17.06.2024 08:06
для всіх
33
    
  - | -  
 © Шепітко Олександр

Таємниця готелю "Місто"

з рубрики / циклу «Мозаїка»

Оповідання написано в співавторстві з Альоною Сохацькою для Творчої майстерні на фейсбуці в рамках #марафон_дабл

***

Мені ця ідея відразу не сподобалася. Здавалося, кращого медового місяця годі й бажати: сонце, справжнє море, комфортний номер для молодят. І який біс повів нас останнього дня тією вуличкою? Непримітна вивіска на дверях агенції чимось привабила Оленчину увагу, ми зайшли туди й зовні приємний біот в чоловічому образі запропонував ту поїздку.

Я був проти, бо не довіряю будь-яким ШІ, а тим більше чоловікам. Але Оленці закортіло наостанок побачити нічну пустелю. Вона тут же закопилила губу, ледь ногами не затупцяла: «Хочу, і все!» На мої слова: «Там же вночі нічого не розгледиш», ображено промовляла: «Ти мене розкохав!» Тому довелося заспокоювати дружину, бо хтось же повинен був відступити.

А після заходу сонця Оленка — саме вона захотіла сісти за кермо, — вивела джип з ШІ-гідом зі стоянки готелю. Фари висвічували кам’янисту дорогу, ШІ теревенив про флору і фауну місцевої пустелі, Оленка загадково усміхалася невідомо чому, а мене тривожили недобрі передчуття.

І неприємності не змусили себе чекати. Вже коли вогні узбережжя зникли далеко позаду, нам «пощастило» якимось чином пробити заднє колесо. Запасного в автівці знайти не вдалося, зв’язок також був відсутній, а пішки повертатися до готелю нічною пустелею ні я, ні Оленка не бажали. ШІ від удару, схоже, теж пошкодився, бо з його боку чувся лише шурхіт та скрегіт.

Тож ми притулились один до одного, сиділи мовчки й розглядали зорі на небі. Аж раптом ШІ озвався незнайомим, але приємним голосом:

— Вітаємо вас на території готелю «Місто»! Для отримання всього переліку послуг вам потрібно спуститися в долину.

ШІ замовк, а я гарячково став згадувати карту місцевості, яку проглядав перед поїздкою: на ній найближчі поселення були на дуже великій відстані від узбережжя й жодних оазисів, чи готелів у пустелі я не бачив. То про яке «Місто» торочив незнайомий голос?

— Сашко, глянь! — Оленка штовхнула мене в плече. — Там якесь світло!

За піщаним пагорбом, куди вказував її пальчик, дійсно палахкотіло сяйво.

— То що, йдімо туди? — Оленка вже намірилася залишити автівку.

Мені не залишалося нічого іншого, як піти за нею, хоча, визнаю, ці сюрпризи мені зовсім не подобалися.

Та коли ми піднялися на пагорб, моя нижня щелепа відпала сама по собі — вся долина, освітлена невидимими світильниками, потопала в садах, а в центрі її, посеред великого озера, височіла дивна будівля, виконана у вигляді пальмового гаю. З пагорба в долину вела дорога, викладена різноколірним камінням. Але найдивнішим було те, що жодного звуку, окрім нашого дихання, чутно не було.

— Ми потрапили в казку? — чи то стверджувала, чи запитувала Оленка. І навіть краплі страху в її очах я не помітив.

— Не знаю, можливо, — автоматично відповів. — Але мені це не подобається.

— Та залиш! Коли ще з нами трапиться така пригода, — Оленка відмахнулася від мене й упевнено закрокувала в долину.

***

Сам готель, якщо це дійсно був він, вражав своєю вишуканістю.

Рецепції, як такої, у вестибюлі я не помітила. Замість неї по центру самотньо стояв робот, зовні схожий на мою мультиварку, яку я жартома називала «Р2-Д2» — настільки вона була схожа на робота із «Зоряних воєн». Тільки в готельної «мультиварки» кришка після нашої появи відкрилася сама і звідти з’явилися ніби зіткані з повітря майже прозорі браслети.

— Оце так чудасія! — видав Сашко. — І що з ними робити?

— Ти мене дивуєш! Це ж ключі-мапа. Глянь, які милі, — всміхнулась я, одягаючи браслет на руку.

Коли холодний матеріал торкнувся шкіри, в моїй голові виникла навігація готелю, схожа на змійки лабіринтів. Червоною цяткою на ній висвічувався ймовірно наш номер, а блакитні, схоже, означали нас самих.

— Ласкаво просимо до «Міста», Оленко та Сашко! — озвалась механічно «мультиварка».

— А чому таких ключів тільки два? — мій чоловік підозріло роздивлявся свій браслет. — І звідки тут знають наші імена?

— Бо нас лише двоє — що тут незрозумілого, дурнику, — всміхнулась я й поцілувала Сашка, наче показуючи, що наш найкращий медовий місяць продовжується. — А імена в наш час ні від кого не сховаєш, — і я підморгнула чоловікові.

Крига в його блакитних очах-озерцях після мого поцілунку ніби скресла, зіниці засяяли й, здавалося, що напруга, яка з`явилася між нами останнім часом, розтанула, наче сир на гарячому тості…

Врешті-решт ми з Сашком домовилися, що дослідимо кожен куточок готелю. Та спочатку треба було відпочити — ніч в пустелі давалася взнаки. Тож після легенького перекусу — в номері стояла таця з напоями та наїдками, — ми поснули в обіймах одне одного.

Розбудила мене ненав’язлива, чарівлива мелодія. Вона лилася у вуха тонким переспівом птахів, просочувала стіни своїми шовковистими обіймами. Її звучання прогнало залишки мого сну. Тож покрутившись трохи в ліжку, я тихенько вирушила на пошуки джерела цих звуків.

Попередньо натиснувши кнопку на браслеті, пройшла з десяток кроків лабіринтом коридорів. Мапа, яка наче кролик з капелюшка фокусника вигулькнула в моїй голові, показувала, де саме я знаходжусь.

А музика кликала, манила. Вона звучала десь біля сходів, які звивалися на мапі чорно-білою спіраллю. Пройшовши в тому напрямку, я побачила темне провалля дверей. Саме за ним, здавалося, чулась та неймовірна мелодія, що лилася мені медом у вуха. Бажання побачити, хто ж її виконує, змусило заглянути туди.

В центрі просторої кімнати стояв рояль — в мене аж дух захопило від його краси. За ним, як не дивно, було порожньо. Мені захотілося самій пробігти пальцями по клавішах — вони в мене від природи довгі, проте, як говорять мої знайомі, я вмію грати виключно на чиїхось нервах.

Після моєї появи музика несподівано стихла, навкруги знову зависла мертва тиша. Мені захотілося знову почути мелодію, оживити це місце. Та замість неї невдовзі почулися чиїсь кроки. Їхнє відлуння звучало звідусіль. Серце моє затрепетало, наче пташка в клітці — невже я нарешті побачу виконавця цієї прекрасної мелодії? Про те, що це може бути хтось інший, мені тоді на думку не спадало.

А кроки звучали все ближче й ближче. Нарешті з темряви з’явилася доволі вродлива дівчина: її волосся спускалось до плечей каскадом чорних кучерів, чорна сукня щільно облягала струнку фігуру. Незнайомка всілась на стілець, опустила пальці на клавіші рояля і знову зазвучала знайома вже мелодія.

Мені не хотілося переривати дівчину. Я почувалася ніяково, бо вдерлася до її володінь. А вона раптом повернулася в мій бік, здивувавши поглядом своїх закривавлених очей. Ще здалося, ніби її шию оперізувала червона смужка, наче від мотузки.

Дівчина простягнула до мене руки й хрипким голосом протяжно промовила: «Допоможи мені!» Водночас на своєму плечі я відчула чиїсь пальці.

Здригнувшись від страху й несамовито закричавши, я розвернулася.

— Ти чого?! — перед мною стривожене обличчя Сашка наче намагалося зрозуміти, що сталося.

— Ти так більше не лякай! Бо разом з цим… — я кивнула на двері й замовкла — там, де кілька секунд тому була кімната з роялем, зараз зміїлися сходи.

— Ти мені не повіриш! — притиснувшись до чоловіка, я поклала свою голову йому на плече…

***

Чим довше ми блукали лабіринтами готелю, тим підозрілішою ставала поведінка Оленки. Їй за будь-якими дверима ввижалося щось незрозуміле й страшне. На перший погляд, її це лякало, та мені здалося, що вона спеціально шукала таке.

А ще я став підозрювати, що моя дружина вже бувала тут раніше. Бо як інакше можна було пояснити її впевнені дії на рецепції. Мені б нізащо не спало на думку, що ті браслети — ключі від кімнати, а вона напевне знала це. І її бажання сісти за кермо автівки — звідки Оленці було відомо, куди слід їхати? А радість, коли з’явилося сяйво — здавалося, наче вона чекала його появи.

Отакі мої думки потроху завели аж до часу нашого знайомства — чому серед натовпу противників ШІ Оленка вибрала саме мене? Хіба поряд не було кращих кандидатур? І те, як блискавично у нас відбувалися відносини — через п’ять днів після знайомства ми вже офіційно вважалися подружжям, — чи не зашвидко все сталося?..

Ні, досить — те все мені примарилося і кращої дружини годі й шукати!

Я тихцем подивився на Оленку. Вона, схоже, знову розглядала віртуальну мапу готелю, бо очі її були примружені й вуста щось шепотіли невідомо кому.

— То що, знайшла, де тут вихід? — запитав якомога спокійніше. — Може слід було його шукати там, де і вхід?

— Ха! — Оленка іронічно посміхнулася. — Якби все було так просто, то ми б уже ковтали пісок пустелі. Мапа, бачиш, змінюється після проходу кожних дверей.

— А тобі не здається, що готель — жива істота, яка від нас чогось хоче?

— Хм, а мені він нагадує дивний механізм, головоломку, розгадавши яку, ми отримаємо приз. Щоб ти хотів, як винагороду? — Оленка спокійно усміхалася і це лякало мене.

Чому вона так поводиться? Невже я більший боягуз, ніж вона? Звідки у неї оця жага до пригод, до всього екстремального?

А може моя дружина — біот?

Ця думка змусила мою спину вкритися потом.

Я чув, що стрімкий розвиток технологій відкрив можливість створення біотів, дуже схожих на людей. Закон забороняв робити це, але ж у всі часи були ті, кому закони не перепона.

І що мені тепер робити, як перевірити, чи Оленка людина?

Я несподівано навіть для себе сильно ущипнув дружину.

— Ай! Ти що, здурів? — обурення Оленки було щирим, Та й на місці, де я торкався її, почав з`являтися синець.

— Вибач, я помітив комара, хотів його прибити, — кращого виправдання мені тоді на думку не спало.

— Які комарі в пустелі? Агов, прокинься! Скажи краще, куди нам далі йти — ліворуч, чи праворуч?..

***

Коли Сашко скерував праворуч, я подумки усміхнулася, бо також хотіла пройти туди. В моїй голові вже давно намалювалася картинка великих теплиць, схожих на велетенські скляні дерева.

— Чого усміхаєшся? — Сашко, примруживши очі, якось дивно дивився на мене.

— А тут, виявляється, є теплиця з чорними трояндами.

— Звідки ти знаєш? Ти тут уже була, чи що? — мені здалося, що на чолі мого чоловіка виступила краплина поту.

— Я через браслет побачила. Хіба твій такого не показує?

Сашко демонстративно потрусив свій ключ-мапу:

— Вочевидь мій зламався, я нічого такого не бачу, — він іронічно посміхнувся.

— Хм! Або в моєму більше функцій, — відповідаючи, я засумнівалася, чи справді проблема в браслеті?..

***

Ну, ось, майже все й прояснилося. Оленка каже, що бачить в голові мапу готелю. Я вже вертів свого браслета і так, і сяк — анічогісінько.

А ще вона дуже гарно вдає, що її видіння — норма. Інший би повірив цьому, але я…

Я, здається, зрозумів: моя Оленка — біот, здатний імітувати не лише голос, міміку, а й емоції. Тепер головне, щоб вона не здогадалася, що я здогадався про неї. Бо шанси обдурити ШІ у мене майже нульові. Але щоб вижити, мені слід підіграти їй. Бо інакше…

Я намагався не гадати, що станеться потім — жоден варіант не був для мене позитивним…

Але чому я? Це питання давило все більше і більше. Якщо ШІ заволоділо Оленчиною свідомістю і так зненавиділо мене, то навіщо було влаштовувати весь цей цирк з пустелею, з готелем, що мав таку дивну назву? Чи не простіше було б розібратися зі мною деінде?

Стоп! А дійсно, чому готель зветься «Місто»? Якщо це витівки ШІ, то для нього дрібниць не існує і назва також має якесь значення. Але яке?.. Якби я був на місці ШІ, то назвав би цю місцевість «Сяйнисті пальми». Це хоч трохи скидалося б на реальність. Бо на жодне з відомих містечок, міст, чи мегаполісів, готель не був схожий аж ніяк. Якою логікою керувався ШІ, отак називаючи цей комплекс?

За цими думками я помітив, що став менше слідкувати за Оленкою. А вона тим часом відкривала чергові двері, щось комусь казала, усміхалася й вибирала, куди йти далі. Мені ж залишалося мовчки слідувати за нею, очікуючи на якесь диво…

***

Як і шепотіло незриме передчуття, лабіринти готелю вивели нас до величезної кімнати. Сашко припустив, що вона виглядає більшою, ніж сама будівля. Дивак, хіба може частина бути більшою, ніж ціле?

В кімнаті розташувалися скляні теплиці. Принаймні, я через квіти в них вважала ці споруди такими. Своїми вершинами вони, здавалося, торкалися стелі. Троянди всередині величаво тяглися догори й поставали в моїй уяві паростками ночі у полоні скла.

— Яка краса! — мимоволі вирвалося у мене.

— Добре, що не законсервований динозавр, чи дупа чупакабри, — почула уїдливі Сашкові слова.

— Відкриємо? — я удала, що не почула його іронії. — Мені хочеться відчути аромат чорних троянд.

— Але як? Бачиш, двері замкнені.

А в моїй голові вже вимальовувався ряд цифр. Без зайвих слів я попрямувала до кодової панелі:

— Я повинна їх відчинити! — проказала впевнено.

— Оленко, що ти робиш?

Та мої пальці вже натискали клавіші. Почулося шипіння, двері розійшлися і ми побачили сотні троянд, у яких замість пелюсток були… зуби.

Квіти, наче хижі змії, заворушилися, повернулися у наш бік.

— Оленко, не треба! — закричав Сашко, відтягуючи мене з теплиці.

Але найближча чорна троянда-переросток вже схопила мене за ногу.

Я закричала скоріше від страху, ніж від болю. Мій біль десь загубився, я чула якийсь тріск, схожий на той, що буває при короткому замиканні. Сашко тримав мене, та його сили й сили квітки-переростка були нерівні. Тож врешті-решт він відпустив мою руку.

Зубаста троянда негайно ж підняла мене ледь не до самої стелі. Я бачила, як мій чоловік натискав якісь клавіші на стіні, намагаючись, мабуть, знерухомити монстрів, але нічого не допомагало.

Темне провалля по центру гігантської квітки, куди мене потроху просовували її зуби, ставало все ближче. На мить перед очима промайнула вервечка подій з мого життя. Але троянда-переросток несподівано завмерла, а потім відпустила мою ногу.

І я беркицьнулась на підлогу. Інші троянди, що раніше тягнулися до мене, теж відсахнулися й принишкли.

— Здається, вибралася! — піднявшись, промовила я удавано весело й поглянула на свого чоловіка.

А його очі вирячилися, наче блюдця:

— Що ти таке? — Сашко поволі обходив мене, роздивляючись, наче якусь дивину.

І коли я побачила свою ногу — розірвану, на якій крізь рану проглядав метал, — одна з монстрів-троянд несподівано схопила мого чоловіка і потягла догори.

***

Голоси — я десь чув їх, але згадати, кому вони належать, не міг. Намагання розплющити очі, щоб побачити, де знаходжуся, нарешті увінчалися успіхом. Крізь ледь розплющені повіки виднілося щось блакитне, але не небо — його колір в моїй пам’яті був трішки іншим.

Розмита пляма несподівано нахилилася наді мною, защебетала:

— Він отямився! Дивіться, повіки ворушаться! Лікаря, покличте скоріше лікаря! Сашко, якби ж ти знав, як я хвилювалася! Але тепер все позаду, ми знову разом! — і Оленка — а це була вона, я впізнав її голосочок, — вкрила моє обличчя поцілунками.

І відразу згадалося щось металеве замість її ноги.

— Я знаю, хто ти, — прошепотів.

— Звісно знаєш. Я рада, що пам’ять повертається до тебе, — Оленка дивилася мені прямо в очі.

— Ти біот, — продовжував. — Твоя нога — я бачив її.

— А що нога? Яка? — дружина удала, що розглядає свої кінцівки: — Про якого біота ти говориш? — вона нахилилася до мого вуха: — У нас буде дитинка — хіба біоти вагітніють? — й захихотіла.

— Неправда, ми одружені менш як два тижні — яка дитина? — мої повіки розплющилися самі по собі і я тепер здивовано розглядав занадто веселу Оленку.

— Дурнику, — дружина знов притиснулася до моїх грудей, — ти в лікарні вже більше ніж місяць. А у мене затримка, лікар сказав, що я вагітна. Звісно, що ти цього не міг знати. Ти ж упав, ударився головою — не пам’ятаєш?

— Ти про готель, про троянди?

— Так, то було моїм задумом. Я бачила, що ти на відпочинку останнім часом нудився, от і вирішила розворушити. Агенція запропонувала тур в пустелю. І готель, і все інше було віртуальним — невже ти не зрозумів? До речі, я змусила агенцію компенсувати твою травму. Здогадайся, що нас очікує, як ти одужаєш? — усміхнена Оленка дивилась на мене знайомим поглядом, який нічого гарного не обіцяв. — Я домовилася про новий безплатний тур! Але куди — це нехай залишиться сюрпризом!

Дружина заплескала в долоні, застрибала, наче маленька дівчинка. А я, ошелешений новинами, просто заплющив очі.

Напевне, слід було панікувати, щось говорити, або горланити, але нічого цього не хотілося. Мені бажалося просто забутися, відгородитися від реальності, яка лякала. І я знав один метод, котрий спрацював у віртуальному готелі. Головне, зосередитися на питанні, відповіді на яке я не знав, але дуже кортіло її почути. Бо тоді усе інше зникне, стане фоном.

Тож я, не зволікаючи, подумки запитав невідомо кого: «Чому готелю дали таку незвичну назву — «Місто»?..



м. Дніпро - м.Луцьк, 16.06.2024 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!