19.03.2021 14:51
18+
52 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Арсеній Троян

Фатальна помилка, помилкова фатальність

У цьому світі ніхто нікому нічого не пробачає. Якщо ти бодай трошки десь оступишся, життя неодмінно покарає. Найгірше, коли ти десь набешкетував і розплата не прийшла миттєво, і ти такий: «О, нормуль!», і живеш далі, поливаєш фікус, складаєш кульки в кульок з кульками, починаєш бігати з понеділка, вчиш іноземні мови, брешеш і, звичайно, ходиш на роботу, а тут раз: «Привіт, я Невиправна-фігня-яку-ти-учудив-за-царя-панька. Готуй сраку!».

Зі мною трапилась така історія. Її деталі пробігають у мене перед очима, поки вже ледь тепле тіло завантажує душу в пекло, і я криво усміхаюсь скривавленими губами, немов головний герой спагетті-вестерну. Хай тобі, а все могло би бути інакше, достатньо було просто зупинитись і подумати, ну або навпаки — подумати, а потім зупинитись.

Історія ця почалась давно... Йшли перші місяці, відколи я випустився з Універу. Я був молодим, без грошей і вже з гайморитом, хоча ця деталь не зіграє ніякої ролі в цій історії, в цій трагічній історії, яку, якби я міг… Ну от, тоді я шукав роботу, але мене ніде не брали. За віком я підходив скрізь, але за досвідом — ніде. Роботодавці гидливо повертали моє резюме, показували язика і дражнились, бо їм був потрібен працівник, не старший 25, але з 26-річним досвідом, знання англійської на рівні «нейтів спікер», розуміння принципів роботи Фотошоп, С++, Насдак і вміння жонглювати палаючими факелами однією рукою із зав’язаними очима було би перевагою. Як я не розповідав, що знаю дати виходу всіх поетичних жмутків Франка, умію, в принципі, приходити на першу пару і радо перетягну будь-яку парту, стіл чи підмету ваш двір за залік, ой тьху, платню, символічну платню, роботодавці мене не слухали, лише здивовано вирячували очі і обіцяли передзвонити. Перспективи були безрадісні. Хоча зараз ситуація ще гірша.

Пам’ятаю, після однієї з таких співбесід я вийшов з величезного офісного центру, зайшов у супермаркет ОТБ, купив «Мівіну» з приблизним запахом курки і з горя, у парку, з’їв всю пачку натще. Що робити далі, я не знав, тому просто побрів вулицею Лопанська, витріщаючись навколо, так, ніби це мало допомогти. І тут, як на зло, пішов нуарний затяжний дощ. Люди почали розбігатись, прикриваючи голови торбами і шкіряними теками, машини на автостраді стишили хід, вітер шумів у кронах дерев. Я брів вулицею і не поспішав ховатись. Навіщо? Так я пройшов Коцарівську, як завжди, сповнену смачними запахами з бісквітної фабрики, завернув на Полежаківську (там нічим не пахло) і краєм ока помітив стовп, густо обліплений рекламою і оголошеннями. Я підвів очі й побачив папірець, на якому від руки було написано: «Компанія “Super Company” шукає генерального директора. Високий дохід (від 3500 гривень на місяць). Вільний графік! Без досвіду! Приймаємо навіть після філфака! Всьому научимо! Телефонуйте!».

Я перечитав оголошення іще раз і без вагань поліз у кишеню за своїм маленьким другом, тобто телефоном. Тоді здалось, що небеса нарешті зглянулись наді мною, припинивши кидатись громовицями й вередувати, і надали ось такий шанс працевлаштуватись у поки-що незрозуміло яку компанію з незрозуміло якими обов’язками, але відразу на престижну посаду. Ну а що? Пора збирати плоди, Плоди Щастя і Зарплати Кожен Місяць з Поля Добробуту і Перспективності.

Після короткої розмови по телефону з приємною жіночкою (я відразу зрозумів, що вона на мене запала, але вирішив зберігати діловий етикет), мені призначили співбесіду на завтра, на 10 ранку. Я зрозумів, що справа має бути серйозна, тому ввечері помив голову. На співбесіді інша, але також приємна жіночка питала мене про те, скільки я хочу заробляти, хто я по гороскопу, як настрій і т.д. Я на всі запитання відповідав чесно і відкрито, і мої чесність та відкритість дали результат — мене відразу запросили на роботу. Щоправда, спочатку на помічника, але потім, обіцяли, будуть кар’єрний зріст, службове авто з водієм чи навіть двома.

Так почалось моє успішне життя. Це було схоже на казку чи серіал, так, неначе я Дика Роза, яка ще вчора торгувала жуйками на вулиці і харчувалась немитими сливами, а сьогодні мене знайшов заможний багатій і вранці сказав: «Тобі більше ніколи не доведеться працювати (чи бідувати?)»… Ну от, робота була цікава і гарно оплачувалась. Через пару місяців я вже став генеральним директором, купив дорогий костюм і наростив зад, щоби він ідеально співпадав з великим преміум-кріслом у моєму особистому кабінеті. Наради, брифінги, корпоративи — усе це затуманило голову і я давно втратив те відчуття обережності, коли ти сам себе хапаєш за руку і задумуєшся: «А чи не йде все занадто бомбезно?». Якби, ох якби, я це тоді зробив, бодай раз, бодай разечок, доля моя б склалась інакше: я б не лежав зараз на цій бетонній підлозі зі стрілою в грудях, яка поволі грузне в моєму тілі, щоби вп’ятись у самісіньке серце.

Це все я розповідаю не так, ніби я якийсь письменник-початківець, котрий льє воду, аби його твір набрав потрібну кількість знаків, ні. Ця вся передісторія — це важливо, це те, що було раніше, колись, у не дуже далекому минулому, яке, власне, і зумовило ту беззаперечність наступних подій, ту безумовну безумовність, так, долі фатуму і, зазначу, рокової помилки, про яку я забув, але яка не забула про мене. Ну годі вступу, почну оповідати суть, тільки перед тим коротко нагадаю, що було раніше: я, Сергій Сергійович Петренко, у 2012 році випустився з Універу і тривалий час не міг знайти роботу. Восени того ж року, після однієї зі співбесід я з горя витратив всі фінансові збереження на макаронний виріб швидкого приготування і пішов по вулиці в невідомому напрямку. Далі натрапив на оголошення про пошук роботи і відразу зателефонував за зазначеним в означеному оголошенні телефоном. Після цього успішно працевлаштувався в компанію, де працював до моменту, про який йтиметься далі. Прошу надати відпустку без збереження заробітної плати, ой, це вже не те, рано у відпустку, особливо коли смерть дихає в потилицю.

Отже… Був вівторок, середина дня. Ранок. 9:30, пасмурно, атмосферний тиск — 747–750 мм рт. ст. Я сидів у кріслі в ще порожньому кабінеті і чекав на прихід колег — на десяту був заплановний брифінг з брейнштормом і тімбілдом, далі я мав летіти в Брюссель, домовлятись про поставку капусти. Окрім мене, в кабінеті була секретарша Ірина — вона дріботіла приміщенням у короткій спідниці, розкладала папери на столі і недвозначно мені усміхалась. Я теж глипав на неї і мугикав якусь дабстеп-композицію, яку нещодавно почув по радіо. Ми незабаром мали летіти разом і поїздка обіцяла бути несумною — Ірина дуже гарно травила анекдоти. Справившись з паперами, вона вийшла з кабінету і відразу мій внутрішній телефон видав короткий сигнал. «Ну що там?» — владним басом спитав я. «Сергію Сергійовичу, — сказала Ірина змовницьки. — Заходить якось Чапаєв у бар…». «Я цей вже чув! — роздратовано кинув я. — Ти по цьому поводу дзвониш?». «Ні, — зітхнула секретарша, і її голос почав тривожно тремтіти. — Тут до вас прийшли…». «Хто?» — запитав я. «Не знаю, вони не хочуть представлятись… — сказала Ірина і додала тихіше. — Сергію Сергійовичу, вигляд у них… страшний. Як люди в чорному, тільки без Віл Сміта». «Оу! — мовив я. — Мені начхати, у мене тут поставки горять. Нікого не пускати!».

Тільки я поклав слухавку, як двері мого кабінету прочинились і всередину, під вигуки Ірини, що входити не можна, зайшло двоє: чоловік і жінка. Обоє були немолоді, але вигляд і справді мали суворий — чорні, дорогі костюми, впевнені кроки, міцні кремезні статури, а в чоловіка був холодний, незворушний і знайомий погляд, але я не міг згадати, де я його бачив. «У нас до вас розмова» — сказав чоловічок замість привітання і безцеремонно сів за стіл за найближчий до мене стілець. Жінка стала біля дверей, схрестивши руки, спостерігаючи, секретарша ж очікувально вирячила на мене нафарбовані очі. «Ну добре, Ірино, можете йти, — сказав я їй, а тоді звернувся до чоловіка. — І хто ви такі?». «Питання будемо задавати ми!» — раптово гарикнула жіночка, що я аж підскочив на місці.

Чоловічок рухом показав їй заспокоїтись, а потім звернувся до мене: «У нас до вас справа, але давайте спочатку дещо уточнимо». І чоловічок вийняв з торби велику пухку теку, яку відкрив на першій сторінці і запитав: «Ви Сергій Сергійович Петренко, 1990 року народження, було? З 2007 по 2012 навчались на філологічному факультеті Лопанського університету імені Потебні, було?». «Цікаво… — протягнув я. — Так, а хто ви такі?». Чоловічок знову опустив очі в теку: «За нашими даними, ця інформація правдива, ваша думка не особливо цікава. Ви у нас забрали дуже цінну річ, радимо вам її повернути. У ваших інтересах самостійно згадати, що саме ви взяли, пане Петренко…». Я усміхнувся і зняв слухавку. «Ірино! — сказав я, усе ще сміючись. — Викличте, будь ласка, охорону, і наберіть психлікарню, схоже, в них буде сьогодні робота». «Ні, ну ти подивись на нього! — знову визвірилась жіночка. — Мало того, що здав заліковку без половини підписів, так ще і викаблучується!». «Яку заліковку?» — спитав я. «Завали пельку, а то до кінця життя будеш у парку Шевченка замітати! — істерично закричала жіночка. — І це без заліку!».

Тим часом за дверима почулись тупіт ніг і голоси. «Вам, мабуть, пора», — сказав я непроханим відвідувачам. «Ми самі збирались іти, — відрубав чоловік, підводячись і пронизуючи мене своїм холодним поглядом. — Залишимо вам дещо. Як будете готові співпрацювати, наберіть!».

І чоловічок подав мені ту теку, з якої читав пару хвилин тому, а потім дістав з кишені піджака візитку. У цей час двері відчинились і на порозі з’явились охоронці, яких так терміново викликали, що вони прибігли зі сканвордами в руках. «Все-все, ми йдемо!» — не войовниче і дещо глузливо сказав чоловічок і навіть підняв руки, прямуючи до виходу. «Ми ще зустрінемось! — не вгавала жіночка, яку чоловік виводив під руку. — З нами жартувати не можна!».

Вони вийшли, а за ними почимчикувала охорона. Коли двері зачинились, я глянув на візитку і вскочив на ноги. Не може бути! Так он чому чоловічок мені здався знайомим, особливо той його холодний погляд. «Степан Степанович Мухін, доктор філологічних наук, фахівець з діахронічної методології і полабських діалектів», — прочитав я напис на візитці, на якій ще був номер. Я важко впав у крісло. Миттєво перед очима пронеслись пари, практичні, здана без файлика курсова і той холодний погляд викладача, який дивився прямо в душу, не дозволяючи списати на екзамені. Згадав і жіночку — Світлана Світланівна Дрокіна, викладала сучасний курс давньої української мови і сиділа в деканаті. І обоє, мабуть, на 0, 5 працювали в таємній службі філфаку. Так, так, це вони, як я раніше не здогадався. Але чому прийшли саме до мене? Я ж був гарним студентом. Чи ні?

***

Другу половину дня я провів, вивчаючи вміст теки, скасувавши всі зустрічі і плани. Я сидів за столом, гортав сторінку за сторінкою, дивуючи порожнечу різноманітним спектром емоцій: від радості до гніву. Були мікси реакцій: коли я вигукував якесь не дуже гарне слово, а потім вибухав сміхом, або навпаки — усміхався, важко зітхав і хапався за голову. Тепер я розумію, чому ті двоє були впевнені і безцеремонні — вони міцно схопили мене в лабети. У теці було все моє студентське життя: погодинна фіксація кожного дня, з ким говорив, що, як, жестикулював при цьому чи тримав руки в кишенях. Червоним було підкреслено спізнення, підраховано, скільки конспектів я відксерив у старости (вони навіть це знали!). На кількох окремих аркушах хтось на машинці надрукував пропуск перших пар. Далі йшли розвіддані у звіті агента під псевдонімом «Білодід» або просто «Бе.». «Об’єкт поводить себе надзвичайно ризиковано, — йшлось у звіті, — бо кожного дня купує пиріжки з м’ясом у буфеті на другому поверсі. Також, як свідчать інші джерела, регулярно затримує здачу розділів курсової, а коли приносить, не поміщує їх у файлик». Десь у середині теки я натрапив на фото. Гарні, якісні світлини, зняті на фотоапарат високої якості, фіксували моє життя: ось я сплю посеред пари, ось списую, а на цих фото я в МакДональдсі. Так, я пам’ятаю той день. Тоді я відпросився додому, сказавши, що в мене захворів ховрашок, а сам… Краще б я тоді сидів на дупі рівно! Серед останнього знайшов копію бланка з бібліотеки, на якому значилось, що я взяв підручник з діахронічного мовознавства, а в полі «здав» була порожнеча. Так он про яку річ говорив Степан Степанович…

Я схопився за голову. Тоді ще був час для маневрів у відповідь, але десь глибоко я відчував неприємний холодок, який міг означати лише одне — шансів виплутатись з цієї історії в мене катастрофічно мало. Трагічності додавало те, що я про все це забув, але це все було, а я все забув і ось, на тобі — Фортуна ще тоді, десять років тому, крутонула своє колесо, на якому випав сектор підсрачник, від якого я, схоже, вже ніколи не оговтаюсь!

Однак я дивовижною силою волі вгамував панічну атаку і, прихилившись до спинки крісла і уважно вивчаючи якусь ажурну ліпнину на стелі, почав шукати варіанти виходу. Тікати? Ігнорувати? Чи звернутись у міліцію? Не варіант, напевно, і там їхні агенти. О, а якщо попросити допомоги в детективного агентства? За дивним збігом обставин у мене було троє знайомих-детективів, але я зупинився на Михайлові, моєму однокласникові — він у цій справі найдовше і його таємне детективне агентство «Місячне освітлення» знали всі в цьому пропахлому стічними водами і наркотиками місті. Я дістав свій позолочений «Айфон», інкрустований діамантами, знайшов номер однокласника, хотів набрати, але помітив, що в нього «Київстар», тому викликав Ірину і попросив її мобілку з «Лайфом».

…Михайло уважно вислухав мою історію про візит незнайомців, але коли почув, хто саме до мене приходив, попросив зупинитись. «Якщо це правда, то справа серйозна, — сказав він. — Краще б на тебе вийшла банда мексиканців MS-13 чи “Моссад”, легше було б відмазати. А так… Це не телефонна розмова. Давай зустрінемося в якомусь безпечному місці. Через годину чекаю на тебе біля “Пузатої хати”, що на бульварі Вікторії Дикобраз. Я під’їду на класичній чорній “Таврії”…». «Біля “Пузатої хати”? — перепитав я. — Це найбезпечніше місце?». «Ні, — відповів Михайло. — Просто думав потім пожерти».


***

Вечоріло. Недавно пройшов дощ, і його краплі ще висіли на величезних неонових вивісках елітних бутіків. Я прийшов на потрібне місце і тупцював від холоду, ловлячи носом приємні запахи солянки м’ясної. На мені був довгий осінній плащ, на голові — крислатий капелюх, а в руці я тримав, як умовний знак, журнал «Тваринництво сьогодні». Осінь у цьому місті скидалась на дешеву хвойду, така ж холодна і підступна. Я хукав на руки, не припиняючи сканувати поглядом простір у пошуках потрібної машини. Раптом, на мить, мені здалось, що на тій стороні вулиці промайнула знайома постать, у чорному костюмі. Я протер очі і видихнув — то просто був чоловік як дві краплі схожий на Степана Степановича.

«Агов!» — почув я десь поряд.

Я повернувся на голос і побачив класичну чорну «Таврію», яка виблискувала у світлі оманливого неону. Михайло трошки висунувся з вікна і махнув мені рукою, запрошуючи в салон. Я зробив кілька кроків у його напрямку, як тут пролунав потужний вибух, який відкинув мене під стіну «Пузатої хати». Коли я підняв голову, то побачив палаючу автівку і людей, які врізнобіч розбігались від неї. «Гадство…» — подумав я, кривлячись від болю. На моє плече опустилась чиясь рука. Я перевів погляд і побачив Степана Степановича, який стояв поряд і єхидно усміхався. «Це ви?» — вигукнув я і, не чекаючи його відповіді (а треба було, може то знову був чоловік, ідентично схожий на нього), став на ноги, приготувавшись до бійки. «Охохохо! — вигукнув чоловічок. — Ти все не здаєшся? Краще б книгу повернув!». «Без проблем, — сказав я, спльовуючи слину. — Тільки моя книга буде надрукована 11 шрифтом і ви нічого не побачите… тому що я вирву ваші очі!».

«Хочеш герцю? — запитав Степан Степанович. — Ну давай, к’мон! Тільки не тут. Нам треба знайти якесь покинуте місце, завод або фабрику, щоби там, вгинаючись від висячих гаків, цепів, стрибаючи з бочки на бочку і періодично катаючись на конвеєрі, битись не менше десяти хвилин, кидаючи один одного в сторони і говорячи пафосні речі». «Гаразд», — сказав я і ми пішли в метро, спустились, проїхали всю Теплогірську гілку, вийшли на кінцевій станції, близько години чимчикували приватним сектором, доки не вийшли до старого, покинутого заводу, потім перелізли через високу бетонну огорожу і лише потім зайшли всередину великого безлюдного цеху. Я став у бойову стійку, як тут щось свиснуло і я відчув, що мене в груди щось вдарило. Я опустив очі і побачив стрілу. Перевів погляд угору і побачив, що на балкончику стояла Світлана Світланівна. Вона опустила лук і усміхнулась самими куточками губ. «Браво, Світлано Світланівно! — артистично вигукнув Степан Степанович. — Я завжди знав, що бойовим луком найкраще володіють саме в деканаті!». Світлана Світланівна усміхнулась ширше і послала чоловічкові повітряний поцілунок. «Так це був план…» — ледь вимовив я і впав на брудну підлогу.

«Це спеціальна стріла зі свинцевим наконечником, — сказала Світлана Світланівна, спустившись. — Вона вбиває не зразу, а поволі грузне в тілі. Також наконечник змазано отрутою, а все навколо заміновано. Ти в будь-якому разі помреш — за хвилин п’ять або, якщо витягнеш стрілу, не втратиш свідомість від крововтрати, у тебе виявиться імунітет до отрути і ти перекусиш правильний провід на вибухівці, то років через шістдесят. Безпрограшний план!». «За що?» — спитав я, кашляючи. «Петренко, ти ж сам усе бачив! — суворо відрубав Степан Степанович. — Пропуски, відксерені конспекти, курсова без файлика і нездана книга в бібліотеку. Ще й примудрився влаштуватись не за спеціальністю та ще й так гарно піднятись! Ех… Ти вчився на бюджеті, ми тебе годували, навчали, а ти таку свиню нам підсунув! Але в тебе є останній шанс. Визнай свої помилки і ми тобі допоможемо».

«Слухайте… — ледь вимовив я. — Я не знаю, що вам сказати. Я патріот України, люблю свою країну і вважаю, що наші жінки найкращі. Я хочу, щоби літо не закінчувалось, а після пиятики не боліла голова. Росія має вернути Крим і Донбас. Хочу, аби наші політики припинили красти і нарешті почали думати про людей. Пенсії мають бути набагато більшими, а поліції варто припинити прикривати мажорів. Хочу, щоби випускники філфаку вчились філологічній освіті, а не кланятись викладачам, давати хабарі, зубрити купу непотрібних дисциплін і дотримувати дурацьких правил, з усіма цими файликами і бюрократією. А ще хочеться, щоби після Універу можна було знайти роботу за спеціальністю, а не шукати її на стовпах…».

Степан Степанович та Світлана Світланівна вибухнули сміхом і пішли геть, а я залишився лежати на підлозі, відчуваючи, як вістря стріли все глибше і глибше вгрузає в моє тіло, як отрута паралізує кінцівки, як на вибухівці цокає годинник, а десь зовсім поряд виють сирени поліцейських машин. Через хвилину в завод, мабуть, увірветься загін спецпризначення, добрий темношкірий детектив накине на мене термоковдру, а парамедики перекусять стрілу спеціальним пристроєм для перекусювання стріл. Я так-сяк стану на ноги і ми всі помчимо на вулицю, і тільки ми відбіжимо на кілька метрів, як завод ефектно вибухне. Після лікарні я житиму довго і щасливо, зароблю мільярд мільйонів баксів, стану президентом Землі, а той підручник так і не знайду.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 20.03.2021 20:55  © ... => Каранда Галина 

От цих не дивився, але знаю. "Розу" точно дивились 

 20.03.2021 17:24  Каранда Галина => © 

А Ізауру і Просто Марію теж пам`ятаєте?) І багатих, що теж плачуть?))) Я це ще дивилася, а на Розу мене вже не вистачило) 

 20.03.2021 16:32  © ... => Каранда Галина 

Транслювали в др. пол. 1990х - на поч. 2000ч 

 20.03.2021 10:36  Каранда Галина => © 

Хі)))
Зразу хотіла написати, що ви трохи палку перегнули)))
А тоді подумала: приблизно знаючи, що зараз у вузах твориться, скажу, що то ви ще її недогнули!)))
Прикинула: люди, народжені в 1990- му, наче не мають пам`ятати, хто така Дика Роза. ))) чи її ще раз транслювали, вже в 2000-х? 

 20.03.2021 10:14  КАЛЛИСТРАТ => © 

Прочитал с удовольствием)))
Отлично написано. Спасибо!