Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
14.01.2010 22:29Повість
Для дорослих  Для студентів  Для коханої [для коханого]  Про життя  Про любов  Про красу  Про щастя  Про кохання  Про час  Про життя і смерть  Про минуле  
30000
© Ліліана Філіпчук

Вона хотіла побачити диво

1. про каву 

 

«Як часто ви п’єте каву зі смаком суму? 

Я пила кожний день.  

Кава, кава і тільки кава.  

Без цукру. І трохи суму.  

Найчастіше сум був у вигляді моєї гіркої сльози,  

втопленої у не менш гіркому напої…» 

 

Із щоденника Надії 

 

 

Ніколи б не подумав, що зустріну своє кохання в бібліотеці – у цьому запилюженому і відірваному від світу місці. Признаюся чесно, я дуже рідко заходив у бібліотеку. Лише тоді, коли настане крайня потреба. Того дня вона якраз з’явилася – мені терміново треба було підготуватися до іспиту.  

Пам’ятаю, я попросив у бібліотекаря будь-яку книжку про Трипільську культуру і щось про кераміку давніх племен. 

Бібліотекар кинула на мене чомусь неприязний погляд і сховалася за полицями. 

Через хвилинку вона повідомила: 

- Нічого немає. Треба було раніше готуватися, юначе. 

«Юначе»… Пхе.  

- Що ж мені робити? – я вдав розгубленість. 

- Ну, певно, шукати потрібну літературу в інших бібліотеках, - єхидно порадила вона. 

От стара карга! 

- Ох, та я вже був у інших. Ніде нема потрібного! – розігрував я перед нею спектакль. – Порадьте що-небудь. Ви – моя остання надія! 

Здається, трохи переграв. Надто пафосно. 

- Ні, – всміхнулася бібліотекар, – ось ваша Надія! 

- Вона показала мені на дівчину, яка сиділа на іншому кінці залу.  

- Здається, кілька хвилин тому я дала їй саме ту книгу, що вам потрібна. 

 

* * * 

 

Я підійшов до столу, за яким сиділа білява дівчина. Весь її стіл був завалений книгами. 

- Привіт. Це в тебе є книжка про кераміку давніх племен? 

- Так. Я саме зараз її читаю, – дівчина, не приховуючи свого зацікавлення, відверто мене роздивлялася. 

- То можна тут сісти? – нетерпляче запитав я. 

- Так, сідайте, юначе, – промовила дівчина зі смішинкою в голосі. Звичайно, вона чула мою розмову з бібліотекарем. Я хотів їй сказати щось дошкульне, та вона знову вткнулася в книжку. Я теж сів і почав читати. 

«.. З культом родючості пов’язано багато жіночих статуеток…» 

…А ця дівчина й сама, мов статуетка. Наче фарфорова лялька, що колись стояла в нашому домі на полиці…  

«… пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат з плавними лініями тілі…» 

… які ж в неї плавні лінії тіла… 

«Такі статуетки передають образ жіночого божества...» 

Вона – божество… 

«Але у всякої культури є свій початок і кінець. З приводу зникнення трипільської культури є кілька гіпотез…» 

Вона теж зикне. І мені доведеться тільки висувати гіпотези, чому я такий дурний і не наважився привернути її увагу. Треба щось терміново робити! 

Коли ми дочитали розділ, в мене був готовий план – простий, а тому геніальний. 

- Ти зголодніла? – спитав я дівчину. 

- Та ні, – скромно відповіла вона. 

- А я голодний. Від самого ранку нічого не їв, – пожалівся я, потираючи живіт. А тоді зненацька: – Сходиш зі мною в кафешку? За компанію? 

- То ти незнайому дівчину запрошуєш на побачення?  

- Так! Тобто ні. Це буде не побачення, а радше вечір знайомств. 

- А як же твій іспит? 

- Все одно за день нічого не вивчу. Провалю, ну і що? 

- Гаразд, – вона кивнула головою, і її кучерики розсипалися по плечах. – До речі, мене звати Надія.  

 

* * * 

 

Ми сиділи в кафе вже три години. Я надзвичайно розвеселив Надію тим, що запропонував пограти в таку гру: годину я задаю їй питання, вона відповідає, а годину – навпаки. Зараз була моя черга. Та чим більше я дізнавався про мою нову знайому, тим більше хотів дізнатися ще. 

- Яка твоя найбільша мрія? 

- Побачити диво. 

- Яке? 

- Звичайне диво. 

- Наприклад? – допитувався я. 

- Не знаю. Коли побачу – обов’язково тобі розповім.  

- Що найбільше тебе дратує? 

- Та, найчастіше, різні дрібнички. Загнута сторінка в книжці, калабані на вулицях, психи в тролейбусах… Ще – коли моїх плани не виконуються і оточуючі не розуміють, чому це було так важливо. 

- Є погані звички? 

- Так, – вона з викликом глянула на мене. – Я люблю робити кілька справ однозначно, і в результаті ніц не зробити. Часто обіцяю собі, що тістечко, яке я проковтнула – останнє, але не можу себе стримати від наступного. Я ще я зловживаю кавою… 

- Еее, та які ще погані звички, – морщуся я. – Я мав на увазі, чи куриш ти абощо… 

- Ні, не курю. 

- Напевно, в школі ти була хорошою дівчинкою і відмінницею? 

- А я й зараз непогано вчуся, – ображено зиркнула на мене Надія. Я засміявся. 

- Ніхто в цьому й не сумнівається! До речі, твої батьки… 

Надія перебила мене, показуючи на годинник: 

- Все, твій час сплив. Тепер питаю я. 

 

* * * 

 

(З часу нашого знайомства пройшло рівно п’ять днів) 

 

- Ол, ти що, жартуєш? Морозиво пізньої осені! – Надійчин голос докірливо бринів на холодному повітрі. 

- Але ж ти сказала: краще їсти перед теликом морозиво, ніж чіпси. 

Я усміхався від вуха до вуха. Хвилину тому я зайшов у магазин і попросив у вкрай здивованої продавщиці дві порції шоколадного морозива. Зараз одну я дав Надії. 

- Це, звичайно, смішно, але зовсім не розумно, – стримано зазначила Надія, роздивляючись обгортку. 

- А ми підемо до мене додому, сядемо біля батареї. Нам буде тепло-тепло… і ми будемо їсти морозиво. А якщо тобі стане холодно, я тебе зігрію, – я обережно обняв її за талію. 

- Невже ти відмовишся від свого улюбленого футболу заради мене? 

Вона ще питає! 

- Ну, – я вдав, що задумався, – в крайньому випадку можна подивитися футбол разом. 

І я став розповідати про різні футбольні матчі. Надія вдивлялася мені в обличчя, але було видно, що вона мене не слухає. Я увірвав сам себе і сказав тихо: 

- Правда ж, я тобі подобаюся? 

Надія усміхнулася: 

- Ти як маленький хлопчик, що каже: «Правда ж, тьотю, я дорослий?» 

Та це мене не зачепило. Я вивчив характер Надії достатньо, щоб не зважати на її кпини. 

- Гаразд. Я поставлю питання по-іншому. Мені здається, що ти щось до мене відчуваєш. Це так чи ні? – В мене в горлі пересохло, а слова губилися у темряві. 

- Може, тобі здалося? 

- Може, – я терпляче чекав відповіді. 

- Ну добре, Оллі, тобі не здалося, – ледь чутно промовила Надія. Мені захотілося схопити її на руки, міцно обійняти, розцілувати, але я просто легко стиснув маленьку долоньку в своїй руці. Вона подивилася мені в очі. В ту ж мить темрява розсіялася, і яскраво запалали ліхтарі.  

 

* * * 

 

Може, я зараз напишу жахливу річ. Але, ви ж знаєте, я не люблю своїх батьків. Якби я дізнався про їхню смерть, знизав би плечима – колись це ж повинно було статися? Звичайно, трохи б посумував, зронив би скупу чоловічу сльозу – все ж таки батьки. Це можна порівняти з переглядом кінофільму. Герой помирає, тобі прикро, ти щиро сумуєш. Та ось сльозлива мелодрама закінчується, ти і вимикаєш телик. Трохи роздумаєш над побаченим, а тоді відволікаєшся на інше і вже через тиждень не можеш згадати, який фільм ти бачив… 

Але я вирішив познайомити своїх батьків зі своєю коханою. Після так званої сімейної вечері, моя мама з Надією сиділи за столом і ділилися рецептами своїх фірмових страв, батько сказав: 

- Надія – єдина твоя знайома, для якої мистецтво – це не тільки візаж і носіння одягу (чи його скидання), а й література, музика, скульптура… Вона відрізняє Гоголя від Гегеля, а Моне від Мане. На диво розумна дівчина. 

Чи не вперше в житті я був повністю згідний зі своїм батьком.  

 

 

 

2. про кукусю 

 

«Я сиділа в темній обмеженій кімнаті й  

рахувала хвилини свого життя:  

сто сорок вісім, сто сорок сім, сто сорок шість… 

Вони йшли назад. 

Та крізь жалюзі, якими я закрила єдине віконце, проникав малесенький промінець світла. Він вперто проштовхувався, протискався, пролізав, протікав, пролітав… Аж поки не освітив моє серце.  

Цей промінець – це ти, Ол. 

З того часу хвилини мого життя пішли вперед, але я перестала їх рахувати…»

 

 

Із щоденника Надії
 

 

 

Інколи вона сумно посміхалася. Іноді я це помічав. Та вона ніколи не пояснювала, чому. Я й не наполягав, не випитував її. В ті дні я був на диво егоїстичним. Не хотів чути стукіт – біда не раз стукала в наші картонні двері – закривав вуха, очі й притискав до себе Надію. 

 

* * * 

 

Того вечора я лежав на дивані перед телевізором з пакетиком чіпсів. Дивився футбол. Наші ганебно програвали. До кінця матчу залишалося шість хвилин. Все. Нам кінець. Нема надії. 

- Надь, ти де? 

- Я йду, – почулося з коридору. 

Надія зайшла в кімнату з тарілкою бутербродів. 

- Будеш? – простягнула мені найбільший. 

- Дякую. Падай біля мене. 

Вона не ворухнулася. 

- Вимкни, будь ласка, – попросила. 

- Ти щось хотіла сказати? – запитав я, напихаючись бутербродом. Глянув на неї і враз зрозумів, що найменше хочу знати, що вона хоче сказати. 

- Так, – вона поставила тарілку на стіл. Я помітив, що її руки тремтять. – Я повинна була сказати раніше…– Надія закусила губу. – Це просто якийсь голлівудський сценарій! – промовила вона дивну фразу, дивлячись кудись вбік. Нарешті набралася сміливості й глянула мені в очі: 

- Ол, я хвора. 

- Як? На що?! – я відклав не дожований бутерброд. 

- На рак. 

Ці страшні слова обпекли мене морозом. В мене відняло мову. Єдине, що я тоді міг сказати, це: «Боже, Боже, Боже!»  

Надія сіла біля мене. Скільки ми так сиділи і мовчали – не знаю. 

- Чому не сказала мені раніше? 

- Боялась, – тонкими пальчиками Надія стала перебирати мені волосся. – І зараз боюся. 

- І я боюся, – вирвалося у мене. Знову замовчали. Надію, це. Здається, не турбувало. А мене – дуже турбувало. 

- І це… невиліковно? – запитав я, хоч прекрасно знав відповідь. 

- Невиліковно. 

- І вже… все? 

- Все. 

- Скільки тобі залишилося? – це питання повинно було прозвучати. Мені не хотілося дурити себе. 

- Надія помирає останньою, – несподівано вона всміхнулася. 

- Надь… – я похитав головою. Поки ми просто говорили, я ще тримався. Але від цієї усмішки, від цієї хороброї спроби пожартувати над смертю мені захотілося плакати.  

Вона притислася до мене. 

- Усміхнися, Ол! 

- Хіба це смішно?! 

- Не плач. Я не хочу бачити, що ти плачеш.  

Я мовчав. 

- Не хочу, чуєш, не хочу, щоб ти плакав, – в її голосі прозвучали командирські нотки. Це нагадало мені про наше щасливе, майже сімейне минуле. Мимоволі я всміхнувся. 

Надія збадьорилася цим. Вона продовжувала гладити мене, мов малу дитину. 

- Не плач, бо ти крадеш сльози в мене, – прошепотіла вона.  

 

* * * 

 

Я б хотів розбити всі годинники, щоб вони перестали так жорстоко і незворушно відлічувати час, що в нас залишився. Але не став цього робити, бо сам перетворився б на ходячу «кукусю». Я не міг не рахувати час. 

Ми намагалися жити, як раніше. Надія так само готувала смачнючі страви, і ми вечеряли під веселу рок-н-рольну музику. Я так само читав газети за сніданком. По суботам, як і раніше, я вмикав «Мегаспорт» і дивився футбол. Надія так само, як і раніше, підкрадалася ззаду, кричала» «Шайбу, шайбу!», обнімала мене за шию і сміялася на вухо. 

Але тепер навіть її сміх звучав по-іншому. Тепер не приносив задоволення колись улюблений рок-н-рол. Тепер мені хотілося шпурнути ту газету подалі й відфутболити телевізор. Тепер наші жарти не здавалися смішними, але ми все одно сміялися. 

Та все змінила Надія. Зранку, коли я збирався на роботу, вона вилізла з ліжка в коротенькій сорочечці. Я хотів нагримати, щоб вона залізала назад. Та Надія поглянула на мене, як котик зі «Шрека» і прошепотіла: 

- Оллі, ти ж мене любиш, правда?  

Дурнішого питання я ще не чув! 

- Звичайно, – я чмокнув її в ніс. 

- І я тебе люблю, Ол. 

Я зашнуровував черевики і не дивився на неї; мені вже треба було бігти. Надія нахилилася і зав’язала акуратний бант на черевику. Коли вона підійнялася, то я побачив, що її очі вологі. 

- Я з тобою щаслива. І я не хочу, щоб наше щастя закінчувалося, – Надія взяла щітку, знову нахилилася і почала чистити мого черевика. Я стояв, як дурень, і не знав, що робити. – Ти знаєш, що таке щастя? – зненацька спитала вона. Я заперечуючи похитав головою, бо не спромігся видати якийсь звук. Та вона й не чекала відповіді; в мене склалося враження, що Надія розмовляє з моїм черевиком. – Для мене щастя – це коли ти вже після опівночі втомлений повертаєшся з роботи, заходиш у нашу кімнату, намагаючись не шуміти, але щось неодмінно падає в тебе з рук. Я прокидаюся, але вдаю, що й далі сплю. Ти лягаєш в ліжко, обережно цілуєш мене і бажаєш «На добраніч». Подумки я бажаю тобі того ж… Це – щастя. 

- А я не знав, що завжди тебе буджу, – єдине, що я зміг сказати. 

 

 

 

3. про поїзд 

 

«…Треба сісти на поїзд. Поїхати.  

Куди ж він мене повезе? Просто далі…» 

 

Із щоденника Надії
 

 

 

Коли закінчується осінь – умирають всі надії. Настає зима і замерзають навіть усі найгарячіші почуття і емоції. Залишки кохання падають на асфальт, як пожовкле листя. Його можна було б ще врятувати – покласти між сторінками якогось роману: як сухе листя. Тоді воно буде спогадом по ті забуті сонячні дні… 

Так було у моїх знайомих. Але не у нас з Надією. Ми кохали один одного. Це було поза межами банальності. Ми вірили, любили і надіялися… 

 

* * * 

Ми стояли на мості й дивилися униз, на поїзди. Тепер ми часто гуляли разом – це було корисно для Надії. 

- Вони всі кудись їдуть… Так хочеться сісти у вагон купе. І поїхати кудись далеко-далеко. – замріяно дивилася в даль Надія. – Без кінцевої зупинки. – З її уст це звучало особливо сумно. Зупинка скоро буде. 

Я поспішив перевести розмову в інше русло: 

- А давай… Давай поїдемо кудись? Хочеш в Карпати? Покатаємось на лижах, зійдемо на Говерлу… 

Надія повільно відвела погляд від залізничних колій і глянула на мене. Я відразу відмовився від своєї ідеї: 

- Ну якщо не хочеш… 

- Ні-ні, я б хотіла. Просто не готова. Поки. 

 

* * * 

 

Одної ночі я прокинувся, бо відчув, що вона теж не спить. Так і було: Надія лежала на ліжку і дивилася на годинник. Я теж втупився у нього, мовби сподіваючись, що там з’являться таємні знаки. Коли хвилинна стрілка доторкнулася до позначки «10», а годинна підійшла до «2», десь далеко загудів паровоз. Ту-туууу…Для мене, міського жителя, це був звичайнісінький звук, але тепер він видався моторошним криком.  

Надія зітхнула і закрила очі. 

Я не міг заснути до самого ранку. Злякався, що Надія піде кудись – вискочить у ніч просто в короткій сорочечці, розчиниться у темряві і я її більше не побачу.  

 

* * * 

 

- Ти?! 

- Я. Що ти тут робиш? 

- Я поїду до своїх батьків. Взяла квиток, – знітившись, вона показала мені свою долоньку, в якій був затиснутий листочок. 

- Ти ніколи мені про них не розповідала, – промовив я. 

- Бо не вважала, що вони в мене є, – на мій здивований погляд Надія усміхнулася: – У кожної сім’ї є свої трупи в духовці. Не хотіла їх бачити, і приїхала сюди. Але тепер… 

- Тобі прийшов час, так? – спитав я і додав, щоб вона зрозуміла мене правильно: - Миритися з ними? 

Вона кивнула. 

Кап, кап, кап… «Кажется, дождь начинается». У моїй спорожнілій голові чомусь виникає така картинка: смішне порося з «Вінні-Пуха» витягає зелену парасольку і ховається від дощу. А я свою, як на зло, вдома забув. 

Простягаю долоню, щоб хоч щось відчути. На руку мені падає кілька холодних крапелиночок. Небо плаче /як банально/. Чи це я? 

- Мені вже треба йти, сідати на поїзд, – Надія глянула на годинник. Їй чомусь не терпілось піти. Я ж хотів відтягнути цей момент прощання якнайдалі. Бо знав: це справжнє прощання, останнє прощання. Вона поїде і не повернеться. 

- Не йди, - сказав я ледь чутно, так тихо, що вона могла вдати, мовби не почула.  

Вона обійняла мене, поцілувала, а тоді прошепотіла на вухо:  

- Еее, що це ти розквасився зовсім?! Ми ще побачимось. 

- Справді? – в мене забило дух. – Коли? 

- Ну, не знаю, не знаю, – насмішкувато глянула на мене Надія. – Може, на небі? Але ж ти в це не віриш. 

- Знову ти за своє, – я відразу спохмурнів. Як вона ще може жартувати в такі моменти? – Давай, проведу, – взяв з її рук маленьку валізу. 

Ми підійшли до потрібної платформи. Мовчки постояли. Надія дивилася вперед, на поїзд, що завезе її до батьків. Я з надією дивився на Надію – може, передумає? 

Але ні. Марно й сподіватись. 

- Гаразд. Я піду, – Надія взяла валізу. Я заглянув їй в очі: ні крапельки жалю чи болю. 

- Я тебе люблю, – сказав я. 

- Я теж тебе люблю. Але це нічого не змінить. Я їду, бо не хочу, щоб ти бачив… – вона уважно глянула на мене, наче перевірюючи, чи можна їй говорити далі. – Не хочу, щоб ти бачив мою смерть.  

Однією ногою Надія вже стояла на сходинці вагона. Раптом обернулася, сказала:  

- Вір в те, що я тобі говорила! – і зникла.  

 

* * * 

 

Того дня в її улюбленій книжці я повиривав всі сторінки і на внутрішній стороні обкладинки написав: "Я хочу бути з тобою". 

 

* * *  

 

Лише через кілька років я приїхав до її батька – після смерті Надії.  

На прощання я промовив з сумом:  

- Вона казала, що хотіла побачити диво – звичайне диво. Так і не побачила. 

- Ні, – заперечив батько Надії. – Вона побачила диво. Надія недарма вчилася в архітектурному – вона виліпила з тебе нову людину. Її диво – це ти. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.01.2010 Проза / Нарис
Tabula rasa
06.05.2010 Проза / Нарис
Прокидаючись з тобою
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Повість Про минуле
24.10.2010 © Аноли
ОМА
14.01.2010
Вона хотіла побачити диво
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 1641  Коментарів: 1
Тематика: Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.01.2012 01:17  Каранда Галина 

гарно... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +7
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +51
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
27.03.2012 © Микола Щасливий
23.02.2013 © Тетяна Белімова
20.03.2015 © Вікторія Легль
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди