25.08.2021 22:19
only 18+
22 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Микола Коржик.

Льохіна любов




1



Нарешті остання непід`ємна сумка занесена до вагона. Важкі баули із порізаним на квадрати 20 на 30 сантиметрів кольоровим склом, поставлені під нижні полки, сумки з манатки та їжею закинуті аж під стелю. Всілися, витираючи піт з лоба, що рясно заросив кожного.

Їх четверо. Два Петра — Шуліка та Савицький, Володя Палкаша і Льоха Гончар. Вони їдуть до Польщі на заробітки.

Минулого року Петро Савицький уже їздив з бригадою мулярів підсобником до Польщі. Бригада клала фермеру цегляний свинарник. Добре заробили й привезли долари додому. Та не це важливо. Важливо те, що Петро ходив до костелу у неділю, і там після служби, розговорився з ксьондзом, який добре володів російською мовою, і лаючи, наскільки дозволяє його сан, совіти, святий отець жалівся на ветхий стан костелу. Хотілося б поміняти вітражі, з подекуди повибиваним склом, та іконостас, що від часу бажав бути кращим.

Петро пообіцяв йому наступного року приїхати з митцями, які розуміються на цій справі та привести все в найкращий стан, як і заслуговує на це Бог, Свята Трійця, Папа у Ватикані, пан ксьондз, та мешканці села, що кожної неділі ходять на службу та до Святого Причастя. Святому отцю сподобалась така розмова і вони вдарили по руках.

Повернувшись додому, Петро зібрав друзів, і пояснив їм ситуацію та перспективу заробити долари.

В Польщу тоді не їздив лише лінивий. Їхали, як гендлювати, так і працювати на важких роботах, бо поляки вже не бажали тяжко надриватися, а якщо хто і хотів заробити більше грошей — то їхали далі до Європи.

Цілу зиму хлопці шукали по магазинах та базах кольорове скло, купували та різали його на транспортабельні куски. Нарешті все було готове й ось вони у купе плацкартного вагона, що мчить їх до Львова. Там вони пересядуть до поїзда в напрямку Варшави, а з Варшави автобусом — до села, де їх чекає ксьондз з доларами у костелі, в якому треба міняти вітражі та іконостас.

Іконостас буде різати Льоха, а вітражами займуться троє інших. Льоха, коли узнав, що костел високий і вітражі аж на самій верхотурі, то на відріз відмовився туди лізти. Він буде внизу різати потрібні шматки та подавати. Склорізом він володів віртуозно, і різьба по дереву йому добре вдавалася. Хлопці всі володіли певною мірою і малюванням маслом, і різьбою по дереву, і графікою, коротко кажучи — митці.

Не встиг поїзд рушити, як Палкаша вже дістав пляшку горілки й не чекаючи коли дістануть закуску налив розкладний пластмасовий стакан та поставив його перед Савицьким. Той театрально піднявши китайський пластиковий виріб з українською горілкою до гори промовив: ”За удачу” і перехилив до дна. Так поступили всі четверо і накинулись на їду.

Закусивши, по черзі сходили у тамбур покурить. Спочатку пішли Шуліка і Савицький, а потім Льоха з Палкашею.

Повертаючись до своєї плацкарти, Палкаша, пропускаючи зустрічних пасажирів, зайшов у купе де сиділо четверо дівчат. Дві з них піднявшись теж пішли в тамбур, а Палкаша без запрошення і всяких словесних викрутасів уже всівся на їхнє місце і ніби був з усіма знайомий дуже давно, почав невимушену розмову про мету подорожі й місце кінцевої зупинки. Виявилось, що дівчата теж їдуть до Варшави й тоді рот у Палкаши більше не закривався, а Льоха знаючи, що це надовго, мовчки пішов на своє місце і роззувшись заліз на верхню полицю та закривши очі почав дрімати під ритмічний стукіт коліс.

Льоха прокинувся від штурханів у плече. Відкривши очі побачив Палкашу голова якого була на рівні його обличчя.

- Льоха! Бабу хочеш — зашепотів той йому на вухо.

- Ну...

- Давай десять баксів і бери яку хочеш з сусіднього купе. Я договорився. То проститутки їдуть на заробітки.

- І де я це буду робити? На проході...

- Даєш долар провідниці й вона пускає на 30 хвилин до купе з простирадлами. Я вже одну туди водив...

- Немає в мене грошей! Весь в боргах, як в шовках — і Льоха відвернувшись до стінки знову закрив очі та постарався заснути, чуючи як на сусідній полиці умощувався Палкаша.

На ранок прибули до Львова. Вивантажились і пішли на іншу колію пересідати на варшавський потяг, тягнучи важкі валізи та обриваючи плечі рюкзаками. Попереду з невеличкими сумочками через плече крокували дівчатка з їхнього вагона. Тепер Льоха знав за чим вони їдуть і йому чомусь стало жаль їхньої безтурботності. Та дівчата весело сміючись зграйкою побігли вперед і змішалися з натовпом.

“А не погані є екземпляри.” — подумав він важко зітхнувши чи то від тяжкої ноші, чи від важких думок. Сімейне життя в нього не вдавалося. З першою розвівся... з другою розвівся, та продовжував жити в одній квартирі, бо нікуди йти. Просто поділили кімнати й живуть як у комуналці. Щоб привести когось, то краще й не думай. А тут такі кицьки... особливо одна як пампушечка, з великими цицьками та товстенькою жопкою. Вона навіть стрельнула на нього очима... Ех, прокляте безгрошів`я!

Кордон, митниця, перевзування на європейську колію пройшло без пригод. Митники вже стомилися від натовпу голодних переляканих та зашуганих радянською пропагандою хохлів, пропускали їх не шманаючи сумки.

Нарешті Варшава. Відразу видно, що це Європа. Все сяє, скрізь чисто, магазини забиті товаром. Читати латиницею спочатку не зручно, але більшість слів зрозуміла.

Виявилось, що Савицький по польські ні в зуб ногою.

- Поляк довбаний — сердився Палкаша. — Ти ж ціле літо минулого року тут був і нічого не навчився!

- А навіщо — відгавкувався Петро — вони по нашому розуміють. Тільки говорити треба українською, а не російською. Кацапів вони не люблять...

- А хто їх любить — злився Палкаша, і привітно посміхаючись запитав у старого вусатого діда — пане, як пройти на автовокзал.

- Пшез пшечє подзємне — відповів той і показав рукою куди треба йти.

- Он чуєш що каже. Іди через підземний перехід — і Палкаша сміливо потяг свої торби у вказаному напрямку.

Дійсно, по підземному переходу вони вийшли до автовокзалу і тепер мали надію лише на Володю. Він якимсь нутром розумів чужу шиплячу і пшикаючу мову і навіть сам уже ввертав деякі слова. Ніхто й не думав, що у нього такі лінгвістичні здібності.

До села доїхали без пригод, а там автобус зупинився прямо біля костелу. Служби цього дня не було і ксьондз кудись відлучився у справах, то їх зустріла його служниця. У православних дружину батюшки величають — “матушка”, а як у поляків це зветься ніхто не знав, бо у них целібат одруживатися неможна тож служниця назвалась — Ядвігою.

Вона провела хлопців до невеличкого будиночка за костелом і пояснила, що вони тут будуть жити. Маленька чепурненька пані щебетала як вранішня пташка і звичайно ж її розумів через слово і міг якось дати раду тому що вона говорить, лише один Палкаша.

Потім пані Ядвіга повела їх до іншого будиночка, назвавши його “їдальня”. Це всі зрозуміли без перекладу.

Показала де мити руки і щось довго щебетала крутячи крани та пробуючи воду. Палкаша розуміючи кивав головою. Пані Ядвіга глянула у вікно і з криком: “Пімпек! Пжестан!” — вискочила на двір.

- Задовбала! Чи вона думає, що ми краниками не вміємо користуватися — бурчав, весь час чимось не задоволений, Савицький.

- Ні — засміявся Палкаша. — Вона говорить, що сантехніки не правильно поставили крани. Крутиш кран з червоною кнопкою, себто гарячий — тече холодна, а синя кнопка — гаряча.

З цими словами він взяв ножа і відковирнув пластикові кнопки та поміняв їх місцями.

Дивлячись у вікно, хлопці спостерігали таку картину: пані Ядвіга з хворостиною ганялася за маленьким волохатим песиком білої масті, що застрибнув передніми ногами на поросятко і що сили “шпилив” його в зад. Порося верещало і бігало по двору та Пімпек (це так звали цього песика) не відчіплявся і дрібочучи на задніх ніжках продовжував свою справу. Пані Ядвіга стьобала їх лозиною та все безрезультатно. Аж ось на крутому повороті Пімпек звалився з поросяти й шмигнув під забором на вулицю. Порося побігло в загородку. Пані Ядвіга кинула хворостину і пішла до їдальні лаючи Пімпека.

Палкаша відразу показав їй змішувач з переставленими температурними показниками й крутнувши кран з червоною кнопочкою мовив: “ Горячо!”, а синю — “Зимно!”. Пані Ядвіга крутнула крани й засміялася: “То пан майстер!”

Скоро на столі стояв обід із трьох страв: борщ, картопляне пюре з котлетою, овочевий салат і чай з булочками. Страви були смачні|, чи може хлопці з голодухи накинулися на них, і наївшись подякували хазяйку та вийшли на двір покурити.

Тільки підкурили, у двір зайшов високий, худий, сивий ретельно вибритий, вдягнений у чорний костюм, в чорній сорочці з стоячим комірцем, що білів білосніжною підкладкою, що охоплювала тонку шию з великим кадиком. Вік його був десь років за шістдесят. Обличчя привітне і привабливе. Сиве, коротко стрижене волосся придавало йому спортивний вигляд і нагадувало бандитів з “дев`яткі” ( це мікрорайон у місті де мешкали хлопці). Привітно посміхаючись він з кожним поздоровкався за руку говорячи чистою, з ледь помітним акцентом, російською мовою. Тримаючи руку кожного запитував ім`я, а себе назвав Томашем.

Пан Томаш відразу попросив при людях називати його — святий отче, а Томашем лише в приватній розмові без сторонніх. Курити теж на території храму заборонено. Позаду храму є хвіртка, яка виведе вас до альтанки де можна смалити хоч і цілий день, коли немає чого робити.

Савицький запитав як поживає той пан фермер, що він у нього робив минулого літа.

Пан Томаш спохмурнів і розказав, що пан Єжи наклав на себе руки, вчинивши смертельний гріх. Набравшись кредитів на будівництво, почав розбудовуватись та раптом, коли долар стрімко побіг угору і банки відібрали у нього все, навіть будинок за невиплату, він повісився.

- Бальцерович розбудовує нову капіталістичну Польщу на кістках своїх громадян — сумно промовив він — Отже, досить теревенити. Ходімо до храму подивитесь фронт роботи й викажете свої пропозиції.

Пройшли до старого, але охайного, невеличкого костелу. Всередині стояли ряди лав, далі кафедра звідки читались проповіді, та іконостас з гарними, але без багетів іконами. Вікна були де з кольоровим склом, де з простим прозорим, а деякі навіть забиті фанерою.

- Які у вас думки у цій справі.

Льоха вийняв із теки яку прихопив із собою кілька ескізів різьби по дереву, рам для ікон, намальованих простим олівцем.

- Це тільки приклад різьби, а розміри будуть підганятись під картину — сказав він розкладаючи ескізи на столі де лежала біблія та стояли якісь свічники та золота чаша.

- У храмі картин немає, є ікони — промовив святий отець грізно глянувши на Льоху.

Льоха відмітив для себе як різко змінюється вираз обличчя пана Томаша від добродушного і приязного — до серйозно-жорстокого. “Вольова людина.” — подумав він.

- Пробачте. Ікони — поправився він і обличчя Томаша посвітліло — оце навкруги буде сплітатися виноградна лоза і йтиме аж до гори де на самому вершечку буде вирізана птичка у вигляді голубка — продовжував пояснювати Льоха водячи пальцем по ескізу й аж тіпнувся, коли святий отець раптово ляпнув долонею по ескізу і крикнув: ”Птічка! Птічка! Дух Свєнти”!

Потім постукав кісточкою пальця Льоху по лобі: “Бетон! Цемент! Комуніст!”

- Я не комуніст і не був ним — огризнувся Льоха, та пан Томаш посміхнувся, зібрав ескізи, уклав у теку і сказав: “Завтра повезу на підпис".

- Що у вас по вітражах?

Тут Петро Шуліка виклав свої ескізи й після перегляду вони теж лягли в теку для підпису.

- Відпочивайте. Пані Ядвіга вам покаже де ви будете спати. До побачення — і ксьондз вивівши їх з костелу, закрив двері на ключ та пішов додому. Хлопці теж побрели до будинку куди привела їх ксьондзова служниця, стали розпаковувати речі та поділивши ліжка, полягали спати.

2


Другого дня після обіду приїхав ксьондз, віддав ескізи підписані до роботи вищим начальством і благословив до праці. Троє відразу почали монтувати риштування та виймати скло з вітражів, а Льоха дійшовши до ксьондза шанобливо мовив: “Святий отче. Мені потрібен матеріал”.

- Матеріал є. Ти можеш відібрати, що тобі потрібно. Я давно домовився з пані Євою. Вона все потихеньку розпродує після смерті чоловіка, щоб якось покрити борги та розрахуватися з кредитом.

- Це дружина того фермера?

- Так. Сідай, поїдемо — ксьондз показав на старенький “фольксваген”.

Їхати прийшлось недалеко. За селом стояв окремий хутір який складався із великого двоповерхового будинку, різноманітних сараїв, а за невеликим садом виднілася нова цегляна будівля ферми на подвір`ї якої стояли сівалки, плуги, борони, старенький трактор “Білорус” та вантажний автомобіль без коліс.

Ксьондз просигналив і з будинку вибігла висока, струнка, в легенькому сарафані та покрита, не зважаючи на весняне тепло, чорною хусткою — жінка. Вона була взута у домашні капці без задників і стрункі ноги шльопали підошвами по керамічній плитці якою було вислане все подвір`я.

Підбігши до ксьондза, вона схопила його за руку і схилившись, поцілувала її.

Ксьондз благословив та вказавши на чорну хустку сказав: “Можна вже знімати траур. Більше як рік пройшло”.

Пані Єва нічого не відповіла.

- Єво. Цьому майстрові потрібен матеріал. Нехай він вибере, що йому і скільки потрібно. Через дві години приїде Михась і відвезе те, що він відбере до костелу. Все. Бувайте — і ксьондз поклавши в руку Єві якусь купюра, від чого вона знову кинулася цілувати ту руку — пішов з двору.

Єва мовчки пішла до сараю і відкривши показала на стоси дощок, що штабелями, дбайливо перекладені брусками, височіли до стелі.

Льоха кинувся вибирати. Сосна була забракована відразу. Взяв трохи берези — і, о! Щастя. На самому верху знайшов кілька липових дощок. Вийнявши з кишені складного ножа, різонув по кожній дошці й лишився задоволений.

Витягнувши одну дошку у двір він уважно роздивлявся її на предмет сучків і гладив руками відчуваючи шерехатість і кострубатість її поверхонь залишеної від пилорами.

- Пані Єво. Фугонуть би та розпиляти — поплескуючи по дошці як міг показуючи на мигах як пиляють пилкою — звернувся він до хазяйки.

Єва посміхнулася і не сказавши й слова повернулася, аж здулась дзвоном пелена сарафана підкреслюючи тонку талію та круті стегна і відкрила наступні двері.

У Льохі аж щелепа відпала зайшовши всередину. В сараї стояли: циркулярка, фугувальний верстат на два вали, що обробляв дошку відразу з двох боків — зверху і знизу. Тут же був і зварювальний апарат, і невеличкий свердлувальний верстат, і верстат з лещатами. На стіні дбайливо були розвішані різні інструменти які перелічувати можна цілу годину.

З деревообробними верстатами Льоха був добре знайомий, довелось попрацювати на одного бандита, який врешті “кинув” його як лоха, не заплативши за цілий місяць, падлюка.

Скоро фугувальний верстав гудів як реактивний літак на підйомі й Льоха виставивши товщину двадцять п`ять міліметрів, швидко пропустив всі дошки, аж хотілося ще щось фугувати. Льоха любив дерево. Дерево живе, тепле, воно дихає і приємно пахне, навіть на смак різне, але все подобалось Льохі. Навіть сосна, що не годилася для різьби, бо тріскалася і кололася. Кожне дерево має свою структуру і свій малюнок і при правильній обробці відкриває свою душу.

Вийнявши з кишені аркуш на якому були занотовані розміри які потрібні для роботи, Льоха зняв зі стіни рулетку та косинець, так ніби вчора він сам їх там повісив. Зачепивши край рулетки за торець почав відміряти, та край зірвався і рулетка з шумом скрутившись у футляр, боляче стьобнула його по пальцях. Льоха підняв голову і тільки зараз побачив Єву, що стояла у дверях і весь час наглядала за ним. На тлі яскраво освітленого подвір`я її сарафан просвічувався променями сонця і Льоха бачив її зовсім голою. Від вигляду її високої стрункої фігури, з плавними гітарними вигинами на тонкій талії та міцних стегнах, йому кров ударяла в голову і він відчував, що червоніє і покашлюючи ковтав пересохлим ротом тягучу слину. “Чи вона думає, що я щось украду!” — з досадою подумав він.

- Пані Єва, допоможіть — попросив Льоха даючи її кінець рулетки.

Удвох вони швидко розмітили дошки. Єва прикладаючи кінець рулетки до торця дошки нагиналася і Льоха відводив очі, соромлячись дивитися на її глибокий виріз сарафана, де було видно чималенькі цицьки, що звисали донизу. Єва була без ліфчика. Ерекція не забарилася і йому було ніяково — а раптом помітить.

Розпустивши дошки по розмітці, Льоха виніс їх вулицю і закуривши став чекати на Михася, дивлячись у далечінь. Єва сиділа на лавочці під парканом. Так вони чекали мовчки іноді поглядаючи один на одного.

Аж ось із-за повороту не поспішаючи викотився мотоблок з причепленим невеличким візком. Це і був пан Михась. Удвох вони завантажили дошки, всілися зверху і Михась розвернувшись по торохтів до костелу. Єва стояла зіпершись на одвірок і дивилася їм услід. Льоха не витримав і помахав їй рукою.

Отримавши матеріали, Льоха як навіжений накинувся на роботу. Він організував собі робоче місце у альтанці де ксьондз дозволив курити. Туди він притягнув стола із їдальні і довбав, різав, стругав, полірував з раннього ранку до пізнього вечора, поки не стемніє. Хлопці були здивовані такими темпами, але і самі теж працювали не покладаючи руки.

Льоха сам не розумів, що з ним відбувалося. Йому не йшла з голови пані Єва. Її обличчя з невловною усмішкою і великими сумними очима, стояло перед ним і в день і в ночі. Часто, запаливши цигарку, і відклавши різець, він хапав альбом, і простим олівцем замальовував її портрет, але щось втікало від нього, якась риса, яку він не запам`ятав не вдавалася і не лягала на папір. Він кидав альбом та брав різець і різав виноградне листя, грона, голубків, чи “дух свенти" тільки стружка летіла.

Одного разу до нього зайшов ксьондз. Добре, що Льоха не палив, а то був би він знову “комуністом”. Як виявилось це була найстрашніша лайка у святого отця. Поганих, недобрих людей, п`яниць і ледарів — він називав комуністами. Колись він витягнув на розмову Льоху: “Так ти кажеш не був комуністом?”

- Не був. Навіть комсомольцем не був.

- Та не може бути! У вас всі комсомольці й комуністи.

- Як приймали у комсомол, то треба було їхати у район, а я поламав руку і не поїхав. Так про мене і забулися. Через цю руку мене і в армію не взяли...

- То ти й у війську не був?

- Не був.

З того часу святий отець поміняв своє ставлення до Льохи й не допікав його словами типу: “Комуніст, окупант, бетон цемент, совіти...”

Сьогодні зайшовши до альтанки він довго роздивлявся кожну різьбу, гладив орнаменти пальцями ніби пестячи кожен листочок, кожну виїмку, кожну родзинку. Відклавши різьблення, поглянув на Льоху і сказав: “Талант. Ви талант пане Гончар”.

Льоха побачивши його добрий настрій чомусь почервонів як юнак і не дивлячись на ксьондза попрохав: “Святий отче, треба ще матеріалу. Там у пані Єви я бачив ще липа є...”

Пан Томаш пильно поглянув на зніяковілого хлопця.

- Сподобалась пані Єва. Ви мені не балуйтесь пане Гончар. Зараз піст. А матеріал організуємо. Попросимо пана Михася — привезе. Тільки він зараз дуже зайнятий. Весна... О! Ви на ровері вмієте їздити? На велосипеді?

- Звичайно.

- Пане Анджей! Пане Анджей — загукав він побачивши церковного сторожа, що проходив по двору. Пан Анджей старий дід років за сімдесят, був сторожем при костелу і наглядав за хлопцями, щоб вони, боронь боже, чого не “устругнули”.

Дідок був ще міцненький хоч і шкандибав на одну ногу, бо мав протеза. Це йому в шахті під час обвалу ногу придавило і лікарі йому відтяли її по коліно. Пан Анджей часто “стріляв” у хлопців цигарки, або ж міняв на польські.

- А дай но пане Петре я запалю совіти — сміявся він дістаючи свою цигарку та протягаючи її Шуліку.

- Беріть пане Анджею, паліть, нехай вони згорять — давав Шуліко “Беломор” не беручи його цигарку на заміну і пан Анджей знову ховав її до пачки. Підпалював папіросу і смачно курив пускаючи дим через ніздрі, що надовго зависав у його великих сивих вусах.

Дід добре розумів і непогано говорив російською. Старі люди майже всі певною мірою володіли російською. В дитинстві всі вчили її в школі. Це був обов`язковий предмет. Після того як Радянський Союз вивів свої війська, навчальна програма в школах помінялася і всі стали вивчати англійську та німецьку.

Йому сподобався Шуліка і вони довго розмовляли у двох. Петро різав скло на столі, а дід сидів на стільці та травив байки: як він був і в Союзі в Донбасі з шахтарською делегацією, і в Германії у Верхній Сілезії на шахтах. Потім під час обвалу йому придавило ногу, їх довго відкопували й коли врятували вже почалася гангрена і ногу прийшлось відрізати. Йому дали пенсію і заборону по інвалідності на підземних роботах. Він перейшов у обслугу на поверхні та шахта почала умирати і її скоро закрили, а працівникам дали якусь компенсацію і вони розбрелися хто куди на інші шахти. Декотрі поїхали навіть до Африки. А що! Під землею в шахті ми як негри й там проходимо за своїх — сміявся він, та очі в нього були сумні. Мабуть, важкий цей хліб, що на рівні з неграми приходиться працювати.

Отримавши від діда Анджея ровера, а від ксьондза записку і гроші до пані Єви, Льоха крутив педалі по шосе в напрямку хутора. Навкруги розлягалися засіяні озиминою і кукурудзою поля. Все так як і в його рідному селі де він народився. Все таке: і поля, і березневе весняне небо над полями, лише дорога під колесами не така. Рівненький асфальт без ям, вибоїн і тріщин, гладенько стелиться під колеса, не те, що дорога від його села до райцентру, де їдучи навіть на автобусі, можна повибивати зуби стрибаючи на сидінні від кожного поштовху потрапивши у ями коліс.

Незчувся як домчав до Євиного хутора. Зліз із велосипеда і прихилив його до лавочки під парканом. Дійшов до хвіртки й взявся за ручку замка. Серце калатало ледь не вискакуючи з грудей. Мабуть, від швидкої їзди. Ні не від їзди, від їзди по такій дорозі тільки відпочиваєш.

- Що це таке? Невже я закохався? — подумав Льоха і серце забилося ще частіше.

Хвіртка без зусиль із його боку відкрилася ніби сама і з подвір`я, тримаючи в руках ручку, посміхалася йому Єва. Перше, що кинулось Льохі в очі — її не покрита чорною хусткою голова. Єва була блондинкою і пряме біляве волосся, гладенько зачесане назад, було заплетене в косу, що була укладена на голові немов корона. У Льохі пересохло в горлі й він прохрипів як недорізаний гусак: “Здрастє!”.

- Добжий джень — відповіла Єва пропускаючи його у двір — я побачила вас у вікно коли ви були ще на повороті й відразу пізнала вас — продовжувала вона говорити приємним мелодійним голосом і Льоха зовсім не здивувався відчувши, що він розуміє все, що вона говорить.

Прочитавши записку і сховавши гроші до кишені фартуха, який був одягнений поверх довгої сукні, Єва відкрила сарай і допомагала перекладати дошки, щоб дістати відібрані Льохою.

- Пане Гончар, яко твоє ім`я?

- Леонід я. А всі Льохою звуть. Я не проти...

- У нас льоха — то свиня — засміялась Єва. Її сміх пролунав дзвоном кришталевого струмка у сосновому лісі під Клементово, куди Льоха їздив перекривати шифером сарай одному дядькові. Там йому показали струмок під горою де росли величезні сосни, що жебонів серед оксамитових трав поспішаючи до Ворскли. Цей сміх наповнив його серце спокоєм і воно стало битися рівно не поспішаючи. Тривога яка сиділа глибоко в середині й не давала розслабитися, розчинилася у цьому сміхові, й Льоху опанував спокій. Він відчув, що все в нього вийде якнайкращим способом, і різьба іконостаса, будуть у нього гроші, і виплатяться борги, і наладяться відносини з Євою, і все його подальше життя буде бігти струмочком, якщо він буде чути сміх Єви.

Дві дошки були оброблені, розмічені і розпиляні на потрібні розміри чекали на лавці біля велосипеду.

Льохі не хотілося іти від Єви, то він попрохав води.

- Може хербата?

- Можна і чаю — зрозумів Льоха.

Вони пішли до будинку і ввійшовши до великої просторої кухні він був посаджений за стіл, а Єва ввімкнула електричний чайник і діставала чашки з навісної шафи ледь піднявшись навшпиньки, від чого литки напружилися і рельєфно вималювалися на струнких ногах, виглянувши із під сукні, що облягла сіднички, підкресливши тонку талію.

Єва ставила чашки на стіл і Льоха милувався її красивими руками з довгими тонкими пальцями. Йому хотілося вхопити їх і поцілувати.

- Ой, забувся — ляпнув Льоха себе долонею по лобі й вискочив з хати. Добіг до велосипеда і взяв у металевому кошику, що був прикріплений над переднім колесом — альбом для ескізів.

Єва вже заварила чай і сиділа за столом чекаючи на нього.

- Єва. Отак і сидіть, я вас намалюю. Це буде не довго. Ви тільки не крутіться, отак і сидіть — тремтячим прохальним голосом промовив Льоха, і сівши навпроти, вийнявши із-за вуха простий олівець, швидко почав робити начерк.

Олівець літав по аркушу не зупиняючись і на білому чистому тлі вимальовувалось прекрасне обличчя з ледь помітною посмішкою на губах, та глибоким сумом, десь на дні великих очей.

Він замалював три аркуша не відчуваючи плину часу. Бачив тільки Євині очі, Євині ледь припухлі губи, Євуну косу короною на голові, Євину шию, Євині груди...

- Леонід. Зімна хербата — почув він.

- А... так-так — і Льоха простягнув їй через стіл альбом з малюнками та взявся за чай.

Єва довго й уважно роздивлялася начерки та повернувши альбом мовила тихим, сумним голосом: “Ви талант, Леоніде.” З цим вона встала і взявши свою чашку пішла до мийки.

- Єва! Стій! Замри! — Льоха знову схопив альбом. Єва зупинилася дивлячись на нього в пів оберті.

Час зупинився і тільки тонкі лінії, що зміїлися під грифелем вказували, що він все-таки плине.

- Все! — видихнувши, ніби випірнув з під води, промовив художник, не звертаючи уваги на те, що він говорить їй — ти. Ці хвилини зробили їх давніми знайомими.

- Мені треба йти.

- Ідз, Леонід.

Вона допомогла примотати скотчем дошки до рами велосипеда і схиляючись над цими дошками та крутячи тим паскудним липким скотчем, що прилипав до пальців та не прилипав там де треба, вони стукнулися головами й розпрямившись подивилися один на одного прямо у очі й земля попливла у Льохи під ногами, що якби він не тримався за велосипед, то обов`язково б гепнувся прямо до її струнких ніг. Схилилися знову над дошками й вдихаючи запах її волосся хлопець плив над землею і летів до неба.

3


В суботу, коли хлопці закінчили роботу, і прибравши сліди своєї діяльності, сиділи в альтанці і курили, до них зайшов святий отець.

- Хлопці, завтра неділя і всі повинні бути на службі.

- Так ми ж православні — заперечив йому Шуліка.

- Бог один для всіх! Повинні бути на службі, нехай люди вас побачать — наголосив ксьондз безапеляційно і пішов.

В неділю зранку, вдягнувши чисту одежу, хлопці несміло зайшли до костелу заповненому людьми і перехрестившись по православному, стали праворуч від входу за рядами лавок. Віряни сиділи рядами на лавах, ксьондз правив службу, йому прислуговували два хлопчики вдягнені у білу одежу. Під час служби люди іноді вставали із лав і слухали службу стоячи. Коли всі встали, Льоха помітиву третьому ряду від різниці, Єву. На цей раз вона була покрита темною хусткою і тримала в руках молитовник та чотки і молилася не підіймаючи голови. Від тепер його погляд був прикутий тільки до неї. Ось промінь сонця проник крізь замінені верхні шибки вітражу і осяяв різними кольорами голови молільників. Червоний промінь впав на Єву і залив її прекрасну голівку маковим цвітом. Серце Льохи стрибало у грудях як горобець.

Ксьондз закінчив службу і піднявшись на кафедру почав читати проповідь. Віряни його уважно слухали тільки одного разу коли він вказав на вітражі, що почали оновлюватися, та на групу хлопців, що стояли позаду лав біля входу, всі повернули голови і схвально зашуміли киваючи головами. Єва обернулася разом з усіма і поглянула на Льоху. Льоха дивився на Єву і вона теж дивилась на нього з третього ряду охоплена червоним полум`ям вітражного проміння. Між ними нікого не було, було тільки червоне полум`я, що спалювало їх вщерть.

Після проповіді всі піднялися з лав і стали до причастя. Склавши руки на грудях, підходили до ксьондза, і ставши на коліна розкривали, рота та висолоплювали язика, на якого святий отець клав облатку, яку вони благодійно жували і поцілувавши ксьондзові руку, прикладалися до ікони Божої Матері, та йшли на вихід. Хлопці, коли почалося це дійство, швиденько вшилися, а Льоха чомусь залишився стояти в темному кутку.

Він як зачарований дивився на Єву, що покірно склавши руки на грудях, схиливши голову, підходила в черзі до причастя. Опустившись на коліна перед ксьондзем відкинула голівку назад і відкривши ротик висунула рожевого язичка. Спостерігаючи цю картину Льоха з соромом відчув, що його пронизує ерекція і він нічого не міг з цим зробити.

Тим часом Єва вже стояла перед образом Діви Марії і поцілувавши куточок ікони, легко піднялася ніби сарна і схиливши голову пішла на вихід. Вона не дивилася по сторонах і не помітила чоловіка, що згоряючи від сорому стояк у кутку пропалюючи її очима.

Провівши останнього вірянина, Льоха швидко пройшов до різниці, став на коліна перед образом Матері Божої і поцілувавши в те місце де прикладалися Євині вуста промовив пошепки: “Я виріжу тобі найкращий багет”. Кому призначалася ця обіцянка він під емоціями і сам не розумів. Рвучко підвівся і рішуче пішов на вихід не помітивши, що за ним з якоюсь замріяною посмішкою спостерігав святий отець прибираючи святі дари.

Вийшовши на вулицю, Льоха зажмурився від сонячного світла і на душі в нього було легко як у дитинстві без гріха і поганих помислів. Відкривши очі побачив пана Анджея який стояв тримаючи в руках велосипед. Льоха бігом спустився східцями, схопив ровер, вивів через хвіртку на дорогу і перекинувши ногу помчав що є духу в напрямку хутора. Скоро догнав одиноку велосипедистку, що не спішно крутила педалі котячи по рівному асфальту.

Льоха стишив хід і їхав позаду милуючись Євою. Стрункі ноги, напружуючи литки при натиску на педалі, ритмічно ходили вниз-вгору і Євина попа совалася на сидінні в так їхнього руху. Темно зелена сукня обтягувала їх демонструючи округлість та пружність.

Нарешті Льоха зважився і надав ходу та порівнявшись з жіночкою — привітався:Добрий день, пані Єво!”.

- Добрий — відповіла Єва не підіймаючи голова, дивлячись на передню колесо та іноді зиркаючи вперед на дорогу.

Льоха ж, навпаки, не дивився на дорогу, а лише на Єву.

- Пане Леоніде, спуйш на дроге, западак ще — сказала Єва вловивши його погляд і засміялась.

Льоха теж засміявся і став дивитися вперед. Так вони і їхали мовчки до самого хутора. Там Льоха обігнав її і приставивши велосипед до паркану, спіймав Євин за кермо і потримав поки вона легко перекинувши ногу перед собою зістрибнула на землю.

-Дзєнькіподякувала і відкривши хвіртку почекала поки Льоха заведе велосипед у двір.

- Може хербата?

- Дзєнкі, ні. Піст — відповів Льха і вийшов з двору та взявши велосипед крикнув: “До відзєня!” скочив на нього і помчав в напрямку села.

Поставивши велосипед на місце де він завжди стояв, Льоха пішов у альтанку і закурив. Зайшов пан Анджей.

- Не знайдеться пане Гончар у вас підземної цигарочки.

Льоха мовчки простягнув йому пачку Шахтарських”.

Закуривши дід пустив дим ніздрями у великі сиві вуса де під ніздрями були руді плями від нікотину.

- Пан Станіслав був добрий хазяїн — почав він без вступу. Жили вони з Марією наче б то і не погано, але щось було в них не так. Може тому, що не було дітей відносини між ним були напружені. Марія працювала у кафе пана Войцеха, що стояло при дорозі і там зупинялися далекобійники. Одного дня вона сіла до одного в авто і поїхала світ за очі залишивши у пана Войцеха записку для Станіслава. Станіслав і не шукав її. Він почав випивати.

Якось восени до нього приїхали прислані з міста, з біржі праці, бригада збирачів картоплі. Серед жінок була і Єва. Чим він її приворожив, і що він їй наговорив, та вона бувши теж покинутою чоловіком, залишилася у нього і скоро вони обвінчалися тут у нашому костелі.

У місті в неї залишилась дочка, що жила із бабусею, тобто Євиною свекрухою, а чоловік десь мотався по Європі, хоч він уже був для неї не чоловік, а так — батько дитини.


Пан Станіслав взявся за розум, кинув пити і вирішив зайнятися свинарством. Набрав кредитів і побудував ферму, та тут в один день долар неймовірно подорожчав і він не зміг віддавати кредити і банк описав у нього і ферму і техніку і навіть будинок. Він запив по чорному і нічого не придумав як накласти на себе руки. Так і живе Єва одна.

Пан Анджей як почав розповідь без вступу так і закінчив раптово. Піднявся і пішов поскрипуючи протезом.

Льоха сидів і тупо дивився на роботу, що лежала на столі. Різати сьогодні він не буде... неділя. Настрій і душевний спокій кудись щезли. На серці було важко і голова розболілася ніби з похмілля.

Де взявся цей пан Анджей! Перевернув все в душі.

Підійшовши до віку Христа, Льоха не задумувався над своїм життям, живучи як живеться...

Раз одружився — розійшовся, два одружився — розійшовся. Та що це таке! Перший раз наче б то було кохання, ну, не перше... перше було з присяганням кохати “до гроба” і палкими поцілунками з несміливим вивченням дівочих принад, але те, що привело до загсу було осмислене. Думалось, що “в горі й радості навіки разом”... син народився... щастя яке — первісток. Все пішло шкереберть!

Сварки, лайки, побитий посуд, грюкання дверима... Пішла забравши сина до іншого і виїхали з міста до мільйонного мегаполіса.

Залишився сам у невеличкій кімнаті 16 кв. метрів, у робочому гуртожитку, зручності в кінці коридору. І треба ж було такому трапитися, щобйого позвали сусіди на день народження. Льоха добряче випив, а прокинувшись вранці з чумною головою помітив у себе в ліжку якусь дівку.

- Ти хто?

- Я Соня.

- Соня, бери свої манатки й вшивайся звідси, поки я сходжу поссу.

Прийшов з туалету, і дійсно, в кімнаті нікого не було. Льоха попив води й пішов на завод та після роботи його чекав сюрприз. Під дверима стояли якісь сумки. Льоха відсунув їх ногою, відкрив двері й зайшов. Не встиг зняти взуття, як прочинилися двері й в кімнату просунулися сумки, а потім і його ранкова знахідка у себе в ліжку.

- Ти хто?

- Льоня, не видєлуйся. Я Соня.

- І що ти тут робиш?

- Буду з тобою жить.

Так і стали жити. А тут ще черга підійшла на отримання житла від заводу і Льоха швиденько зареєстрував свої відносини з Софією.

Отримали двокімнатну квартиру, народився син, пішла на роботу після декрету і поїхала кататися з водіями автоколони де вона працювала, наліво і направо. Тягалася з ким хотіла. Ще й хизувалася цим. Приводила додому — показувала.

Закрився Льоха в спальні, а вона з сином у залі, і пішло у них комунальне життя. Прибирання туалету і кухні по черзі, відро зі сміттям у кожного своє, комунальні виплати навпіл, у холодильнику у кожного своя поличка.

Аліменти тепер вираховували на двох. Скоро уже і на цигарки не лишиться.

Ось і поїхав Льоха на заробітки за зеленими доларами. І не думав не гадав, що життя підкине йому випробування і страждання у вигляді звабливої жіночки — Єви.


4


- Завтра після служби їдемо на базар. Томаш дав аванс — заскочив ув альтанку радісний Палкаша.

Льохі не сподобалася ця новина. Він так чекав неділі, служби Божої, Єви...

“Що я буду робити на тому базарі. Витрішки продавати. Правда треба купити джинси, сорочку, пензлики, фарби... поїду — сердито розмірковував Льоха.

На службі Єва сиділа на своєму місці і не підіймаючи голови від молитовника — молилася. Вона ні разу не обернулася і після причастя пройшла до виходу не підіймаючи голови.

Льоха вийшов слідом за нею. Побачив хлопців, що вже товклися еа автобусній зупинці, яка була якраз біля костелу.

Єва брала свій велосипед і Льоха йшов до неї не знаючи як почати розмову і що сказати. Вона ж навпаки, дивлячись йому в очі, порівнявшись з ним тихо промовила: “Їждь, Леонід.” і пішла до воріт.

Сидячи в автобусі біля вікна Льоха роздивлявся пробігаючи краєвиди і думав: “Як вона узнала, що я хочу їхати на базар. Я ж нічого їй не говорив...”

На базарі стояв шум, гвалт, вавілонське стовпотворіння, гриміла різноманітна музика продавців музичних записів. Можна було почути всі пострадянські мови: українську, російську, білоруську, угорську, молдовську... матюкалися виключно по-російські. Вєлікій і могучій!

Цигани мов таргани сновигали сюди-туди. Цей народ вийшовши з своєї індійської прабатьківщини так і на знайшов місця де оселитися і розбрівся по всій земній кулі. Цікаво, а на край ній півночі, на Чукотці, чи Алясці є цигани? Чи пак роми. Вони так себе називають.

Хлопці йшли поміж рядами роздивляючись товар. Продавці й покупці розумілися на мовному вінегреті й жваво торгувалися, сперечалися, матюкалися лише російською та шелестіли найрізноманітнішими купюрами, але заправляв балом тут долар. Ціни були в доларах, і всі тримаючи в руках калькулятори переводили свої валюти у вічнозелений.

Зараз вони були в продуктовому відділі й очі розбігалися від розмаїття екзотичних не бачених в Україні фруктів та овочів.

Савицький все коментував з видом знавця і гурмана.

- О! Дивись! Ананас... знаєш який смачний!

- А ти пробував?

- Нє-є-є-є...

- О! Глянь глянь! Черепаха! Знаєш який з неї суп вкусний... у-у-у — і Петро закотивши очі від неземної насолоди, розплився весь в неземній гастрономічній насолоді, від чого його обличчя зморщилось ніби печена цибулина.

- А ти пробував?

- Нє-є-є-є...

- Так чого трандиш, знавець — сердився Палкаша — нічого тут дивиться. Все рівно ми нічого не купимо. Бімберу я вже взяв (бімбер — місцевий самогон). Пішли до шмоток.

Покинули продовольчі ряди і перемістилися у промислові товари та одежу.

Ходити довго не прийшлось, відразу купили собі джинси “мальвіна” і Льоха картату сорочку. Більше йому нічого не треба. Бувши мінімалістом він не любив шопінги. Але зайшовши в ряди канцтоварів, прийшлося затриматися і довго роздивлятися та прицінятися до знарядь праці. Нарешті були куплені три колонкових пензлі й коробочка простих олівців чеської фірми “кохінор” різної твердості. Це була його мрія. Спитавши чи ще є в нього гроші на рахунку у Шуліка, купив ще й альбом для малювання з прекрасними аркушами спеціально для малювання олівцем, вугіллям, аквареллю та пастеллю.

Гроші були у Шуліка. Він тримав у пам`яті всі витрати й гроші, що дав ксьондз, були чесно поділені на чотири рівні частини.

- Льоха, ти ще щось будеш купляти? Якщо не будеш, то ось тримай решту. Це твоє... — і Петро віддав кілька купюр.

Льоха не рахуючи поклав їх до кишені і поправивши на плечі сумку куди склав свої покупки, запропонував: “Ну, шо може “мекнем!”

- Можна. А де Палкаша? Уже забіг.

- Он біжить.

Підбіг захеканий Палкаша.

- Петя дай грошей. Я приїду завтра вранці.

- Чого так?

- Знайомих знайшов. Запросили в гості. Бухайте без мене — і він тицьнув пляшку Петру, схопив гроші й змішався з натовпом.

Нікого це не здивувало, бо тут було процентів п`ятдесят українців. Може і зустрів знайомого. Не маленька дитина. Приїде. Випили у куточку пляшку на трьох, закусили екзотичним бананом і поїхали в село.

На другий день вранці Палкаша не приїхав. Не приїхав він і ввечері, не приїхав і на другий день. Хлопці почали хвилюватися. Аж ось у середу вранці він приповз у кімнату коли ще хлопці не пішли на роботу і завалився вдягненим на ліжко.

- Палкаша, гад! Де ти був? — заорав на нього Шуліка. Та Палкаша не чув, він

вже міцно спав.

Через час Льоха кинув різати й пішов провідати Палкашу. Той лежав у ліжку вкритий ковдрою з головою, а поверх ковдри була накинута ще й фуфайка.

Льоха відкрив голову. Палкаша був мокрий від поту та ввесь тремтів і цокотів зубами. Потримавши липке від поту чоло Льоха не відчув гарячки. Палкаша був холодний.

- Воха, ти захворів?

- Да-а-а... — процокотів зубами Палкаша і раптом рвучко підхопився і добігши до умивальника в кутку кімнати, почав блювати у раковину. Блював він довго і тяжко, гучно векаючи на все горло, видавлюючи зі шлунка зелені кислотні соки до тих пір поки не пішла жовч. Відсапавшись, умившись і посьорбавши з крана водички, стогнучи дійшов до ліжка і впав трупом, зарившись під ковдру знову з головою.

- Воха, що тобі принести? Може супчика попросити у Ядвіги, може чаю...

- Гівна... — пробубонів Палкаша зі своєї нори — водяри!

Льоха пішов шукати пана Анджея.

- Палкаша захворів. Треба бімбера — тицьнув купюру дідові в руку — цього досить?

- Пан Володя захворів. Ай-я-яй — похитав він головою. — Грошей в акурат. Чекай, зараз принесу — і поскрипів протезом.

- Палкаша! Вовка — будив Льоха Палкашу. Той не вилазив з лігва і не проявляв ніяких ознак життя. Тоді Льоха відкрив пляшку і почав лити бімбер в чашку. Рідина забулькала і почувся характерний запах. Відразу з під гори ковдр і фуфайок висунулась зачумлена голова Палкаши.

- А де ти взяв? — проскрипів захриплий голос.

- Пий — простягнув йому чашку Льоха.

Палкаша тремтячими руками взяв чашку. Він тримав її в долонях і пробував донести її до роту, та його сіпало так, що він не міг в нього попасти. Нарешті попав і цокаючи зубами по кахлю перехилив прицмокуючи до дна. Льоха подав йому чашку з водою. Зробивши кілька ковтків, Вова сховався у нору. Не пройшло і хвилини як голова знову виповзла на гору і запитала: “А більш немає?”

- Та почекай хоч трошки, нехай приживеться, а як буде погано ще трішки вип`єш, грамів 50.

- Так мені вже погано!

- Потерпи. Прийду через пів години.

Ось так і відпоював Льоха Палкашу цілий день. Зате після обіду, посьорбавши тремтячою рукою, розхлюпуючи з ложки, гарячого супу, Палкаша ожив і почав розповідати де він пропадав.

- Ви скуплялися у канцтоварах, а я побіг поссати — почав Палкаша свою розповідь — виходжу з туалету і зустрівся з Лєнкою. Вона теж бігла туди.

- Що за Лєнка? — меланхолійно запитав Льоха. Йому було не цікаво слухати про якусь там Лєнку.

- Пам`ятаєш дівчата з нами їхали. Я одну водив у “каптерка”, службове відділення провідника, так це вона. Я почекав її й вона розповіла, що у Варшаві перебір із цим товаром, багато наїхало з України, Росії, Білорусі, Болгарії, Румунії. Кого там тільки не має. Ціни упали. Та й у столиці треба мати “кришу” бандитів чи поліцаїв. Їм теж треба віддавати процент. Коротко кажучи, переїхали вони сюди, тут публіка не балувана. Багато нашого брата, їх теж треба обслуговувати...

Зняли кімнату в одної пані. Вона знала чим вони займаються і не була проти й сама попрацювати в цьому бізнесі. Та мабуть, і працювала, бо мала знайомих поліцаїв і бандюків.

Лєна поскаржилася мені, що до неї пристає один “бендерівець”, обзиває її “москалькою” і вимагає, щоб обслуговувала його безплатно. Я в той же день начистив йому пику. За це дівчата пустили мене переночувати, тільки спати мені довелося не з ними, а з хазяйкою, і відпрацювати прийшлось сповна. Юзефа виявилась ще тією штучкою. Маючи уже поважний вік, десь близько п`ятдесяти років, у ліжкові вона давала фору двадцятилітнім. Єдине, що незрівнянне — це форми. Зате досвід...

Коротко кажучи, провів я там три ночі, пробухав усі гроші, затягався на Юзефі, як березневий кіт, навіть від вітру хитався, і вирішив тікати. Добре, що я відразу сховав у “пістон” джинсів гроші на зворотний квиток.

- Да-а-а — протягнув Льоха, не зрозуміло чи осуджуючи, чи заохочуючи, чи заздрячи.

- Ладно, відпочивай. Я пішов, роботи багато...

Багет для ікони Божої Матері був вирізьблений і полірувався. Залишилось покрити лаком. Підходила Вербна неділя і ксьондз сказав, щоб було готове до чистого четверга. У Чистий Четвер знімуть ікону й одягнуть. А поки Льоха полірував і доводив роботу до філігранної точності й чистоти обробки.

В суботу перед Вербною закінчили роботу раніше, бо свят вечір і треба прибратися. Прибіг Палкаша. Він уже вилікувався від слов`янського вірусу і був повний ідей і енергії.

- Льоха! Завтра їдемо до дівок.

- А служба?

- Не підемо. Їдемо першим автобусом.

- Я нікуди не поїду. Нічого мені там робити. А знову ж таки потрібні гроші.

- Візьмемо у ксьондза авансом.

- Так до авансуємо, що отримувати буде нічого. Я не поїду.

Цього разу служба була святкова і довша ніж завжди. По закінченню. Льоха проводжав Єву на велосипеді й вони їхали мовчки думаючи кожен про своє. Не відомо про що думала Єва, а Льоха думав про те на скільки сюди раніше приходить весна. Дерева вже викинули свіже зелене листячко, і абрикоси та вишні цвіли облиті молоком, і бджоли гуділи над ними роями. Все радувало жагою життя.

Ось і приїхали. Льоня зіскочив зі свого велосипеда, кинув під парканом і схопив Євин тримаючи за кермо, допомагаючи їй зійти. Встаючи якось незграбно, Єва зачепившись ногою за рамуі похитнулася. Льоха кинув велосипед та схопив її в обійми, тримаючи мов дорогоцінну кришталеву вазу, пригорнув до грудей, і не стримавшись поцілував у лоба. Єва не пручалася, а тільки відвела голову назад і подивилася йому в очі. У Льохи закрутилася голова і він припав до її припухлих, напіввідкритих губ, довгим палким поцілунком. Єва не відповідала, а просто покірно стояла, закривши очі.

- Пробач, Єво...

- Може вейдж напій че хербати?

-Дзєнкі. Не хочу я чаю. Не можна — піст! — посміхнувся Льоха і піднявши свій ровер помчав до села не обертаючись.

Публікації: Микола Коржик.

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 26.08.2021 07:42  © ... 

Дякую. Було приємно почути про "Пишете зі знанням справи." 

 25.08.2021 23:07  Каранда Галина => © 

Цю частину прочитала. Пишете зі знанням справи. Віриться, читати цікаво. Наступну частину обов`язково прочитаю, але вже не сьогодні.