25.08.2021 08:32
18+
24 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Микола Коржик.

Брата з "кічи" визволяти

Надо идти вынимать Фокса с ``кичи``!

(Место встречи изменить нельзя.)






Автобус підстрибуючи на вибоїнах шосе котив у напрямку С. Кирило сидів на задньому сидінні і дивився по проходу між пасажирськими місцями крізь лобове скло на дорогу що набігала на автобус і зникала у нього під колесами. З обох боків шосе простягалися поля цукрового буряку, соняшника, кукурудзи, пшениці, гречки, вівса. Біля вікна, звісивши голову на груди, спав Петько. Голова його теліпалася від поштовхів автобуса і здавалося, що вона ось-ось відірветься. Як можна спати в такому положенні при такій трясучці? Тут хоч би зуби не вибити.

На зупинках входили й виходили люди. Були це все сільські жителі які переміщалися у своїх справах, та більше людей заходило, чим виходило. Всі їдуть до обласного центру. Скоро салон був повний під зав`язь. Люди товпилися у проході, тісно притулившись одне до одного, тримаючись руками за поручні вгорі. Піт градом котився із пасажирів, в прочинені в стелі люки рідко повівав вітерець заблокований головами людей, тільки при зупинці вся маса повітря колихалася, освіжаючи розпарені тіла. Кирило вже стоїть у проході, бо поступився місцем широкій молодиці. Вона сидить на запропонованому їй місці витираючи піт з лоба, підборіддя, шиї, і величезних драглистих грудей, що хитаються у глибокому вирізі сукні. Витерши піт, вона починає обмахуватися хусточкою, розповсюджуючи навкруги терпкий мускусний запах свого розіпрілого тіла, щедро напахченого дешевими духами.

Кирило відводить погляд від її об`ємних грудей і повертає голову ліворуч. Тут він натикається очима на мокру від поту дівочу пахву, порослу рудим злиплим волоссям. У широкий виріз майки видно невеличку цицьку з гострим соском без ліфчика. Кирило сором`язливо опускає погляд і бачить прямо перед собою широку жіночу задницю облиплу легким сарафаном, крізь який просвічуються труси, що врізалися між сідницями.

- Та що це таке, кругом одні баби! — занервував Кирило, відчуваючи як у штанях напружився член. Він закрив очі, щоб нічого не бачити, і почав думати про свою поїздку.

На дворі стоїть серпнева спека. Літо котиться до завершення свого шляху, а він лише на початку своєї подорожі до Лебедина. До цієї подорожі його спонукала розповідь Петька про те, що його двоюрідний брат, товариш з самого що не є дитинства, сидить у Лебедині в тюрмі. Сидить він уже другу неділю, і треба заплатити штраф 25 карбованців, тоді може його випустять. Якщо він, Кирило, хоче, то Петько буде їхати у п`ятницю в училище за направленням на роботу, і він може довезти його до Лебедина і показати тюрму, а далі вже сам розбирайся.

Петько і брат після закінчення восьми класів вступили в Лебединське училище меліорації на машиніста широкого профілю. Провчившись там три роки, в цьому році вони закінчили його, і чекали направлення на роботу. Чекали, та брат не дочекався — вляпався за бійку у мєнтовку і там йому присудили 15 діб примусових виправних робіт, або штраф 25 карбованців за розбите вікно у дівочому гуртожитку медичного училища. Розбив не він, та всі втекли, а його спіймали й списали на нього. Ось такі справи...

З`їздити можна, та де взяти гроші? Двадцять п`ять карбованців це велика сума... прийшлося йти до тітки й брехати, що Петько сказав ніби Вані не дають диплом про закінчення, поки він не заплатить 25 карбованців за якийсь там борг училищу. Тітка повірила і дала Кирилу 30 карбованців — п`ятірку на дорогу туди й назад.

Ось так не роздумуючи Кирило запрігся в цю авантюру і тепер трусився в душному, просякнутому випарами розпашілих жіночих тіл, та вихлопами самогонного “амбре”, чоловіків — автобусі.

Нарешті доїхали до С. і пасажири вийшли з смердючого салона вдихнути свіже повітря та відчути спітнілими тілами легкий подих свіжого вітру. Всі розбрелися в різні боки у своїх справах, а Петько ринувся до кас і став у чергу за квитком до Лебедина. Кирило далеко не відходив і стояв під стіною роздивляючись навкруги. Йому, сільському жителю, аж голова йшла обертом від круговерті людських тіл. Люди заходили, виходили, товклися біля кас, сиділи на лавках, обідали крутими вареними яйцями та салом, пили ситро з пляшок, втомлено дрімали. Ось Петько виліз із черги тримаючи в руці два квитки, і вони пішли на посадку, де відразу сіли в автобус та через кілька хвилин — поїхали.

До Лебедина їхати було легше. Людей менше і автобус провіювало теплим вітерцем. Обабіч дороги вже не простягалися поля, а стояли кремезні сосни. Кирило, який виріс в селі кругом якого лежали безмежні поля, бачив ялини лише біля школи та сільради, а сосни у них на жирному чорноземі не росли зовсім, та і лісу в них не було, так були лісосмуги, що недавно були посаджені від суховіїв, що почали доходити й до їхньої місцевості з південних степів. Ці лісосмуги садили на початку шістдесятих, коли Кирило пішов у перший клас. Тепер вони звичайно виросли і кажуть що там навіть є гриби. Ще були зарості верболозу та кремезних верб біля ставка, а ось такого лісу він не бачив. У відкриті вікна залітав запах нагрітої хвої та розтопленої живиці. Не пройшло і години як автобус зупинився біля автостанції.

Тюрма розташована недалеко від вокзалу і Петько вияснив, що арештанти зараз на примусових роботах та їх вже скоро приведуть. Тут хлопці розпрощалися і Петько побіг до училища у своїх справах, а Кирило став чекати засуджених до п`ятнадцяти діб. Він пішов у сквер і сів там на траві дивлячись вдовж вулиці, щоб не проґавити колону штрафників.

Сонце повільно котилося з вершини неба до горизонту. Спека спадала і Кирило приліг зморений, заклавши руки під голову. Дивився у синє небо і думав, а де він буде ночувати? Те що Івана сьогодні не випустять він уже зрозумів. Якби випускали, то випустили б вранці... Ладно дочекаюся, там все проясниться.

Із-за рогу вийшов міліціонер, за ним йшла колона арештантів, замикає колону теж лягавий. Колона була із самих різних і неповторних типажів. Тут були всі вікові групи починаючи від вісімнадцятилітніх безшабашних юнаків і закінчуючи беззубими пенсіонерами. Всі типи були б непогана натура для картин Ієроніма Босха.

Ванька серед них не було. Кирило радісно захвилювався — може його відпустили! Та ні... он в середині йде Ваня... якийсь маленький, пострижений налисо, світить білою не загорілою голомозою головою.

- Ванька!

- Кірюха! Ти звідки тут!

- Коли тебе випустять!?

- В понеділок!

Блін! Сьогодні лише п`ятниця — подумав Кирило.

- Разговори! Кто там добавкі захотєл! — різкій оклик конвойного.

- Пацан, чеши звідси, а то йому можуть додати строк за порушення режиму — тихо промовив літній небритий чоловік з “бланшем” під оком.

Колона ввійшла в тюремні ворота і вони важко заскреготівши — закрилися. Кирило лишився один в незнайомому місті. Гроші були, цілих 25 карбованців, але їх не можна чіпати, це на викуп брата. Від грошей, що давалися на поїздку, залишилась троячка. До понеділка можна прожити. І відразу він відчув спазм у шлунку від голоду, згадавши, що не їв від самого дому.

Їдальню найшов по запаху. В середині нікого не булу. В кутку двоє мужиків пили вино ховаючи пляшку у потертому портфелі. Взявши рознос Кирило підійшов до віконця роздачі навіть не глянувши на папірець з написаним від руки меню. На брязкіт пластикового листа по алюмінієвому підвіконню підійшла огрядна тітка у засмальцьованому, колись білому фартусі, і білому очіпку на фарбованому у солом`яний колір волоссю.

- Шо будеш? — безцеремонно запитала вона.

- А шо є?

- Суп фрикаделька, макарони катлєта...

- Макарони з котлетою і кусок хліба.

Заплативши за все це шістдесят копійок цій же тітоньці, що пересіла до каси — пішов до вікна, і сів до столу. Злиплі макарони политі якоюсь коричневою тягучою рідиною на яких лежав шматок старої підошви, відбивав охоту це їсти, та спазми у шлунку говорили — їж. І Кирило закривши очі поклав до рота шматок котлети перед цим куснувши хліба. Прожував і все виявилось не таке вже й погане. Тільки сильно солоне та переперчене, щоб забити смак.

Вже доїдаючи страву Кирило зрозумів, що їсть хліб з хлібом. Макарони — це борошняні вироби, а в котлеті стільки вкладено хліба, що вона не трималася до купи й розпадалася від натиску виделки. Вийшов із-за столу ще голодніший чим зайшов.

До ночі ще далеко треба десь убити час. Пішов блукати містом тільки інтуїтивно старався уникати людних центральних вулиць з магазинами, кафе, кінотеатром. Там можна нарватися на місцевих “гопників”. Бути побитим він не боявся, били його часто: і у своєму селі, і на хуторі, й в сусідньому, буде катастрофою втратити гроші, а гроші відберуть — це вже точно. Побачивши в кінці однієї з вулиць сосни — пішов по ній і скоро вийшов до лісу.

Ліс йому сподобався. Високі кремезні сосни шуміли верхів`ям та іноді поскрипували від сильних поривів вітру. Внизу немає жодної сухої гілки, шишок і навіть хвої. Вся підстилка прочесана граблями і хвоя лежала у величезних купах. Кирило плюхнувся в одну із теплих прогрітих серпневим сонцем духмяних куп хвої. Сидів напівлежачи дивлячись як вітер колише крони сосен. Голова чомусь була зовсім пустою і ніякі думки не роїлися в ній. Було спокійно і безпечно. Кирило знав, що тут його ніхто не потурбує, а дикий звір теж не прийде так близько до помешкання, а будинки — ось вони поряд — світяться вікнами. Вже світло включили люди, дивляться телевізора. Небо темнішало і скоро на ньому стали помітні зірки. Ось черкнув метеорит. Кирило закрив очі й відразу заснув.

Прокинувся від того що хтось його штовхав. Розкрив очі — вікна в будинках вже не світяться, а в лісі було видно від місячного сяйва. Сам місяць був схований за кронами дерев, лише його фантастичне сріблясте світло пробивалося крізь чорну хвою та лягало на траву, вимальовуючи на ній темні смуги стовбурів. Під боком лежав пес загорнувшись калачиком, заховавши носа Кирилові під пахву. Кирило обійняв його і пригорнув до себе. Той лише чхнув, потріпав головою, й знову заснув.

Знову хтось настирливо штовхав у бочину. Пес штурхав його не тільки головою, а й передніми лапами. Побачивши, що Кирило прокинувся, пес повернувся до лісу і застиг вдивляючись у нічну темряву, пронизану навскісними променями місячного сяйва, що линули вже з іншого боку неба. Кирило поклав руку собаці на спину і відчув як він дрібно тремтить, і шерсть на ньому стоїть дибом. Пес мовчав, не гавкав, і здавалося навіть не дихав. Потім стисненою пружиною стрибнув убік — і зник у темряві.

Стояла мертва тиша. Дерева мов намальовані не гойдались від вітру, і не було чути звичайного для соснового лісу шуму хвої. Не скрипнула жодна суха гілка, не крикнув нічний птах, не доносився шум близького міста, по вулицях якого хоч і рідко, але проїздили авто. Повіяло холодом, але не від вітру. Ніщо з рослинного світу не відчуло цього подиху, відчула тільки Кирилова плоть, і якийсь холодний морок проник йому в душу, обгорнувши всі частини тіла: суглоби, шлунок, кішки, скував серце і мозок. І слідом за ним туди почав заповзати чорний, смоляний, всепоглинальний страх! Смертельний страх, що заставив встати дибом всі волосинки на тілі, і покрив його величезними мурашками, які заповзали попід шкірою викликаючи озноб всього організму і дрібний цокіт зубів, який прийшлося стримувати стиснувши щелепи до болю у скроні. З темряви на освітлену місячним сяйвом галявину вийшла жіноча постать. Вона наближалася пронизана місячним світлом, у довгому до землі прозорому платті, вимальовуючись між соснами чорним струнким силуетом красивого тіла. Кроки її були легкі й неквапливі, вона ніби не ставала на землю, а пливла понад нею. І справді! Кирило з жахом побачив, що срібна трава не прим`ялася в неї під ногами. Діамантові крапельки роси, що вже утворилися від нічної прохолоди, залишились вигравати на листі. Молода жінка зупинилася метрів з три не дійшовши до купи хвої в яку зарився Кирило. Повернула голову ліворуч. А потім праворуч, підставивши лице під місячне світло. Кирило роздивився приємні риси її обличчя. Прямий ніс, припухлі губи, вузьке підборіддя, висока тонка шия, невеличкі стоячи груди з гострими сосками... його погляд підіймається вгору — високе чоло, тонкі брови і очі — очі заплющені! Вона йде з заплющеними очима. Жінка повернулася і пішла праворуч, осяяна місячним світлом, що огортав її постать. Разом з нею відступав і крижаний холод. Кирило відчував як до кінцівок припливає тепло і під серцем тане крижина. Навіть зуби почали цокотіти, а потім після того, як Кирило проштовхнув горлом кавалок слини — перестали. Зашуміли верхівки сосен від легенького подиху вітру, десь далекопо вулиці міста проїхав автомобіль, у дворі загавкав собака... якось несподівано Кирило провалився у сон.


Холодно! Дуже холодно.

Кирило сидить у кузові “газона” поруч із труною в якій лежить його батько. За автомобілем, зі спушеними бортами, йдуть рідні, а далі ще дуже багато людей, що розтяглися чорною стрічкою сільською вулицею запорошеною снігом. Під дворами теж стоять люди й дивляться на труну та Кирила біля труни. Йому дуже ніяково ловити ті погляди. Якийсь осуд у тих поглядах відчуває він...

Холодно, дуже холодно...

- Кирило, одягни капелюх — говорить йому бабуся, тримаючись за борта рукою, і Кирило прокидається.


Його трусить від вранішнього холоду і як він не намагається заритися у хвою, зігрітися не вдається, тільки набив за комір колючих хвоїнок. Собаки поряд немає. Мабуть, побіг з першими проявами світанку. Стоп! А той сон із жінкою... пес тоді злякався і втік. Та ні, то був страшний сон. Після того снилися батькові похорони... просто страшно було, от і верзлося що попало. Треба дочекатися сонця, сонячні промені розвіють нічні жахи й зігріють. Лежати не можливо, так трусить всього. Кирило підхопився і пішов порожньою вулицею в центр. Швидка ходьба скоро зігріває його і він збавляє темп. На вулицях ще мало пішоходів. Рідко проїздить автомобіль. Магазини позакривані. О! Базар відчинено. Біля входу стоїть павільйон з написом “Чебуреки”. Звідти доносяться запахи горілої олії та смаженої цибулі. Відразу захотілося їсти, та Кирило вже знав що таке чебуреки. Одного разу вони їздили в районний центр на базар і Кирило виканючив у мами той клятий чебурек хоч як мати його не відмовляла. Потім він дристав цілий день після того наїдку.

За прилавком стояла молодиця на обличчі якої було написане все її осоружне життя: швидке дівування, а потім сірі безпросвітні будні, весь час п`яний чоловік, купа сопливих дітей, сварлива свекруха та безгрошів`я, і красиве життя по телевізору, який вона іноді дивилася пізно ввечері.

- Шо тобі?

Кирило побачив булочки по три копійки.

- Дві булочки.

Взяв булочки й зайшов на базар.

Між рядами ходить з мітлою старий чоловік у фуфайці, картузі, простих штанах у смужку заправлених у кирзові розбиті не чищені зроду — чоботи. Він підмітає недопалки, лушпайки соняшникового та гарбузового насіння, фантики цукерок, пробки від ситра, якісь обривки газет та пакувального паперу — різне сміття.

- Здрастє! — промовив Кирило сідаючи на прилавок.

- Здоров! — відповів старий, покинувши мести, та при ставивши мітлу до прилавка — - Що, рано приїхав?

- Ага...

- Всі ви рано приїжджаєте...

Кирило мотиляв звішеними з прилавка ногами. Він навіть не задумався над питанням — Куди рано приїхав? Чому рано приїхав?...

- Не мотиляй ногами, не скликай чортів. — сказав старий і швидко перехрестив лоба.

Звідки не візьмись до них підбіг пес і завиляв хвостом заглядаючи Кирилу в очі. Так. Це був пес, що спав з ним у лісі. Кирило зістрибнув з прилавка і погладив собаку по голові. — Куди ти так рано втік? — запитав він, та пес тільки крутив хвостом і намагався лизнути Кирила в обличчя. Той відламав половину булки та простягнув собаці.

- Не давай йому... він не їстиме. Всі ви йому даєте... Тут ось поприходять калдирі — чебуреками його нагодують.

Дід не поспішаючи вийняв з кишені штанів кисет з тютюном і складену спеціальним образом — газету. Газета “Труд”, якраз та що треба. Кирило це знав, дядьки із села казали, що всі інші не підходять, особливо районка “Радянській пропор”. З неї не крутилася навіть цигарка і не клеїлася, скільки б ти не слинив та і гірка вона була на смак.

Старий поважно скрутив цигарку, послинив, склеїв, завернув кінчик, щоб не висипався тютюн, а потім протягнув кисет Крилові — Будеш?

- Я не курю...

- Всі ви не курите... — пробурчав він і сховав кисет до кишені. Натомість із внутрішньої кишені куфайки вийняв “чекушку” заткнуту туго скрученою паперовою пробкою, витягнув з рота не підпалену цигарку і поклав на прилавок. Зубами вийняв пробку і простягнув “чекушку” — Будеш?

- Я не п`ю...

- Всі ви не п`єте... — і дід перехилив “чекушку” задерши не голений у тижневій щетині кадик до неба — випив рівно половину.

Кирило мовчки простягнув йому шматок булочки, що не дав собаці. Дід занюхав і відкусивши крихту — зажував, решту поклав до кишені.

- Звідки ти Валєта знаєш?

- Ночував сьогодні з ним у лісі.

- А я думаю де це він цілу ніч бігав... А чого шо в лісі? Шо ночувать ніде? Нічого там не бачив?

- Нє. Нічого не бачив, я спав — збрехав Кирило, бо і сам не вірив, що щось бачив. Приснилося зі страху...

- Всі ви нічого не бачите... — забурмотів дід розкурюючи цигарку, і затягнувшись пахучим самосадом, випустив хмару диму в небо.

- Привіт Михалич — почали здоровкатися з ним торговки, що потяглися з воріт до прилавків.

Михалич докурив самокрутку і вийнявши “чекушку”допив та занюхав кусочком булочки. Побачив огрядну товсту бабу, що перевалюючись з боку на бік, як відгодована гуска, повзла з кошолкою поміж рядами, заметушився збираючи своє знаряддя праці: мітлу, совок, віник, старе пом`яте відро.

- Ти тут постережи. Я зараз... — і метнувся до баби, що вже влаштувалася за прилавком, виставивши торбинку з соняшниковим насінням і стакан.

Михалич нахилився до неї й вийнявши порожню “чекушку” ткнув під прилавок, натомість отримав від баби, що як факір вийняла із під замизканої широченної спідниці — повну.

Жвавий і веселий Михалич підійшов до Кирила. Той сидів на землі обпершись об прилавок спиною і гладив собаку.

- Так ти той... так і не розказав чого ночував у лісі — заговорив дід крутячи самокрутку.

І тут Кирило, не знаючи чому, розповів все незнайомому чоловікові якого вперше в житті бачив і більше, мабуть, не побачить — і про брата, що сидів у тюрмі, і про те як він приїхав із села в незнайоме місто, і про те що ночувати ніде, і про те що грошей катма...

Михалич мовчки слухав смалячи цигарку. Дим від його цигарки був не таким ядучим як у інших курців, а приємно пахнув, лоскочучи ніздрі якимось степовим ароматом. Кирило не втримався і запитав — Михалич! Славно пахне у тебе тютюн. Що добавляєш?

- Буркун. Трава така... її здавна ще козаки в люльку забивали... ти той... тебе як звуть?

-Кирило.

- Кирило, ти більше в лісі не ночуй. Знайди меліоративне училище, воно тут не далеко і приходь увечері. Я там вночі сторожую, щось придумаємо. А брата сьогодні й завтра не випустять. Сьогодні субота, можуть ще на роботу погнати, а завтра вихідний — будуть у камерах тримати, якщо в понеділок вранці не буде його з арештантами в колоні — значить будуть випускати. Без суду не випустять... бувай Кирюха. — І Михалич закинувши мітлу і лопату на плече, а відро з віником взявши в руки, пішов на вихід. За ним, підхопившись із землі та лизнувши Кирила в руку, поплівся Валєт.

- Привіт, Михалич! — віталися з ним зустрічні.

- Привіт... Всі ви, Михалич....Михалич...

Тільки зараз Кирило помітив, що базар наповнюється людьми й теж пішов на вихід, а звідти до тюрми. Годинник над ворітьми цього будинку скорботи показував без п`яти хвилин вісім і рівно о восьмій ворота розкрилися і звідти вийшла колона арештантів. Кирило був тепер навчений і спокійно ішов поруч з колоною відшукавши білу стрижену голову Ванька.

- Привіт! Ти де ночував, Кирюха?

- Привіт!У лісі. Коли випустять?

- Мабуть, у понеділок. Ти сходи у бурсу, там повинен бути Корнієнко Вовка. Скажеш від мене, він шось придумає...

- Разгаворчікі! — рявкнув мєнт і Кирило відстав від колони.

Училище він знайшов дуже швидко запитавши у перехожого і пішовши в тому напрямку куди він вказав рукою. В головному приміщенні потрапив до канцелярії та запитав у сухої, цибатої тітоньки в окулярах, що складувала на столі якісь теки та класні журнали, де знайти Корнієнка. Вона махнула в бік гуртожитку рукою і сказала — Там. Матраци носить.

І справді зайшовши в гуртожиток Кирило зіштовхнувся в коридорі з невеличким коренастим хлопцем, що пер поперед себе матрац у плямах кольору кави закладу громадського харчування.

- Корнієнко?

- Я!

- Я від Ваньки Кадила. Я брат його, Кирило.

- Ваньку випустили?

- Сидить... може в понеділок... мені ночувати ніде. Поможеш?

- Це не проблема. Зараз у бурсі нікого немає, всі на канікулах. Зінка увечері додому йде, а сторожу купиш пляшку вина біоміцину і він буде мовчать. А зараз краще піди погуляй по місту, бо мені ще пів поверху треба позносити з кімнат матраци до комори. Приходь увечері — і потягнув смердючий матрац далі.

Блукаючи чужим містом Кирило думав як купити пляшку вина. До вісімнадцяти років спиртні напої і тютюнові вироби не продавалися. Він заходив у магазин і вже знав ціну тому вину — один карбованець дві копійки, “Біле міцне”. Ні! Треба купляти. Ось нікого немає в магазині. Кирило підійшов до прилавка виклав на тарілку куди продавчиня кладе решту, карбованець і дві копійки та спокійно промовив, аж сам не впізнав свого голосу — Пляшку біоміцину.

Продавчиня взяла гроші й ліниво поставила на прилавок жадані півлітра. Кирило заснув її під сорочку за пояс штанів і неспішно вийшов з магазину. Хууух! Вийшло! Можна йти до сторожа. Хоч сонце ще не сіло і можна було погуляти, та ноги гуділи від утоми. Йому надоїло безцільне блукання по вулицях, хотілося сісти, а ще краще лягти, і дуже хотілося жерти... ті півтори булочки які він з`їв рано вранці згоріли в його шлунку через тридцять хвилин.

У дворі він несподівано зустрів Михалича. Той кудись ішов з дерматиновою бабською сумкою в руках.

- Михалич! — гукнув він його.

- Кирило, ти вже тут. Молодець. Пішли вечеряти...твій дружбан побіг до дівчат, сказав, щоб його не чекали — і Михалич повів його за майстерню де була курилка зі столиком, обсаджена кущами бузку. Там він витягнув із сумки “тормозок” загорнутий у газету “Сільські вісті” і поклав на стіл. Газета розгорнута і перед голодними очима Кирила засяяло глянцеве білосніжне сало з ледь помітною рожевою прожилкою м`яса, дві цибулини з кулак завбільшки, чотири огірки, два здоровенних рожевих помідори, пів чорної хлібини й сіль у сірниковій коробочці.

Кирило вийняв із-за пояса пляшку і мовчки поставив на стіл. Михалич, із тільки йому знайомому сучка у кущі бузини, зняв гранчастий стакан і поставив поруч. Кирило зірвав зубами металеву безкозирку з горличка і налив ледь менше пів стакана.

- Бери пий — запропонував Михалич.

- Я не п`ю, пийте ви...

- Всі ви не п`єте... — і вино одним ковтком булькнуло в горлянку.

Почали вечеряти. Кирило стримував себе що сили, щоб не кидатися на їжу як говорила покійна бабця Мотря: “Мов з голодного краю...”. З кущів виліз Валєт і застрибав перед Кирилом махаючи хвостом, вихляючи задом, заглядаючи в очі й намагаючись лизнути його в носа.

- Валєт! Валєт, де ти бігаєш? На! — Кирило кинув йому шматок сала. Той клацнув зубами й на льоту ковтнув ласощі, мов муху і заспокоївшись сів та уважно почав дивитися за вечерею.

- Полюбив тебе Валєт. Він не до всіх іде... всі ви хочете його погладить — та не всім він дається. Так ти, кажеш, з ним ночував... а нікого не бачив?

-Нє! — не кліпнувши оком збрехав Кирило. Та і як він міг щось говорити, що когось бачив, якщо і сам не знає сон це був, чи дійсність... Він уже нахапався сала з огірками і тепер відчувши ситість їв величезний помідор, ріжучи його на шматки, щоб пролазили у рота, кишеньковим ножем, який поклав на стіл Михалич. Ледве доївши помідор, відкинувся на спинку лавочки і розслаблено видихнув — Дякую, Михалич!

- На здоров`я — відповів той, замислено пускаючи дим чергової цигарки у вечірнє небо, що темніло прямо на очах.

- Піду я спати. Куди іти?

- Іди в комору куди зносили матраци. Общагу Зіна Петровна закрила. Знайдеш?..

- Знайду... ходім, Валєт. — та той лише покрутив хвостом і не рушив з місця.

Серед ночі Кирило прокинувся, бо поряд з ним тремтячи всім тілом умощувався Валєт. Кирило пригорнув його і відчув як той весь тремтить і шерсть у нього стояла дибки.

- Оце так похолодало, що і собака замерз — подумав він — от, гад, прийдеться вилазити йти “до вітру”.

Забігши за ріг комори хлопець з полегшенням “прив`язав коня” і закінчивши своє діло почув, що від альтанки чути розмову. Михалич і досі не спить. З кимось бухає — подумав і пішов поглянути, та не дійшовши кроків п`ять до альтанки ніби наштовхнувся на крижану стіну. Холодне повітря оточувало кущі бузку і струменіли від місця де він вечеряв. За столом сидів Михалич. На столі стояв гранчак і валялася порожня пляшка та недоїдки. Михалич дивився кудись у темряву і тихо говорив — Ти не ходи по лісу. Ти, той... ти його тут не знайдеш... його тут немає. Якби я його знайшов, я б його убив. Хтозна-де він дівся... він же воєнний... Може в Афгані загинув. Не знайшов я його, і ти не шукай...

Тільки придивившись, Кирило помітив у темряві знайомий силует дівчини. Так, це була вона... Кирило не сумнівався, та ж струнка фігура, розпущене волосся до пояса, тонкі риси обличчя з закритими очима.

Жах пройняв Кирила і по спині в улоговині хребта побіг холодний піт, волосся наїжачилось, аж заворушилося на голові, по тілу побігли мурашки, ноги налилися свинцем, він хотів тікати та не зміг, лише зуби дрібно цокотіли лякаючи його ще дужче від думки, що його почують. Та враз дівчина повернулася до лісу й осяяна місячним світлом розтанула у легкому мареві, що йшло від розігрітої за день землі, яка остуджувалась від сирої ночі.

Подуло теплим вітерцем, по тілу пройшла хвиля дрижаків і попустило, тільки з ляку почалася гикавка і Кирило довго не міг заснути, пригортаючи до себе Валєта, який теж смикався від його гикавки.

Кирило прокинувся різко немов від поштовху і відразу відкрив очі. Через заґратоване вікно в кімнату, закладену матрацами, линуло сонячне світло. На дворі був день, а він спав на матраці як убитий. Під стіною у кутку хропів Вова. Валєт уже побіг. Мабуть, з Михаличем підмітає на базарі, та й “калдирі” погодують недоїдками чебуреків.

Кирило ще трішки полежав згадуючи нічний кошмарний сон. Знову снилася розпатлана дівка. Так і всатися можна з переляку і Кирило прожогом вискочив на вулицю та повернувши за ріг став мочитися у кущі, дивлячись на курилку, де вони вечеряли з Михаличем, а потім вночі він ясно бачив ту примару. З нею розмовляв Михалич. Ні, це був не сон. А що ж то було...

До адміністративного корпусу ішла Зінаїда Петрівна. Вона крокувала як чапля, переставляючи худі довгі ноги у довгій до щиколоток сукні. Вся вона була схожа на голоблю, без ніяких випуклостей і округлостей, тільки на голові було кругла ґуля з волосся.

Кирило шмигнув у комору і заходився будити Корнієнка.

- Вовка, Вовка! Вставай, Зінка прийшла! — Той ледве прочумів.

- Шо? Де? А, Зінка... тікаємо. Михалича не треба підводити. — і він схопивши свою сумку вискочив на вулицю. Кирило за ним. За курилкою пролізли у дірку в заборі та пішли по стежці до лісу. Пройшли край сосняку й оминули кладовище. За забором кладовища було кілька могил. На хресті одної прикріплений портрет. Кирило зупинився і став роздивлятися фото молодої красивої дівчини.

- Чого зупинився? Пішли, до села ще далеко, хоть би до вечора дійти...

- Я її бачив! Перший раз коли спав у лісі і вчора...

- Задовбав! Менше бухать з Михаличем треба... той всім вішає про свою нещасну любов. Доп`ється до чортиків, а потім плете про якусь дівку... про неї вже всі знають. Він нею пацанів молодих першорічників лякає, щоб не бігали за паркан бурси.

- Мені Михалич нічого не розповідав. Розкажи...

- Жила дівчина, звали її Катерина. Михалич був тоді молодим парубком, і дуже вона йому полюбилася. Та вона закохалася у воєнного. Ти може не знаєш, тут під Лебедином військова частина стоїть, от вона і злигалася з воєнним. Михалич, коли розповідає, то часто плутає його звання... коротко кажучи, весь спектр від рядового до майора. Вищий командний склад не залучений. Отож полюбила вона його. А він погрався з нею та й покинув. Кудись перевели його. А вона вже вагітна була. Пішла вона та й втопилася у Лебединому озері. Михалич як узнав про це, то напився до чортиків, сів на трактора, він трактористом працював, і поїхав до військової частини на розборку. Добре, що на греблі не вкермував та й втопив трактора, а то б було смертовбивство. Трактора витягли і все б було добре, та Михалич набив пику мєнту, відірвав йому погони та закинув картуза у кущі. От за це йому і впаяли три роки. Він відсидів і ніде його на роботу не беруть, отож він і працює сторожем у бурсі та підмітає на базарі. На горілку вистачає, а йому більше нічого і не треба... нормальний він старий... безобідний, тільки трішки “здвинувся” після тієї події. Кажуть до цього гарний хлопець був. І чого та Катерина злигалася з воєнним? Тепер Михалич каже, що вона молодих хлопців з розуму зводить, або і зовсім на той світ забирає. Вона ніби то все того що її обдурив хоче знайти... та його, мабуть, немає, бо Михалич весь Союз об`їздив — все його шукав. Якби найшов то порішив би... отака історія. Пішли, уже дивись де сонце!

- Я її бачив!

- Ну бачив, то й бачив. Чого зі страху не привидиться.

- Я її бачив — тупо твердив Кирило плетучись за Вовкою.

Стежка довела до ряду дерев. Як виявилось це не лісосмуга, як гадав Кирило, а меліоративний канал обсаджений по берегах трьома рядами дерев. Через канал була перекинута кладка із двох сосен збитих металевими скобами та обгороджених бильцями із соснових лаг.

- Скупаймося! Жарко... — і Вова почав роздягатися — Я без трусів, тут нікого немає — мовив він стрибаючи на одній нозі, знімаючи чорні “сімейні” труси, світячи білою не загорілою дупою.

Накупавшись до легкого ознобу і цокотіння зубами, вляглися на траві грітися на сонці. Через хвилину Вовка вже хропів.

Кирило лежав на спині заклавши під голову руки. В синьому безкраю небі ширяли легкі серпокрилі стрижі. А ще вище, у самому зеніті розпластавши крила парив сокіл, чи беркут, Кирило не дуже розумівся на птахах. Не вгамовувалися у траві цвіркуни та іноді з поля доносився клич перепілки — спать пойдьом! Тихо плюскотала вода у каналі. Кирило закрив очі й згадав як вони з братом пливли у човні по ставку. Кирило сидів на носі дивлячись на латаття, що розступалося розрізане носом човна та ховалося під днищем. Брат сидів посередині, гребучи веслом, спрямовуючи човна до ятерів. Раптом човен різко ударився носом об затоплену коряку і Кирило не втримавшись сторчака шубовснув у воду. Його вихопив з води й поставив на ноги — брат. Там води виявилось по пояс. Він відразу кинув весло і стрибнув за Кирюхою. І справа не в тому, що там було мілко, ніхто не знав, що там по пояс. Річ у тому, що брат не роздумував. Вони довго потім реготали обійнявшись, стоячи у прохолодній воді, бо була вже осінь.

Не зчувся, як заснув.

Прокинувся від холоду. Вони з Вовою лежали голі у траві, і сонце вже сховалося за кучерявими вербами, а від води тягнуло прохолодою і сирістю. Ледве розштовхав Вовку і вони одягнувшись перейшли по кладці на другий берег та швидко пішли по скошеному пшеничному полю в напрямку купи дерев, що темніли на горизонті. Це і було Вовине село. Десь через час ввійшли в село й ось Вова уже відчиняє хвіртку та кричить — Мамо!

На крик з хати вибігла маленька чепурненька жіночка і кинулась обнімати та цілувати сина. Тому було ніяково перед Кирилом і він випручався та сказав — Це Кирюха. Йому ніде ночувати він у нас переночує і першим автобусом поїде знову у город. Йому треба в училище...

- Добре, добре, проходь Кириле — заметушилась мати підштовхуючи хлопців у спину супроводжуючи їх до хати.

Після ситної домашньої вечері, Кирило, влігся на запропоноване йому ліжко, і проспав до ранку без сновидінь. Вранці його розбудила мати, налила кружку молока з чорним хлібом і провела до зупинки давши на дорогу троячку. Під`їхав автобус і Кирило зайшов у порожній салон та всівся біля вікна. За вікном пробігали скошені поля, торохтіли по мосту через канал і в`їхали у ліс наближаючись до міста. Всю дорогу Кирило думав про Вовкіну матір, про Вовку і з сумом згадав, що про свою маму він ці дні навіть не згадав. Йому стало сумно і порожньо на душі. Думав, що матері всі однакові. Ось зовсім чужа жіночка прийняла, нагодувала, вклала спати, розбудила, провела і посадила на автобус як рідного сина, хоч її син у цей час спав без задніх ніг. Вона хотіла розбудити, щоб він попрощався з Кирилом, та Кирило не дав. Не треба. Вони вже все сказали один одному. Кирило знав, що більше не побачить цих людей та щось приємне надовго залишилось від їхньої доброти. Він вірив, що у Вовки все буде гарно. Він відслужить в армії, Галя його дочекається і вони одружаться й у них будуть діти на радість старенькій матері, що стане бабусею.

Автобус зупинився біля базару і заклопотані пасажири пішли до базарних воріт. Разом з ними пішов і Кирило, йому хотілося побачити Михалича. Та його ніде не було і базарчик уже був підметений. На всякий випадок він підійшов до товстої, мов жаба, бабки, що торгувала самогоном під прикриттям соняшникового насіння і запитав про Михалича.

- Нема, нема вашого Михалича! Вже пішов — прокричала сердита бабака, проганяючи Кирила.

Кирило поплентався до міліції. Сів у сквері та чекав на арештантів. Ось ворота розкрилися і колона вийшла на вулицю. Як не придивлявся Кирило, як не крутився кругом арештантів, але Ваньки серед них не було.

- Значить повинні випустити. Михалич говорив, що в той день, як судитимуть, на роботи не ганяють. Буду чекати.

Повільно тягнувся час. Стрілка на годиннику над ворітьми тюрми ледве рухалася і ось у десять двадцять з дверей, а не з воріт вискочив Ванька, крутячи головою на всі боки.

- Ваня я тут! — закричав Кирило і щось перехопило йому подих. На очі чомусь навернулися сльози. Ваня перебіг вулицю й обняв брата. Потім відпустив і сказав — Привіт! Гроші є?

- Є! Двадцять п`ять рублів.

- Якраз в акурат. Мені стільки присудили. Давай віднесу, а то документи не віддадуть.

Кирило відвернувся, розстебнув пояс на штанях, заліз руками у штани й відв`язав прив`язаний до ризинки трусів вузлик, з замотаними у носову хустинку — грошима.

Ванька схопив гроші та побіг знову у мєнтовку. Хвилин через п`ятнадцять він вискочив із будівлі махаючи над головою паперами з криком — Свобода!

- А як тепер додому їхати, грошей немає й копійки? — сумно констатував Кирило.

- Не сси, Кірюха, гроші є. Вовка мені казав, що у Зінки моя стипендія лежить. Погнали в бурсу.

В училищі Ваня був недовго і скоро вийшов з дипломом про закінчення курсу на механізатора широкого профілю і направленням у рідний колгосп, а саме головне — в кишені у нього лежало 35 карбованців стипендії.

Пообідали у столовій з незмінним раціоном — макарони, котлета і в магазині де Кирило вперше купляв вино, скупилися на вечерю. Сюди входило: три пляшки вина, пів кіло ковбаси, консерви “Кілька в томаті”, три плавлених сирка “Дружба”, батон і пляшка сітра “Буратіно”.

Зайшли у промтоварний магазин і Ваня так купив собі літню кепку, щоб прикрити голомозу голову, від чого став ще більше схожий на “урку”. Коли сонце сховалося за лісом, пішли в училище. Михалич з Валєтом якраз ішли в бесідку.

- Михалич! Гостей приймаєш — радісно гукнув Кирило!

- О! Кірюха! Ти не сам, з братом... Випустили...

- Випустили — спокійно промовив Ваня і привітався з Михаличем за руку назвавши себе — Іван.

- Всіх нас колись випустять — філософські прорік Михалич, перекладаючи дерматинову сумку знову в праву руку.

- Ось, Михалич, тримай вечерю — згадав Кирюха чого вони сюди прийшли. Перед цим він уже відломив шматок ковбаси і кинув Валєту, який не моргнувши ковтнув його на льоту і тепер сидів перед ними та як загіпнотизований не зводив очей із “авоськи” з якої доносилися божественні запахи, які визивали бурхливе виділення слини, що скрапувала на землю з висолопленого язика Валєта.

Вечеряли за столом у курилці. Михалич розгорнув традиційне сало, цибулю, огірок, помідор, хліб, сіль, а хлопці покупну ковбасу, сирок, банку “Кілька в томаті”... Перший стакан — Михаличу.

- Ну, за освобожденіє — проголосив той тост і перехилив гранчак. Слідом за ним і хлопці. Закусивши першу налили по другій і Михалич тепер уже випивши мовчки занюхав хлібом і запитав — Ваня, кум нормальний був? Не тиран?

- У кума я ні разу не був, а “попкарі” — нормальні... із “грєва” брали скільки положено. Блатні спочатку хотіли в карти “обуть”, я не согласився, вони “пресонули” для порядку і отстали. Там нормальний вор “мазу держав”... мене записали в “мужикі” і я пішов на роботу, хоч стаття в мене була по хуліганці. До ворів я не примазався і робив потихеньку куди пошлють... баланда нормальна, пайку у мужиків не відбирали...

- Ти “правильний” мужик Ваня. “Откінувся” — і більше не попадай. Я от тоже по молодості трояк відтягнув і “зав`язав”. В зоні “мужиком” був. Направили в С. на хімзавод. Мало того шо хімія, так ще у літєйку попав. Ото я вам скажу пекло. Врагу не пожелаю!

- Шо за літєйка така? — чавкаючи набитим ротом запитав Кирило.

- Це там де метал плавлять і у форми заливають. Чавун плавлять у вагранці. Це така труба обліцована в середині вогнетривкою цеглою. Туда загружають по черзі шар коксу, шар чермету, розпалюють з низу дровами як грубу, а коли гарно займеться кокс, включають вентиляторі й ті дують у фурми, доводячи температуру горіння до плавлення металу. В міру прогорання треба підкидати по черзі метал і кокс. Коли розплавленого металу назбирається достатню, відкривають льотку замазану вогнетривкою глиною і метал по жолобу тече в ківш, а той ківш чіпляють краном, везуть до форми й виливають деталь.

Сталь плавили в електродуговій печі. Пічка як чайник, тільки у кришці три отвори через які у середину механізмом вводяться графітні електроди в діаметрі 20 сантиметрів і довжиною по два метри. На торцях у електродів є різьба, так що в міру згорання їх скручують, набавляючи довжину. Коли метал розплавиться, чайник перевертається і метал виливають у ківш. Так плавлять сталевий чермет. Жар від металу, жар від вагранки і печі, сморід горілого сміття, що перетворюється у шлак і спливає поверх металу, нестача кисню, зате багато чадного газу і вуглецю...

Михалич замовк, чекаючи поки Ванька наллє йому ще. Випивши, знову продовжив — А на другий день обрубка. Все, що відлили треба очистити від пригару. Торохтиш цілий день пневмовідбійним молотком, що в обід і ложки до рота не донесеш...

- Мені не лий! — зупинив Ваньку Кирило при тримавши його руку з пляшкою, відчуваючи шум у ватній голові і оніміння ніг. — Я пішов спати.

Встав із-за столу і пішов не у склад із матрацами, де він уже спав із Вовкою Корнієнком, а до дірки в паркані. Чого і що його туди понесло він не зміг пояснити ні зараз ні через багато років згадуючи цю історію. Вийшов у ліс і звернувши із стежки, знайшов нагребену купу хвої і впав на неї. Із-за високих могутніх сосен випливав повний місяць. Його розхитувала якась невідома сила і він плавно погойдувався ніби на хвилях. Зорі не проглядувалися через його блідо-жовте світло. Між товстими стовбурами місячне світло було сріблястим від випарів землі. Стояла мертва тиша. Не було чути ні скрипу сосен, ні шуму хвої, ні бубоніння Михалича, що розповідав про свої поневіряння у літєйці.

Щоб не бачити цього нестійкого місяця та сосен, що кружляли навколо Кирила, він на хвилину зажмурився й провалився у темну смоляну яму.

Потягнуло холодом і Кирило відкрив очі. Місяць піднявся вище і уже не гойдався, а стояв як прибитий до чистого без хмар неба. Між соснами наближався якийсь чорний силует. У пузі все захололе, а руки і ноги заніміли. Кирило з жахом упізнав у силуеті що наближався — Катерину. Знову вона! Що вона хоче? Та ні! Це наче Зінка, Зінаїда Петрівна, висока та худа... і не висока, і не худа, наче Вови Корнієнка мати. Ось підійшла ближче і зупинилася. Кругленьке кирпате обличчя з великим пухлими губами та великим ротом, кучеряве волосся заплетене у дві коси по боках голови... так це ж Галя! Вовкина любов.

Ні! Кирило з жахом бачить, що це Катерина, тільки лице її вкрите черв`яками, що ворушаться і звивається вилазячи з пустих очиць, ніздрів, рота, вух... солодка хвиля підкочує Кирилові до горла і він ледве встигнувши перекинутися на живіт починає блювати. Блює він довго і тяжко, до жовчі, стоячи на карачках. Нарешті знесилений падає горілиць і відсапуючись бачить, що небо посіріло і вже, мабуть, ранок тільки хмарно і від цього не ясний світанок, а сірі сутінки.Що це було? Страшенно болить голова, у скронях кожен удар серця ніби молотком б`ють по голові. Язик наждачним папером шелестить у роті, і спроба облизати сухі губи провалилася. Пити!

У стіні комори був виведений кран мабуть, для поливу та інших технічних потреб. Довго пив холодну іржаву воду схилившись до життєдайної вологи. Відсапався і закрив кран. Зайшов у кімнату з матрацами. Ванька спав, як убитий, розповсюджуючи страшенний сморід перегару “Білого міцного”. Кирило впав поряд і миттю заснув.

Прокинувся від того що його термосив Ваня — Кирюха, Зінка тут! Вшиваємося. Все, їдемо додому.

Через дірку в паркані, мимо цвинтаря, мимо Катерининої могили, де Кирило в останній раз кинув погляд на її портрет і помітив у неї на вустах слід посмішки Джоконди, чи то так здалося...

Автовокзал, автобус і шосе, що лине під колеса. Ваня спить прихилившись до вікна за яким сіє нудний уже не літній, а сірий осінній дощ. Літу кирдик! Кирило закриває очі і перед ним пропливає Михалич, товста, схожа на жабу, торгашка самогоном під прикриттям соняшникового насіння, суха цибата Зінка, добра Вовчика мати, Вова і поруч його пухленька Галя... підбіг Валєт і лизнув у обличчя. Кирило відмахнувся від нього і заснув заколисаний шумом двигуна і похитуванням автобуса на вибоїнах. До дому...



















Публікації: Микола Коржик.

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 25.08.2021 22:15  © ... => Каранда Галина 

отак і задумувалося. 

 25.08.2021 22:07  Каранда Галина => © 

 а задумувалося якось інакше?))) Хоррор вдався.

 25.08.2021 21:59  © ... => Каранда Галина 

Так вийшло... 

 25.08.2021 21:42  Каранда Галина => © 

Брррр.... хоррор....