А зорі булИ як очі

Мовчазні дев`яностих ефіри.

Тихий хаос і вперті змагання.

Де усім бракувало ще віри.

Кожен день там жили як останній.

І у головах, й душах розруха.

Що робити? Навіщо свобода?

Хтось спиртним заливався по вуха.

Хтось вертався в "колиску народів".

Зорі в небі світились як очі.

Небо було без хмари похмуре.

Я, маленька, ридала щоночі,

Щоб до Бога мене повернули.

У дорослих просилась Додому.

Я чудово свій Дім пам'ятала.

Обіцяла , не скажу нікому.

І любити їх всіх обіцяла.

І повернення моє до Раю

Відбулося не в кроки - а в роки.

Я люблю.І завжди пам'ятаю,

Які мала пройти я уроки:

І пожертви, і страхи, і біди,

Й зради тих, хто...Та все дала Богу.

Він розсудить, коли ми пр їдем,

Коли свою закінчим дорогу.

І немає що в кого питати.

Бог планує, що я не змогла би.

Тільки іноді варто згадати,

Щоби ті ж не тривожити граблі.

Як ,  маленька, просилась Додому.

Як казали мені, що я Вдома!

Як не вірила більше нікому,

Окрім Бога, в моменти утоми.

...Як забула, як добре у Раю,

Щоби душу сльозами не дерти.

Як відтоді по світу скитаюсь,

Не боюсь ні життя, ані  смерти.

Як нічого земного не вабить.

Однодумці трапляються рідко.

У пустині, де кожен лиш зрадить

З язиком закривавленим в плітках.