Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.01.2014 20:46Новела
 
20000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

Хочу познайомитись

Маргарита Проніна
Опубліковано 05.01.2014 / 21117

Я зустріла його випадково. Власне, так зустрічають одне одного всі люди на світі. Трохи випадку і долі. Звичайний хлопець з мого університету, про існування якого я б могла ніколи й не дізнатись.

На задньому дворі одного з учбових корпусів, на асфальтованому відмостку лежало маленьке пухнасте тільце і дрібно тріпотіло крилом. Я саме прикурювала довгоочікувану «міжпарну» цигарку, зручно вмостившись на наплічнику у своєму улюбленому закуті, смачно затягнулася павутинистим солодким димом, коли мій медитавний настрій порушило чиєсь голосне скавуління. Це був не жалібний пташиний щебет, а справжній звук із потойбіччя, з якого кричала ця майже мертва птаха. Я не вірю у свою проникливість до пташок, не вірю у свою жалібність до цих численних жителів міських дерев, не вірю в те, що мені може стати шкода істоту, яка порушила мій спокій і спліновий настрій цього ранку. Та й взагалі, коли це мене стосувалася доля якогось літаючого об’єкта? Тільки не цього разу.

Крізь масивні дорогі навушники, єдине, що я цінувала більш за все у своєму вбогому житті, я почула… Як б`є її гаряче серце в груди, останній спів різонув мене по мозку і дав відчути мені, яка я бездушна і нежива. Я сиділа з цим щойно набутим знанням і не могла навіть поворухнутись від ступору, який нейтралізував мою нервову систему. Аж раптом я здригаюсь від різкого болю в пальцях, хутко струшую з рук дотлілий недопалок і розумію, що переді мною виросла якась тінь.

-          Дай мені свою резинку з волосся скоріше! – ні тобі «будь-ласка», ні на «Ви», ні «перепрошую», я вкрай спантеличена нахабством найвищого рівня.

-          Що?! Що ти собі дозволяєш? – пересохлим від подиву горлом вицеджую перше своє враження від почутого.

-          Немає часу на балачки, бачиш, вона помирає!

-          Хто помирає?! – дивлюсь на його руки – навіщо ти її підібрав? – не знати, що кажу, - тильною стороною долоні тече тоненька цівка темної крові рівчачком, між напружених сухожиль мого випадкового вимагателя резинки. Тільки тепер розумію, що потойбічний щебіт долітає до моїх вух значно гучніше, прямісінько з його долонь.

-          На, бери, тільки як це допоможе? – виходжу зі ступору і просто роблю те, що каже цей хлопець, бо побачена картина відразою проморожує мій спинний мозок і робить з мене шовковисто-слухняного асистента.

Він обережно пришпандьорює до закривавленого крила пташки кілька обламаних рівно гілочок моєю резинкою, рішуче здирає з шиї свій шарф і закутує ним птаху. Я дивлюсь збоку на цю турботливу ніжність мого випадкового колеги-рятівника і розумію, що в нього точно є те, що мені так конче потрібно – душа.

-          Зробиш для мене одне невеличке дільце? Якщо, звичайно, ти тут вчишся… - ой, от і мені дісталась якась місія від хлопця-спасителя, а я  тільки-но збиралась йти геть, бо замріялася поряд з цим божевільним.

-          Вчуся, - розвертаюся знов до нього.

-          Ось тобі моя курсова, віддай її, будь-ласка, до 355 аудиторії Віктору Михайловичу Роденко, якщо… ти не проти. – Він різко засумнівався і вперше я побачила на його героїчному обличчі розгубленість.

-          Ну… можна, мені майже туди ж на пару. – Хочу хоч якось бути задіяною в його великодушній виставі. – Беру до рук зшиток і питаюся наостанок – а ти… що робитимеш з нею?

-          О, не переймайся, у мене є друг – ветлікар, тут недалеко практикує, поки в неї є ще шанс… - і зник.

Весь наступний день я міркувала над нещодавньою зустріччю з тим загадковим хлопцем. Мене не полишав неспокій, так, ніби щось або хтось стежило відтепер за мною. А я…

Ходила вдіта у його голос, загорнена в капсулу з думок про кілька випадкових доторків наших пальців, поки ми надавали першу допомогу пташці, дивне відчуття бентежної радості й нудного суму після того випадку, що став стресом для мого вакуольного світу гармонії з собою. «Герман Іванішевич» врізалося в мою пам`ять, коли він давав мені свою роботу, очі ковзали без мого дозволу гладким паперовим тільцем курсової в пошуках жаданого. Фотографічна пам`ять з дитинства.

Але це було занадто просте і складне завдання водночас: я не настільки дурна, щоби просто знайти його за ім’ям, і що далі? «Привіт, як там птах?» І не настільки щаслива, щоб забути про ту зустріч…  Питається, а навіщо вона тобі потрібна, може він посміється з тебе, може в нього є і друзі, і дівчина, і дозвілля з усім тим добром. Може ти взагалі для нього - огидна перехожа незрозуміла постать… Що ж, може.

