Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.01.2013 03:22Літератори
 
Борис Антоненко-Давидович - творчість ціною втраченого життя
40000
Без обмежень
© Тетяна Белімова

Борис Антоненко-Давидович - творчість ціною втраченого життя

Ми не вибираємо час, у якому живемо, час обирає нас...
Тетяна Белімова
Опубліковано 17.01.2013 / 14993

Борис Антоненко-Давидович народився п’ятого серпня 1899 року на Сумщині, і був рівно на рік старшим за буремне двадцяте сторіччя. Борисові випала честь народитися у родині обіднілих нащадків колись славного й заможного козацького роду, який після ліквідації козацтва перейшов до духовного стану. Хтось із його прадідів в умовах тотальної русифікації для зручності змінив старовинне козацьке, але надто помітне прізвище на більш прийнятне – Давидов. Майбутній письменник, який з властивим юнакам ідеалізмом захопився українською національною ідеєю і почав вивчати власний родовід, довідався про це й повернувся до пракореню – і в офіційних документах, і в художній творчості він став Антоненко-Давидовичем. Молодість минула, але любов до Батьківщини, до рідної землі й нації Борис Антоненко-Давидович зберіг на все життя.

Дитинство Бориса минало у Охтирці – де-юре в Україні (такої адміністративної одиниці, щоправда, не було у складі Російської імперії, а була Малоросія), де-факто – майже в Росії (ті 100 кілометрів, які відділяли від російського «кордону» нічого не важили в умовах тотальної русифікації усіх царських колоній). Уся атмосфера цього маленького повітового містечка, включаючи освітні заклади, урядові структури, місцеву інтелігенцію, відтворювала дух і настрої «сталіци» Імперії, що вже й говорити про те, що жодного українського слова ніхто, як то кажуть, і через губу не пропускав… Може, й маленький Борис залишився б Давидовим, якби у підлітковому віці не зацікавився українською поезією. Твори Тараса Шевченка, Павла Грабовського, Івана Франка, Лесі Українки, прочитані таємно від дорослих, вивчені напам’ять, стали тим дороговказом, який скерував на шлях до нації, а значить на путь до власного єства. Пізніше проза Володимира Винниченка, Степана Васильченка завершила процес цього духовного переродження й усвідомлення себе українцем. Цей болюче переродження – незримий поділ, який розмежував вчорашнє життя із рідними, знайомими, першим коханням і сьогодення, у котрому, може, доведеться повернути гостре слово, а можливо, й зброю проти тих «учорашніх» – провідний мотив багатьох ранніх творів Антоненка-Давидовича. Цей автобіографічний мотив спливає у романі «Нащадки прадідів», оповіданнях «Шурабура», «Слово матері», особливої гостроти набуваючи саме при описі неминучого розриву із коханою, яка не хоче, або не здатна зрозуміти націоналістичних поривів свого обранця (загалом, пошуки жінки-українки, патріотки, соратниці – це не лише даність письменницького тексту: у житті Борис Антоненко-Давидович теж шукав таку подругу, шукав довго й безрезультатно, тричі був одружений і все нарікав, що українська нація не витворила типажу «дружини декабриста», був переконаний, що серед українок нема подібних осіб, здатних на духовний подвиг, що українська приземленість вадить жінкам і заступає від них велике).

Цілком логічно, що людина таких лівих націоналістичних поглядів не могла залишатися осторонь, коли у 1917 році в Україні розгорнулися національні змагання. Вісімнадцятирічний юнак бере активну участь у військових діях у лавах армії УНР. Пізніше Антонеко-Давидович ніколи не приховував цей факт, не зрікався й не виправдовувався, як, скажімо, той же Володимир Сосюра, що написав в одній зі своїх поезій, «і пішов я тоді до Петлюри,.. бо у мене штанів не було…». Згодом письменник – у лавах УКП, ще пізніше – у КП(б)У. Із середини 20-х рр. цілком відходить від політики, зрозумівши, що національне питання свідомо «затирається» місцевими комуністами, спускається на гальмах, іноді із власної ініціативи, частіше за вказівкою із Москви, і що, власне, компартія – «новий собиратель русских земель»…

Цей факт розчарування у політичному житті став чинником формування нового для молодого Антоненко-Давидовича творчого мислення: процес формування громадського діяча завершився – розпочався період становлення письменника. Щось подібне ми бачимо і в творчій біографії Євгена Маланюка, коли він прямо задекларував, що його стилетом стає стилос – слово-зброя!!! (Знайома ситуація, чи не правда?)

«Ще навесні 1922, одужуючи після висипного тифу, він (Антоненко-Давидович – Т.Б.) водночас із відродженням усього організму й поверненням до життя відчув непереборний потяг до художнього письма. Протягом весни й літа 1922 року написав чимало оповідань, які склали згодом частково його першу збірку прози «Запорошені силуети»(1925). А тим часом у червневому номері київського журналу «Нова громада» за 1923 рік (число № 3-4) було надруковано перше оповідання «Останні два», яке й поклало початок літературній творчості» // Бойко Л. З когорти одержимих. – передмова. – Антоненко-Давидович Б. Твори: в 2 томах. – К., 1999. – т.І. – С.14.

Літературні «хрестини» відбулися: перші твори Антоненка-Давидовича отримали схвальну оцінку критика й історика літератури Сергія Єфремова, письменника Степана Васильченка, якого автор-початківець узагалі вважав своїм вчителем.

Тематика перших оповідань – революція й національне пробудження в українській провінції. Автор описує те, що бачив на власні очі, що становило духовний досвід двадцятилітнього юнака.

Справжня популярність приходить після виходу у часописі «Червоний шлях» (1923, №8) драми «Лицарі абсурду». Микола Хвильовий – цей справжній флагман тогочасного літературного життя – був вражений (найвищого визнання в літературних колах годі було й сподіватися!). Саме він посприяв тому, щоб у наступному році п’єса вийшла окремою книгою.

Домінантна ідея твору – боротьба свідомих українців-патріотів за національну незалежність проти російських соціалістів-шовіністів…, а також своїх «землячків-малоросів» та маловірів, котрі вважали ідею створення самостійної, соборної, незалежної України «абсурдною, фантастичною» і непотрібною» // Бойко Л. З когорти одержимих. – передмова. – Антоненко-Давидович Б. Твори: в 2 томах. – К., 1999. – т.І. – С. 15.

До написання драматичних творів Антоненко-Давидович більше не повертався – зрозумів, що не має такого хисту, але національна ідея ніколи вже не полишала сторінок його творів, перебуваючи на авансцені, проходячи червоним пунктиром, ховаючись у підтекст. Пошуки тривали, творча манера молодого письменника не лише шукала відповідні форми вираження, а й перебувала на шляху становлення: від учнівства, наслідування слова таких корифеїв, як Степана Васильченко й Володимира Винниченко (сам Антоненко-Давидович ніколи не спростовував закиди критики щодо наслідування цих двох великих попередників у своїх ранніх творах), до вироблення оригінального стилю письма у рамках психологічного реалізму. Борис Антоненко-Давидович – адепт цього стилістичного напрямку. Дійсність, реальна навколишня дійсність постає з першої сторінки першого ж його прозового твору. Нема тут ні оспівування, ні ідеалізації, ні захоплення новим комуністичних життям: письменник не поділяє романтичного пафосу Миколи Хвильового, Аркадія Любченка та інших письменників, яких заворожила візія революції, змусила крізь призму прекрасного прийдешнього поглянути на складене й неоднозначне сьогодення. Радше навпаки – схильний до аналізу розум молодого автора схильний був швидше до саркастичного викриття облудних гасел і замаскованих соціальних виразок. Такими виразно сатиричними творами постали повісті «Тук-тук» (1926), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік»(1929).

Повість «Тук-тук» – це оповідь про зайву у новому комуністичному суспільстві людину. Таким «зайвим» є Гусятинський Василь Григорович, образ якого ніби продовжує галерею Чеховських героїв – дрібних службовців. Образ Гусятинського глибоко трагічний, адже ця людина опинилася на маргінесі: революція й породжені нею соціальні процеси вибили героя із звичної життєвої колії. Гусятинський відчуває утиски в усьому! Раптом графа його походження в анкеті даних із ганебним записом «попович» перекреслила його кар’єру, тим самим поставивши під загрозу його подальше існування… «Син дуже-дуже бідного священника села Вербівка», – зазначає він в анкеті. Дружина Гусятинського – єдина підпора й втіха – померла, діти збилися на манівці… Та в цьому замкненому колі життєвих катастроф найбільше вражає героя українізація і «Клопфер» - новий апарат, привезений на телеграф, де працює Гусятинський, для заміни старенького «Морзе». І хоча герой старанно відвідує лекції з української мови і годинами тренується на новому «Клопфері», він переконаний, що ні першого, ні другого йому не опанувати… «Клопфер» і українізація стали для нього зримою метафорою нового життя, яке котиться на нього з єдиною метою – розчавити…

Вістря сатири цього твору спрямоване проти нового суспільного комуністичного устрою із його нетерпимістю й ворожістю до будь-яких проявів інакшої думки – політичної, релігійної, індивідуальної. Водночас не можна сказати, що симпатії автора на боці Гусятинського. Звісно, ця трагікомічна постать не може не викликати співчуття, але, насправді, цілком очевидним є і той факт, що Василь Григорович – «ущербний», не здатний осягнути нового часу через те, що є цілком сформованим продуктом доби попередньої, не менше авторитарної за своєю суттю, ніж нова комуністична, яка так само вбивала почуття національної свідомості, придушувала будь-які прояви творчих інтенції.

Повість «Справжній чоловік» навіть має уточнюючий підзаголовок –  сатира. Оповідь твору розгортається навколо вдалого, але раптового й несподіваного для всіх одруження Палі Степанівни Забийворота. Безліч претендентів на руку і серце Параски (справжнє ім’я героїні) не можуть отямитися, всіх мучить цікавість побачити того чоловіка-комуніста із високою посадою.

Повість побудована на обіграванні цілої низки ситуацій не розуміння, в яку попадає кожен із героїв, чим досягається значний комічний ефект. У такому гумористичному світлі постають по черзі колишні залицяльники Палі – студент Карасик і професор Діагностика, які не підозрюючи про новий статус героїні, приходять привітати її з іменинами й стоять ні в сих, ні в тих, ошелешені новиною про її одруження. У таку ж ситуацію потрапляє і батько Палі Степан Никифович, якому донька, знаючи його «куркульські» переконання, вирішила не повідомляти, що його зять – комуніст. Степан Никифорович по-родинному нарікає зятю на нову владу, тим самим розкриваючи свою «контрреволюційну» позицію.

Комічний ефект повісті посилюють й імена та прізвища вивіски: хитренький і спритний студент зветься Карасиком, нудний і надокучливий своєю вченістю професор – Діагностикою, чоловік Палі, обіймаючий високу посаду, - Мара Степура, сама Паля має прізвище Забийворота – майже пряма авторська вказівка на забитість і обмеженість її світогляду.

Сатиричне вістря повісті спрямоване як проти пристосуванців у комуністичній партії, в яку багато хто вступав не з ідейних, а з кон’юнктурних міркувань (партія просто перетворилася на годівницю), так і проти малоросійського цурання свого національного єства – мови, прізвища. Апофеозом такого національного самоприниження звучать слова професора Діагностики:

«Діагностика пригадав трагедію своєї химерної нації, що не спромоглася досі створити справжньої української жінки, бо таки справді – міркував він: пересічна українська жінка або ж культурний примітив, що її інтелектуальні обрії не виходять за межі Уманського або Лохвицького масштабу, або ж вона зрусифікована…» Антоненко-Давидович Б. Твори: в 2 томах. – К., 1999. – т.І. – С.178.

Найбільш відомим твором Бориса Антоненка-Давидовича є повість «Смерть». Глибоко символічна назва цього твору може бути прочитана в декількох площинах: як духовна деградація і смерть антигероя Костя Горобенка (центральний образ оповіді) і як масове вбивство селян в ім’я розбудови світлого комуністичного майбутнього (участь головного героя в цій каральній операції сприймається ним самим як своєрідна ініціація чи посвята в справжні комуністи).

Кость Горобенка – постать трагічно роздвоєна між комуністичними гаслами, які він намагається сповідувати сьогодні, та націоналістичними, які він сповідував вчора, і які продовжують тяжіти над ним. Відчуття зв’язку із цим вчорашнім не дає Костеві спокою: він намагається будь-що подолати у собі націоналіста, пориває із своїм колишнім оточенням у новий комуністично освячений спосіб – реквізує у мешканців рідного містечка речі, які навряд чи дуже вже прислужаться партії, але які для їхніх власників становлять певну скоріше духовну, ніж майнову цінність (піаніно, книги, мікроскоп). Герой отримує від своїх вчинків, від несподівано отриманої влади над своїми земляками дивну насолоду, тим самим автор ніби хоче сказати, що той, хто зрадив покликанню, напаскудить і у значно меншому масштабі.

Кость став тим, ким він є не за один день – автор змальовує душу зрадника як поле постійної боротьби, де темна половина займає бастіон за бастіоном територію світлої. У такі хвилини герою ввижається образ померлої коханої Надії. Символ назавжди втраченої любові тут зримо підкреслює втрату героєм здатності відчувати ніжність, красу, щастя, так ніби зі смертю коханої померло й все добре й хороше у душі Костя. Він і сам відчуває всю потворність свого набутого образу й не раз думає, що «це добре, що Надя померла» і не бачить цих метаморфоз. Водночас, як це не підло звучить, Кость сам собі зізнається, що зараз би соромився у своєму новому оточенні міщанських смаків Наді, уникав би її родичів-купців…

Хоч щоб робив герой, аби утвердитися в очах своїх нових комуністичних товаришів, все ж його переслідує почуття зацькованості. Він відчуває недовіру до себе із боку керівництва: здогади підтверджує характеристика, складена на нього як на члена комуністичної організації, небажання брати його на село для виконання каральних операцій.

Рубіконом, який так прагне перейти герой, щоб, нарешті, стати справжнім чекістом, має бути страта звичайного дядька-селюка (хто читав «Чорний ворон» Василя Шкляра, пам’ятає, як розстрілювали селян-заручників за те, що їхні рідні воювали у складі «бандитських» загонів), покірливого й готового до заклання, не злостивого й не здатного втекти у вирішальну хвилину. За злою іронією, саме за таких у попередньому своєму націоналістичному існуванні Кость Горобенко проливав кров…

У цьому творі письменник доволі докладно описує внутрішнє життя комуністичної організації, і висновок, який виникає у читача сам собою, говорить про те, що так звані комуністи у більшості своїй – випадкові люди, які далеко не з ідейних міркувань потрапили сюди і сприймають своє «партійне життя» як роботу.

«Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований процес над СВУ, Голодомор, самогубство Хвильового…Б.Антоненко-довидович не хотів аби йому «добили хребет»…і 2 лютого1934 року «нарешті кинув якоря свого корабля в Алма-Аті»… 7 березня він влаштувався на роботу в Крайовому видавництві з досить пристойною платнею, одержав кімнату й пайку наукового співробітника» Бойко Л. З когорти одержимих. – передмова. – Антоненко-Давидович Б. Твори: в 2 томах. – К., 1999. – т.І. – С. 26.

У важкі для України часи Борис Антоненко-Давидович зважився на цей крок – втечу не від свого покликання й нації, а від влади й її злочинного режиму (після подій революції 1917 року й поразки визвольних змагань з тієї ж самої причини Україну залишили – Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк і багато інших). Зрештою, це не врятувало письменника. 2 січня 1935 року його було заарештовано, під конвоєм відправлено до Києва й віддано до суду Військового Трибуналу Київського військового округу – як «терориста». Вирок був типовим – 10 років таборі БАМЛАГу. Геніальний план Сталіна діяв – за короткий термін розбудувати економіку СРСР, освоївши багатства віддалених північних районів із найменшими затратами, цінною безкоштовного людського ресурсу, а за одно «очистити» суспільство від «мислячих» - баласту у новому продуманому вождями комуністичному суспільстві.

Чому Борис Антоненко-Давидович вижив? Не був розстріляний, як всі українські письменники – в’язні радянських концтаборів? Мав початкову фельдшерську освіту, а це в умовах таборів було на вагу золота – керівництво в обхід указів згори берегло таких в’язнів! Пізніше усе це життя в неволі – існування на межі, коли люди вже перестають сприймати факт ув’язнення як трагедію, а живуть і радіють маленькими побутовими радощами одного конкретного дня, закохуються, спиваються, пропадають чи духовно перероджуються, одним словом, продовжують існування – склалось у збірку оповідань «Сибірські новели». Писалися частково ці твори у «захалявних» книжечках, потім, вже після повернення, дописувалися протягом 50-60 рр. Видалися вони, із зрозумілих причин, уже в 1988-1989, коли Союз доживав останні свої години, і вітер волі й свободи вдихався вже на повні груди. Найвідоміші із «Сибірських новел» це – «Що таке істина?», «Хто такий Ісус Христос?», «Сізо», «Протеже дяді Васі». Об’єднуючим началом цих різноаспектних творів є побудова оповіді від першої особи (читача, за задумом автора, не повинно покидати враження, що це оповідь очевидця, а значить події правдиві, були насправді), виразний автобіографізм, реалістичне зображення життя БАМЛАГУ зсередини, вказівка на присутність Божого промислу. Проблематика цієї новелістики має не лише соціальне підґрунтя, а й виразний екзистенційний обрис. Письменник замислюється над прикметними рисами людської особистості. Не завжди поділ на «правих» та «винних» проходить згідно із межею «в’язень – наглядач». І серед комуністичних сатрапів трапляються люди, які ще до кінця не втратили людське, здатні на спонтанні прояви гуманізму (наглядач Корж – новела «Сізо»), а деякі (начальник канцелярії Абрамов – новела «Що таке істина?», дядя Вася – новела «Протеже дяді Васі») негласно й не визнають страшних приписів системи щодо політичних ув’язнених. Натомість серед зеків лише «контрикі» (засуджені за 58 політичною статтею) заслуговують на співчуття. «Блатні» (осуджені за побутові злочини) «на зоні» мають набагато більше привілеїв, ніж політичні, бо вважається, що їхня злочинність – це підтвердження недосконалості попереднього капіталістичного суспільного устрою, його пережиток, так би мовити. Насправді ж, це покидьки, як потрапили в оточення цілком нормальних «контриків» і правлять свою обідню…

Після повернення із заслання Борис Антоненко-Давидович, який формально був реабілітований, хоча насправді жив із клеймом колишнього політв’язня й неблагонадійного, активно включається в літературне життя. Його навіть приймають у Спілку Письменників України, дають кімнатку в комуналці. Він видає дві збірки репортажів – «Збруч» (1959) та «В сім’ї вольній, новій» (1960), допрацьовує розпочату у 30-х повість «Семен Іванович Пальоха», жанр якої визначив як «мисливську поему».

«Поряд із нарисами та мисливською поемою водночас доопрацьовував привезений у чернетках із заслання роман «За ширмою» (вийшов 1962 року окремим виданням). Він же, зі слів Бориса Дмитровича, став для нього другим мандатом в літературу…Стислу, але високу оцінку романові «За ширмою» дав Іван Дзюба в статті «Правда життя і манера художника»… На думку Івана Світличного, роман став не лише фактом, але й подією нашої літератури. Були прихильні відгуки, статті та рецензії інших критиків... Василь Симоненко писав: «Дорогий Борисе Дмитровичу! Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши півміста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, яку я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично…» Бойко Л. З когорти одержимих. – передмова. – Антоненко-Давидович Б. Твори: в 2 томах. – К., 1999. – т.І. – С. 32-34.

Проте система не могла допустити такого творчого тріумфу колишнього зека! Терміново було вжито заходів. На ІІІ Пленумі правління СП України 11 січня 1962 року послужливий комсомолець Павло Загребельний зверхньо-зневажливо поцінував твір, так, як «треба» було згідно із приписами партії…

Не менш вагомою працею, над якою Борис-Антоненко Давидович працював все життя стала його без перебільшення орфоепічна енциклопедія «Як ми говоримо» (1970). Книга ця, надзвичайно популярна в Україні, досить швидко просочилася й закордон, стала бестселером в українській діаспорі.

Отакою непростою і водночас надзвичайно типовою постала доля одного із визначних українських письменників ХХ ст.

Якось, повернувшись із котроїсь лекції, де вкотре довелося задавати творчість Бориса Антоненка-Давидовича на самостійне опрацювання, поскаржилася старшій колезі, що мовляв, як це так, така постать, такий значний доробок – і на самостійне опрацювання? А у відповідь почула:

-         А ви знаєте, що то був за чоловік? Як він ішов Хрещатиком, гордо піднявши голову, а за ним тягся вічний хвіст кгб-шників… А він йшов – живий виклик радянській системі, яка нічого не могла зробити з ним… Він йшов і вітався до своїх знайомих, які уздрівши таку «дивну» процесію намагалися десь ізслизнути… Він просто йшов…»

Київ грудень-січень 2012-2013
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.01.2013 Поезії / Вірш
Арапчина молитва (пер. із рос. Наталі зарічної)
23.01.2013 СпецТЕМИ / Оголошення
19 випуск "Заходу-Сходу"
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.03.2016 © Ольга Шнуренко / Літератори
Тарас Шевченко і кохання
09.04.2012 © Тетяна Чорновіл / Підприємці
Олексій Бобринський – граф трудівник
03.04.2012 © Тетяна Чорновіл / Літератори
Іван Нечуй-Левицький
01.04.2012 © Каранда Галина / Літератори
Остап Вишня
Літератори
17.04.2013
«Король футуропрерій» — «Gео О gе» — Ґео Шкурупій
17.01.2013
Борис Антоненко-Давидович - творчість ціною втраченого життя
01.06.2012 © Каранда Галина
Творчість Тетяни Чорновіл
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 3031  Коментарів: 5
Тематика: Біографії, літератори, Борис Антоненко-Давидович, творчість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.01.2013 18:40  © ... для Деркач Олександр 

От бачите, Олександре, які різні бувають долі: хтось пробивається до свого національного коріння, а хтось проголошує "Я - гений Ігорь Северянин" ))) 

 18.01.2013 02:27  Деркач Олександр для © ... 

Дякую за знайомство, чув але не читав, стало цікаво. 

 18.01.2013 02:09  Каранда Галина для © ... 

ну, якщо без крайнощів, то не обов"язково бандити. Є люди, які різко міняють свої погляди при зміні влади і всілякими способами тій владі свою лояльність показують, хоч би й за рахунок вчорашніх однодумців-товаришів. причому певний відсоток щоразу робить це щиро:"от вчора я помилявся, а зараз - прозрів".... 

 18.01.2013 01:58  © ... для Каранда Галина 

Галю! Ви не уявляєте, як мене свого часу те - про жінку - обурило!!! Зараз я це оцінюю просто як пошуки ідеалу... Його нема, але його всі прагнуть віднайти. Про Гусятинського - згодна, це - вічний образ. Кость - персонаж 20-х, а в наш час? Ви кого мали на увазі? Бандитів? Про кімнату - дали, бо всім тоді щось давали... А про Загребельного - він це робив не тому, що мав щось проти того роману, а тому, що "партія сказала нада". 

 17.01.2013 02:26  Каранда Галина для © ... 

Прочитала. ось деякі думки, які виникали по ходу прочитання:
1)трохи обурило оте очікування від жінки жертовності, декабризму... 2) образ Гусятинського можна сміливо натягати на половину населенняв 90-х роках... 3) Кость - теж не одинокий персонаж в наш час... 4) цікава штука СССР. з одного боку - перестріляли всіх, пересаджали, а з іншого - опальному письменнику запросто дають кімнату, хай і в комуналці, приймають в спілку письменників... Мабуть, зараз письменнику придбати житло менш реально... 5) я читала в дитинстві Загребельного, подобався... Чого у всі часи письменники-поети не могли нормально один до одного ставитися, чому завжди оті гострі критики-наїзди одне на одного? що їм ділити? я навіть в своєму, місцевому осередку знаю кількох таких непримеренних...
6) ось тепер  студентам з самостійним опрацюванням буде легше:) дайте своїм ссилочку на портал).
Таню, Ви великий молодець, що робите такі праці "на общественных началах". 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +0
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +45
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
24.04.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.03.2014 © Тая
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди