25.08.2021 08:01
18+
18 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Микола Коржик.

Великий каньйон



Вася, важко дихаючи, зігнувшись під вагою мішка, переступав через рейки, шпали, важелі стрілок, не підіймаючи очей, щоб не перечепитися, чалапав за Славіком. Той йшов попереду і Вася бачив тільки його ноги взуті у важкі кирзові робочі черевики. Черевики, як завжди були не зашнуровані і теліпалися на брудних ногах Славіка. Брудні, робочі штани, підскочивши від першого прання, ледве доходили йому до кісточок. Шкарпеток він не вдягав ніколи, бо їх у нього не було. Він теж ніс на плечах такий же мішок. У мішках на різні голоси дзвеніли порожні пляшки. Хлопці йшли на Аварійний здавати “пушніну”.

Раз на рік вагранку в літєйці становили на заміну футерування. Робилося це у вихідний, коли всі відпочивали. Бригада вагранників за два дні, працюючи мов прокляті, вибивали прогоріле і клали нове футерування із вогнетривкої цегли.

Під кінець роботи до Васі, що замішував розчин, підійшов бригадир і сказав: “Бери Славіка, збирайте склотару, скільки найдете, і несіть здавайте. На вторговані гроші візьмете вина і бігом назад”

- А робить хто буде?

- Ти заколотив? Толіку залишилось покласти три ряди. Замісу йому вистачить. Ідіть, не тягніть резину.

Швидку зібрали по всіх таємних місцях і закутках порожні пляшки. Назбирали два мішки. Поділили порівну і "бугор" провівши їх за двері цеху закрив на защіпку, щоб “мухобої” не заглядали: хто це працює у вихідний.

Два ходаки дійшли до виїзних воріт, крізь які виходять вагони з добривами на станцію Баси, зупинилися, і розігнулися поставивши мішки в бур`янах під насипом. Уважно обдивилися все навкруг і не помітивши нічого підозрілого, вийшли з “Хімпрома” на волю.

Далі пішло веселіше. Через величезне звалище скатів, що служили сировиною для заводу гумовотехнічних виробів, через залізничні колії станції Баси, попід вагонами й ось уже крайня вулиця Аварійного, де розташований продовольчий магазин і кіоск приймання склотари. Біля пункту приймання не було черги й товста, сонна, лінива приймальниця, кивнула на пусті ящики й сказала: “Сортуйте і вставляйте в ящики.”

Мокрі від поту, брудні, хлопці миттю розтикали пляшки по чарунках ящика і позвали приймальницю. Та ліниво підійшла, неспішно порахувала пляшки, провіряючи пальцем горлечко, вернулася у середину кіоску, і кинула на прилавок гроші.

Схопивши виторг, метнулися до магазину. Там у торці будівлі була амбразура через яку продавали вино.

- А що є? Яке вино — схвильовано запитав Вася у “синяка” в порваному на ліктях піджаку.

- Є “Любительська” і “Лиманське” у фугасах — підлабузницьким голосом, заглядаючи у вічі, доповів “синяк” — Дай тридцять копійок!

- Як буде здача, дам.

Швидко порахували гроші. Виходило шість пляшок.

Ось жадана амбразура і звідти виставляється шість фугасів неперевершеного, чудового вина — “Лиманське”, а також кидається решта копійок.

“Синяк”, весь тремтячи, чи то від збудження, чи то від не згасного вогню в грудях, який весь час спалює його, крутився біля Васі й жалібно, ледь не скимлячи, мов собака, заглядав йому в очі. Вася поглянув на нього, на його брудну смердючу подрану одежу, на його зморшкувате не голене обличчя, з великим сизим носом, і вицвілими, закислими очима, під кошлатими бровами, та всипав йому в тремтячу долоню копійки.

- Нащо ти йому оддав! Можна було б кухоль пива випити в “Дорожньому” — спалахнув Славік.

Вася промовчав, кладучи кожному в мішок по три фугаси.

- Пішли — різко скомандував.

Вийшли з Аварійного, пролізли попід вагонами на сортувальній станції, ось і поросле бур`янами звалище різноманітних скатів. Величезні скати з “Бєлазів”, “Кіровців”, “Кразів”, “Т150” — височили до неба, складені один на одного, утворюючи квартали “хмарочосів”.

- Славка! Як вони заперли ці скати на таку верхотуру?

- Я бачив навантажувач і вантажники тут працювали. До цього їх звалювали навалом, а потім місця стало не вистачати.

Вони йшли лабіринтом відпрацьованих скатів, що стали сировиною ще для якихось гумових виробів. На дворі стояла чудова вереснева днина. Поглянувши вгору Вася побачив синє, чисто вимите небо і розжарений по літньому диск сонця.

- Славік! Скільки нас?

- Двоє.

- Та не тут... на роботі?

- П`ятеро.

- А пляшок скільки?

- Шість.

- Ну, так, що?

- Пойняв. Давай тут — і Славік показав чудову поляну серед “хмарочосів”, порослу ніжною зеленою травою.

Всілись на траві, Вася відкрив пляшку і подав Славі — пий.

- Ні, пий ти перший. Я не зупинюсь...

Вася перехилив фугас і скосивши очі вливав терпку солодку рідину у пельку. Відпивши рівно половину віддав Славіку.

Той чомусь піднявся і почав пити стоячи. Він цмулив і цмулив все вище і вище задираючи підборіддя і пляшку до неба. Останні краплі стікали до рота, і Слава, втративши рівновагу, падає на траву горілиць. Впав і лежить не дихаючи.

Переляканий Вася схиляється над ним. Дійсно не дихає! Що робити? Масаж серця, штучне дихання...


У безхмарному, вицвілому до білого, від пекучого безжалісного сонця небі, кружляв кондор. Він не рухав крилами, велично парячи у висхідних потоках гарячого повітря. Кондор уважно роздивлявся тіло, що лежало на дні Гранд каньйону. Тіло вже давно не ворушилося і кондор сподівався на скору поживу.

Дон Базіліо, змучений безперервними трьох денними перегонами, лежав у тіні кам`яної прямовисної стіни. Загнавши коня, він нарешті досяг Великого каньйону, і спустившись на аркані на дно, впав знесилений. За ним гналися кровожерні апачі, бо їх золотий тотемний ідол був викрадений Базіліо.

Немилосердно пекло сонце, нило плече натерте сумкою в якій лежав ідол, боліла потилиця, надавлена об цього божка, який лежав тепер під головою...


Вася відкрив очі. У синьому безхмарному небі кружляла зграя ворон. Боліло надавлене порожніми пляшками плече і задубла шия та потилиця, що лежала на мішку з “Лиманським”.

- Слава! Підйом!

Хлопці пішли по проходах, собачими тропами, у напрямку “Хімпрома”. Йшли довго, та блядські скати ніяк не кінчалися. Ось підозріло знайома поляна. А ось і випита пляшка.

- Вася, ми ходимо по кругу.

- Бачу. Я зараз спробую залізти на цю стіну, хоч узнаю в яку сторону завод.

Вася подерся на скати. Вони загрозливо погойдувались, та він доліз до верху і закричав: “Туди! Туди треба йти” — показуючи зовсім у протилежний бік від того, що вони вийшли.

Пішли у вірному напрямку і через численні повороти, та перехрестя, знову вийшли на витоптану поляну з порожньою пляшкою.

- Та, що таке!

- Вася, ти не туди повернув. Треба було ліворуч. Пішли.

Пішли знову у катакомби. Тепер Вася плівся за Славіком обливаючись потом, пробуючи ковтнути гіркий клубок у пересохлому роті.

Бум! Він уткнувся у спину Славіка. Той стояв задерши голову, дивлячись в синє небо, в якому кружляла зграя ворон.

Нещасні стояли в тупику.

- Я правильно повернув... — почав Славік.

Розвернулися і пішли назад. Не йшли, а майже бігли важко хекаючи, задихаючись не лише від швидкої ходи, а й від прогрітого, затхлого, смердючого повітря, насиченого випарами гуми.

Вузький прохід розступився і відкрилася поляна з витоптаною травою і порожньою пляшкою. Вася схопив цю ненависну пляшку і як герой-панфіловець, що вражає фашистський танк, пожбурив її в ненависні гумові джунглі відпрацьованих скатів. Пляшка тупо гупнула — джунглі мовчали.

Тільки зараз Вася відчув, що сюди не доходили ніякі звуки ззовні. Як же так! Поряд гігантський комбінат по виробництву хімічної зарази, який працює цілодобово ні на мить не зупиняючи технологічний процес, в кінці цього кладовища велика сортувальна станція, де теж цілодобово теплотяги штовхають вагони на сортувальну гірку, з якої ці вагони котяться по інерції та спрямовані розгалуженням стрілок, гепають у формуючи состави.

А тут повна тиша, чути лише як шумить кров у голові та гупає серце у грудях. Гума увібрала в себе весь світ.

Вася сів на траву прихилившись до смердючих покришок і втупив погляд у небо.

- Треба йти на сонце — підхопився на ноги — як би не крутили нас проходи, ми повинні все одно орієнтуватися на сонце. Тільки на сонце. Вперед!

Знову пішли вузькими проходами, весь час поглядаючи вгору, і вибираючи шлях, що веде на південь. Раптом почули свисток маневрового теплотяга і заблукалі вийшли продершись крізь бур`яни, на залізничні путі станції Баси.

- Нарешті! Все! Назад я не повернуся, підемо по дорозі, хоч і довше зате надійно — рішуче заявив Славко, і взявши мішок на плечі, пошкорбав своїми “говнодавами” в напрямку заводу, по розбитій, колись покритій асфальтом, дорозі.

Обігнули звалище покришок і по шпалах, через транспортні ворота — до цеху.

Оце ще якийсь довбень придумав шпали класти: на один крок мало, через шпалу ступати — багато. Ідеш, як японська гейша, дріботить в кімоно.

Біля дверей стояв “бугор” і курив “Шахтарські”. Ця звичка у нього ще від роботи на шахті в забої.

- То ви вже тут. Молодці. Швидко управились. Ми вже теж закінчили.

Після другого стакану всі почали говорити перебиваючи один одного. У кожного було що сказати і розповісти. Вася піднявся з-за столу і вийшов на вулицю. Там він сів на чавунну чушку прогріту останніми теплими променями вересневого сонця, і закурив. Поглянув у небо і прикрив очі...


В безмежній блакиті вигорілого від нещадного пекучого сонця, небі, не рухаючи крилами, парив кондор...





Публікації: Микола Коржик.

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 08.09.2021 08:06  © ... => Іван Марний 

Дякую Вам за коментар. 

 08.09.2021 00:23  Іван Марний => © 

Чудове оповідання! Описи, мова, персонажі як живі. Дуже сподобалось. Подумати тільки - тридцять копійок колись могли врятувати життя, з похмілля… Дякую. 

 25.08.2021 08:14  КАЛЛИСТРАТ => © 

+++! ))) Дякую !