Шерхливий ранок благодатної осені
зеленим олівцем накреслений,
Теплих нот все частіше відчутний брак,
Ще малює - та майже стесаний…
Шерхливо-ніжна замша осінніх рукавичок червоного, аж кровавого кольору сповиває теплотою мої руки. Жовте листя під ногами шарудить і крадькома нанизується на підбори чобіт золотими обірваними коралями. Але це вже зараз – а ще годину назад, по той бік спітнілих вікон, босі теплі п’ятки торочили краї, так любленого нами карпатського ліжника. (Ти подарував мені його серед спекотного літа, якраз перед нашим святом, коли повертався з гірського відрядження і мовив колись «вічно змерзлим взимку Твоїм нечемним ніжкам»).
Це вже зараз, біжучи вузькою стежкою поміж ошатних багряних, десь жовто-лимонних, десь корицево-шоколадних, десь полум’яно-рудих відтінків листя дерев, вдихаю таїну ранкового туману, не менш ошатна, омита свіжістю ранкового душу, підбадьорена хула-хупом, окреслена легким золотавим (осіннім) відтінком, такої надокучливої Тобі, помади. Жовтень! Ах! Барви на мені в тон жовтня. Я не загублюсь в ньому – ні! Я тільки ще один його яскравий штрих…
А ще декілька годин назад, ми святково спроваджували понеділковий будень за вечерею не вдома, у вподобаній віднедавна смачній місцині, мов і не бачились пів віку, відзначаючи лише нам відому пам’ятну дату. І я, мов зашаріле дівчисько, бігла з роботи на побачення, розстібаючи по дорозі верхній ґудзик ділового, дещо стриманого, піджака…
Це вже зараз вбігаю у млосне від задухи метро, у дивовижній тісноті майже в акробатичних позах вдаюсь до читання улюбленого журналу, начиненого добірними психологічними термінами, - а ще кільканадцять годин назад ми відбивали у нашому парку ракетками волан, рахуючи до ста кидки, і я обов’язково збивала гру на 97-му рахунку…Щоб після енного разу таки відбити 100 воланчиків. І в Тебе вистачало такту…Я ж – розперезую емоції…
Це вже зараз я п’ю, незрозумілу і несмачну Тобі, другу вранішню каву, яку не перестаєш мені все ж купувати, «перелистуючи» свіжі сторінки улюбленого літпорталу перед службовими справами, (так приємніше: з поетичного мудрого слова розпочинати робочий марудний день) – а ще кільканадцять днів назад я вболівала подумки за свого невиправного і невтомного Марафонця, який продовжує дивувати мене своєю витривалістю….
Твої шості у житті 42 кілометри є моїми тисячними зболеними хвилюваннями… Твої спітнілі 42 км… – є моїми вичеканими сльозами на фініші. Твої спраглі 42 км… – є моїми вдячними молитвами. Твої амбіційні 42 км… – є моєю терпеливістю… Після Твоїх трьох годин безеперервного бігу, я фінішую також у своїх скажених емоціях, щаслива, що цьому божевільному забігу прийшов на сьогодні край…Потім ми ще довго спостерігатимемо вдвох, як інші марафонці долатимуть з болем останні кілометри і на сьомій годині забігу…
Це вже зараз я завершую ритмічну, далеко не ділову музику, робочої клавіатури, а ще на губах не розвіявся Твій найрідніший дотик… А на кухонному столі залишена Тобою жива есемеска, нашкрябана вночі графітним олівцем на моєму щоденнику, і прикладена зверху кратиком молочної чиколяди…
