23.08.2021 06:34
18+
23 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Микола Коржик.

Туман




Прокинувшись — відразу відкрив очі. В кімнаті стояла напівтемрява. Мабуть, ще дуже рано. Намацав мобільний і поглянув на екран. Годинник показував 6.30. Повинно уже світати. Піднявся з дивана і підійшов до вікна. Густий туман усе навкруг заслав, не було видно навіть сусідніх будинків. Треба вставати і їхати на дачу. Раз затіяв забетонувати доріжку, то треба закінчити поки не почалися дощі. По прогнозу з завтрашнього дня повинно дощити.

Вийшов надвір і був здивований побаченим. Такого густого фіолетового туману я не бачив зроду. Звуки тонули в непроглядному мороці і припарковані обабіч дороги автомобілі помічав ледь не зіткнувшись з ними.

Було проблематично перейти вулицю, бо світлофор радше угадувався, чим пробивав своїм блідим світлом густий кисіль. На зупинці може й були люди, але я бачив лише якісь бліді тіні проходячи повз них. По дорозі іноді повільно проїздили автомобілі включивши протитуманні фари. Тролейбусів не було видно. По такому туману їх мабуть не випустили з депо. І пішки йти не хотілося. Іти недалеко, сорок п`ять хвилин швидкої ходьби, та зараз, при такій видимості, швидкість буде меншою.

Та ні!

Он, щось сунеться велике, пробуючи підсліпувато освітити шлях жовтими фарами. В салоні ввімкнено світло і великі вікна матово наближаються до зупинки. Номер тролейбуса над вітровим склом не видно. За кермом тьмяніє розпливчастий силует водія. Тролейбус повільно наближається, ось він уже поряд зі мною, і я бачу водієм — Льоху.

Льоха!

Мій давно померлий товариш...

Ні! Цього не може бути... страшенна разюча схожість. Водій теж дивиться на мене витріщивши очі з роззявленим від здивування ротом. Тролейбус повільно проїздить мимо і коли задні двері зрівнялися зі мною, зупинився і двері відчинилися. Я не роздумуючи ступив до салону.

Салон був напівпорожній. Де не де сиділи люди і важкий туман, що заполонив тролейбус, робив їх постаті не різкими, а розпливчатими примарними. До кабіни водія, по проходу, нічого не проглядалося затягнуте пеленою синьо-молочного туману.

Треба пройти вперед. Я повинен знати хто він такий? Хто цей чоловік так схожий на мого товариша? Я рушив по проходу тримаючись за поручень вгорі. За вікном пропливали якісь розпливчаті силуети будівель та я не вгадував де ми їдемо. Клятий туман все приховував у своїх хвилях.

Ось і кабіна водія. Я дивлюся в дзеркало заднього виду над водієм і бачу в ньому зображення знайомого до болю обличчя товариша моєї юності.

Льоха, ти? — не втримався я і запитав хрипким незнайомим мені голосом.

У дзеркалі на мене дивилися перелякані очі. Нарешті кадик зображення проштовхнув слину і двійник відповів — Я — Льоха. Костя, це ти?

- Я! Я... це я — Костя, але ти Льоха... Як ти... ти ж помер. Ти помер двадцять два роки тому.

- Як помер? Хто помер? Я помер! Це ти, Костя, помер, якщо це справді ти. — знайомий голос і знайомі риси обличчя ще більше здивувалися і водій навіть обернувся та поглянув на мене через плече.

Шух-шух-шух! — розмазували двірники сльози туману по лобовому склу. Видимості це не добавило. Попереду розливалася молочна ріка над якою схилилися химерні будівлі фантастичного міста. Де ми їдемо? Це Харківська, чи вже повернули на Лушпи? Нічого не видно... як він їде? Камікадзе. Та йому по-барабану — він же покійник. А я? Що він там говорив про мене... я помер. Якась нісенітниця.

- Льоха!

- Що?

- А чому ти за кермом?

- Тому, що я водій цього тролейбуса.

- І давно?

- Років двадцять. Як приїхав з Євою з Польщі.

- З якою Євою? Яка Польща? Відразу по приїзду з Польщі ти “гигнув” від інфаркту. Шо ти пиз... шо ти плетеш. Хто ти?

- Я — це я! А от хто ти? Я приїхав з Євою, з якою познайомився в Польщі і деякий час жив з нею там. Потім вона завагітніла і ми все продали і переїхали в Україну. Тут стало краще ніж у Польщі. Тут народився у нас син Томаш. А ти... ти, Костя, “гигнув” ще до його народження і я тебе хоронив!

-Заспокойся! Дивись на дорогу!

- А що там дивитися? Там нічого не видно. Їду на автопілоті по приладах! — розсердився Льоха.

- Ладно. Я помер, а ти живеш у самій найпрекраснішій Україні. І чим же тут краще ніж у Польщі?

- Зарплата тут у мене втричі більша чим у поляка і вдвічі більша чим у німця. Пенсія в мене дозволяє кожен рік відпочивати на кращих курортах світу і раз у рік ми з Євою їздимо в Нью-Йорк до Катаржини, Євиної доньки від першого шлюбу. Вона там заміжня за хорошою людиною. Має двох діток — наших онуків. А син Томаш навчається у Кембриджі. У нього ще все попереду.

- І війни на сході з кацапами немає, і Крим знову наш, і долар по п`ять гривен?

- Війни немає, бо Росії немає. Розпалася Росія і розлізлася на шматки, як дране рядно. Кубань після референдуму повернулася до України, Далекій схід і Амурська губернія теж просяться... та дуже далеко вони... Україна не зможе їх інтегрувати... багато хочуть до нас приєднатися. А гривні немає, у нас єдина валюта з Європою — євро.

- А чому тролейбус? Ти ж художник...

- Так вийшло. У перший день по приїзду їхав у тролейбусі й прочитав об`яву, що набирають на курси водіїв. Пішов, вивчився, сподобалось от і працюю... вже і на пенсії і працюю. Зарплата висока і пенсія велика, і мені подобається возити людей. А малювання нікуди не ділося... одне другому не мішає. У вільний час малюю... — Льоха замислено замовк дивлячись у мутне вікно.

Я теж мовчав не знаючи що сказати, ошелешений неймовірно фантастичною вкрай містичною подією. А! Та це я сплю! Це мені сниться! І враз тролейбус різко загальмував і я від несподіванки врізався лобом у поручень аж з очей бризнули іскри. Нічого собі сон! Боляче, блін!

Льоха теж виматюкався — Немає тут переходу! Чи важко, чи ніколи п`ять метрів пройти!

Це не сон. Тоді що це? Галюцинації? Так для цього теж треба мати причину. Ніяких психотропних речей я не пробував і не приймаю — крім кави. З п`янством я зав`язав років двадцять назад. Зовсім нічого, що має в собі етиловий спирт не вживаю. Курить — не курю. Від чого галюни? Дах зриває? Треба спокійно і врівноважено випитати у Льохи про його життя, хоч це звучить дико і не реально розпитувати про життя покійника.

- Так ти стверджуєш, що живий, а я навпаки мертвий. Цікаво, а як там моя сім`я: дружина, діти, внуки? Як вони поживають після моєї смерті?

- Нормально вони живуть. Дружина взимку живе у Германії у сина, а влітку тут, на дачі. Живуть як і всі. Зараз всі добре живуть, не бідують, не те що колись... Кінцева! — промовив він у мікрофон і натиснув кнопки відкриття всіх дверей.

Салон був пустий. Я пішов на вихід.

- Костик! Залишайся... я зараз закінчу цей рейс — і в депо... скажу, що захворів. Мене підмінять. Підемо кудись, посидимо, поговоримо... Мені не зовсім зрозуміло, це ти — чи не ти, і як ти сюди потрапив... може в мене щось з головою...

- Нормально в тебе з головою, Льоха. Це я трохи переробився. Якщо я залишусь, то в моєму світі мене не стане. Я дійсно помру для оточуючих... А що я скажу в твоєму світі? Звідки я взявся. Ні! Я піду... Лишайся в своєму світі. Колись у іншому вимірі ми може знову зустрінемось... — і я ступив у туман.



м.Суми, 15.08.21 р.

Публікації: Микола Коржик.

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись