25.08.2021 22:39
only 18+
20 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Микола Коржик.

Льохіна любов

5.

 

В четвер: святий отець, дід Анджей і Льоха зняли ікону Божої матері із стіни костелу і Льоха промив її теплою водою з простим милом, та добре витерши чистими полотняними ганчірками, які дала пані Ядвіга, протер половинкою вареної цибулини від чого вона засіяла як нова. А потім ще попросивши у економки два курячих яйця, відділивши білки, протер поверх білком. Навіть Льоха не чекав такого результату. Перед ними стояла нова ікона. Льоха поклав на підлогу багет і удвох з паном Анджеєм вклали образ в раму. Закріплена з середини гвіздочками ікона була піднята вже з багетом і встановлена на місце.

Пані Ядвіга стала на коліна і зашепотіла молитву склавши перед собою руки, не вірячи своїм очам. Матір Божа ніби випромінювала світло, так гармонував новий різьблений багет до реставрованої, почищеної від кіптяви свічок — ікони.

Ксьондз теж став на коліна, перехрестився, і поцілував ікону. Льохі нічого не залишалось як і самому стати поруч з ним, а також і пан Анджей тримаючись за його плече, як зміг прихилив здорове коліно.

Льха допоміг піднятися дідові і вони вийшли з костелу та пішли курити до

альтанки.

- Добрий подарунок ви зробили пане Гончар жителям села на Великдень.

Льоха мовчки курив думаючи тільки про Єву. Тільки для неї єдиної він набивав кров`яні мозолі довбаючи дерево. Тільки для неї плелися виноградні лози, і рясніли виноградні грона, і ширяв над ними Дух Святий.

На Великдень найпрекрасніша служба. Костел сяє свічками, сяє новими до половини вітражами, притягує зір сяюча ікона Матері Божої.

Святково вдягнуті люди молячись іноді повертаються до входу, де праворуч під стіною, позаду лав стоять, чотири хахли. Льоха байдужий до їх поглядів. Один, тільки один погляд зелених з темними краплинками сумних очей ловить він.

Мила, це тобі.

Я більше нічого не вмію, я більше нічого не маю, але свій талант і світло своєї душі та жар свого серця я віддаю тобі, тільки тобі — біль моя.

І вона поглянула на нього, і він ніби почув її тихий мелодійний голос: “Леоніде...”

Сьогодні Єва прийшла пішки і вони йшли після служби крокуючи чорним асфальтом під синім весняним небом з легенькими хмарками на обрії. Єва вказала на хмари і защебетала мелодійною пташиною мовою. Льоха не знав слів та розумів суть сказаного — завтра буде дощ. Це добре, що буде дощ. Буде дощ — буде врожай.

Не знаючи чому, але Льоха почав говорити не про дощ і види на врожай, а почав розказувати про своє безпутне життя.

Розказав, що двічі був одружений, що має від кожного одруження по сину, що живе в одній квартирі з “бувшою”, займаючи спальню і чекаючи коли вона піде дивитися телевізор, щоб пройти на кухню приготувати собі щось повечеряти.

Він говорив, говорив, ніби на сповіді й йому ставало легше,і все, що тисло на серце, відпускало і тануло в синьому небі та зелених Євиних очах.

Чи розуміла вона його чи ні, та Льоха відчув як вона взяла його за руку, і вони пішли далі тримаючись за руки ніби закохані підлітки — двоє дорослих побитих життям людей.

Біля хвіртки вона сама повернувшись до нього і поклавши руки йому на плечі прийняла його поцілунки в губи.

- Може хербата?

- Ні. Я піду — промовив він стислим голосом і поцілувавши її, на цей раз у щічку, пішов навпростець по полю, тримаючи шпиль костелу за орієнтир.

На другий день Великодня теж була служба.

По закінченні Льоха вийшов з костелу і ледь ступив із східців на брущатку, як побачив, що Єва вихопивши з рук якогось хлопчика дитяче відерце, вилила на нього райдугу води. Льоха оторопів, витираючись обличчя побачив, що всі навкруги мокрі і продовжують обливатися водою. Найбільше веселилися дітлахи бігаючи до колонки за новими порціями води, поливаючи всіх навкруг із пирскавок, пластикових пляшок, відерець і велосипедних насосів та водяних пістолетів.

- Пшемочоний понєдєлок! — сміялась Єва, вся мокра як хлюща, з мокрим волосся прилиплим до чола і щічок. Тоненька білосніжна блузка була наскрізь мокра і прилипла до грудей підкреслюючи їхні принади та випинаючись ледь не проштрикуючи ліфчик і блузку, крупними, затверділими від холодної води — сосками.

Єва сміялася і від сміху її великі груди дрижали, заставляючи тремтіти Льохине серце.

У Льохи все пливло перед очима ніби він кружляв на каруселі.

Він схопив її за руки і протяг крізь натовп дітлахів до будинку де мешкали хлопці. Там він дав свою картату сорочку, куплену на базарі і ні разу не надівану, запропонувавши їй перевдягнутися.

Взявши сорочку Єва підійшла до його ліжка навіть не запитуючи в нього де він спить.

- Ну звідки вона все знає. Чи вона читає мої думки — думав Льоха відвернувшись від Єви і тільки тепер побачив дзеркало в кутку над умивальником, де чітко було видно жінку з голими персами, які звільнені від мокрого ліфчика провисали, коли вона нагиналася знімаючи спідницю, відкриваючи кругленьку попочку в рожевих трусиках.

Єва вдягнула сорочку і взявши в руки мокру одежу, запитала — куди б її викрутити.

Льоха показав на умивальник.

Підійшовши до нього, Єва поглянула в дзеркало, засміялася і погрозила почервонілому Льосі пальчиком.,

Єва викручувала мокру одежу над раковиною умивальника, Льоха милувався її стрункими білими, ще не загорілими ногами і тепла хвиля кохання заливала його з ніг до голови. Так ось ти який “мокрий понеділок”. Цікавий звичай у поляків, обливатися водою на другий день Паски, щоб бути здоровим та багатим на весь рік.

Стряхнувши спідницю, Єва наділа її і попрохала застебнути ззаду. Льоха не заставив себе чекати та застебнувши обняв за талію і осипав поцілунками шию і плечі, поки вона не повернулася і підставила губи.

- Досц — прошепотіла вивернувшись і згорнувши ліфчик та блузку — пішла до дверей.

Сьогодні теж йшли пішки тримаючись за руки. Льоха розповідав про своє місто, про Україну, про завод, про роботу...

Прийшли до хвіртки.

- Хцес хербате?

- Сьогодні можна й чаю — посміхнувся Льоха і вони пройшли в дім.

Тільки переступили поріг і закрили двері, немов спраглі бедуїни перейшовши пустелю припадають до води, так вони припали одне до одного в довгому поцілунку.

Чаю в той вечір вони не пили.

Льоха прийшов під ранок коли на сході горіла зоря.

 

Він ішов по розмоклій від тільки но пройшовшого дощу стежці, що вела його через луг, який називався Буди, до переходу через невеличку річечку Пожня. Позаду лишилася крайня хата вулиці Нижня його рідного села де пройшло його босоноге дитинство. Дощу не було, але важкі сірі хмари низько пливли над землею і якийсь густий туман клубками плив над щедро политими травами з подекуди порослими кущами будяків. Обернувшись назад Льоха не побачив село, що сховалося в непроглядній пелені.

Попереду чувся шум рівчака Пожні.

Підійшовши до берега Льоха вражено зупинився уздрівши, що переходу немає, а невеличка річечка, курці по коліна, розлилася і несе брудні, бурхливі, каламутні води.

Протилежний берег був зарослий верболозами та стежка добре натоптана тунелем вела до поля, що простягалося до високих пагорбів на яких був розташований хутір Дем`янівка. Чого його сюди поперло в таку погоду?

На стежці, де повинен закінчитися перехід, між чагарників в тумані видніється якийсь силует. Хвиля туману від пливла і Льоха з холодом у серці впізнав у постаті Єву. Єва була вдягнена у чорну сукню і покрита чорною хусткою. Як завше в костелі, під час молитви, коли Льоха за нею спостерігав, вона стояла низько схиливши голову.

Він кинувся до неї, та бурхливий потік якого Льоха не бачив тут в житті, перекрив йому дорогу. Всім серце, всіма помислами, всі єством він рвався до неї.

- Єваа-а-а-а — захарчав він, та вона повернулась і розтанула в тумані...

Льоха прокинувся. Серце калаталося ледь не репаючись, вискакуючи з грудей, боляче віддаючи кожним ударом пульсуючи болем у скроні й в ліве плече. В роті було гірко і в горлі застиг не вирвавшись — крик.

 

З крана шуміла вода, біля рукомийника, мугикаючи щось собі під ніс, чистив зуби Палкаша.

- А Паці явно подобається — мовив Щуліка — звик уже, стоїть як укопаний.

Він поставив свій мольберт біля вікна і тільки випадала вільна хвилина хапався за пензлі. Він малював портрети. Спочатку він написав портрет ксьондза і ксьондзові портрет сподобався. за який той дав Петру 100 доларів. Це зробило Шуліку рекламу та визначило таксу - портрет 100 доларів. До нього потяглися сельчани. Хто сідав позувати сам, хто приводив дружину, дітей, матусю. Долари зашелестіли у Шуліки в кишені. Лише діда Анджея він намалював безплатно. Той хотів щось всунути в руку та Петро навідріз відмовився.

- Принеси пляшку бімберу, разом вип`ємо.

За цим дід Анджей змотався по-молодецьки поскрипуючи протезом і скоро вони вже смалили в альтанці “Бєломор” обговорюючи катинську трагедію і клянучи комуняк.

Зараз Петро малював пані Ядвігу. Савіцького, мабуть давила жаба, бо він весь час допікав Шуліка: “Що, і з цієї гроші не візьмеш? З цієї візьмеш натурою!”

Шуліка сердився і садив матюччя, хоч пан Анджей неодноразово робив йому зауваження про несумісність цих виразів біля костелу.

За вікном заверещало порося мов різане і всі прилипли до шибок. Один Льоха пішов до умивальника. Він і так знав, що там відбувається. Цю картина можна було бачити кожного дня. Пані Ядвіга шмагала лозинкою двох содомітів, але вони ніяк не хотіли розлучатися. Кабанчик Паця бігав по двору, на ньому висів Пімпек, дрібочучи задніми лапками, а за ними Ядвіга з лозиною.

- Цей Пімпек прямо якийсь сексуальний маніяк! Шпилить все, що ворушиться. Кого догонить, спіймає, кого поборе — того і шкворе. Ото коли приїздили настоятелі, та вікарії сусідніх парафій приймати нашу роботу, він і тут відзначився. Стоять вони гуртом посеред двору, роздивляються вітражі задерши голову, а він підбіг до одного з них, охопив передніми лапками ногу, стоячи на задніх, і почав “шатирити”. Настоятель ногою смикає, а той не відчепляться, як оце зараз від Паці. Тоді підбігла пані Ядвіга, та як уперіщила його палкою. Той заверещав — і під паркан. Та було вже пізно. Пімпек успів кінчити на холошу. Так і пішов настоятель з плямами собачої сперми на штанях.

- Да-а-а-а... цей Пімпек прямо Чикотило — сказав Палкаша відходячи від вікна — ну, що Льоха, сумки склав? — запитав у Льохи, що вмивався над раковиною.

- А, що мені складати? Бідному зібратися — лиш підперезатись.

Останнім часом Льоха став не багатослівним і в основному мовчав. Він змарнів і схуд. Виснажили його не так гарячі Євини обійми й безсонні ночі з нею в ліжку та повернення навпростець через поле, як важкі, мов тягучій, сірий, непроглядний туман — думи. Що робити? Як бути? Він не бачив своє майбутнє навіть на крок уперед.

Єва! Єва! Врятуй мене, дай мені нитку Аріадни, щоб знайти вихід із цього лабіринту...

- О! Ксьондз приїхав — збираючи пензлі та фарби, Шуліка прикрив закінченого портрета рушником.

До кімнати, постукавши у двері, зайшов пан Томеш.

- Добрий ранок!

Вийнявши з кишені пачку доларів перетягнутих гумкою, він подав їх Шуліку — Розділіть порівну, пане Шуліка, а ви пане Гончар пройдіть зі мною.

Льоха пройшов слідом за ксьондзом в костел і зайшов до келії, де святий отець перевдягався до служби.

- Сідайте пане Леонід, розмова буде довга. Почну прямо і без викрутасів. Я все знаю... стежка у житі натоптана добре і лише сліпий не побачить її. Єва вся світиться від щастя, ви чорний як ніч. Щось треба робити. Якщо ви залишитесь у Польщі, я обіцяю вам легалізацію, а через п`ять років — громадянство. З вашими руками та вашим талантом ви тут не пропадете. Для цього ви повинні прийняти католицизм і обвінчатися з Євою. На скільки я знаю, пан розведений?

Льоха мовчки кивнув головою, втупивши погляд на носки своїх черевиків.

- Думайте до завтра, а зараз у мене немає часу. Я повинен іти. Коли я побачу вас завтра на вранішній службі, я буду знати, що ви згодні. Ввечері підемо до пані Єви і я сам особисто вас засватаю. Можете іти.

Рейсовий автобус зупинився біля костелу. На зупинці було троє чоловіків без багажу, маючи тільки легкі сумки на плечах. Вони не спішно сідали в салон і двері плавно зачинилися. Автобус уже рушав, як хтось постукав долонею по обшивці. Двері відкрилися і в середину заскочив запихавшись, Льоха, з червоною пикою, і мовчки сів на заднє сидіння біля вікна.

 

6

- Який в сраку громадський транспорт — гарячився Палкаша — поїхали на таксі. Он вільне... таксі! Таксі!

- Куди вам хлопці.

- На автовокзал — хором відповіли заробітчани.

- Сідайте. З Польщі.

- Ага! Слухай, шеф, зупини біля магазину, водяри треба взяти — не вгамовувався Палкаша.

- Навіщо вам магазин. У мене завжди горілка є, “Столична|”, ще з совдепії.

- Давай!

- Три долари.

Палкаша віддав три долари і взяв пляшку, яку таксист витяг із під сидіння.

- Зупинись.

Водій зупинився.

- Візьми там гранчак у “бардачку”. Пийте, я покурю. Палкаша, що сидів спереду поруч з водієм, відкрив пляшку і налив чітко всім чотирьом по сто двадцять п`ять грамів. Випили не закушуючи й водій рушив...


Льоха прокинувся зі страшенним головним болем. Відкривши очі побачив, що поряд з ним, стоячи раком, блював Палкаша. Його рвало, та зі шлунку нічого не йшло крім тоненької цівки жовчі та тягучої слини. Шуліка і Савицький сиділи на траві пологого скату кювета. Льоха піднявся, голова в нього закрутилася, живіт схопило спазмом і він теж почав блювати.

Проблювавшись він запитав протираючи очі від сліз: “Де ми?”

- Де, де! В Карагандє — похмуро знімаючи черевики.

- Що, Петя, босим підеш — засміявся Палкаша. Він і тут не втрачав духу.

- Та ні. Я поїду, а от ви, козли, підете пішки додому. Водкі йому захотілось... не міг потерпіти — бурчав він знімаючи шкарпетки й виймаючи з кожної складену у кілька разів сто доларову банкноту. Переклавши гроші в кишені, знову взувся взяв сумку і пішов на інший бік траси

- Петя! Зачекай, візьми й мене — побіг за ним Савицький. Вони підняли руки. Зупинилась якась маршрутка і підібрала їх.

Льоха залишились з Палкашею в кюветі. Боже, як болить голова!

- Вовка! А що це було?

- Клофелін це був, клофелін. Пограбували нас, Льоха. У тебе нічого не залишилось?

Льоха перевірив кишені. Вони були пусті, як і перед поїздкою до Польщі. Підняв сумку, що валялася поряд. Понишпорив по кишенях, витрусив робочу одежу, на траву випали набір пензлів, фарби, і саме цінне для нього - альбом з ескізами.

- Пусто...

- Хєрня! Поїдемо автостопом. Ось і фура! — Палкаша вискочив на шосе і підняв руку.

Льоха не повірив своїм очам. Фура зупинилася.

- Куди їдемо, хлопці — опустив скло веселий, середніх років дядя.

Палкаша назвав рідне місто.

- Ти не повіриш! Я туди їду. Там у вас хімзавод є, так я за добривами їду. Сідайте.

- Тільки у нас грошей немає. Нас “бомбонули” на клофеліні.

- Сідайте. На бандитів ви не схожі. Один лізь за сидіння, там є лежак. Сьогодні поїдемо без блядєй, бо вже жінка скоро з дому вижене. Бляді всі соки висотали — сміявся шофер.

Льоха полізь на тапчан і влігся там дивлячись у протилежну стінку кабіни, де була наклеєне фото голої дівки з великими персами, вирізаного з еротичного журналу. Внизу реготали водій з Палкашею. Той розповідав шоферові, як вони їздили на заробітки і як їх пограбував львівський таксист.

- Дякуйте Богові, що живі лишилися — співчував далекобійник.

Льоха дивився на фото. Від руху автомобіля фото тремтіло, і дівка, здавалося, підморгувала йому, хитаючи величезними цицьками.

Він закрив очі й враз Єва постала перед ним дивлячись на нього сумними смарагдовими очима з коричневими цяточками райдужної оболонки біля зіниць.


- Щось знову давить у грудях, аж віддає у ліву руку. Піти покурити чи що — Льоха підійшов до вікна, відчинив кватирку і вийнявши з пачки “Шахтарські” цигарку — закурив. На вулиці стояв важкий осінній туман. Не видно було навіть транспорту на дорозі, шум, що не стихав ні вдень, ні вночі був якийсь приглушений мов через вату. Глибоко затягнувся, але дим був чомусь не смачний, а гіркий і їдучий. Льоха вкинув цигарку в півлітрову банку з водою де він тушив недопалки. Потягнувся закрити кватирку і враз світ у нього в голові вибухнув Євиними очима і Льоха гепнувся біля дивану, перекинувши мольберт з недомальованою картиною, на якій була зображена молода жінка в півоберті, що стояла біля стола, тримаючи в руках чашку. Сонячне проміння струменіло з відкритих дверей, пронизуючи легкий літній сарафан, окреслюючи прекрасну фігуру.


Крізь нудну осінню мряку і сірий туман, із-за повороту вигулькнули жовті фари автомобіля. До одинокої жіночої постаті, вдягненою у темну сукню, з пов`язаною чорною хусткою, головою, що ховалася під капюшоном дощовика, під`їхав старенький “фольксваген”. З-за керма вийшов високий, худий чоловік у сутані й підійшовши до жінки взяв валізу, що стояв у неї біля ніг. Мовчки поклав її до багажника і відкривши дверцята на заднє сидіння, пропустив пасажирку до салону. Всівся за кермо, і автомобіль, випустивши клубок чорного смердючого диму, помчав, розтанувши в тумані.

Біля важких дерев`яних воріт вбудованих у мурованій з кам`яних брил високій стіні зупинився ”фольксваген”. Чоловік у сутані вийшовши з авто постукав дерев`яним молотком, що висів на залізному ланцюгу в оббиту листовим залізом — хвіртку. Хвіртка відкрилася і черниця, що вийшла звідти мовчки взяла валізу з рук жінки й пропустивши її вперед зайшла за нею та закрила важкі двері.

Кінець.

Публікації: Микола Коржик.

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 29.08.2021 07:20  © ... => Каранда Галина 

Все так як Ви кажете. Кінець дійсно якийсь незрозумілий. Треба переробити. Щиро дякую Вам. 

 28.08.2021 21:55  Каранда Галина => © 

Я правильно зрозуміла: Єва пішла в монастир, і цей момент в Україні відчув Льоха?

Бо щось все було ясно й чітко, а вкінці зашифровано...

 27.08.2021 14:21  КАЛЛИСТРАТ => © 

Добре написано, дякую !