А зорі булИ як очі
Мовчазні дев`яностих ефіри.
Тихий хаос і вперті змагання.
Де усім бракувало ще віри.
Кожен день там жили як останній.
І у головах, й душах розруха.
Що робити? Навіщо свобода?
Хтось спиртним заливався по вуха.
Хтось вертався в "колиску народів".
Зорі в небі світились як очі.
Небо було без хмари похмуре.
Я, маленька, ридала щоночі,
Щоб до Бога мене повернули.
У дорослих просилась Додому.
Я чудово свій Дім пам'ятала.
Обіцяла , не скажу нікому.
І любити їх всіх обіцяла.
І повернення моє до Раю
Відбулося не в кроки - а в роки.
Я люблю.І завжди пам'ятаю,
Які мала пройти я уроки:
І пожертви, і страхи, і біди,
Й зради тих, хто...Та все дала Богу.
Він розсудить, коли ми пр їдем,
Коли свою закінчим дорогу.
І немає що в кого питати.
Бог планує, що я не змогла би.
Тільки іноді варто згадати,
Щоби ті ж не тривожити граблі.
Як , маленька, просилась Додому.
Як казали мені, що я Вдома!
Як не вірила більше нікому,
Окрім Бога, в моменти утоми.
...Як забула, як добре у Раю,
Щоби душу сльозами не дерти.
Як відтоді по світу скитаюсь,
Не боюсь ні життя, ані смерти.
Як нічого земного не вабить.
Однодумці трапляються рідко.
У пустині, де кожен лиш зрадить
З язиком закривавленим в плітках.
