Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.06.2014 23:04Казка
Фантастика  Для дорослих  Про казку  Про життя  Про час  Про місто  
00000
Без обмежень
© Нещерет Світлана

Запалювачка зірок

Нещерет Світлана
Опубліковано 30.06.2014 / 24143

1.

Як відбуваються думки, події, розмови, кохання? Що їм потрібно щоб здійснитись? Чиїсь слова, сни, це місто? Рано-рано вранці, коли поодинокі перехожі на вулицях відчувають себе випадковими помилками майже не здатними до повноцінного існування, коли на будинки, траву, небо люди ще не встигли повісити цифри й літери своїх розрахунків, моє місто розказує свої історії. Історії про дерева, лавки, про сліди взуття на м’якому полуденному асфальті… Хто ж ходить тоді його вулицями? Хто слухає його оповідки? Дивні люди. До невагомості вільні. Вони годують білих легких голубів скамянілими крихтами свого тіла, згустками своєї тягучої крові. Пивний чоловічок, що носить з собою рюкзак з пивом. Він п’є його в кожному особливому місці, яке потребує його присутності, його пивного благословення… Тихі жінки, що молодшають своїми першими зморшками, бо все що вперше – це ще молодість. У них довге чорне волосся і чистий охайний одяг пройдешніх часів. Вони мають в руках книжки, що пахнуть старістю, вони ховають в них своє старіння….

Вона ходить вулицями цього міста і здоровкається з усіма цими людьми. Ця історія саме про неї.

Як вона стала відьмою? За п’ять днів до кінця літа старанна учениця зі сльозами на очах відкриє одну з тих старезних книжок, в яку і вона ховає початки свого старіння. Це буде якийсь звичайний підручник, наприклад з англійської мови. Вона почне його бездумно читати, для того щоб знову повернути поняття інакшості, іноземності. Буде вперто повторювати одні й ті ж словосполучення, тренуючи вимову і зовсім не думаючи про зміст. Вона говоритиме ці слова з таким болем і спустошенням, ніби сидячи на самому краю літа, звісивши ноги у вихоловшу гливку порожнечу, каже про кохання людині, яка його ніколи з нею не розді….

Раптом вона піднялась в повітря. Вдарившись обличчям у скло вже до половину осіннього вікна зрозуміла: вона стала відьмою…

2.

…Закінчувався останній літній вечір. Він вже не був таким теплим і пахучим як попередні. В повітрі зависло терпке почуття осіннього божевілля. Тієї ночі відьма стояла один на один з місяцем. Великий, важкий і жовтий. Між ними струменями світла спадала донизу штора. Вона зірвала цей недоладний шматок матерії і світло упало на неї з усієї своєї сили. Вдруге в своєму куцому житті вона злетіла. Знову вдарилась об холод вікна. Вуста, долоні, груди, живіт, коліна. Ці крапки її тіла заклякли в смертельно холодному склі. Вона почувалась, ніби хтось обв’язав її душу тонкою гострою ниткою і повісив на гвіздок, безладно теліпатись на протязі. Відьма висіла так аж до самого ранку, а потім зморена впала додолу. Підлога була світла й сонячна, але така ж холодна як і скло.

Маленька дівчинка, зім’ята і зкомличена безсиллям, приниженням, чеканням лежала на підлозі, під великим пекучим сонцем, зовсім не відчуваючи його добра й тепла. Це так важко й боляче не розуміти, що з тобою відбувається… Коли в друзі можна взяти лише самотність.

Тоді, бліда й заплакана вона зрозуміла, що потрібно вчитись чаклувати. Тоді ж таки дівчинка пішла до читальної зали бібліотеки. Перед нею постала мовчазна акуратна жінка в чорному одязі й перекинула їй через поріг старенькі виношені капці. Відьма одягла їх. Вони виявились м’які й теплі. Так і почалось її навчання. Весь день вона бігала між рядами книг, почувала себе будівельником. Книги були мов цегла. Важкі, а деякі дуже і дуже шершаві, не вистачало великих, добротних рукавиць, щоб захищатись від слів у тих книгах, але рукавиці потрібно було ще заслужити. Вона плакала і випарювала руки, щоб ті не жовкли і не перетворювались на свічки. Колишні її друзі, звичайні студенти, яким вона виносила книжки, навіть і не здогадувались про всю тяжкість і рутинність її роботи.

Але все ж таки, працюючи вдень служницею, вночі дівчинка виборювала право бути молодшою чаклункою. Тоді до залу приходили зовсім інші замовники літератури. Вони влітали до кімнат несподівано і беззвучно. Великі чаклунки. Відьма впізнавала в деяких з них своїх вчителів. Найдивніших і найбожевільніших звичайно. Інших вона колись давно зустрічала на теплих вечірніх вулицях міста. Вони ховали руки в довгих широких рукавах й носили на собі намиста з ґудзиків, камінців, скелець, кожен свою особисту історію. Дехто випадково вблукував у її сни і тоді вона прокидалась перед самим світанком і слухала як десь у набухлому майбутнім світлом небі летять зграї птахів.

3.

Тепер вже не вміла спати. Вночі чорна, покірна і сувора, вона обгортала себе повітрям і вправно літала між книгами, завмерши, слухаючи сторінки. Вони самі шепотіли їй ім’я замовника. Відьма виносила їх і захоплено дивилась на невагомих чарівниць.

Так йшов час. Вона зовсім заплуталась у цій суцільній невагомості. Невагомість думок. Вони ширяли десь між напівпрозорими стінами її мозку, лише інколи вологими голими ногами, черкаючи підлогу. Відьма вихоплювала їх з хаосу і одного разу все ж таки спромоглась втекти зі свого замкненого світу.

Вона увірвалась в якусь маленьку вулицю. На неї посипалось листя. Була вже осінь. Тиха, тепла, заморочена сама на собі. Маленька жінка в темному халаті й виношених капцях вже зовсім не схожа на ту схвильовану розгублену студентку-школярку зі слідами чорнил на пальцях.

Відьма зняла свій халат, зібрала докупи зошити, зайшла до кімнати і сіла на лавку до інших студентів. ЇЇ вчитель розповідав щось зовсім дивне і беззмістовне. Його ноги сплітались між собою і вростали в підлогу. Вона бачила як їх тягуче коріння йшло вниз та вниз аж поки, збигаючи штукатурку, не вилізло зі стелі нижнього поверху. Він то розводив їх в різних напрямках, то знову схрещував. Коріння ворушилось і навіть інколи торкалось голів студентів.

Вся ця історія з його ногами відволікала її від самої лекції, тим часом як інші, нічого не помічаючи, старанно занотовували науку в папір. Відьмі було важко зосередитись, він весь час почухував голову, і от виявилось, що у нього ще й пробиваються маленькі хворобливі ріжки. Вона стисла повіками очі аж до болю. За вікном падало листя. Його шурхіт вилітав з вуст вчителя замість слів…

Коли закінчились всі лекції, вона зачекала поки студенти розійдуться. Довго сиділа на підвіконні і дивилась в безмір осіннього листя. Дерева стояли сумні. Порожні стежки були застелені шурхотом і шелестом. Пахло прощанням.

Відьма відкрила вікно. Стала навколішки. ЇЇ голі коліна висіли десь в іншому неспокійному просторі, десь поза межами прямокутника вікна. Вітер дув, підіймав спідницю, задував у кофтину. Вона всотувала його холодне дихання грудьми, животом, стегнами. Дике бажання здійснити щось нелюдське переборювало страх. Вона відчувала як її власна кров випліскується з тіла назовні, розтікається по підвіконню, потоком струменить на підлогу, просочується в коридор. Вона вирвала листки з сьогоднішньою лекцією, склала з них кораблики і пустила плавати по підлозі. Потім перехрестилась і перекинулась вниз, головою в осінь. За хвилину до землі і листя вона зупинилась і завмерла в повітрі, насолоджуючись шарпанням вітру.

На наступний день в аудиторії стояли калюжі, прибиральниця вимочувала підлогу. Звідкись взялось так багато води, так багато води… Відьма підійшла до однієї з калюж опустила в неї фляжку і набрала собі трохи кислого виноградного вина. Вона відчувала дику втому від самотності і нестерпних непереборних переживань, тому сама не розуміючи своїх дій, всілась на парту і вилила вино собі у волосся. Вода попливла вниз по обличчю, змішалась зі сльозами, змочила сорочку, грудям і серцю стало страшенно холодно. Вона плакала і осліплими очима дивилась в тиху, божевільну осінь.

Студенти заповнювали аудиторію, зі здивуванням і переляком дивились на калюжі і на неї. Вона тихенько сіла за парту і почала чаклувати. ЇЇ рот наповнювався виноградною кров’ю, відьма проговорювала нею свої заклинання.

Вчитель викладував урок. Вона бачила як його слова зриваються з вуст краплинами прозорої виноградної крові, а потім летять навсібіч, раптово зависають у просторі і перетворюються на гральні карти. Всім здається, що він переводить погляд з одного студента на іншого, ніби для того, щоб його промова здавалась виразнішою, а насправді він просто очима розкладав свій пасьянс. Відьма вхопилась поглядом за одну з карт, але вони були непорушні. Вчитель був єдиним господарем своїх слів.

В цю мить їй дуже-дуже схотілось політати. Втратити всю свою вагу, відштовхнутись ногами від підлоги і раптом піднятись у повітря. Вона зробила над собою зусилля і поки всі інші старанно конспектували лекцію, її тіло поступово відривалось від землі. Нарешті, подолавши всі внутрішні заборони, вона знову полетіла. Вона літала по аудиторії, залишивши взуття внизу на підлозі. ЇЇ босі ноги інколи зачіпали верхівки голів студентів, але ті не зважали.

Здавалось вчитель спостерігав за її переміщенням досить байдуже, зрештою, вона ще не була справжньою чарівницею, а лише безмовною ученицею, помічницею бібліотекарок читального залу. Сердитись він почав, лише коли відьма взялась перетасовувати його карти, що все ще висіли в повітрі. Отоді почалась справжня плутанина. Слова і речення втрачали свій зміст і карти падали на землю. Студенти перезиркувались між собою, не розуміючи, що за нісенітницю їм диктує лектор. Але от з його вуст вивалились дві новенькі колоди карт і він злісно дивлячись у всі боки знову, повернув все до ладу.

Щоб уникнути покарання, їй прийшлось вишмигнути в тепле сумне осіннє вікно. Коли вона пролітала крізь нього, відчула тихе вологе зітхання, що ввійшло у все її тіло. Будівля її універу була настільки древня і загадкова, що навіть вікна в ній з часом перетворились в живих істот.

Раптом вона подумала, що їй ніколи вже не стати справжньою чарівницею, прийдеться так і залишитись темною незнаючою відьмою, що не вміє гамувати свої страхи й пристрасті і здатна підіймати в собі силу, лише для того, щоб дивачити чи робити шкоду іншим.

З цією думкою вона і летіла додому. Думка летіла, то зовсім поруч, то раптом зривалась у височину і нависала над нею, обливаючи знущаннями. Вона прибрала вигляду самої відьми, але так викривлювала її рухи і зовнішність, що їй стало гидко дивитись на саму себе. Зрештою, це і було покарання вчителя. І лише наближення до вікна її дому змусило його зникнути.

4.

Дома було холодно. Вона збиралась на роботу до бібліотеки. Відчинене вікно. Знадвору пахло осінню. Десь там на вулицях її міста як раз ходять дивні люди. Вони загадково посміхаються і збирають у великі незграбні торбини шелестюче осіннє листя. Воно пахне спокоєм і самотністю. Вони згрібають його долонями у купи, а потім ховають собі в одяг, бо торбини вже й так повні осені. Диваки завалюють свої домівки цим листям аж до стелі. Потім обкладені ним з усіх боків сидять в оцих своїх схованках і створюють з нього казки. У неї була своя торбина з листям, схована під ліжком, але не було таких чарів, щоб творити з неї дива. Чогось їй не вистачало в житті і пошуки ніяк не закінчувались успіхом.

Зрештою, вдягнувши свій чорний халат і витоптані незграбні капці, вона зібралась в дорогу. Наручний годинник безбожно з’їдав час. Відьма кинула його в чашку, залила кип’ятком і вдосталь напилась своїми осінніми годинами. В кутку біля старого дзеркала намалювалась мітла. Вона взяла її до рук, перекрутила навкруги себе, не знаючи що ж робити далі, але раптом відчула як її ноги наливаються силою і невагомістю. Вони стали м’язистими і пружними. Обкрутивши ними мітлу, все її тіло вигнулось і лягло донизу на теплий дерев’яний поручень. Мітла піднялась і, долаючи простір, час та логіку, понесла її в небо. З тихим глухим стогоном зачинилось за ними вікно і зразу ж розтануло серед тисячі собі подібних, приречених на чекання.

Серед книжок було тихо й спокійно. Відвідувачі не приходили. Ніч тільки розпочиналась. Дівчина ходила між полицями, змахувала пил, розкладала книги. З самого темного кутка кімнати на неї дивились великі жовті очі, тонкими червоними нитками у повітря впав плач немовляти. Насправді то було маленьке чорне кошеня. Вона знайшла тарілку, поклала до неї червоний осінній листок й опустила в потік прохолодного місячного світла. Тарілка наповнилась молоком. Кошеня плигнуло до молока поки ще місяць не з’їв його першим. Сьогодні він з’їдав усіх своїм світлом. В його сяйві все здавалось білим. Навіть кошеня втратило свій колір. Відьма присіла на підвіконні поряд. ЇЇ губи, очі, вії, волосся, одяг всотували в себе синювато молочне світло. Мітла, необачно кинута посеред кімнати, опинившись в колі місячних променів, вкрилась памороззю.

За вікном летіло багато-багато срібного павутиння. Воно обплітало всіх і вся і перетворювало весь світ на суцільне мереживо павутини. В небі миготіли якісь дивні цятки, зовсім не схожі на зірки.

- Це молоді відьми збираються на шабаш – сказало кошеня, дивлячись на неї закислими жовтими очима.

- Але ж бабине літо вже давним-давно закінчилось, звідки павутиння? І чого вони збираються? Хіба зараз час?

- Ти випила свого годинника сьогодні на вечерю. Тому на цю ніч час трохи змінився.

Відьма легенько штовхнула вікно і воно розчинилось саме собою, так радісно і вільно випускаючи її на волю до місяця, але вона не поспішала злетіти. Вона стояла у вікні і насолоджувалась прохолодним подихом, що раптом розпочався десь з глибини її волосся і тепер здіймав його вгору. Холодним диханням наповнився одяг. Кошеня розстелилось на її грудях, полосуючи тіло пазурями. І от вона впала вниз.

Відчувала вагу всього свого тіла, всього простору, всесвіту і життя. Павутиння вхопило її в свої цупкі обійми і понесло кудись у самий місяць. Повітря струменіло між пальцями потоками води. В ту ніч відьми затопили весь світ по вінця своєю виноградною кров’ю, а самі сиділи десь зверху і по черзі плигали в цей безмірний казан купатись.

Дівчина дивилась у всі боки – на вулицях порожньо. Зазирнула у вікно одного з будинків – самотні люди потопали в своїх ліжках, в сусідньому – закохані топились одне в одному, далі – діти плавали десь під стелею, тонучи в своїх снах. Останні бульбашки кисню виривались з тіл сплячих людей, стукали у скло вікон і випливали на волю. Дивні нічні створіння збирали їх у свої торбини з осіннім листям, потім вони зроблять з них кольорові скляні намиста. Всі навкруги помирали п’яні і щасливі. Першими легені розірвались у закоханих.

Відьма озирнулась. Здавалось за нею хтось стежить. Здорова жовта гаряча риба майже торкалась її п’ят. Це був місяць. Він плавав по вулицях і також зазирав у кожне вікно. Вона прискорилась. Павутиння сплелось навкруги неї і перетворилось на рибальські сіті. Хтось піймав її в пута і тепер рвучко тягнув вверх. Вона вдарилась об велетенську стіну з води і листя. Нездоланна сила підіймала її і вона відчула, як її власне тіло пробиває ковдру води. ЇЇ схопили за руки і вона випірнула на поверхню.

Дівчину вийняли з старого глека дві поважні суворі жінки в чорних халатах. Вони зірвали з неї мокрий одяг, а її саму закинули на яблуню - сохнути. Відьма зачепилась ногами за велику теплу гілку. Волосся, голова, руки висіли десь внизу у порожнечі. Роззирнувшись вона помітила ще багато величезних яблунь і багато мокрих голих дівчат, що висіли на гілках вниз головами. Дівчата зривали з дерев велетенські зелені яблука, вони впивались в них вустами і з яблук струменів срібний сік. Він стікав вниз по їх гарних голих грудях, животах, змушуючи їх вигинатись під його лоскотом і прохолодою. І вони давились своїм власним яблуком, захлинались соком й гиготали від танцюючих струменів. Внизу під яблунями стояли великі тази в які стікав сік з усіх дівочих тіл дерева.

Відьма висіла майже внизу. Вона відчувала як потоки соку збивають її з гілки, вона захлиналась від сміху і яблука, яке їла. Не витримавши напору, вона зірвалась додолу. Падаючи вниз, сторч головою, дівчина відчула, як свист повітря збигає повіки. Аж раптом, хтось схопив її за ногу і поставив на підлогу. Зверху впала цупка ряднина, сховавши в собі її тіло.

5.

Вона знаходилась в маленькій хатинці і була тут не одна. В кружку віконного світла на підлозі сиділи Маленький чоловічок і Велика Біла Гусінь. Навкруги навсібіч розкидані картон, фольга, ножиці, безліч понадкушуваних шоколадок. Трохи осторонь стояли три срібні чашечки з якоюсь рідиною. Маленький чоловічок щось вирізав з фольги. Придивившись, вона помітила, що це були зірки. Велика біла гусінь, що звивалась у кільця поряд з заклопотаним чоловіком, також була зайнята якоюсь важливою справою. Про це красномовно свідчила її поважна некваплива постава. Раптом чоловічок нервово схопився на свої маленькі товстенькі ніжки і сварливо викрикнув кудись у далечінь:

- Ну і чого вона там стоїть як вкопана?

Відьма лякливо роззирнулась, але нікого крім себе самої тут не знайшла.

- Ну куди ти дивишся? Ти, ти! Йди сюди!

І вона пішла. Йти було приємно. Мокрі босі ноги ступали по дерев’яній підлозі, яка чомусь була дуже теплою. З щілин між дошками підіймалась тепла пара. Відьма йшла досить довго, хоча на перший погляд здавалось, що чоловічок з гусінню зовсім близько. Вона зупинилась чекаючи.

- То це ти непосвячена молода відьма?

І не даючи простору для відповіді він тут же мовив:

- Ну добре, сідай! Ми тебе вже зачекались. На от, пригощайся – нехотя

посунувши до неї маленьку срібну чашку закриту зверху великим зеленим листком, знову зайнявся своєю дивацькою справою.

Біла гусінь ліниво, але приязно кивнула відьмі, при цьому безупинно щось жуючи і ковтаючи. Відьма боязко взяла до рук чашку, зняла лист і скуштувала теплий кислуватий напій. Трохи оговтавшись, вона знову занурилась в чашку, знову роззирнулась навкруги – звичайна хатина, тільки дуже стара. Нарешті, набравшись сміливості відволікти нових знайомих від їх незрозумілих занять, вона запитала:

- А що це все таке?

Маленький чоловічок поважно підвівши голову, дуже повільно і повчально відповів:

- Це яблучний чай. Можеш пити його і заїдати оцим листям. У нас його вдосталь.

Він повів головою вбік темного кутка. Відьма примружила очі і розгледіла там з десяток якихось мішків.

Голосно проковтнувши особливо великий шматок «чогось», гусінь сито сказала:

- Там є осіннє, весняне, літнє, і навіть зимове, зопріле під снігом, листя. Різних дерев, кущів, салатне листя, отруйне і поживне. Ти яке більше любиш?

Відьма ніяково повела голими плечима.

- Та я не знаю навіть. Я не про те питаю.

Вже обоє гусінь і чоловічок, відірвавшись від своїх справ, мовчки вткнулись в неї очима.

- Ну я хотіла запитати, що тут відбувається взагалі!

Маленький чоловічок підскочив на місці. Гусінь заспокоїла його поглядом і приязно відповіла:

- Ми робимо зірки. Спочатку вирізаємо з фольги, а потім з твоєю допомогою, будемо клеїти до підлоги.

Відьма, ще раз подивовано оглянувши шматок віконного світла в якому вони сиділи, знову запитала:

- А навіщо?

Маленький чоловічок вже більш сердечно відповів:

- Ти розумієш, тут відьми чогось розбешкетувались, залізли вже аж на саме небо, - це до зміни погоди. Я як головний небесний синоптик можу тобі сказати, що вже зовсім скоро почнеться зорепад. І коли старі зірки покотяться додолу треба щоб прийшли нові їх замінити. От я їх і вирізаю з цієї фольги, зрозуміло?

- Ага, - мудакувато агакнула відьма, - а що робить вона? – і вказала на гусінь, яка знову чимось набила рота.

Чоловічок загадково посміхнувся:

- Вона їсть шоколад.

І до чого тут шоколад, - подумала вона, п’ючи свій яблуковий чай і заїдаючи його великим зеленим листям (напевно весняне). Ніби читаючи думки, чоловічок промовив:

- Шоколад лежить у фользі. Коли забираєш фольгу обов’язково потрібно хоча б надкусити плиточку шоколаду, інакше зірка вийде несправжньою і не буде гарно світити людям. Можна також брати фольгу з-під цукерок і ще з яких солодощів, але найкращі зірки виходять саме з шоколадної фольги.

- Тобі сподобався твій листок, - гусінь знову голосно проковтнула, втрутившись у розмірковування чоловічка.

- Це літній листок. Більше не їж їх. Ти обрала літо.

Нічого не розуміючи, відьма відклала листя осторонь і задумливо продовжила пити свій яблуневий чай.

Після всього що сталось за останній час було так хороше просто сидіти собі біля цих дивних теплих істот, пити духмяний чай і уявляти собі величезні самотні зірки, що раптом зриваються з місця і поспішають кудись вниз, розбиватися об безодню.

Вони купчились на підлозі, ніби перемовляючись одна з одною. Вони випромінювали тепло. З підлоги підіймався теплий туман. Кімната заповнювалась вологою. Краплини пару осідали на стіни, очі, руки, - все в парових бульбашках навкруги. Пахло солодкою травою з мішків і холодними шоколадними зірками десь знизу, з небес, що хмарились під ногами.

Час не закінчувався як і чай. Відьма опустила палець в чашку і виловила свій солодкий літній листочок чаєвого щастя. Літо – це так хороше. Коли сонце палає на всю потужність – нічого не хочеться робити, асфальт стає м’яким, а серце вільним від думок. Інша справа осінь. Думки повертаються з ними нові відкриття і самотність, ще й якесь нове незрозуміле призначення - запалювати зірки.

Заглибившись у свою чашку, десь там на її дні, відьма знову побачила таке далеке тепле літо….з пахощами трав, пустими спекотними полуденними вулицями. Вона вже була здатна повністю влізти в цю неймовірну чашку, але хтось її вихопив за ноги і витягнув знову назад.

- Ну все. Здається вже час, бо вона ще втече від нас.

Чоловічок з гусінню розштовхали її, змусили піднятись. А чаю в чашці було ще дуже і дуже багато. Дно відпало і чай разом з часом пролився вниз в глевкі небеса.

Чоловічок дав їй до рук мішечок зі срібними зірками і штовхнув кудись вбік у вогку темряву.

- Все. Йди.

- Я піду. Але куди ж мені йти?

- Щоб створити справжню зірку потрібно вкласти в неї щось своє власне, переживання чи спогад. Скільки тобі років? У тебе багато спогадів? Не багато я знаю… але ж хоча б скільки-небудь повинно бути. Давай так. Спочатку згадай тих, кому ти б хотіла сказати: люблю.


Відьма стояла здавалось у самій середині темряви. Вона заплющила очі і уявила своє власне серце. Воно стискалось, закривалось і відкривалось, знову і знову виштовхуючи назовні кров, що мастила судини спогадами. Від нього йшло коріння, стовбур, листя і скрізь ці маленькі крихкі судинки, що тримали листок докупи. Які спомини? Спомини про людей, яких колись для себе втратила.

Зірка, яка вже зароджувалась в неї всередині, випустила з себе тепле, вологе зітхання і попрохала відьму: Розкажи мені будь ласка про самотність. Я хочу знати про неї все, перед тим як народжусь і буду нести її на собі все життя.

Відьма зітхнула. Щось пекло в роті. І очі нестерпно боліли темрявою. Раптом самотність повстала перед нею сама. Темрява втратила всю нескінченність і створила темну жіночу фігуру. Відьма відчувала її тепле чорне зніяковіле плече поруч зі своїм. Вона забрала її торбинку із зірками. Самотність мала теплі стомлені руки. Руки прорізані наскрізь зморшками. Крізь щілини світилась темрява.

Вона взяла із торбини зірку і поцілувала її своїми темними вустами. Зірка збільшилась і засвітилась зсередини виноградною кров’ю. Темна постать опустила її на підлогу й придавила ногою. Зірка запалала руйнуючи темряву і саму самотність. Остання відскочила вбік і зібравши себе до купи перейшла до наступної.

Зірки не лише палили світлом, вони ще й наповнювались жаром. Туман збільшувався, вино випаровувалось з підлоги в повітря, відьма вже сама боязко простягала руки до торбинки, виймала холодні блискучі папірці й цілувала. Вона відчувала, як зірка всотує її слину й виманює виноградну кров. Все навкруги повнилось теплом і світлом. Небо було нескінченно великим і двом істотам стало дуже важко запалити всі-всі нові зірки. Вони відбігали вбік, щойно спалахувало світло, рятуючи свою власну темряву від його посягань. Вбік! Вбік! – кричали чоловічок і гусінь, штовхаючи один одного, вони й самі вже могли запалювати зірки.

Ніч здавалась нескінченно довгою. Ще ніколи до цього відьма так не стомлювалась. Інколи їй здавалось, що на її руках горять літери з книжок, які вона виносила чарівницям напередодні. Вона обгортала руки фольгою і вкладувала ті літери в середину зірок. Така зірка мала особливу силу. Саме вона в подальшому буде виконувати бажання, коли-небудь по чиємусь великому проханню, зірвавшись вниз до землі.

Темрява закінчувалась і раптом всі почули як десь за межами цієї велетенської хатини почався зорепад. Вони вибігли назовні. Небо провисло і було ніби якийсь гамак. Відьма відчула, як щось гупає і гупає в нього звідкись зверху. Раптом воно не витримало й луснуло. Присутні, затаївши подих, дивились як тонка лінія світла все шириться й шириться, розриваючи випуклість неба. Вже через мить темрява закінчилась і на спостерігачів посипались сотні скалічених, помираючих зірок. Подекуди вони вже не нагадували самі себе, це були просто шматочки скельця. боляче били по голові, наповнюючи її дивним срібним сяйвом.

Налита цим новим світлом, вона відчула що втрачає рівновагу, голову, всесвіт, все, що ще недавно тримало її власні уламки докупи. Відьма кудись падала. Падала в безмір зеленого літнього лісу. В його шум, скрип і задушливу літню спеку. ЇЇ чаєвий листок прийшов саме з цього літа.

6.

Годинник проковтнутий здавалось вічність назад лічив час. Зірки стали теплими та вологими, вони вже не долітали до її тіла, не били склом, а просто крапали великими теплими краплями зверху. Відьма лежала в зеленій траві відчувала під собою землю насичену вологою. Вона щонайширше роздерла очі й насолоджувалась цією зоряною водою, що крапала їй всередину. Волосся вже було мокре. Воно обліплювало голову й входило в роздобрілу від води землю. ЇЇ наповнювало незрозуміле почуття натхнення й радості. Вона повернулась на бік, підібгала ноги, її укривав шелест дерев, вітер, трави вода… Вона заснула й прокинувшись аж наступної ночі вже у власному ліжку, відчула неймовірну легкість й силу в усьому тілі. Вже час до читального залу. Вона злетіла з ліжка і вхопившись за місячний промінь, що протягував до неї свої довжелезні тонкі пальці, випірнула у вікно.

В бібліотеці було спокійно, тихо як завжди. Тільки от кудись поділись її капці і халат. Раптом їй на зустріч вибігла дівчинка в тих же її капцях, халаті, бейджику. Ввічливо опустивши очі, вона вклонилась:

- Вітаю вас, шановна запалювачка самотності! Чого ви бажаєте?

Це була історія саме про неї. Ту, яка здоровкається з дивними людьми на вулицях свого міста, має власний мішечок осіннього листя під ліжком, ту всередині якої тече терпка пекуча виноградна кров. Про неї. Запалювачку зірок.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.07.2014 Проза / Казка
Сни про кохання
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Казка Про місто
15.04.2015 © Арсеній Троян
Вакарчук, Сталін і всі-всі-всі
30.06.2014
Запалювачка зірок
28.02.2012 © Юлія Приходько-Крушельницька
Куди падають зорі
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 103  Коментарів: 2
Тематика: Проза, казка, стала відьмою, чаклувати, відьма, нелюдське, політати, яблуня, яблуковий чай, зірки, заснула
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.07.2014 21:56  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Дякую! 

 01.07.2014 00:08  Панін Олександр Мико... для © ... 

  Добре. Гарна композиція, легкий стиль.

 Оригінальне змалювання однієї з сторінок химерного світу( може Ви називаєте його якось інакше, то пробачте).

   Протягом оповідання превалює світле чарування. 

   Добре, якщо і надалі доля Світла переважатиме. 

   Подальших творчих успіхів.

   

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди