08.05.2024 21:24
для всіх
45
    
  1 | 1  
 © Шепітко Олександр

Нічна гостя

Нічна гостя

з рубрики / циклу «Мозаїка»

Всі події та персонажі вигадані,

будь-які збіги випадкові.


Гриць вмостився в ліжку, заплющив очі, але сон все не йшов — скільки емоцій за день накопичилося, тут будь-хто не заснув би. Зате сьогодні нарешті добіг фіналу його задум і він отримав на руки свідоцтво про реєстрацію рекорду України.

Звісно, що увечері з місцевими учасниками проєкту відмічали цю подію в ресторані. Зазвичай Гриць не вживав алкоголю, та сьогодні ще зранку вирішив, що пригубить чисто символічно — скільки зусиль потрачено, тому не гріх трішки й розслабитися. Автори та авторки, які в житті виявилися переважно приємними особами, спочатку називали його офіційно — Григорієм Вікторовичем. А вже далі: після фотографування гуртом і з кожним окремо; після спільного бокалу шампанського та почергового розпиття інших міцних напоїв з чарівними авторками — хіба таким відмовиш! — він для всіх став Грицем.

Тож врешті-решт чоловік навіть не запам’ятав, як опинився біля дверей своєї квартири. Він ще трішки потупцяв біля них, витягуючи ключі з кишені. Потім з п’ятої спроби таки відкрив замок і опісля звично перевірив, чи замкнув двері — коли вже у квартирі скидав капці. Одяг, який зазвичай вішався у шафу, цього разу було кинуто на стільця.

Гриць дістався ліжка, але сон пропав. Отак крутився він, аж поки після чергової спроби зручно вмоститися, не почув поряд охриплий жіночий голос:

— Що, не спиться?

Гриць розплющив очі — в тьмяному світлі, що проникало в кімнату з вулиці, він побачив на стільці згорблену фігуру.

— Хто ви? Як сюди потрапили? — заволав, згадуючи, чи замкнув двері — замкнув же, стовідсотково! Потім його погляд перенісся на відчинене вікно — та ну, дванадцятий поверх!

— Що, не впізнав?

Незнайомка зачекала, поки чоловік перестане метушитися, потім знизу підсвітила своє лице. У Гриця ще промайнула було думка: звідки у неї ліхтарик? Та вона швидко зникла, бо побачене змусило здригнутися. Старе зморшкувате обличчя з великим носом, усіяним бородавками — на одній з них навіть виблискувало три волосини, — яскраво-червоні очі й довге сиве волосся — Гриць не хотів би зустрітися з такою бабцею десь в темному місці.

— А отак? — знов перепитала стара.

У Гриця ледь не вискочило серце з грудей. Він, прикриваючи своє тіло простирадлом, відсунувся по ліжку якнайдалі від бабці.

Несподівана думка зіскочила на язика й Гриць, затинаючись, пролопотів:

— Бо-босорка? Й-євдокія?

Бабця вимкнула ліхтарика:

— То ви так мене прозвали — Оришка я насправді, в дитинстві Орисею кликали. А Явдошка, Євдокія — та через три гори мешкає. І вона не така сильна відунка, як я.

— То як ви сюди пробралися? — знову перепитав Гриць. Потім згадав, на що здатні босоркані, в існування яких він насправді не вірив і одна з яких начебто сиділа перед ним: — І що вам від мене потрібно? — додав.

— Та вирішила оце подивитися тобі в очі, — бабця увімкнула свого ліхтарика й направила його на Гриця. Звісно, що той зажмурився: — Ні, так я не побачу, — ліхтарик згас. — Запали свічку, чи що! Не сидіти ж нам у темряві весь час. Не бійся, я не така страшна, як ви мене змалювали.

Гриць навпомацки увімкнув торшер і побачив на стільці перед собою літню жінку із сивим довгим волоссям, доволі привітливим поглядом і бородавчатим носом.

— Що, не такою ти уявляв мене? — босорка захихотіла. Найбільша бородавка на її носі від цього заворушилася й потім упала на бабчину смугасту спідницю: — От дідько! Бачиш, ваша уява не витримує ніякої критики. Намальоване все це, або приліплене! — стара провела рукою по носі й усі бородавки відпали. Потім вона нахилилася, а коли підняла голову, то перед Грицем вже сиділа не потвора з фільмів жахів, а звичайна бабуся, яких безліч чергує перед під’їздами, чи торгує зеленню біля метро.

— То що тепер скажеш? Попросити вибачення не хочеш?

— З чого це? Що я такого зробив? — Грицеві нова личина старої подобалася більше, але він і досі не розумів, що босорка — якщо це дійсно була вона, — від нього хоче.

— Ні, ви чули таке? — бабця розвела руками, озирнулася, наче зверталася до невидимих свідків. — Через нього, вважай, моє життя шкереберть пішло, а він: «Що я зробив?». Ти знаєш, що ще рік тому я була найщасливішою людиною на світі: жила, як хотіла, і де мріяла. А потім тобі в голову вперлася та ідея про рекорд і усі, кому не лінь, почали видумувати про мене таке, що я, коли вперше читала, ледь стримувалася від гніву. А гнів, як відомо, разом з іншими поганими емоціями, руйнує людину ізсередини. Ти… Ви хотіли моєї смерті?

— Про кого ви кажете? Ніхто нічого поганого вам не бажав! Та я до цієї миті взагалі не знав, що ви існуєте! — Гриць вже ледь не кричав. — Якщо ви про проєкт, то так — це моя ідея. Бо хотів розворушити літературну спільноту, показати, що ми щось уміємо, що ми чогось варті. А про вас писати почали, бо людям подобається читати про щось таємниче, містичне. Ваша кандидатура підходила якнайкраще: гірська відьма, босорканя, що уміє ледь не все. Про вас конкретно ніхто нічого не знав. Я й назву села видумав — такого ніде не існує, повірте.

— Тепер існує, — бабця зітхнула. — Після того, як про ваш проєкт пішов розголос, як люди стали читати вигадані оповідки про таємничу карпатську відунку, підприємливий очільник громади, поряд з якою я мешкаю, за хабар домовився про перейменування. І тепер я стала Євдокією, село — Старими Мухоморами, а його жителі на цьому харчуються — з роботою у нас, знаєш, не густо.

— Як це — харчуються? — щиро здивувався Гриць.

— Як, як! На прожиття заробляють, — роздратовано відповіла бабця. — Ще на пероні у Франківську вишукують тих, кому потрібна моя допомога й за гарні гроші доправляють до села. Інші кімнати здають — бо людям не завжди виходить швидко отримати бажане. А дехто вже й сувеніри продає: стара бабця тримає мухомор в руках. І підпис: на пам’ять про зцілення, чи про позбавлення від чогось там — на будь-який випадок підписи малюють. Звісно, що і в мене роботи додалося.

— То ми, виходить, вам безплатну рекламу зробили! — радісно озвався Гриць.

— В дупу її собі засуньте! — бабця огріла чоловіка колючим поглядом. — Вас про це просили? Знаєш, як я раділа, коли знайшла ту хатину. Думала, що моя мрія — жити в старості на самоті посеред лісу, дихати чистим повітрям, пити джерельну воду, — нарешті здійснилася. Звісно, я інколи допомагала місцевим, бувало, що й здалеку люди приїжджали. Але не отак, щоб без вихідних, без відпочинку! Побачив би ти, що зараз біля моєї хати твориться: траву всю витоптали; влітку намети ставлять; загадили довкілля сміттям; і вдень, і вночі гул стоїть. Бо усім, бачте, — бабця підняла догори руки, — мої послуги потрібні. А все через вашу писанину-рекламу. Та якби ж хоч правду писали! Бо понавидумували казна-чого. Я спочатку, як читала, гнівалася. Та потім написане викликало лише сміх: в гадюку перетворююся, голубом літаю, дівчиною молодою стати можу! — кривляючись, перераховувала босорка. — І звідки у людей така фантазія? Так, на травах знаюся, ще дещо вмію. А якби могла стати дівкою, то чи сиділа б у тій глушині? Це на старість тиші хочеться, а молодою я б уже десь по світу моталася.

— А чого ж не порозганяєте відвідувачів? Якщо ви справді босорканя, то могли б щось придумати, аби уникнути усіх тих незручностей, — Гриць вже навіть став жалкувати, що закрив проєкт — ця несподівана зустріч могла стати сюжетом ще одного оповідання.

— Який ти розумний! — єхидно відповіла бабця. — Те, що я щось умію, і без тебе знаю. А не розжену нікого через добре серце. Бо люди вірять у мене, вони щиро чекають на диво. І не розуміють, що творять його самі — я лише бачу те, що вам не відкривається, я направляю, показую шлях. І нічого надприродного в цьому немає. А ви… Як це ще не додумалися назвати мене інопланетянкою, або приплести до них! — бабця примружила очі, прискіпливо подивилася на Гриця. — Чи щось таки було? Я ж не все читала. Один відвідувач розпечатав ті ваші оповідки й подарував — ось, мовляв, що про вас пишуть. Чого мовчиш?

— Та намагаюся пригадати, чи було щось в проєкті про іншопланетян? — стрепенувся Гриць. — Наче зустрічав, але там ви не інопланетянка, ні.

— То хоч так, — бабця розслабилася. — Ні, я розумію, що вашої вини в тому немає. Що це всього лише збіг обставин. Ви хотіли чогось хорошого, ще хтось цього захотів, а там одне за одне зачепилося й дісталося… дістало мене. Випадковість! Хоча, кажуть, випадковостей в житті не буває. Все в ньому можливо, — босорка ляснула себе по колінах, піднялася. — Гаразд, засиділась я тут. Там вже черга зібралася. Сказала усім, що чаю попити йду, та хіба когось хвилює, чого я бажаю насправді? — бабця зітхнула. — До речі, ти нічого не хочеш від мене? Коли вже тут, то допоможу, якщо зможу. Кажи, що тебе тривожить?

Гриць спочатку заметушився, подумки перераховуючи свої бажання. Та потім згадав, як у своїх оповідках автори писали, що босорка цінує, коли людина просить не для себе. Грицеві також хотілося, щоб його вчинок цінували:

— У мене є все, про що мріяв, — відповів. — От хіба що… — він зам’явся, опустив погляд.

— Кажи вже, — підстьобнула його бабця. — То лише у ваших фантазіях я вмію читати думки. А насправді майже все по очах бачу. Глянь на мене!

Гриць підвів погляд. Босорка якусь мить вдивлялася в нього, потім відвернулася:

— Ні, це так не працює! — відповіла категорично. — Я тут нічого не вдію. Це не лише від мене залежить — тут потрібна воля, сила багатьох. І не лише відарів.

— Звідки ви знаєте, про що я хотів просити? — Гриць аж підвівся на ліжку.

— В наш час, якщо не для себе, то в Україні майже всі цього бажають. Вибач, я припинити війну не здатна.

Бабця жваво вискочила на підвіконня. Гриць вже хотів було спіймати її за ногу, чи за спідницю — не вистачало, щоб вона ще розбилася! — але босорка сама затрималася:

— О, ще! Якщо книжку надрукують, надішлеш мені одну? Або краще дві: і я посміюся, і Явдошці передам — нехай порадіє, що її ім’я там згадують. Адресу знаєш. Все, бувай!

І бабця вискочила у вікно.

Гриць відразу підскочив до нього, але нічого під будинком не побачив. Лише темна тінь промайнула двором та відлуння й досі кричало: «ай, ай».

Гриць про всяк випадок зачинив вікно, всівся на ліжку:

— Гм! — почухав потилицю. — Розкажи кому — не повірять! Бо ніяких доказів. А міг же сфотографувати! Ех!

Тут його погляд помітив щось на підлозі. Гриць нахилився, роздивляючись маленький предмет з трьома волосинами на ньому, потім заплющився, струснув головою. Коли розплющив очі — бородавка не зникла.

— Ой, дарма я так рано закрив проєкт, — прошепотів. — Скільки ще сюжетів під ногами валяється!



м. Дніпро, 29.04.2024 р

Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!