Прийшовши з пар  до кімнати, розпаривши холодні зимові шпичаки в пальцях теплом какао, я подалася скоріше у свою інтернетівську сором’язливу комірку, яка лиш і слугувала єдиним у світ вікном, з якого я можу спостерігати, а за мною - можна й ні. На аві концептуальне чорно-біле фото з силуетом чоловіка у прочинених дверях. Але я знаю, що це він. Дякувати сіткам, що сплітають непоєднуване, долучають ізгоїв, відлюдників, диваків, динозаврів до єдиного реєстру соціуму. Де б ще нас усіх зібрати ув одну комуну, якщо наші підвиди розвітвляються з ареальною швидкістю. Господи, прости, з маніакальною запопадливістю роздивляюся ідеальну лінію вигину його тіла, досконалі тіні пропорційних мужніх рук, він до пояса оголений, трохи загострені вилиці, чітко окреслене підборіддя, високий, стрункий, до біса загадковий… Хто ти?

Я маю його побачити ще. Не знаю, задля чого.

            Наступного дня, заздалегідь знаючи, що вдома немає нічого їстівного, вирішила по дорозі з пар купити шматок піци в університетській столовці. Черга раптом поступилась ще одним місцем, роблю крок назустріч піцці і розумію, що повз мене якраз пройшов пташчин рятівник. Мить розгубленності, ступору, ідіотського виразу обличчя, і я рвучко полишаю голодну чергу з метою альтернативнішого полювання. Голод тільки підсилить інстинкти вислідковування. Ледь встигаю схопити його поглядом, поки він не зник за рогом, крізь штовханину й гамірний анархічний похід студентів коридором, користуючись гнучкістю й майстерними вихилясами в проміжках юрби, видираюсь  у фойє. Бачу його, здається це він - вже долає чималу передуніверситетську площу й прямує у бік зупинки. Стій же ти! Не так швидко. Ковзаю скоріше мартінзами гранітною підлогою, трохи не вписуюсь у вертляві ніші дверей, які постійно - видають і приймають по одному у своїй каруселі.

Герман Іванішевич не збирався нікуди їхати, оминувши зупинку, люд, випічкові МАФи, зупинився біля кіоску, розплатився, окинув похапцем свіженький випуск придбаної газети, і попрямував далі вулицею, у бік ринку.  Герману було байдуже до зусібічних торгів, він просто йшов вільно, швидко (не дивно з такими довгими ногами), й врешті зчез з мого обрію десь у дворах.

Я вже мало не відмінила своє детективне нерозкрите діло, просто захотілося, про всяк випадок, переконатися, що об`єкт таки накивав п`ятами. Обережно підкралась під ті домівки, у дворі яких було востаннє помічено мого (чи ще не мого?) героя-рятівника “униженных и оскорбленных”. Нікого немає. Насувалась темрява. Зимою завжди непомітно темніє, сутінкам вдається оминати наше око, аж раптом - бац! І тобі вже страшно йти додому. Але не в моєму випадку. Бо я себе не люблю. Темряви бояться лише ті, кому страшно перш за все - за себе, кому є кого любити, і кого люблять, хто береже себе, як зіницю ока, бо вони неповторні й прекрасні, єдині такі. Я себе до них не відношу, а тому й блукаю зараз голодна й змерзла, ще й у майже не відомій частині міста (дорогу детектив забув ще пів години тому, от завжди дивувалась своїй зазнайкуватій топографічній чуйці!).

Ну якщо втрачати вже нема чого, а шлях мій - чийсь заплутаний сон, то принаймні подолаю ще один задвірок, може між тими домами є прохід? Довкола пусто й хижо, жодної примари, жодної собаки, лише темні силуети мертвих машин, кострубатих дерев, пащі під`їздів без світла. Я йду тихо й рішуче, я - суцільний виважений важіль, кожен мій крок - напружена дія, направлена на непоміченість й просування до світла, якого поки що ніде не видно, отже, сподівання на арку між склеєними домами не справдиться.

Унизу живота мліло моє життя, мої останні інстинкти, які мали відповідати за мене, винести мене адреналіновим чудом з пастки, куди я сама себе затягла, майже не відповідали. Руки й ноги - лишились холодними стрючками стирчати з мене, мозок пульсував безнадією й бажанням сховатись під землю на деякий час, у горлі від пришвидшеної ходи відчувався присмак крові, серце просто робило свою роботу - качало й качало кров скам`янілим тілом, як загублений моряк веслами воду - сам посеред моря у шторм. Лишалося орієнтуватися тільки на зболіле життя десь у гарячих нутрощах живота. Все, прохід між домами не виявився правдою, я змушена була відступати назад, поки тимчасовий глухий кут не став моїм тупим кінцем. Я обертаюся, як буратіно на шарнірах, - остовпіла й дерев`яна, з трохи підкошеними колінами. На мене впевнено суне висока чоловіча постать, кілька секунд все ж була надія, що тій постаті не у мій бік, але вдавати спокійного перехожого в мене більше не було часу, ноги почали бігти, як уві сні - на одному місці, ватяні, ще й по поверхні місяця. Але шансу не було. Мене, як шкідливе цуценя, схопило в руки, які я не могла побороти через страх і втому, сили залишали мене, мов пробиту кулю - повітря.

            - Стій, стій, дівчино, стій, я тобі нічого не зроблю! Чого ти! - кричало десь поряд, ледь не доводячи мене до сказу. Я чула чітко всі слова, але не синтезувала з них сенсу, мені все здавалася загрозливим до смерті. Аж раптом мною добре трухонуло й параліч відступив. Я побачила знову знайоме й чуже водночас лице, але тепле, якесь рідне, потрібне, ледь не життєдайне, лице, до якого тільки й хотілося, а тут воно саме постало переді мною.

-Це ти?! - Здивовано шепочу я, не вірячи своєму щастю, це точно сон, от чому було так важко бігти.

            - Ні, краще скажи, навіщо я тобі здався, чому ти йшла всю дорогу слідом за мною, а тепер верещиш і колотишся, побачивши мене?

            - Вибач, я не хотіла, щоб ти мене помітив, - щось треба плести, хоча... насправді, так хотілося говорити, молоти все підряд, побільше, торохкотіти й ляпати, кричати й шепотіти, але ГОВОРИТИ до нього... Як на сповіді, яку вже кільканадцять років, століть, світів від зародження галактики - ніхто не провокував у мені.

Щось у мені хотіло змінитися, хотіло знайти товариша, якісь прояви людськості взяли ненадовго гору наді мною, але... ненадовго. Якась дивна історія, хто він такий, ну хто він мені такий? Сором лиш.

            - Добре, тільки не тікай. Кажи, куди тебе провести? - він зменшив тон, знизив тонус захвату мене, божевільної, у лещата дужих рук, я знову твердо стала на землю, обсмикала своє тронуте пір`я, і налаштувалася піти геть, без пояснень. Вже й без того годі галасу.

            Він мене точно не впізнав і нічого не підозрює, отже, можна з`їхати на якусь шалену чорнушницю (їй же Богу, їхніх вчинків, на щастя, ніхто навіть не намагається зрозуміти).

Тут я почула гамір від траси, отже, проспект близько, а там не заблукати, розслабилась, сіла навпочепки на першу-ліпшу дворову лавку й цинічно запалила останню цигарку, смачно пожбуривши зіжмакану порожню пачку, я сама собі закон, хай йому абищо... Герман ошелешено змовчав, сів поруч і собі закурив за компанію, якщо звичайно нас можна було охрестити «компанією».

 - То ми з тобою вчимося в одному універі? – пробує завести розмову.

- Не твоє діло! І взагалі, можеш бути вільний. - Протиріччя в моєму характері - фатальна для мене річ, одна з умов моєї самодисципліни - антибажання, тобто виключення з необхідного, здавалося б,  мені набору людей і речей - найпотрібнішого, найбажанішого... Цього разу я перегнула палку.

- Добре, не люблю затримуватися там, де не потрібен. Може це й не по-джентельментськи, але й ти на даму не тягнеш, онде траса - він показав стрічку яскравого світла між будинками, - тепер дорогу знайдеш. Бувай здорова.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
31.12.2013 Проза / Нарис
День народження
02.02.2014 Проза / Нарис
Мій світ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Новела
24.01.2014 © Луч Света
Острівець
05.01.2014
Хочу познайомитись
23.12.2013 © Шкромида Іванна
Ми сивіємо довше, аніж помираємо...
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 153  Коментарів: 4
Тематика: Проза, новела, знайомство, гаряче серце, тінь, кров, ступор, курсова, складне завдання, інстинкт
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.01.2014 19:37  © ... для Тетяна Белімова Закріплений коментар

Так, є таке, а, щоб провірити текст на життєздатність, виклала для всіх мешканців цього порталу на суд. 

 07.01.2014 19:41  © ... для Марієчка Коваль 

Всі мені повсякчас вказують на русизми, мабуть, вони вже моя частина. Що маю робити... Борімося-поборимо. 

 06.01.2014 01:13  Тетяна Белімова для © ... 

То це вже і вся новела? Чи має бути продовження? Закон тут явно промальовується: "Милые браняться, только тешаться!"
Герман звучить несподівано у поєднанні із Івашевич))) Але гарно!
Хороший твір! У вашій манері написання.
І ще таке питання: ви випадково не на конкурс в газету "По-українськи" його готували? 

 05.01.2014 22:34  Марієчка Коваль 

сподобалось. чекаю продовження. подобається як ви подаєте. думки. образи. розвітвлятися то русизм.десь ще там було. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
09.12.2010 © Тундра
22.09.2013 © Тетяна Белімова
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди