Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.04.2012 23:55Оповідання
Для дорослих  Для студентів  Про життя і смерть  
00000
© Ницик Андрій

Махове колесо

Ницик Андрій
Опубліковано 07.04.2012 / 10395

Виконавці
 

Якби кімната була чашкою, то можна було б сміливо сказати, що вона по самі вінця наповнена тютюновим димом. Таку концентрацію ядучого курива не те що не кожна людина витримає, ба більше, навіть найстійкіші безславно втікатимуть або безсило втрачатимуть свідомість. Але це не про них. Для них – це стандартна процедура перед виходом. Вони так заспокоюють нерви та налаштовуються на гармонію. 

– Слухайте хлопці, а ви ніколи не думали, чому ми такі успішні? – запитав Вайлд Скрім. 

– Нє. – ліниво відповів Бас-Майстер. 

– А я ось завжди про це думаю і ніяк не можу знайти відповідь. – замріяно промовив Мед Хендс. – Але, здається, чим більше мізкую – тим менше розумію. 

– Отож-бо й воно, ти ще далі так продовжуй і взагалі розучишся думати. – підсумував Бум-Бум. – Наша справа творити, а не мізкувати! 

Мед Хендс ображено відвернувся від гурту. 

– Ну й дурний ти, Бум-Буме. Точнісінько як оті твої барабани! Тільки й вмієш що гепати, а все одно куди: чи по шкірі чи в душу! – вступився за товариша Вайлд Скрім. 

Барабанщик насупився. Перше, що він хотів зробили – нагрубіянити вокалісту у відповідь, але все ж почекав, обдумав свою поведінку і вирішив: отримав по заслузі. Потрібно було вибачитися, поки був час, бо ж вразливий соло-гітарист може так знітиться, що, не дай Боже, ще десь зіб’ється в своїх знаменитих музичних партіях. 

– Ем Ха, пробач мене будь ласка, я не хотів тебе образити. – Бум-Бум по-дружньому поклав свою кремезну руку на плече Мед Хендсу. – Чесно. Ти ж мене знаєш. Я ж просто по натурі своїй такий неотесаний та грубий. 

Уразливий гітарист повернувся до колеги. 

– Пробачаю, друже. 

– От і добре. Така обстановка в колективі мені значно більше подобається. – урочисто мовив Вайлд Скрім. 

Раптом над вхідними дверима кімнати запалав червоний вогник, який сповіщав про необхідність збиратися і рушати до сцени. А у репродукторі, майже одночасно з появою вогника, зазвучав приємний жіночий голос, що учтиво закликав знаменитостей готуватися до виступу. Усі окрім Бас-Майстра одразу ж піднялися. 

– Гей, Бі Ем, ти чому ще не встав? 

– Слухайте, хлопці, а якщо ми з вами лише провідники чиєїсь могутньої волі, а наша творчість – це лише інструмент для творіння? 

– Майстре, чи ти басухою собі по голові вдарив, поки лежав? – як завжди неґречно прокоментував Бум-Бум. 

– Ні, хлопці, а й справді. – бас-гітарист ривком піднявся з дивана. – Ви кажете: творчість, музика. Але звідкіля вона береться? Ми ж то її лише відтворюємо, а вона приходить до нас сама. 

Цього разу барабанщик промовчав, разом з ним мовчав і вразливий соло-гітарист, який дуже часто задавав собі подібні питання. Однак вокаліст мав що сказати. 

– Усе, ледарі! Бігом на сцену! Демагогію будемо розводити після концерту. А зараз вмажемо всім метал!!! 

Коли відчинилися двері роздягальні, то звідтіля спочатку повалив страшенний дим. І ніби з мороку, з кімнати по черзі виходили музиканти. Технічні працівники, які уважно спостерігали за цим видивом, мало не повідкривали роти: високі, широкоплечі, патлаті – справжні зірки-металісти, героїчно з’являлися з туману і сміливо йшли на зустріч кількатисячній аудиторії. Кожен з них ніс із собою свій інструмент – своє знаряддя творення гармонії. 

Розпочався концерт. Першою композицією, яка повинна була запалити серця і душі фанатів, стала «Туманні гори». Мед Хендс на соло-гітарі майстерно заграв чарівне соло, до нього трохи згодом приєдналися переплетені мелодії бас-гітари Бас-Майстра і ритм-гітари Вайлд Скріма: три інструменти разом заспівали дивовижну пісню, яка вимальовувала велетенські гостроверхі гори, холодні хуртовини, сніжні заметілі та лавини, що скочувалися по найпрекраснішим схилам країни льоду та каменю. Потім у цю країну увійшли барабани, вони зобразили її мешканців – кремезних бородатих гномів, майстрів каменю та заліза. І нарешті, захоплюючий голос Вайлд Скріма завів пісню. 

 

Десь далеко в синіх горах,  

Де воюють камінь й лід.  

У вузьких тьмяних проходах,  

Сонця де пропав і слід.  

 

В темряві нутра земного,  

Що ховає від очей  

Розкіш роду чарівного:  

Світ небачених речей. 

 

Мешкає відважне плем’я  

Майже від початку літ.  

В ремесло вкладає зерня,  

Що з душі бере свій слід.  

 

Приспів:  

Тут кують метал.  

Стоїть вогняний вал. 

Куй залізо, куй, 

Жагу свою втамуй.

 

 

Інструменти
 

– А-а-а-а-а! А-а-а! А-а-а! 

– Бум-бурум-бум-бах! 

– А-а-а-а-а! А-а-а! А-а-а! 

– Бум-бурум-бум-бах! 

– Дрин-дрин-дрин-дрин-дрин! 

– Бум-бурум-бум-бах-бабах! 

– Трям-м-м-м-м-м! 

– Як на мене ти сьогодні трохи фальшивиш. – зі знанням справи звернулися барабани до соло-гітари. 

– Та нічого я не фальшивлю. То у тебе зі слухом проблеми. – нервово відказала та. 

– Ні, зі слухом у мене якраз усе гаразд, а ось ти фальшивиш! 

Соло гітара почала нервувати ще більше. Від самого початку концерту вона відчувала, що з нею щось не так, але боялася собі у цьому зізнатися. Бо ж вона перша скрипка. А якщо першу скрипку хитає з боку в бік, то вона вже не перша скрипка, а якась там друга чи третя. А це вже таке приниження! 

– Я знаю чому ти так кажеш. – хитро просичала вона. 

– І чому? – з підозрою запитали барабани, оскільки гарно знали про надмірне самолюбство колеги. 

– Бо ти мені заздриш! Ти прекрасно знаєш, що ніколи не зможеш посісти моє місце, і це тебе доводить до сказу, а тому ти всіляко намагаєшся спаплюжити моє ім’я! Ось так! 

– Дурна залізяка. – самі до себе промовили барабани. – Я тобі допомогти хочу, підказати, а ти мене за це ще й ображаєш? 

– Всі замовкли! – командирським акордом зазвучала ритм-гітара. – Ніяких теревенів під час концерту! А тим більше гризні! Іще раз почую – буде погано обом! 

– Але ж ці заздрісні стуки-грюки мене ображають! Я що, повинна це терпіти? 

– От дурна залізяка… 

– Мені усе одно, що між вами сталося. – спокійно, але одночасно з цим грізно провадила далі ритм-гітара. – Та якщо ви мені завалите концерт: начувайтеся! 

– Але… 

– Ніяких але! – гримнула та. 

– Тримайте себе в руках. Усі. – розмірено увійшла в розмову бас-гітара. – Не потрібно нервів. Все добре. 

– О, прийшла радість, як невдалість. – прокоментувала соло-гітара. З усіх колег найменше їй подобалась саме бас-гітара. Ця неприязнь мала кілька причин. По-перше – чотири струни. По-друге – надмірна ласкавість та доброзичливість. Якщо меншу кількість струн, а відповідно значно меншу віртуозність і майстерність, іще можна було якось витримати, то поведінка «всезнаючого добродія» просто зводила з розуму. А найгірше те, що бас-гітара ніяк не реагувала на всі її випади і підколи. 

– Колеги, не потрібно чубитись. Ми ж тут не для цього зібралися. 

– Згодні. – підхопили барабани. 

– Давайте просто будемо робити те, що ми краще за все вміємо і те, для чого ми тут. 

– Так! – удруге підхопили барабани. 

– Правильно. – погодилась ритм-гітара. – Ми повинні гарно закінчити концерт. Так що замовкли і працюємо. 

– Ні, я не буду працювати, поки барабани переді мною не вибачаться! – зухвало проверещала соло-гітара. 

Ритм-гітара вже збиралася гримнути. Та так, щоб усю електроніку повибивало з недолугих мізків металевого бевзя, але бас-гітара встигла швидше. 

– Товариші, ми ж тут для того, аби створювати найпрекраснішу в світі річ – музику. І не важливо, як закінчиться концерт. Важливо лише те, чи зможемо ми зіграти так, щоб усі слухачі були настільки зачудовані, що не змогли б від цього зачудування і слова мовити! Соло-гітаро, ти ж в нас перша скрипка, ану дай нам такого жару, щоб метал почав плавитися! Барабани, ви ж можете так зіграти, що й дах знесе! 

– Так! – утретє підхопили барабани. 

– Гаразд. – погодилась соло-гітара, уважно прислухаючись до власних почуттів. На диво, від слів чотирьохструнної колеги у неї не з’явилося огиди, а навпаки: її почало переповнювати приємне відчуття готовності та наснаги, того вогняного запалу, який допомагає перевертати гори. І завдяки цим внутрішнім переживанням соло-гітара вже знала, що зараз вріже таку партію, що фанати ошаленіють від дивовижі. 

Ритм-гітара спочатку нічого не відповіла, оскільки була просто задоволена. Все відбувалося так, як вона хотіла: конфлікт зам’явся, ніхто, здається, не зостався ображеним, і кожен був готовий продовжити грати музику. Тобто концерт мав завершитися на найвищому рівні. Ритм-гітара мала свої погляди на те, чим вони тут насправді займаються, але оскільки переконання бас-гітари не заважали виконанню головної мети, то ці переконання мали право на життя. 

Одначе лишалося іще одне: 

– А зараз вмажемо всім метал!!! 

 

Кожен з них – митець ковальства,  

Майстер зброї і прикрас.  

І у пошуках багатства,  

Пропадає повсякчас.  

 

Та жага ця ненаситна  

Палить душі ковалям.  

І прийшла біда невсипна  

В дім зажерливим синам.  

 

Їх батьки ж попереджали,  

Щоб тримали власну хіть.  

Там бо ж демони снували,  

Готували міцну сіть.  

 

Приспів:  

Тут кують метал.  

Стоїть вогняний вал. 

Куй залізо, куй,  

Жагу свою втамуй.

 

 

Гармонія
 

Коли вона прокинулася, то відчула, що трохи нездужає: неначе боліла голова, і крутило тіло. Подібні відчуття були для неї доволі дивними, адже вона ніколи не мала ні того, ні іншого. 

Гармонія спросоння витала над вируючим світом, частину якого їй іще необхідно було створити. І хоча її сестри уже щосили працювали, вона вирішила ще трохи політати, щоб не братися до праці в такому не зовсім здоровому стані. Звичайно, сестри сердитимуться, бачачи її у небі, а не в роботі, проте вона воліла краще викликати на себе чужий гнів, аніж створити щось таке, про що потім доведеться жалкувати. 

Внизу пропливали ліси і луки, моря і ріки. Багато вже було зроблено. Куля, що пересувалася у просторі з величезною швидкістю, вже не була червоною і розпеченою жариною. Вона остигла, а безкінечні лавові ріки, які нестримно текли зсередини планети, зупинили свій хід. Тепер їх замінила вода. Саме ця цілюща рідина дала змогу створити на планеті життя: спочатку ледь помітне та непевне, а потім все сильніше та величніше. Але це ще чекає попереду. Зараз же – потрібно довести справу з горами. 

Гармонія завжди дивувалася двом речам: чому матерія така слухняна духові, і чому вона та її сестри працюють так злагоджено. Не маючи тілесної форми, гармонія, тим не менше, з легкістю справлялася з міцними кам’яними брилами і з могутніми водяними потоками. Вистачало тільки побажати, як, ніби за велінням чарівної палички, земля змінювала форму, перетворюючись на глину з якої ліпи що хочеш. І дійсно, гармонія ліпила що хотіла, так само робила і кожна з її сестер. Тим не менше світ, який вони створювали разом, залишався гармонійним. Як таке взагалі можливо? Кожна з них особлива, самобутня. Немає ж, не було і не буде двох однакових гармоній, але чому всі вони так гарно підходять одна до одної. І чому світ, створюваний ними по шматочках, насправді не складався з цих шматочків, а був єдиним цілим, немовби просто взяв і з’явився нізвідки – сам собою, і ніхто його не будував. Дивно. 

Хоча, будувати – це не зовсім правильне слово. Гармонії скоріше програмують матерію, задають їй якийсь початковий стан і можливі варіанти розвитку, в які пізніше ця матерія переходить, щоб потім перейти далі, а потім іще далі. Ось, скажімо, гори. Вони великі та величні, однак з часом можуть зменшитися через дію води, вітру та льодовиків, що покривають їхні вершини. А можуть, навпаки, збільшитися, якщо по ним пройде межа воюючих тектонічних плит. А може… А взагалі, багато чого може. 

Але все-таки найцікавіше – це життя. Воно має стільки варіантів переходу, аж дух захоплює. Наприклад, народ, що житиме у тих горах, які ще потрібно буде створити. Початковий його стан передбачає велику майстерність та вмілість. Йому позаздрять усі інші народи, але разом с тим він отримає і жадобу, як рівноцінну плату за коштовний подарунок. І невідомо, що з ним трапиться далі: чи знайде він вихід, чи переможе власні пороки, чи знищить сам себе. Все його життя знаходитиметься в його руках, от лише вибрати він не зможе як життя починати. Цікава вийде історія не залежно від того, як вона розіграється, але дуже шкода, якщо ця історія все ж стане трагедією. 

Пролітаючи вже друге коло над планетою, гармонія зрозуміла, що знову настільки замислилася – аж втратила лік часу. Подібне траплялося з нею не вперше. Можна було, навіть, сказати: такою була одна з рис її характеру. Вона рідко над чимось задумувалась, але якщо задумувалась – то надовго. 

«Гаразд. – сказала сама до себе гармонія, стаючи до роботи. – Нехай настануть гори!» 

 

Ворог древній, лютий, сильний  

Довго дожидав гостей.  

І зустрів народ чарівний  

Згубою лихих очей.  

 

Канчуком вогняним вправно  

Нищив розкіш їх житла.  

Не щадив нікого й спрагло  

Забирав чужі життя.  

 

Почалась війна кривава 

В місті золота й митців. 

Жевріла вогнем держава, 

Навіть камінь пломенів. 

 

Приспів:  

Тут кують метал. 

Стоїть кривавий вал. 

Куй залізо, куй, 

Життя своє рятуй.

 

 

Виконавці
 

Якби їдальня була чашкою, то можна було б сміливо сказати, що вона по самі вінця наповнена гномами. Знайти там вільне місце означало майже те ж саме, що знайти вільне місце в скарбниці гномського короля, хоча при великому бажанні і туди влізла б монетка-друга. Зморені трударі, закінчивши свою зміну в копальні, збиралися гуртом аби гарненько попоїсти, відновити власні сили та потеревенити. І дарма кажуть, гноми по суті своїй неговіркі істоти: після важкої праці вони краще воліли залишатися вкупі, аніж поодинці тинятися заплутаними коридорами підземного міста. 

Вже кілька місяців у неприступній фортеці міцнотілого племені тривала масштабна кампанія з пошуку нових родовищ одного дорогоцінного металу, всі розроблені поклади якого вичерпалися. Саме з цього металу гноми кували вироби міцніші за загартовану сталь, але разом з тим значно легші за будь-які аналоги з інших матеріалів. Найчудовішою його властивістю, що змушувала кого завгодно заворожено дивитися чи то на меч, чи то на намисто, зроблене з нього, була його краса. Він виглядав настільки ж прекрасно, як і звичайне срібло, але краса його ніколи не тьмяніла. Звичайно, далеко не всі гноми так вважали, вказуючи на іншу надзвичайно корисну властивість чудового металу, а точніше на його характерну рису швидко перетворюватися на велику купу золота. А ім’я йому – мітрил або істинне срібло. 

Їдальня виглядала просто, і не була оздоблена ані погожими декораціями, ані коштовними тканинами. Більшу частину її площі займали довжелезні столи та лави, на яких сиділи гноми, пожадливо поїдаючи смачну вечерю. Позаяк бородані не трималися ніяких правил етикету, в приміщенні стояв страшенний гамір, а нещасні прибиральниці те й робили, що бігали по всій залі, мили підлогу та піднімали зронені кухлі і тарілки. 

В дальньому куті їдальні, подалі від усього гармидеру, сиділо троє вже немолодих трударів. Вони неквапливо допивали узвар і так само неквапливо вели бесіду. 

– А я їй: «Мовчи, жінко! Хто в домі хазяїн?». 

– А вона тобі? 

– Ну, сказала – я, але кирку все ж довилося прибрати… 

Усі троє товаришів посміялися, навіть той, який розказував повчальну історію з власного життя. 

– Ти молодець, Бофуре. І дружина твоя молодець. 

– Так, особливо дружина. Їй потрібно не за дітьми наглядати, а на шахту бригадиром іти. З її вдачею наша зміна вдвічі швидше копатиме. – пожартував брат Бофура Біфур. 

– От, гострий на язик чортяка. Ти б краще сам одружився, ніж мені тут поради давав. 

– А я згодний з вами обома. – розсудив братів Наїн. – Було б добре, якби ви ще й один одного слухали. 

– Ні, ще чого не вистачало! Щоб я колись слухав Бофура? Швидше люди про гномів пісні співатимуть, ніж таке станеться. 

– От ти зараз смієшся, а знаєш, що мені учора приснилося? 

– Що люди про нас пісні співають? – спробував вгадати Бофур. 

– А ти звідкіля дізнався? – зі здивованим виразом обличчя запитав Наїн. 

– Та у тебе це на лобі написано! – насилу стримуючи сміх пробелькотів Біфур. 

Час ішов: одні шахтарі полишали їдальню, інші приходили, а от кухарі та прибиральниці лишалися ті ж самі. Не зменшуючи темпу роботи протягом багатьох годин, вони продовжували годувати виснажених робітників, котрі працювали на благо підземного міста. 

– Я от не розумію, навіщо нам здався мітрил, якщо в королівській скарбниці золота, хоч греблю гати? – після короткої паузи запитав Наїн. 

– Як чому? Тому що золота ніколи не буває замало. – зразу ж відповів Біфур. 

– І ти серйозно? 

– Ні, звичайно. Але в будь-якому разі не наша справа це вирішувати. Король каже – піддані роблять. Такі правила – такий світ. 

– В тому то й справа, що піддані роблять. – вступив в розмову Бофур. – Якби король хоч день кайлом попрацював на тій глибині, де ми риємо, то відразу ж передумав би. 

– Та ні. – заперечив Біфур. – Якщо державі потрібно, то гном працює стільки, скільки державі потрібно. Особисті інтереси проти інтересу держави – ніщо. Ну, а король – провідник. Він знає як краще. 

– Щось я сумніваюсь. – стишено промовив Наїн. – Він то може й провідник, але питання в тому чийого голосу: власної совісті, власної жадібності, чи чийогось іще. 

– А я боюсь туди спускатися. – мов грім серед ясного неба впав, тремтячи зізнався Бофур. 

– А до чого тут це? – стривожено запитав брат бороданя. 

– Ні до чого, але я мусив сказати, бо вже не сила мовчати. Кожного разу, як спускаюсь в копальню, відчуваю, ніби провалююсь в безодню, з якої колись не знайду виходу. 

– Ти про що, Бофуре? – вкрай збентежився Біфур. 

– Все про те. Для гнома – це ж неможливо. Щоб гном боявся підземель? Ось я і мовчав увесь час. – Бофур перевів погляд з братових очей на глибоке дно пустої чашки з-під узвару. – Не знав, розповідати комусь про це чи ні… Та найгірше тут інше. Не за себе я боюсь, а за дітей та дружину: що з ними станеться, якщо одного дня не повернусь додому… 

– Аби я від тебе такого більше ніколи не чув! Ось дориємо до родовища мітрилу, отримаєш свою частку і заживеш красиво та багато! Ти мене зрозумів? 

– Так… 

– Наїне, а ти чого мовчиш? – нахмуривши брови, виказав своє невдоволення Біфур. – Що, оглух зовсім? 

– Ні, я все чув. І це найбільша дурниця з тих, які потрапляли мені коли-небудь у вуха! Копати лишилося ще зовсім трохи, а потім медові ріки і масляні береги нам забезпечені. 

Відповідь Наїна заспокоїла обох братів: Бофура, тому що ніхто не підтримав його побоювань, а навпаки, всі були впевнені в найближчому щасливому майбутньому; Біфура, тому що він побачив, як брат поволі приходить до норми. І лише самого Наїна його ж відповідь занепокоїла, адже він кривить душею. Кожного разу, коли спускався на самісіньке дно шахти, відчував не просто безодню, а пекло, яке може відкритися будь-якої миті. Але Наїн себе потішав тим, що це були тільки безпідставні, безглузді страхи. Одначе, звідкіля у гномів можуть взятися страхи у підземеллях? 

– Слухайте, друзі, а куди ви витратите ваші майбутні статки? – почав Біфур. 

– Я піду подорожувати. – трохи замріяно відповів Наїн. – В мене предки мандрівники: ніколи не залишалися в одному місці надовго. Лише я оце сиджу каменем отут і не рипаюсь. Як буде в мене золото – зразу ж все продам і рушу в далеку путь. 

– І куди ж ти зібрався? 

– Ще не знаю. Дорога сама покаже. Головне – кров кличе. 

– Молодець. Ну, Бофура питати марно. І так знаємо, що на дітей витратить, а як ні, то дружина забере і витратить. 

– Е! Що ти тут з мене розмазню робиш? – розсердився бородань. – Я сам вирішу куди дівати моє золото: гном я чи хто? Ти, розумнику, краще розкажи куди свою частку дінеш? 

– Ну, – Біфур задоволено посміхнувся, – я вже давно хотів… 

Раптом в їдальні затремтіла підлога. Гамір вмить щез. Одна з прибиральниць від несподіванки впустила щойно піднятий з підлоги посуд. Якби не шум вібруючої гірської породи та дзенькіт металевого кухля, який чомусь котився в напрямку виходу, то в залі стояла б мертва тиша. 

Тремтіння припинилося, але ніхто не спішив щось робити. Всі мовчали. 

– Мабуть обвал в шахті. На жаль, таке трапляється. – першим зі ступору вийшов Біфур. – Так на чому я тоді зупинився? 

 

Хоча й билися відважно 

Відчайдухи ковалі, 

Все на світі було марно 

Бо ж було то зло в плоті. 

 

Впало так князівство грізне: 

Відлетіло в небуття. 

Залишивши горе слізне, 

Без надії в майбуття. 

 

Приспів: 

Тут кують метал 

Стоїть кривавий вал 

Куй залізо, куй 

Життя своє рятуй.

 
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.02.2012 Проза / Оповідання
Наука зла – дістанеш і козла
27.04.2012 Проза / Оповідання
Картоплина
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання Про життя і смерть
13.04.2012 © Каранда Галина
П`ятниця, 13-те (фантастика)
07.04.2012
Махове колесо
19.03.2012 © Тэм
Кэт
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 131  Коментарів: 17
Тематика: Оповідання, про життя та смерть, махове колесо
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.04.2012 00:23  © ... для Каранда Галина 

Ну, туди, де буде мене чекати відповідь на Вашу П`ятницю 13-е. :) 

 23.04.2012 23:54  Каранда Галина для © ... 

??? а куди конкретно? 

 23.04.2012 23:53  © ... для Каранда Галина 

Зате я в`їду туди на білому коні з фанфарами. :) 

 23.04.2012 23:41  Каранда Галина для © ... 

та Ви поки запряжете, то можна й пішки дійти! ( знов нариваюся!:))

 23.04.2012 23:40  © ... для Каранда Галина 

Я просто довго запрягаю. :) 

 23.04.2012 23:39  Каранда Галина для © ... 

:) слава богу, озвався!)бо вже злякалася, думала: догавкалася і образила людину!:) 

 23.04.2012 23:38  © ... для Каранда Галина 

Та ні, не зістаритеся! То довгий процес.
А про програмістів як кажуть: якщо ви його застали на робочому місці, коли він дивиться у стелю, заклавши руки за голову, - він працює. А якщо він щось там друкує на клавіатурі та нервово рухає мишку - ледарює і шариться в і-неті. :) 

 23.04.2012 23:28  Каранда Галина для © ... 

:) блін, навіть відкрита провокація не допомагає... міцний горішок!:) 

 23.04.2012 23:21  Каранда Галина для © ... 

як для програміста у Вас надто уповільнена реакція!) 

 23.04.2012 23:21  Каранда Галина для © ... 

))) точно зістарюся........ 

 23.04.2012 23:16  © ... для Каранда Галина 

Ееееее...
Я все гарно пам`ятаю, чесно. :) Але якось ідея не приходить. Хоча форму вже обрав. :) 

 22.04.2012 12:39  Каранда Галина для © ... 

ну і довго я ще я чекатиму?:) 

 08.04.2012 17:19  © ... для Каранда Галина 

Дуже дякую. :) Подивимось що в мене далі вийде. :) 

 08.04.2012 15:09  Каранда Галина для © ... 

значить, я все правильно зрозуміла, що таке момент інерції - знаю добре!:)
а пісня Вам вдалася добре, так що не соромтеся і скидайте свої вірші.
) а про пестицид - те ж, що й золото - шкоди більше з нього, ніж користі, а не вімовиться ніхто...) ну, він сюди випадково вплівся, я теж не знала, знайшла в гуглі разом з тим значенням, яке ви й вкладали.
подобається мені Ваш стиль! чекатиму ще!:) 

 08.04.2012 15:01  © ... для Каранда Галина 

Ага, текст пісні мій. Це був найскладніший момент. Віршована форма мені важкувато дається. :)

Ні, що-до мітрилу - не знав. Цікаво вийшло. Гноми в копальнях добувають пестицид. Хм... В принципі, це б не дуже й змінило суть оповідання. :) Пестицид же завжди можна обміняти на гроші.

Тут ви якраз вірно сказали, що лише ввело в дію. Я чому обрав саме таку назву: фактично, "колесо" - об`єднує всі 4-ри частини (виконавці-інструменти-гармонія-виконавці) в єдиний механізм кругообігу творення нових світів, а кожен із персонажів - учасник цього дійства зі своєю роллю. А ось "махове" - тут хитро. :) Маховик - це колесо з великим моментом інерції, тобто його один раз штовхнули, і воно може довго-довго котитися. В оповіданні я цим спробував показати те, що увесь механізм не був створений сам по собі, і він не запустився сам собою, тобто знову повертаємось до Бога. :) 

 08.04.2012 08:19  Каранда Галина для © ... 

а, ще питання... текст пісні - Ваш?

 08.04.2012 08:17  Каранда Галина для © ... 

цікаво. і, що сподобалося, без зайвої води. оскільки фентезі не читаю і в ігри не граю, то по мітрил довелося в гугл лізти:) зате тепер знаю, що воно таке!)) (до речі, а Ви знали, що ще й пестицид є з такою назвою? теж символічно))
сплетіння фантастики з проблемами соціальними і міжособистісними теж дуже люблю.  Ви колективні відносини гарно показали.
а щодо об"єднучої назви... це ж воно все закрутило, ввело в дію всі описані частинки (включаючи гармонію), чи гармонія крутить маховик? обгрунтуйте, будь-ласка, з своєї позиції.
загальне враження просто чудове.

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2014 © СвітЛана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2016 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди