ізвіняй, я сьогодні трошки перебрав. 

– Та нічого, – махнув Сергій. – І не такі бувають. Ти ше себе нормально вів. 

– Да? Не накрутив тобі тут?.. 

– Нє, все в порядку. Ми вже почті на місці. 

– Харашо... – Тоха прокашлявся. – Спасіба. 

Останні ускладнення руху мусили лишитися позаду, але на виїзді на проспект Бандери – фактично перед самою Оболонню, хай їй чорт, – засилля машин застигло в напрямку лівого берега Дніпра. «Ланос» застряг іще хвилин на п’ятнадцять-двадцять, якщо не більше. 

– Блядь, це надовго, – резюмував Тоха. 

– Ага, ти вже це говорив сьогодні. 

– Правда? 

– Да. – Сергій крутнув кермом, намагаючись перелаштуватися у сусідню смугу, але тут-таки повернув його в протилежний бік: там саме їхала карета швидкої допомоги. – Перед тим, як заснув. 

– Ми вже довго їдем? 

– Є трохи. Десь час, може, час-десять. 

– Тобі, навєрно, оце дуже не в кайф цілими днями по пробкам кататься? 

– Та вже вроді привик... 

– Це харашо. Знаєш, Сєрий, я думаю, шо саме главне – не псіхувать, не нєрвнічать, не давати окружающій среді якось... типу, повліять на себе. У поганому ключі, понімаєш? 

Пасажир завдяки сну не протверезів – він просто немовби повернувся від одвертої агресії до стадії сп’яніння, що зветься «Ти мєня уважаєш?..». Простіше кажучи, Тоху кортіло поспілкуватися, виговоритися. У такому разі кожен таксист удається до однієї з двох тактик: можна або мляво підтримувати розмову, киваючи, коли потрібно, вставляючи свої «Ага» та «Угу» в призначені для цього павзи, або ж тупо не зважати й мовчати. Тепер, трошки оговтавшись зі свого чи то п’яного, чи то наркотичного отупіння, Тоха виглядав не таким уже й поганим хлопцем – чом би й не підтримати розмову? 

– Ето да, ето канєшно, – погодився Сергій. 

– Вот! – просяяв пасажир. – А ще, думаю, саме главне – чєловєчность. Тіпа, коли ти, напрімєр, ідеш в клуб або в ресторанчик, то должен розуміть, шо офіціанти – тоже люди. Ти так не щітаєш, Сєрий? 

– Не совсєм тебе пойняв... 

– Ну, диви. От, напрімєр, тебе хтось обслужує. В магазині, в кафешкє, в паріхмахерській – пофіг де. Ти коли оцю услугу чи товар прінімаєш, то кажеш же «Спасіба?». 

– Да, конєшно. 

– От! – Тоха спересердя ткнув пальцем у дах салону. – Значить, ти уважаєш людей хоча б на отакому мінімальному уровні. А бувають же такі, шо не дякують. Думають, шо всі вокруг їм должни. Тіпа, як всі – нижча раса, хуже, чим животні. Вони, тіпа, вопщє роблять услугу, шо додозволяють іншим отак собі лизать *** Бачив таких? 

– Та ясно, шо бачив. Я ж таксист. 

– І шо, багато? 

– Чого? 

– Не чого, а кого. Таких от мудаків – багато попадається? 

– Та лучче було би трошки менше. 

Тоха співчутливо, як міг, кивнув. Хоча що він може тямити у буднях водія? Мало того, що на дорогах самі лосі роз’їжджають, так і ще й неадекватних пасажирів до стогаспида. А цей – очевидячки, із заможних, типова «золота молодь» – сидить і вдає, буцім спочуває! Сергій вирішив одігратися, наскільки давали змогу обставини: 

– Ти б, молодой чєловєк, подумав перед тим, як кивати. Знаєш, по скільки в день я зараз роблю? Часов по дванадцять, а іногда й по чотирнадцять. І, повір, за одну зміну я стільки дебілів бачу, скільки ти за все своє життя не стрічав! – Сергій відчував, що без жодних на те причин звіріє. – Все це мені знаєш де вже?! І пробки ці йобані, й бидло всяке, яке то машину обгидить, то мене питається обідить! Бляха, та якби я міг, то плюнув би в морду каждому третьому-четвертому своєму пасажиру! 

– Та чо’ ти, успокойся... – спробував урвати Тоха. 

– Тут, блядь, успокоїшся! Скоріше упокоїшся – вперед ногами з цієї колимаги винесуть! От ти мені скажи: хоть день у своїй жизні ти робив?! 

Видавалося, Сергій заскочив Тоху зненацька. Той кілька секунд сидів, витріщившись на знічев’я роздратованого до краю водія, й тільки нетерплячий сигнал позаду вивів його з цієї задуми: 

– Ну, конкретно я – нє. Но це ж не значить, шо я поганий чєловєк. Напрімєр, мій батя – тіпа, шишка велика. Він ворочає всякими актівами, дірєктівами, хуєктівами – я в тому не шарю, шось связане з цінними бумагами. Так він, тіпа, дуже до свого колективу по-чєловєчєскі односиться. З поніманієм. Коли нада комусь, напрімєр, домой раніше піти – і одпустить, і ще й скаже, шо можна на слідуючий день не виходить, якщо ситуація там серйозна... 

– І оце, по-твоєму, вся чєловєчность?! – іще дужче розпалився Сергій. – Та їбав я таке отношеніє! Це вопще прописні істини, це за опрєділєнієм повинне буть у кожнім колективі! А твій цей батя часто оставляє на чай таксистам, напрімєр? Чи питає він, як у них діла, чи інтересується їхнім життям, но так, щоби правдиво, а не для галочки?! 

– Та він на таксі не їздить, у нього свій водітєль... 

– Ясно! От і все, шо нада було доказать! – переможно заявив чоловік, й собі не маючи зеленої гадки, що в принципі має на увазі. Дорога попереду якраз звільнилася, машини посунулися, тож він рвучко тикнув першу передачу й газонув, верескнувши шинами. Тоху втиснуло в сидіння. 

– Ей, легше, я не спішу!.. – верескнув той. 

– Хочеш знову стояти до другого прішествія?! 

Така поведінка для таксиста неприпустима, і Сергій це чудово тямив. Гарантований один бал рейтингу в програмі, може, навіть штраф... а то й звільнення. Та зараз він не зважав – лиш хотів чимшвидше довезти пасажира до триклятущої Мінської набережної. Заїхавши, врешті-решт, на Оболонь, чоловік навіть почав зрізати частину шляху подвір’ями, щоби оминути світлофори та місця потенційних скупчень машин. 

Коли до місця призначення залишалося кількасот метрів, Сергієві зробилося соромно. По-справжньому, без жодної іронії. Зрештою, цей Тоха не винен, що напруження останнім часом тільки зростає, а кінця-краю важким часам не видко. Він – далеко не таке лайно, яким здався був на перший погляд, – сидить, мовчить, теж, либонь, чекає, коли його вже привезуть. 

– Ти цей... – почав таксист, – вибач мене за... е-е-е... 

– Один-один, – відповів Тоха. – Міг і не брехать, шо я нормально вів себе. Я ж себе прибуханого знаю. Тому і я тобі вечір попортив, і ти мені. Ось і один-один. 

– Добре, – погодився Сергій. – Один-один. До самої набережної я тебе не довезу, туди ніззя машинами. Де висадити? 

– Давай о-о-он коло тієї клумби, – махнув рукою Тоха. – Я пройдусь. 

Перед означеним колом-перехрестям «Ланос» акуратно зупинився і замиготів «аварійкою». 

– Давай, расчітиваться, бо тут не можна стояти. 

– Да. Скільки там? 

Сергій торкнув екран мобільного й завершив поїздку, а тоді виголосив: 

– Двісті вісімдесят дев’ять. Пробки... 

– Та я ж пойняв. 

Хлопець трохи покопирсався в сумці й дістав звідти дві купюри. Триста, отже. Звісно, не фонтан – за таку довгу поїздку можна було б і на більше розщедритися, – але не зовсім без чайових. 

Утім, Тоха й не думав виходити з машини. Він сидів і на щось чекав. 

– Усе, дякую тобі. Гарного вечора, Тоха. 

– Пожди-пожди, а здачу ти давать не собираєшся, чи шо? 

«От хмир!». 

– Так у мене нема... 

– Так а раніше сказать не міг? Іди тепер міняй. Усе по правилам, батя. 

Лайнувшись уже вголос, Сергій вихопився з машини й попрямував до ятки з усілякими дрібницями, що стриміла у кількох метрах. Замовив собі кави, попросив дати решту якнайдрібнішими. 

– Вдавись, – кинув він Тосі, коли він усе-таки виліз із машини. 

– Гарного вечора! – відповів той і щодуху гримнув дверима. 

От тобі і вся людяність

Сергій акуратно здав задом, щоби не порушувати правил зупинки жодної зайвої хвилини, й заглушив двигун. На сьогодні досить, потрібно крутити додому. Раптовий сплеск емоцій, поєднавшись зі вже набутою важкою втомою, вимотав його до межі. Можливо, кава допоможе? 

Таксист зробив ковток і зауважив, що напій не смакує ніяк. Ба більше, він навіть не пахне кавою. Взагалі не пахне! Складалося враження, що цмулить він розігріту воду, щоправда, трохи гіркувату. 

– Але ж і помиї... 

У цей же час на мобільний телефон прийшло повідомлення від брата. «Щось мені зовсім хріново», – писав той, та Сергій не зауважив. Він заходився послідовно нюхати в салоні все, що бодай теоретично мусило б пахнути, – освіжувач-«ялиночку», залишену в кишені водійських дверцят пластівку з-під попередньої кави, навіть ковпачок кулькової ручки, який знайшовся поруч із ручкою коробки передач, – але так і не вловив жодного аромату. 

До втоми додалася легка температура... 



* Район (чи то пак місцевість) у середмісті Києва; вважається елітним. 

** Так кияни межи собою називають частину Подільського району міста, що прилягає до вулиць Верхній Вал і Нижній Вал. 



Київ, 28 січня 2021 року

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 28.01.2021 23:22  © ... => Каранда Галина 

На жаль... 

 28.01.2021 21:27  Каранда Галина => © 

Життєво