04.09.2021 21:49
for all
23 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Микола Коржик.

Прядка



- Петько! Я куркульській обріз бачив. — сказав захеканий Колька, дванадцятилітній хлопець, прибігши до Петька.

- Де? — кинув ремонтувати велосипед його товариш, старший на три роки.

- За Драконовим провулком, у покинутій хаті баби Улити, на горищі. Стріха провалилася і утворилася дірка. Я заліз на грушу, що росте поруч і заглянув туди, а там із стріхи приклад стирчить.

- Та не може бути! Там давно ніхто не живе. І ніхто хати не купує, бо бояться. Кажуть, що вона була відьмою.

- Побільше слухай, що кажуть... брешуть як завжди.

- Он, баба Семкліта розказувала, що вона, коли ще дівувала, то вона бачила, як ця Улита колесом по дорозі котилася. І корів вночі доїла...

- Гоголя начитався. За літо прочитати треба, у школі дали завдання — засміявся ліпший Петьків друг і супутник всіх пригод — Колька.

- А що? Гоголь класно пише, правду...

- Ну так ідеш чи ні? Заліземо на грушу, а звідти через дірку в стрісі на горище...

- Пішли... — Петько покинув велосипед.

Хлопці побігли до Драконового провулку, що вів до ставу і яким ганяли гусей, качок та корів до води. За ним у заростях клену та бузини і не видно стару скособочену, з проваленою стріхою, топтану з соломи хату. Біля неї росла стара рясна груша вся всипана маленькими плодами, що падали й гнили тут кожен рік. Ніхто їх не збирав і не сушив на узвар. Запах гнилих груш витав навкруги разом з роєм ос.

У стрісі не вистачало одного кулика соломи. Він, мабуть, розв`язався і розсипався, а коти довершили справу, а може і посприяли цьому, лазячи в створений лаз на полювання за мишами.

- Ось там.— вказав Колька на отвір, що чорною плямою виднівся на позеленілій, порослій мохом, старезній, зіпрілій від негод — стрісі.

Він миттю мов кіт видерся на грушу і вже заглядав у отвір.

- Є! — чомусь пошепки проказав лише одне слово.

Петько теж заліз і всівся на сусідній гілці заглядаючи у дірку. У напівтемряві горища, що було пронизане косими розчерками золотих сонячних променів, які пробивалися крізь драну стріху, у дальньому від них кутку, дійсно із купи соломи стирчав приклад гвинтівки.

- Я пішов — сказав Колька і обережно спустився із гілки на крокву та поліз у дірку. Слідом за ним просунувся у отвір і Петько.

Коли очі пристосувалися до темряви, Колька поповз на пузі до прикладу.

- Ти чого на пузі? — зашипів Петько стоячи в повний зріст.

- Сядь і не рипайся. Стеля ледве тримається... бачиш місцями провалена. — Колька нарешті доповз до прикладу і зупинився.

-Ну чого ти, Бери. Тягни... — нетерпляче шепотів Петько.

- Іди сам бери. — якось сумно відповів Колька й полізь у інший куток де виднілося якесь дерев`яне колесо.

- Ну ладно... - Петько рішуче підлізь до прикладу, схопив його в руки й виволік халяву від чобота. Гучно, не криючись, зареготав і пожбурив ним у Кольку.

- Обріз, обріз... Я і справді повірив. У напівтемряві, ну, чисто тобі приклад гвинтівки. Скажи, Колька, розіграти хотів?

- Нічого я не хотів... я сам повірив — уже нормальним голосом промовив той витягуючи із соломи колесо й агрегат.

- А це що? Невже кулемет чапаєвській — єхідничав Петько.

- Ні, це прядка-самопрялка.

- Ну і нащо вона тобі?

- Покійна бабуся Мотря на такій пряла. Я маленьким був і пам`ятаю...

Колька витягнув з горища прядку і спустив її на землю.

- Вона майже ціла. Треба ось цей ремінь надіти на колесо і шатун прилаштувати, він вискочив ось звідси, — і він вправно все поставив на місце.

Встановив прядку на ніжки і натиснув ногою на дерев`яну педаль, яка через шатун передавала рухи педалі згори-вниз, в обертальні рухи колеса, що ремінним шківом крутило веретено з вилкою.

Веретено крутилося відтворюючи якийсь дивний звук, що нагадував спочатку шелест листя на вітрі, а потім переходив у свист і далі у ще вищу ноту, вже навіть не чутну вухом.

Хлопцям стало весело і вони по черзі несамовито натискали педаль, крутячи колесо прядки. Свист веретена закладав вуха і від нього почало струменіти якесь марево чи туман.

- Горить! Колька, горить! Дим пішов! Гальмуй, перестань!

Колька кинув натискати на педаль і ногою пробував зупинити колесо та від тертя босій нозі запекло і він відскочив убік, застрибав на одній нозі.

Тоді Петько вхопив впалу суху гілку і нею зупинив колесо. Звук пропав. Веретено зупинилося.

- Ух ти! Ледь не загорілося від тертя. Мабуть, треба змазати. Можна олією... — і далі стрибав на одній нозі Колька, — а ти бачив як усе попливло, ніби марево якесь заволокло все навкруг. Я навіть щось бачив у тому мареві, якісь силуети, якісь тіні...

- Вічно ти фантазуєш! Ну пішов дим від тертя, ну завоняло смаленим, так то шкіряний ремінь засмердів... пішли звідси краще скупаємося!— і хлопці вибриком побігли на ставок.


На другий день Петько пас корів. Підійшла їхня черга. Всі, хто тримали корів на їхній вулиці, зганяли їх у стадо і пасли, у кого дві корови, той пас два дні, хто не міг — той наймав когось. Іноді просили і Кольку, хоч у них корови не було і він пас “за молоко”. З вечірньої дійки йому давали банку молока.

Колька поникався по двору, але без Петька було не цікаво і тут він згадав про прядку. “Треба змазати її і розкрутити ще швидше. Ото загуде!” — вирішив він і відливши з пляшки олії у баночку, побіг до покинутого подвір`я покійної баби Улити.

Прядка так і стояла у заростях бур`янів та бузини. Знайшовши пір`їнку, Колька помазав кінчики веретена, що лежали у вилці. Попробував крутити і все пішло як по маслу. Шелестіли спиці колеса розсікаючи повітря, мов вітер грається листям у старій тополі. Веретено крутилося так швидко, що перетворилося у якийсь прозорий циліндр. Повітря навкруг нього коливалося і пливло хвилями, заповнюючи все більше і більше простору. Ось вже не видно і прядки, не видно і бузинові хащі, а навпаки стала прояснюватися якась зовсім інша картина. Чисте подвір`я, новенька топтана з соломи хата, біля неї молоденька груша в цвіту. З хати вийшла молода красива дівка. Її рум`яне, чорноброве з карими очима обличчя, випромінювало здоров`я і молодість. Дивлячись прямо Колькі в очі вона промовила: “Візьми в руки веретено. Не бійся. Візьми його і тримай, воно знімається із прядки разом з вилкою, нехай воно продовжує обертатися у тебе в руках.”

- І що?

- І ти полетиш куди захочеш. Тільки не бійся.

Картинка захиталася, покрилась маревом і розтанула. Колька стояв біля прядки і хоч колесо не крутилося, бо він не натискав на педаль, проте веретено вертілося перетворившись у ледь видимий прозорий циліндр. Придивившись до веретена з вилкою, він помітив, що цей механізм кріпився до прядки дуже просто; у горизонтальній рамці, в якій оберталося приводне колесо, зверху, був просвердлений отвір і в нього просто вставлений блок веретена з вилкою.

Колька взявся рукою за стійки, яка була вставлена в отвір і веретено легко вийнялося з прядки. Тепер прозорий мерехтливий циліндр був у Кольки в руках. Його охопила нечувана легкість і він навіть не помітив як почав повільно підійматися вгору. Ось він уже вище бузинових хащ, вище хати, вище груші.... вже весь свій куток він бачить згори, навіть хутір.

Ось Галя з хутора жене до ставка качок. Це дівчинка з його класу. Вона така цікава! У неї таке миле личко з двома кісками в які заплетені банти. Їх весь час хочеться розв`язати, або ж хоч просто смикнути. Тоді вона сердиться і в неї морщиться чоло і супляться брівки, а коли вона посміхається, то на щічках у неї такі милі ямочки... Може їй покричати? Ні, не треба. Щось підказує Кольці, що не треба себе виявляти, не треба щоб його бачили.

Ого, аж куди видно! Он Петько пасе корів біля землянської лісосмуги.

Тут Кольці пригадався випадок, якому він був свідком, коли Микола Баранчик залазив на димову трубу цегляного заводу. Від того як її змонтували, (була вона змонтована із залізних довгих труб, скручених по фланцях болтами, і розтягнуту на чотири боки товстими тросами) на неї ніхто не лазив. До труби були приварені сталеві скоби, по яких можна було залізти на самий верх. Висотою вона була метрів п`ятдесят, але дітлахам здавалося, що вона впирається у саме небо. І от на цю трубу, на спор, виявив бажання залізти Баранчик — старшокласник. Він ходив уже у восьмий клас.

Дітлахів назбиралося чоловік десять, а так же два старшаки — Вітька Поляк і Гришка Негрей. Вони були суддями.

Микола поплював на долоні і підстрибнувши, бо верхня скоба була десь метрів на два від землі, легко підтягнувся і полізь на гору.

- Коля, Коля, що бачиш! — кричали йому знизу спостерігачі.

Баранчик зупинявся зачепившись зігнутою в лікті рукою за скобу, а другу прикладав козирком до лоба і гукав зверху: “Землянку бачу!” Землянка — це сусіднє село.

Через деякий час знову, — Коля, що бачиш?

- Дубов`язівку бачу!

Піднявся ще вище, — Конотоп бачу!

- А Москву бачиш?

- Москви не видно! Земля кругла, за обрієм Москва сховалася!

Отак ще до школи Колька вже знав, що земля кругла. Старшаки пояснили. А зараз, піднімаючись угору, Колька не побачив ніякої ні Землянки, ні Дубов`язівки, ні Конотопа, ні тим паче Москви. Так далеко не було видно, обрій був покритий якимось непрозорим серпанком, хоч хмар на небі не було. Баранчик їх обманював, він просто відпочивав таким чином, хоч може і роздивлявся навкруг.

Ось і він бачить майже все село, що тягнеться вздовж річки, яка загачена в трьох місцях греблями, від чого утворилися великі ставки. По один бік село, а по другий — хутір. Галя жила на хуторі. А де вона? Вже немає. Відігнала качок і може порається десь у хаті.

Колька поглянув вдалину.

Обрій чомусь підіймався й виднокіл став нагадувати блюдце з загнутими до верху краями. Чому небосхил загинається вгору, а не вниз — земля ж кругла? А може дурять. Баба Мотря казали, що земля плоска і стоїть на трьох, китах які плавають у безкрайому океані. Так сказано у біблії.

Бр-р-р... чому так холодно, сонце ж сяє на всю? Треба спускатися.

Тільки подумав — і відразу почався спуск. Спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. Земля вже поруч... промайнула груша, кущі бузини... Бух! Приземлився боляче на п`яту точку.

- Колька! Колька! Я його шукаю, а він у кущах спить. Так і знав, що ти тут будеш. Все прядку крутиш... Я корів на обід пригнав, поки подоять пішли скупаємося... Чуєш, чи ні! — і Петько знову дав копняка Кольці під зад.


Вночі Колька погано спав. Верзлась якась нісенітниця, якесь велетенське колесо, що оберталося в космічному просторі, чіпляючи своїми спицями галактики і змушуючи їх теж обертатися, розтріпуючи свої химерні коси... Під ранок з`явилася якась стара баба із маленьким зморшкуватим обличчям, що нагадувало печене яблуко. Кольці здалося, що це та сама молода дівка, з попереднього сну, тільки дуже постаріла. Її маленька суха постать зігнута рівно пополам під кутом в дев`яносто градусів, спиралася на чорний відполірований руками від довгого користування — костур.

- Забери веретено. Прядка нехай пропадає, забери веретено. — шамкала вона чорною дірою беззубого рота.


Колька прокинувся. Сонце вже було високо. Він вибіг на двір і побачив з боку Драконового провулка стовп чорного диму. Щось горить!

Побіг вулицею в напрямку диму. Через одне подвір`я, на дворі поралася баба Параска.

- Бабуся, а що там горить?

- То у покійної Улити палять. — Після згадування імені покійної, баба Параска чомусь не перехрестилася і не сказало : “Царство їй Небесне!” як завжди говорять про покійних. — Приїхали її внучаті племінники з Донецька і все — палять. Спадкоємці, прости Господи! — а тут бабуся перехрестилася, — хату ніхто не купляє і не купить, так вони все повиносили і палять, хату колгосп забере...

Колька рвонув далі.

На городі покинутої садиби палало багаття. Два здорових дядьки носили із хати та сарая якесь збіжжя і кидали у вогнище. Ось погляд одного натрапив на прядку, що стояла в кущах бузини. Він взяв її однією рукою за колесо і поніс до жертовного вогню.

- Дядьку! Не треба палити прядку! Не паліть! Ну, віддайте хоч веретено....

Здоровило поглянув з під насуплених брів вовчим поглядом і сказав вишкіривши жовті прокурені зуби: “Пошол отсюда, пацан! Здесь всьо надо сжечь!” — і швиргонув прядку в багаття. Багаття кинуло вгору сніп іскор і відразу охопило полум`ям жертву. Колесо продовжувало крутитися поки спиці не перегоріли й воно розсипалося.

Колька мов прибитий тупо дивився у вогонь Аж раптом звідти вискочив прозорий циліндр і стрімко злетів вгору. Він миттю набрав висоту і зник у небі. Колька провів його поглядом і пішов від багаття витираючи очі тильною стороною долоні.

- От, гад, дим у очі потрапив...

Публікації: Микола Коржик.

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 05.09.2021 19:56  © ... => Борис Костинський 

Так ми всі земляки! 

 05.09.2021 17:47  Борис Костинський => © 

У Конотопі був один раз. Слобожанщина поряд з нашою Сіверщиною - ми з Вами майже земляки.

 05.09.2021 06:14  © ... => Іван Марний 

Щиро дякую за коментар пане Іван. Я попрацюю над цим і врахую Ваші поради. 

 05.09.2021 05:53  © ... => Борис Костинський 

Щиро вдячний Вам пане Борисе за Ваші відгуки. Я із Слобожанщини. Невеличке село у Конотопському районі - там я народився. Живу у Сумах. Все життя пропрацював на заводі верстатником.Зараз на пенсії.Розумію, що далеко куцому до зайця, але вирішив виставити на суд читачів свої твори. Приймаю будь-яку критику і буду лише вдячний.

 05.09.2021 02:41  Борис Костинський => © 

Добре пишете, пане Миколо! Давно не читав українською з такою насолодою!
Пане Миколо, а звідки Ви є? Маю таке почуття, що Ви - викладач з якогось київського ВУЗу. На цьому сайті малолюдно, але контингент доволі освічений - є кого почитати та з ким словом перекинутись. Це для українського літсайту доволі не часта річ... 

 05.09.2021 01:29  Іван Марний => © 

Сподобалось оповідання. В кінці, щоправда, чекав іще чогось, сподівався що Колька таки врятує веретено. Мені здається можна було б іще трохи розвинути сюжет... Загалом колоритно написано. Детально, але не занудно, реалістично, але й з відтінком містики. Люблю коли людина знає, про що пише. Нагадалось моє дитинство - теж хлопчаками лазили у покинуті хати і вигадували різну чортівню... Дякую! 

 04.09.2021 22:17  КАЛЛИСТРАТ => © 

Гарне оповідання ! Дякую.