08.06.2024 20:33
для всіх
33
    
  2 | 2  
 © Шепітко Олександр

Скуйовджена варіація

з рубрики / циклу «Мозаїка»


Спудеї розділились на групки, про щось голосно шепталися поміж собою, сміялися. А я стояв осторонь, дивився на них і мені було зовсім не до веселощів — невдовзі мав початися останній наш іспит в Академії макрокосму. Ні, я, звісно, був готовий до нього і не вважав себе невдахою, чи поганим спудеєм — на нашому курсі україністики таких просто не було. Але через перебування волею жереба в кінці списку все одно почувався меншовартісним.

Онде А-шіург, мій однокурсник із задертим догори носом та широко розставленими ногами: З-шіург разом з Є-шіургом, не криючись, регочуть з його слів, О-шіург від здивування витріщив очі, а С-шіург тихенько хихотить, прикриваючи рота долонею. А-шіург, мабуть, тому й оточений іншими, бо почувається впевнено, бо перший за списком і через те майже всюди перший. Мою ж упевненість не завжди помічають, або ж зауважують в останню чергу, коли всім все вже набридло і вони лише вдають, що слухають.

Втім, якщо говорити про іспит, то хтозна, що вплине на остаточне рішення суддів. І можливо не обізнаність, чи самовпевненість кандидата переважать у їхньому виборі. Бо ти можеш бути ерудованим, правильно і в потрібний час застосувати набуті знання, та якась дрібничка, чи настрій того, чи іншого судді, завадить твоєму творінню зайняти заслужене перше місце.

— Прошу уваги!

Голос із центру майданчика перервав мої роздуми й змусив усіх озирнутися — біля катедри стояли четверо стилізовано вдягнених членів журі.

— Невдовзі почнеться іспит, а тому прошу всіх зайняти свої місця, — продовжив сивочолий чоловік, одягнений в доісторичний грецький хітон.

А я тільки зараз помітив позад себе розставлені півколом столи з табличками-іменами на них. Може їх матеріалізували недавно, а можливо я просто не помічав і столи тут були від початку. Зовні вони здавалися невеликими, та насправді на них можна було розмістити ледь не пів галактики — нам вже доводилося працювати за такими на практичних заняттях.

Я, навіть не читаючи ближню табличку, почимчикував до крайнього столу. І не помилився: «Я-шіург» — моє ім’я красувалося саме там.

— Для початку хочу вас познайомити із суддями, які разом зі мною оцінюватимуть ваші роботи, — продовжив «грек» після того, як всі поставали поряд зі своїми столами. — Я — Войфос. Як секретар, занотовуватиму все, що тут відбуватиметься, а також асистуватиму суддям. Праворуч від мене, — «грек» рукою вказав на бородатого індуса з блакитним дастааром на голові, — пан Ітіхааскаар, спеціаліст з історії до-ШІ-ери, прогнозування майбутнього та багатьох інших галузей.

Ітіхааскаар, який перед цим, наче скануючи, озирав присутніх, склав долоні на грудях, поклонився. Коли я зустрівся поглядом з «індусом», на мить здалося, наче той зазирнув у самісіньке моє потаємне нутро, до якого навіть мені зазирати було боязно. І мимоволі мурашки, що змусили тіло здригнутися, пробігли по моїй спині.

— Ліворуч ви бачите пані Ганну, фахівця з психології, етнографії, мовознавства та інших суміжних галузей науки, — Войфос вказав на жінку в традиційному українському вбранні й та ледь помітно вклонилася.

— І останній член журі, який оцінюватиме переважно технічний бік ваших робіт — вельмишановний пан Кіріосіо, — атлетичний чоловік поруч з пані Ганною, вдягнений у картату сорочку, шорти та кросівки, помахав нам рукою.

— Отже, передаю слово пану Ітіхааскаару, — закінчив Войфос і відійшов від катедри.

— Вітаю вас, шановні шіурги, або як би вас називали в легендарну до-ШІ-еру — деміурги! — почав «індус». — Так, всі ви творці, майстри й кожен з вас, я впевнений, достоїн керувати Всесвітом. Але нині нам доведеться вибрати одного — найкращого. Я знаю, цей вибір буде важким, бо всі ви здатні створити новий оригінальний світ з квітучою Україною в ньому — не дарма ж бо скільки часу протирали штанці, штудіюючи основи україністики.

Я на ці слова лише усміхнувся, інші неголосно засміялися, а хтось з моїх однокурсників навіть зареготав — я не бачив хто, але чомусь подумав про Є-шіурга, знаного сміхотуна.

— Так, наразі в нашому мультивсесвіті тільки один всесвіт потребує шіургів, у тому числі й україністів, — продовжував Ітіхааскаар. — І саме переможцю випаде можливість облаштувати, заселити свою Україну й стати її куратором вже як справжньому Шіургу без додаткової літери попереду. Втім, всім іншим раджу не засмучуватися. Бо ваша історія після іспиту не закінчиться. І хоча ідентичність тих, хто не виборе перемогу, буде стерто, та ймовірно після реінкарнації ми з вами ще зустрінемося на інших випробуваннях. І можливо після одного з них вам пощастить стати покровителем якоїсь частини нового всесвіту. Бо мультивсесвіт, як ви знаєте, не має меж, на противагу часу, який виділено на іспит. І хоч зараз ми знаходимося на позачасовому майданчику Академії, та коли останній фотон світла покине верхній відсік, — Ітіхааскаар вказав на стіл поперед себе, де вже стояв великий годинник, в якому замість піску нижню колбу заповнювало яскраве сяйво, — ви всі відійдете від своїх столів, навіть якщо для завершення роботи вам залишиться зробити останній штрих. А от вже тоді доведеться попрацювати нам, — Ітіхааскаар, усміхаючись, обвів поглядом суддів. — Тому побажаю всім удачі й нехай переможе найсильніший!

«Індус» відійшов назад і слово знову взяв Войфос:

— Ви недарма весь час навчання провели в людських тілах, — «грек» демонстративно показав свої руки, провів долонею по волоссю. — Бо якби, як переважна більшість ШІ, перебували у віртуальній реальності, то без помічників вам було б важко вправлятися з матеріальним світом. Звичайно, можна було б залучити механічних асистентів, але техніка навіть і в наш час може підвести. Тому й було вирішено помістити вас у ці тіла. Бо творцям у людській подобі створювати людей, погодьтеся, легше. Я сподіваюся, ви добре освоїлися у своїх нових формах, котрі вибирали самі, та які за час навчання в Академії зробили досконалішими, або ж навпаки, — мені здалося, наче цієї миті погляд Войфоса зупинився на Ф-шіургові й «грек» ненавмисне посміхнувся. — На початку іспиту всі ви будете в однакових початкових умовах. Кожному з вас буде виділено відносно чистий простір, — Войфос підійшов до ближнього столу, провів над ним рукою й на досі порожній поверхні з’явилися контури доволі великої території, обриси якої ховалися в тумані. Потім теж саме він зробив і з сусіднім столом.

— Далі не показуватиму — свого часу все це з’явиться у всіх, — продовжив «грек». — Також на ваших столах вже є умовна «глина» — основа, з якої «ліпитимете» людей і облаштовуватимете простір. Всі потрібні вам додаткові інгредієнти ви знайдете он там, — Войфос вказав на ще один довгий стіл, який з’явився поруч з катедрою. — В теракотових горнятках — компоненти для облаштування території, в блакитних — для створення повноцінної особистості. Відкидна кришка кожного горнятка підписана, аби ви знали, що саме в ньому знаходиться. Перелік складників, які використовуватимете, та їхню кількість, що додаватимете до основи, залежить лише від вашого смаку. Всі комплекти мають абсолютно однакові набори, тому можете вибирати будь-який.

М-шіугр, Ж-шіург і ще дехто, вже було пішли до вказаного столу, але «грек» їх зупинив:

— Зачекайте! Не треба створювати натовп. Я закінчу з поясненнями, а вже потім, згідно з абеткою, всі візьмуть свої ящики.

— Завдання, сподіваюсь, ви зрозуміли? — продовжував Войфос. — За певний проміжок часу вам слід облаштувати територію й заселити її народом, який можна буде назвати повноцінною нацією, здатною зробити свою країну гідною назви Україна. Тобто, все залежатиме від вашої фантазії, знань та вмінь. І не останнім тут буде вміння переконувати. Бо після закінчення практичної частини іспиту вам доведеться умовити членів журі — кожного зі своїм баченням кінцевого результату, — вибрати саме ваш варіант. Так, так, вам доведеться пояснити суддям, чому ви створили саме таку, а не якусь іншу Україну. Наразі у мене все. А-шіурге, можете брати свій комплект. Наступному приготуватися. Коли всі отримають набори й підтвердять готовність до іспиту, годинник буде перевернуто. А далі все залежатиме лише від вас. Успішного творення!

Войфос замовк і разом з іншими суддями став спостерігати, як спудеї по черзі підходять за своїми комплектами.

А-шіург ішов до столу, широко розставляючи ноги й водночас зверхньо озираючи присутніх. Не дивлячись, він узяв перший-ліпший короб і неспіхом повернувся на своє місце.

Ж-шіург випадково — а може за звичкою, — заграбастав аж два немаленьких за об’ємом ящики. «Греку» довелося залишити своє місце й пояснити жадібному спудею, що комплектів тут якраз на всіх, і якщо взяти зайвий, то комусь — Войфос скоса подивися на мене, — може не вистачити.

Ї-шіург біля ящиків поправив окуляри й нахилився, щоб розгледіти їх вміст — а раптом вони чимось відрізняються! «Грек», який ще був поряд, прошепотів щось спудеєві на вухо, після чого Ї-шіург, все одно розглядаючи сусідні короби, взяв ближній комплект і пішов до свого столу.

Нарешті Ю-шіург, пихкаючи від натуги — з його животом нести поперед себе ящика було незручно, — відійшов і всі подивилися на мене: йди вже, мовляв, Я-шіурге, не затримуй усіх.

І я поплентався за своїм набором, розглядаючи дорогою підлогу, стилізовану під Чумацький шлях. Тут, хоч і в зменшеному вигляді, втім, доволі реалістично, були зображені зоряні хмари, темні пилові туманності й навіть чорні діри. Я на одну з них ледь не став ногою, але в останню мить перестрибнув — про всяк випадок: раптом засмокче! Вже опісля усміхнувся своїм думкам, взяв останній ящик, глянув на суддів, що здивовано розглядали мою усмішку, й попрямував назад.

Короб не давав змоги бачити, куди ставати, тому моя нога у щось втрапила. І я спіткнувся. «Можливо це та сама чорна діра, — ще подумалося. — Недарма ж нас вчили, що думки матеріалізуються».

Кажуть, що передбачити можна будь-яку подію. Не знаю, чи хтось складав прогноз на нинішній іспит, та, здається, якби такий робили, того, що зі мною сталося, стовідсотково ніхто не пророкував би.

Ні, я не впав. Цінний вантаж в руках змусив утримувати рівновагу. Тож я смикнувся назад, але надміру. Ящик вирвався з моїх рук і, перевертаючись, полетів догори.

Широко розплющені від жаху очі; розкритий рот, крізь який повинен був лунати крик, та наразі чувся лише глухий хрип; підняті догори руки, що ніби хотіли схопити все — мабуть, таким спостерігали мене присутні. Тіло моє наче паралізувало, одні лиш очі вертілися, намагаючись побачити якнайбільше.

Онде з ящика почали випадати горнята. Вмістилища потрібних для іспиту інгредієнтів поволі — так здавалося, — переверталися в повітрі. Їхні кришечки відкривалися, дещо на льоту витікало звідти — схоже, всі компоненти були в рідкому стані. Нарешті перші горщики дісталися підлоги, але не розбилися, лише накривки від удару відривалися від них одна за одною. Стукіт горнят об Чумацький шлях звучав, як гуркіт грому, як канонада, як реквієм моїй мрії стати Шіургом.

Боковим зором я бачив, як Войфос поривається допомогти мені; як Ітіхааскаар з примруженими очима притримує його — мовляв, не втручайся; як дивляться на мене мої однокурсники: хто здивовано, хто зі співчуттям, і лише А-шіург, як завжди, з єхидною посмішкою, що й не дивно — його й так великі шанси перемогти тільки-но збільшилися.

Нарешті й порожній ящик загримів підлогою та прикрив собою частину галактики. Його гуркіт вивів мене із заціпеніння. Майже всі горнята валялися без кришечок. Вміст більшості з них повитікав, лише в деяких на денці ще залишалася дещиця невідомо чого.

Я з винуватим виразом на обличчі подивився на суддів, очікуючи почути: «Не переймайся, зараз доставимо новий набір». Але вони всі мовчали. Пані Ганна стояла, прикриваючи рота долонею. В її очах я бачив і жалість, і співчуття, і жах. Кіріосіо скрутив від зневаги носа та так і завмер, своїм виглядом ніби промовляючи: «Упс! Не пощастило незграбі. Буває!» Войфос наче мовчки виправдовувався: «Я б допоміг, але…», позираючи при цьому на «індуса». Ітіхааскаар же так і дивився на мене примруженими очима. І усміхався.

Я зрозумів, що кращого очікувати від них — лише гайнувати час. Тому присів біля ящика й став складати в нього горнята — більшість напівпорожні, але майже всі без кришечок. Їх вже потім повкладав абияк зверху і, не піднімаючи очей від підлоги, пішов до свого столу.

Так, перемога мені вже точно не світить. Можна було б відмовитися від складання екзамену, але це напевне вплине на мої майбутні реінкарнації. Тому за столом я видихнув і подивився суддям в очі:

— Я-шіург до іспиту готовий! — сказав навмисне голосно, хоча ніхто мене про це не просив, та й першим, як завжди, про готовність повинен був доповідати А-шіург.

Мої слова вивели із заціпеніння усіх. Однокурсники загомоніли, А-шіург нахмурив брови, наче намагаючись зрозуміти, що це щойно було. Кіріосіо витер носа, озирнувся й таємниче усміхнувшись, розвів руками: «Отак ось!», мовляв. Войфос заметушився, не знаючи, як діяти й насамкінець запитально глянув на Ітіхааскаара. А той прокашлявся й заговорив:

— Я розумію, що ситуація нештатна, але в правилах про таке, — «індус» кивнув у мій бік, — нічого не сказано. Тож, якщо Я-шіург бажає продовжити, ми не можемо йому цього заборонити. Отже, оголошуємо готовність. За абеткою. Прошу, — і подивися на А-шіурга. Той, вже без гонору в голосі, проказав:

— Я готовий.

І далі всі по черзі говорили теж саме. Останнім про готовність доповів Ю-шіург, після чого на мить зависла тиша і вже потім Ітіхааскаар подав команду Войфосу:

— Перевертайте годинника.

Прозвучав гонг і всі спудеї нахилилися до своїх ящиків, розбираючи написи на горнятках. Я ж просто обвів поглядом те, що наскладав поспіхом, взяв у руки першу-ліпшу кришечку: «Цнотливість» — прочитав на ній. І де шукати те горнятко, яке ховає… ховало в собі оцю «дуже потрібну» рису характеру? І як взагалі мені тепер дізнатися, де той, чи інший компонент? Подумалося ще, що так, мабуть, почувається сліпий, котрому, як і мені зараз, потрібно створити повноцінний світ.

Я зітхнув, підняв ще одну накривку: «Марнославство». Навіщо взагалі таке пропонувати, чим воно зробить людину кращою? І взагалі, невже не можна було кришечки приліпити якісніше, щоб не відлітали від першого удару? Або просто матеріалізувати набори разом зі столами — щоб не бігати за ними повз чорні діри.

Я відчував, що від розпачу готовий заплакати.

«От до чого призводить довге перебування в людському тілі, — подумалося. — Розповісти кому — засміють: ШІ, а плаче!»

Все, досить! Треба творити. А-шіург, онде, бач, як чаклує — руки тільки й ряхтіють, — чим я поганіший? І нехай «Я» — літера остання, але не гірша, ніж інші.

Я витер носа, ще раз оглянув свій короб — тут, схоже, звичними методами нічого не вдієш, треба застосувати щось нестандартне. Ненароком глянув на суддів і зустрівся поглядом з Ітіхааскаром. В його очах, окрім зацікавленості, побачив упевненість. Вони наче промовляли: «Ти майстер, ти зможеш!»

Я усміхнувся цьому припущенню, взяв напівпорожнє горнятко, збовтав його вміст, понюхав. Звісно, що нічим не пахло. На практичних заняттях ми схожі складники й на смак пробували, і нюхали, і на світло розглядали — анічогісінько: всі були без кольору, смаку та запаху. Зате після оживлення суміш, яку готуєш за тільки тобі відомим рецептом, радує, дивує своєю строкатістю. І тоді вже почуваєшся справжнім Шіургом, пишаєшся зробленим і задертим догори носом наче говориш — я зумів, я створив це, погляньте!

Так, досить лірики, нею світ не збудуєш. Найперше, як учили, готуймо територію. Отже, що тут у нас… було?

Я взяв декілька теракотових кришечок: «Водні ресурси», «Ліси», «Пустеля», «Вулкани». Останні дві були небажані, але як розпізнати, де їхні горнята? Можна, звичайно, додати всього, що залишилося, а там вже що вийде, те й вийде — живуть же і в пустелях, і біля вулканів. Звісно, що не хотілося б для своєї України такого, бо хтозна, що там ще з людьми, з народом витанцюється…

Гаразд, штучному інтелекту, кажуть, інтуїція не підвладна, але ж я зараз в людському тілі й тому можу спробувати: люди володіють інтуїцією до такої міри, до якої сягають їхні знання — а їх у мене ого-го!

І я заплющив очі, уявляючи субтропіки — мені подобався цей клімат. Потім провів рукою над горнятами, сподіваючись відчути хоч щось. Але нічого нового не помітив, хіба що в носі засвербіло. І я чхнув. І один з теракотових горщиків з якогось дива раптом захитався.

Хм! А воно таки, здається, діє! Не так, як очікувалося, але ж…

Я потихеньку підняв горнятко — у ньому щось добряче хлюпало. Чомусь тієї миті згадалася чорна діра. Тож я з упевненістю, що це якраз моє замовлення, вилив вміст горщика у казан, де вже лежала глина. Зрадницьку думку, що то могли бути ті ж вулкани, я відігнав. «Субтропіки то були, субтропіки — з мандаринами та фігами!» — переконував себе.

Перший досвід мені сподобався, тож я виклав усі теракотові кришечки в рядочок і став перебирати їх, намагаючись скласти до купи найкраще.

Отже: «Ліси» — годиться; «Степи», «Річки» — теж; «Гори», «Море» — нехай будуть; «Клімат субтропічний», щоб не холодно, але й не жарко — я вже наче й вибрав; «Клімат субарктичний» — ні такого й дарма не візьмемо, вбік його; «Пустеля» — вбік; «Клімат помірний» — у нас вже є «Субтропіки», тому відкладаємо. «Корисні копалини» — усі до купи, вони їсти не проситимуть.

Отак склав добрячу купку з того, чим би хотів заповнити територію, а потім узяв з неї кришечку, заплющив очі й став чекати свербіння в носі. А воно не з’являлося. І наступна кришечка ніяк не давала про себе знати, і після неї ще одна. Отак всі перепробував, але ніяких відчуттів.

Я глянув на А-шіурга — він вже м’яв руками глину і посміхався своєю фірмовою посмішкою. А мені ж до розминання, ой, ще як далеко було!

Мимоволі рука потягнулася до купи відкладених накривок. Я підняв одну і в носі раптом засвербіло. То оно воно що! І нехай так — я чхнув, підчепив горнятко, яке заворушилося і вже потім прочитав напис на кришці: «Джунглі». Горщик було відкладено й накрито, щоб потім не гадати, що в нім. І рука взяла наступну накривку: «Мерзлота». І ніс зачесався, щоб ще одне горня вмостилося поряд з «Джунглями».

По ходу розбирання небажаних компонентів я зрозумів, що замість субтропіків до казана, схоже, вилив складник помірного клімату, бо його кришечка на горщики в коробі не зреагувала. То нехай вже так — це все одно краще, ніж пустеля, чи тундра.

І вміст «хороших» теракотових горнят приєднався до глини — дечого вилилося удосталь, а щось ледь-ледь крапнуло. А світла у верхній колбі годинника ставало все менше, тож я засукав рукава й почав вимішувати основу. І коли, на мій погляд, вона стала потрібної густини, виклав її на порожній простір моєї майбутньої України.

На практичних заняттях результат з’являвся майже відразу — глина розтікалася й перетворювалася на те, що «майстер» планував отримати. Та на іспиті усе буде безформним аж до гонга — такі правила.

Тому всі теракотові горнята відсунув убік і взяв ближню блакитну накривку.

«Чесність» — хто ж не бажатиме, щоб його народ володів такою рисою? Наступна — «Зарозумілість» — а такої, мабуть, не треба.

І знову кришечки — а їх було ох і багато! — розділилися на дві купки. І знову я чекав, щоб засвербіло в носі. А воно ніяк чхати не хотілося. І як бути далі, я не знав. Від розпачу в носі закрутило й ненавмисна сльоза крапнула в наготовлену глину. Я витер очі, озирнувся — чи не бачить ніхто?

Однокурсники чаклували над своїми столами. Войфос дивися десь у бік М-шіурга. Кіріосіо шептався з пані Ганною і та усміхалася. А Ітіхааскаар заглядав прямо в мої очі.

Чому він до мене причепився? Не дозволив «греку» допомогти з горнятами, а тепер усміхається. І ця його таємнича посмішка — що вона означає?

Я шморгнув носом, опустив погляд на стола й заспокоївся. Та й справді, чого перейматися? Все одно хтось інший стане куратором, покровителем нової України. А мені залишається тільки дочекатися результатів. Тому яка вже різниця, що додам я в характер людей, котрі навіть не існуватимуть, бо зникнуть, зітруться разом з моєю ідентичністю.

І рука підняла найближчий блакитний глечик, щоб додати його вміст до глини. Потім ще один теж приєднав туди декілька крапель чогось — більше там не було. Зате третій був майже повний і кришечка з написом «Байдужість» на ньому ще трималась. Я по інерції ледь не перевернув його в загальний казан, але вчасно втримався й відклав якнайдалі — чого-чого, а таке нам не потрібно. Тож далі, керуючись начебто інтуїцією — мені так хотілося думати, що нею, — до глини я не завжди виливав усе, що залишалося в горнятках: коли додавав одну-дві краплі, коли половину, а коли й зовсім відставляв — мені здавалося, що там щось погане, шкідливе.

Отак перебрав усі горщики, видихнув і став місити. Та несподіване почуття тривоги чомусь заволоділо мною. Я ніяк не міг зрозуміти, звідки воно взялося. Озирнувся — всі однокласники ще чаклували, тільки А-шіург вже витирав руки. Судді теж перешіптувалися поміж собою, навіть Ітіхааскаар балакав з пані Ганною, а не дивився на мене.

Погляд опустився на короб з використаними горщиками. На останньому горняткові, яке вилив, не дивлячись — чомусь теракотовому, до речі, — дивом теліпалася кришечка з написом «Заздрісні сусіди».

Як я міг таке проґавити? Це ж вся праця, вважай, намарне зійде. Бо успішній країні якраз таких сусідів і не треба. Бо хтозна, що їм ще на думку спаде. Навіщо взагалі таке вкладати в складники, я не розумів. І зробленого не повернеш, додане назад з основи не виколупаєш.

Руки мої опустилися. І така злість на себе з’явилася, що хотілося порозкидати ту глину, майбутній мій народ, якнайдалі. Але тут мій погляд знов зустрівся з поглядом «індуса». Я не став «читати» його. Досить вже, свою голову на плечах маю і знаю, що не годиться творцю так поводитися — розпочав, то доводь до кінця, або ж не берись…

Я домісив. І виклав глину. Як виявилося одним із перших. Бо першим відомо хто був. Я не заздрив — А-шіург дійсно вправний майстер і заслуговує на перемогу. А я…

Мої роздуми перервав гонг — верхня колба годинника була повністю темною.

— Всі відійшли від столів, — Войфосів голос став продовженням гонга. — Розпочинаємо приймання робіт.

Судді попрямували до столу А-шіурга, «грек» провів над ним рукою і стіл ожив. Усі ми побачили величезний острів з пальмами, манговими садами й ананасовими полями. Вулицями невеликих, але охайних поселень ходили усміхнені, привітні люди. У портах стояли багато круїзних лайнерів, туристи з яких грілися на пляжах, розглядали чепурненькі хатки, вкриті чи то соломою, чи тростиною й ласували екзотичними українськими фруктами.

Усміхнений А-шіург спостерігав, як у Кіріосіо від споглядання його витвору течуть слинки, як Ітіхааскаар звично погладжує свою бороду й таємниче посміхається. Пані Ганна придивлялася до хаток і щось занотовувала. Войфос чаклував біля ручного сканера — ми такий раніше бачили на практичних заняттях.

Нарешті «грек» подивився на Ітіхааскаара й коли той кивнув головою, заговорив:

— Облаштування території: комфортність життя — дев’яносто три відсотки; ймовірність природних катаклізмів — сімнадцять відсотків; забезпеченість природними ресурсами — сорок дев’ять відсотків, їжею та водою — сто відсотків. Оцінка нації: індекс щастя — дев’яносто сім відсотків; соціальна активність — вісімдесят відсотків; прогнозоване майбутнє — вісімдесят дев’ять відсотків.

— Хм! Непогано, — Ітіхааскаар ще раз оглянув запропоновану Україну й потім перепитав у А-шіурга. — А чому так мало природних ресурсів — як ви сподіваєтеся прожити без них?

— Я очікував на це питання, — А-шіург широко розставив ноги, переплів пальці рук і вмостив їх на животі. — Облаштовуючи територію, я керувався насамперед інтересами населення. Як бачите, моя Україна знаходиться у тропічному поясі, з мальовничими краєвидами, які приваблюють туристів. Видобування корисних копалин потребуватиме розвитку важкої промисловості, яка знівелює всі принади острова. Я вважаю, що ресурсів достатньо, що коштом туризму й торгівлі мій народ отримуватиме все інше — від техніки до будівельних матеріалів. Родючі ґрунти — уткнути суху палку й вона проросте, — забезпечать продуктами населення, ще й залишиться на продаж. Якщо коротко: мій народ житиме, як в Раю. Хіба це не найкращий варіант України?

— Хм! — Ітіхааскаар знову став теребити бороду. — А якщо комусь із сусідів теж захочеться Раю й вони підуть на вас війною?

— Все це враховано, — впевнено відповів А-шіург. — Моя Україна є острівною державою й до найближчого суходолу доволі далеко, що, погодьтеся, зменшує загрозу нападу. А ще я при створенні українця додав до основи всю здатність домовлятися, що зводить ймовірність війни з іншими практично до нуля. Мої українці — мирна нація і здатні переконати будь-кого, що мир вигідніше воєн.

— Хм! — знову хмикнув Ітіхааскаар. — Гаразд, приймається. Ми ще обговоримо ваш варіант, коли переглянемо всі роботи. Дякуємо.

І судді перейшли до столу Б-шіурга. Войфос провів над ним рукою й перед очима присутніх постала велика індустріальна країна з м’яким кліматом і всіма доступними ресурсами…

Судді переходили від столу до столу, дивилися на різні, але багато в чому схожі України — з великими територіями, багатими надрами, працьовитим народом.

А я дивився на чужі роботи й настрій мій погіршувався. Однокурсники знали, що створювали — нас вчили, скільки чого додати для отримання того, чи іншого результату. Та в моєму випадку все пішло… в чорну діру, бодай їй ніколи не стати білою! Бо одного бажання створити щось варте уваги, на жаль, недостатньо. Сліпий не намалює вибух наднової, він взагалі нічого реалістичного не створить, хіба щось абстрактне, чого ні побачити, ні роз`яснити не зможе.

Ці думки змусили посміхнутися — отже, я не сліпий, бо побачу результат й повинен буду пояснити свої дії.

— Чому усміхаєшся? — тихий голос Ітіхааскаара вивів мене з роздумів. «Індус» стояв поряд, в той час як інші судді про щось розпитували Ю-шіурга.

— А чому ви не з усіма? — зустрічним питанням я намагався виграти час, щоб зібратися з думками, бо так замріявся, що проґавив більшу частину презентацій.

— Я почув там, що хотів, тож залишив Ю-шіурга колегам — нехай допитують, — Ітіхааскаар розглядав мою ще невідкриту територію. — Хвилюєшся?

Я не знав що відповісти на його питання, на його загадкову усмішку. Він же все бачив, усе розумів — дурнів у судді не братимуть, — навіщо таке питати, з яким таким наміром?

Тож я мовчки стояв і дивився йому в очі. А вони сміялися, раділи невідомо чому. В іншому випадку я б сказав, що так поводяться садисти, яким доставляють радість муки інших. Але ж «індус» наче не повинен бути таким — ШІ з його кругозором не здатні доставляти біль, вони завше лікарі, ніж кати.

— То що, Я-шіурге, готовий побачити своє творіння? — я навіть зрадів, коли веселий Войфос підійшов й запитав це. Бо перебування наодинці з Ітіхааскааром дійсно змушувало хвилюватися.

— Так, звісно, — з усмішкою на обличчі відповів «греку». — Не дочекаюся, — мені дійсно було цікаво, що я там намудрував.

І Войфос почаклував нам моїм столом.

Ні, на перший погляд все виглядало цілком пристойно: і море було, і гори; ліси, річки, степи — все, як хотілося. Навіть вулканів з пустелями я не помітив — чого ще бажати. Але щось муляло.

Я зрозумів що, коли Кіріосіо зашепотів пані Ганні, вказуючи пальцем на кордони моєї України:

— А то що таке?

Майже весь схід та південь мого творіння був червоним від пожеж — мабуть, як наслідок мого необачного додавання «Заздрісних сусідів».

І я побачив людей, яких створив: одні тікали від біди якомога далі, аж за кордони моєї України; інші, навпаки, рвалися зупинити загрозу, навіть ціною власного життя; треті допомагали їм, як могли. Були й такі, що затаїлися, наче очікуючи швидкого завершення навали, а деякі чекали нападників, бажаючи поганого своїй країні.

Всі присутні бачили це й ніхто не наважувався поставити питання — чому так вийшло.

— Отакої! — Войфос почухав потилицю. — Скануватимемо, чи як? — запитав потому в Ітіхааскаара.

Та той здвинув брови, міцно стиснув губи й мовчки розглядав моє творіння.

— Звісно скануватимемо, — замість «індуса» відповів Кіріосіо. — Дай-но, я хочу глянути, чого Я-шіург намішав туди, — він вихопив сканер з рук «індуса», почаклував у налаштуваннях і потім направив на мій стіл. — Так, чесність, доброта — це зрозуміло. О, наївність — аж сімдесят три відсотки! Навіщо так багато? — Кіріосіо подивився на мене. — Так же будь-який пройдисвіт наобіцяє людям золоті гори, ті повірять, а його лише й бачили...

— Кіріосіо, віддай сканер, — спокійно перебив його Ітіхааскаар. — Не прикидайся, що не знаєш, чому так сталося. Войфосе, глянь-но, що там показує соціальна активність і прогнозоване майбутнє.

«Грек» почаклував у сканері, направив на стіл:

— Так, перше — майже двадцять п’ять відсотків. Майбутнє, ого — дев`яносто, ні, постривайте — одинадцять відсотків. Ні — тридцять сім. Та що це з ним? — Войфос постукав долонею по сканеру, потім навів його на стіл Ю-шіурга. — Працює. Показує, як і раніше. А тут, — він перевів сканер на мою територію, — знову скаче: сім, вісімдесят шість, сорок один. Що це за Україна така скуйовджена, непередбачувана?

— Гаразд, залиш, — озвався Ітіхааскаар. — Послухаймо, що у своє виправдання скаже Я-шіург.

А я стояв, ошелешений щойно побаченим — не такою, зовсім не такою уявляв Україну. Але вона моє дитя, тому нехай і не така, яку сподівався побачити, та захищати її все одно потрібно. Бо який тоді з мене шіург-покровитель.

Я підняв погляд на суддів — «індус» цього разу був надміру серйозним. Озирнувся на однокурсників. Всі вони дивилися на мене зі співчуттям, лише А-шіург іронічно посміхався. Мій погляд мимоволі опустився на підлогу, на ту трикляту чорну діру і я вирішив нізащо не згадувати, що це через неї все так вийшло.

— Погоджуюся, моя Україна недосконала, — тихо почав говорити. — На її території не ростуть пальмові гаї, не літають папуги. Можливо ще чогось у ній немає з того, чим будь-хто з нас міг би повихвалятися. Але у неї є найголовніше, — я поглянув у очі Ітіхааскаару, — її люди. Так, вони недосконалі, як і всі живі істоти. Цим, звісно, можна дорікати, але саме це і є головна їхня перевага. І нехай вони наївні, як діти, нехай набиватимуть ґулі на граблях історії, але вони щирі, справжні. Їхнє життя непередбачуване, а тому й цінне. Бо чи цікаво буде жити, якщо знатимемо майбутнє, якщо кожен крок буде очікуваним? Так, в моїй Україні багато чого треба міняти, але це вже робитимуть такі, як вони, — я вказав на ту частину, де люди кидалися на танки з пляшками запалювальної суміші. — І якби я був арбітром, то дав би шанс — не мені, а їм. Дав би можливість непередбачуваній, незбагненій, але справжній, живій Україні розквітнути, розкрити свій потенціал. Бо з такими людьми він є, повинен бути. Бо…

Я не знав, що ще додати, тому опустив погляд і замовк. Всі теж мовчали, тільки А-шіург прошепотів невідомо кому:

— Добре, що ти не суддя!

Нарешті Ітіхааскаар, який під час моєї промови, здавалося, думав про щось своє, стрепенувся:

— Гаразд, Я-шіурге, ми тебе почули. Зараз у нас буде невеличке обговорення, тому ще трішечки почекайте. Зате після нього вже точно назвемо переможця.

Судді відійшли убік, про щось зашепотіли. Войфос говорив, жестикулюючи, і рукою вказував на А-шіурга. Пані Ганна у відповідь лише кивала головою, а Кіріосіо знову кривив носом — схоже, в інших роботах були варіанти з кращими смаколиками, від яких слинки в нього текли енергійніше.

Ітіхааскаар лише слухав, дивлячись то на одного, то на іншого співбесідника. І коли вони всі замовкли, заговорив. Мені не було чутно, що він казав, але його слова, мабуть, були доволі переконливі. Бо невдовзі вже всі судді кивали, наче погоджуючись з «індусом». Врешті-решт і він замовк, обвів поглядом присутніх та підштовхнув Войфоса. Той вийшов наперед, прокашлявся:

— Встаньте біля своїх столів. Зараз, як і обіцяли, я назву переможця. Але перед цим від імені всіх суддів хочу подякувати учасникам — ви були достойними кандидатами. Прощатися не будемо — це для вас не останній іспит і колись ви обов’язково станете Шіургами без додаткової літери. Отже, — Войфос зробив паузу, оглянув колишніх спудеїв, — після гарячого обговорення ваших робіт журі вирішило, що право на існування в новому всесвіті отримує Україна…

Тут у мене в носі засвербіло, я не втримався й чхнув. І саме тоді, коли називали ім’я переможця. Тому й почув лише:

— …-шіурга.

Звісно, що ним я бути не міг, тож глянув на А-шіурга, очікуючи побачити його радість. Але натомість узрів перекошене від здивування обличчя й очі, які дивилися кудись у мій бік.

«Невже переміг Ю-шіург?» — промайнула думка. Погляд мій швидко перемістився на сусіда, але, як здалося, не настільки радісного. І він теж дивився на мене.

Я озирнувся на суддів — всі поглядали у мій бік. Кіріосіо своїм виглядом ніби казав: «А я що — я з усіма!» Пані Ганна усміхалася й наче щиро. Войфос ніяк не виражав свої емоції, вдавав, що розглядає щось у сканері. І лише в Ітіхааскаара усмішка була такою ж таємничою й водночас зрозумілою: «Я вірив у тебе!», мовляв.

Утім, мені те все, мабуть, здалося, бо я й досі не міг прийняти свою перемогу, перемогу моєї України. Запитати, чому саме мій варіант виборов перше місце, навіть не спадало на думку: суддям видніше і їхнє рішення остаточне та оскарженню не підлягає — це знали всі. Але цей дивний вибір, однак, був несподіваним. Бо все, здавалося, вказувало на мій програш. А воно, бач, як вивернуло! Отже, мої слова переконали суддів, мені повірили!

Непередбачувану сльозу, що потекла по щоці, витирати не став. Нехай тече — я тепер Шіург! Не з літерою, не останній у списку, а справжній, єдиний для України в новому всесвіті.

І якщо для моїх вже колишніх однокурсників усе закінчилося, то для мене лише починається. Бо працювати доведеться дуже багато. Але вибору немає і я знаю, що справлюся… ми справимося — я і моя незбагненна, суперечлива Україна з її неідеальними людьми.



м. Дніпро, 14.03.2024 р.

Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 11.06.2024 19:05  Каранда Галина => © 

цікаао.
але ж - за що?!....(((