Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.07.2014 23:11Казка
Для дорослих (18+)  Про любов  Про весну  
00000
Для дорослих (18+)
© Нещерет Світлана

Весна прийшла з роботи

Нещерет Світлана
Опубліковано 28.07.2014 / 24498

Весна прийшла з роботи. ЇЇ тілом лилась гаряча коньячна кров. І кожен, кому вона траплялась назустріч, хмелів від того запаху молодої звабливої жінки. ЇЇ зап’ястя обплетені металевими браслетами, бісерними феньками, шкіряними ремінцями. Маленькими веселими літерами сповзали по плечу татуювання. Вона вся дихала, вона вся жила, вона раділа нестримною дикою радістю, регіт розривав її зсередини і вона впала на підлогу просто у передпокої своєї домівки. ЇЇ давив сміх.

Десь там під нею жив самотній молодий художник. Він існував лише своїм мистецтвом і ніщо його більше не цікавило в цьому житті. Поверхом вище мешкала неспокійна сварлива родина. Там всі кричали один на одного, а маленька дівчинка просто сиділа тихенько в куточку, не розуміючи чому завжди такі незадоволені її батьки. Між ними зовсім в іншому просторі жила була весна.

Вона скинула взуття й сіла на підвіконня. Повела рукою по склу – почався дощ. Вона малювала пальцем блискавки і вони зразу ж траплялись на небі. Весна сміялась диявольським сміхом – гримів грім. Всі уявляють її невинною, босою дівчиною, а вона отака от насправді, - молода, гаряча й пропаща. Ці людські стереотипи, просто зводять її з глузду своєю нікчемністю й алогічністю. ЇЇ довге темне волосся спадало по рівній спині аж за пояс. Вона так не любила його сплітати в коси. Хай дихає. Хай живе.

Весна всім дарувала свободу. Вона була божевільною. Вона жила лише три місяці, а потім помирала. З її грудей спадали квіти, зникали пахощі. Зелена трава, що росла всім тілом, інколи навіть виходячи назовні через очі, вуста, горло, ніс, з часом ставала жорсткою й темною від пилу та соку. Вона її душила й весна помирала в конвульсіях без повітря й світла, вся повністю заростаючи травою. Потім знову народжувалась на наступний рік і знову помирала.

Люди думають, що кожен раз до них приходить нова весна. Ні, то вони стають іншими. Вона залишається та сама, просто з часом від своїх нескінченних смертей і народжень втратила глузд. Ця жагуча думка, що через енну кількість днів їй все рівно знову треба буде болюче помирати, а потім крізь зиму знову народжуватись… цей біль, ця циклічність, безперервний адреналін в крові, все це разом звело її з розуму. Вона стала жорстокою, безсердечною… О, що вона робила з людьми. Їй хотілось їхніх страждань, хотілось щоб вони руйнували себе, божеволіючи від кохання. Вона селилась там, де відчувала у їхніх серцях слабину. Там, де її насіння, її шепіт, сміх, стогін могли дати плоди.

Отже, поверхом нижче жив молодий самотній художник. Він малював життя, яке здавалось зовсім зачахнуло в ньому самому. Він давно вже нікого не кохав, навіть не закохувався. Хміль не бив в голову й очі, носом не йшла кров від тиску та хвилювання, життя проходило повз. До нього ходили молоді натурщиці, яких бувало малював на замовлення(а раніше було для власної насолоди), він не чіпав жодну. Їхні оголені тіла здавались такими ж беззмістовно білими й однаковими ніби не замальований листок паперу.

Вона відчувала близькість його теплого молодого серця. Інколи, перетворюючись на парость винограду, лізла вниз по стіні будинку до нижнього поверху і входячи в щілини вікна, руками вблукувалась в його тіло й держала в своїх всюдисущих родючих пальцях його серце. Їй подобалось відчувати це биття. Ту силу, ті думки, градус почуттів, чистоту, пристрасть, бажання, що з кожним днем росли всередині цієї тендітної, чутливої істоти. Весна… весна…. Вона надрізала свої зап’ястя й поливала кров’ю його двері й вікна, так щоб він не міг втекти від неї.

Вночі художнику снились дивні сни. До нього у вікно стукали гілки дерев і він не міг здавалося спати, а потім вже стомлений до смерті цим монотонним стуком, вітром, дощем, всім простором і своїм власним тілом, яке, на відміну від нього самого, все ще хотіло жити, він пішов до вікна щоб зробити щось з тією клятою гілкою. Раптом згадав, що насправді немає поруч з його будинком ніяких дерев, але все одно відкрив вікно. А там звідкись взялась, виросла чи що, яблуня. Вся в квітах весняних… і він не міг не вдихнути той солодкий нектар, що враз наповнив кожну гілочку його задимлених легень і поки він відволікся, щоб просто подихати, повні молоді руки лягли йому на плечі і з-під хвилі волосся глянули просто всередину в саме серце, зелені очі. Художник не встиг і отямитись як відчув голе жіноче тіло, що обпиралось об нього. Волосся спадало вниз, текло золотом по плечах, закриваючи груди. Вона майже повністю влізла всередину. ЇЇ великий холодний риб’ячий хвіст бив підвіконня й рухався так сміливо й енергійно, здавалось врозріз з її власним бажанням. Вона соромливо знову підвела очі, з-під густих брів, загнутих вій, водопадів волосся… Він вже сам тримав її за стан, талію, плечі, руки, аби тільки відчути знову, як вона торкається його всією собою. І коли його руки вже лягли повністю без сорому й вагань на її молоде витке тіло, вона обплела його всього своїм мокрим хвостом, і очима, що все ще дивились йому в саму середину, почала сміятись. ЇЇ руки доторкались до нього все сміливіше й лоскотали. Той лоскіт… він сміявся хрипло напівплачучи, він задихався від лоскотання, його нудило від сміху, паморочилась голова і наступного дня він прокидався в похміллі.

Весні подобалось його серце. Їй подобалось, що вона зводить його з розуму. Вона любила божевільних. Таких же як вона сама. Ночами він чув голоси. Русалки звали його до себе. Чиїсь пальці гладили його небриті щоки, проводили по вустах, тримали його голову на своїх колінах. Звідки у них коліна? Раніше думав, що всі вони мають лише ті холодні велетенські хвости. З вікон пахло весною. Вони тихенько дули на його обличчя. Він відчував поряд з собою жіноче дихання, ніби хтось невидимий лежав поруч.

Насправді вона була внизу. Поверхом нижче. Весна лягала долі, якраз так щоб бути точно під його ліжком. Вона впиралась зігнутими ногами в підлогу. Руки лежали вільно, розслаблено, пальці самі собою крутили довге темне волосся розкидане навсібіч. Тканини одягу, що обіймали тіло, хвилювались від її дихання. Вона чула всім своїм плодючим їством чоловіка. Пила його життя, його ніким ще не черпане кохання й жила тим. Весна співала. Все навкруги цвіло, дощі вгамувались, не було ніде навіть вітерцю, якого раніше так любила пускати собі під спідницю. Весна була щасливою.

А він божеволів. Спочатку боровся, намагався щось довести, повернути себе до розуму. А потім йому сподобався цей хміль, ця трута. Він ніби падав кудись все вниз та вниз, глибше й глибше і відчував насолоду від цього свого поступового падіння в світ божевільних. Ця весна виявилась особливо солодкою, п’янкою. Його тремтячі руки, червоні очі, вуста залиті лихоманкою і серце, серце що билось все настирливіше, все частіше, гулко вдаряло об стінки спаленого з середини тіла. Він хотів жінки. В ньому прокинувся чистий лютий тваринний потяг, якого насправді ще ніколи не було в цьому тонкому жилавому тілі.

Весна підіймалась до стелі й втискаючись в її білу фарбу повторювала його рухи, була в ньому, ховалась за повіками, спалахувала в щілині світла між віями та очима. Зрештою їй урвався терпець. Дівчинці вже набридло гратись. У ууууу…Їй вже нудно просто вичерпувати з нього пристрасть. Хочеться нової гри. Згадка про траву, яка от-от полізе горлом й задушить її аж до наступного року, змушувала вигадувати нову кару, нову забаганку. Скрутити його так, щоб розірвало судини і він просто вмер від бажання.

Весна ввійшла в його кімнату. В руках гілка рожевого бузку. Вона розкрила фіранки і місячне світло змило з неї весь зайвий одяг. На фоні вікна жіночі обриси її худорлявого тіла були особливо манливі. Вона сіла на підвіконня в задумі чекаючи поки він прокинеться. Місяць лив на неї свою солодку срібну воду, вона відкинула голову, прибрала волосся, виставивши невеликі молоді груди, бузок грівся між грудьми, довга гілка лягала на плаский живіт й далі аж до лона. Весна відчувала квіти й шарпувате листя на своєму мокрому тілі, вона посміхалась, бо знала, що він вже дивиться на неї. Вигнувши спину, насолоджувалась, відчуваючи як його погляд малює по її тілу тонкі тремтячі лінії, як він окреслює гострими очима її шию, ламку лінію плечей, як затримується на грудях, як боязко опускається пензлем вниз на живіт. Весна повернула голову й на мить їхні очі зустрілись, вона ледь помітно провела рукою і от вже художнику здається, що дівчина лежить поряд з ним в ліжку. Вона притискається все ближче й між ними двома не залишається нічого крім примятої пахучої гілки бузку. Це лише важкий полум’яний сон, марення, галюцинація. Весна з німим сміхом відвертається, звертає хвилі кучерявого волосся на плече, відкриває вікно й пірнає вниз в п’янкі аромати трав і квітів, розчиняється в нічній прохолоді.

Художник вже готовий накласти на себе руки. Щось з їдає його з середини, фізичний біль внизу живота від бажання, повна смерть розуму, лише пробуджена чуттєвість та пристрасть. Він ладен завершити своє існування, але раптом прокидається натхнення. В тремтячих пальцях проростає сила. Він починає малювати. Прозорі несмачні натурщиці, навіть найжіночніші, розкішні постаті не збуджують його так, як власні фантазії. Аби тільки вона приходила знову щоночі.

Кожен раз в новій подобі, але його внутрішнє чуття підказувало, що то одна й та сама істота. А може це саме кохання, якого завжди прагнув і завжди тікав…. Може воно саме прийшло до нього покарати за зневіру, за базарювання власним таланом, молодістю, натхненням. Все рівно що буде далі, лише щоб ти не скінчалась. Щоб вливалась в мої судини знову й знов своїм поглядом, доторком, диханням.

Ти єдиний, мій єдиний і дорогий, той, кого хочеться пестити, мучити, чарувати. Прогнати з тебе цю холодну байдужість, змахнути її з твого серця, мов якусь ману. Хочу бачити твою безпомічність, хочу відкрити тебе, розкресати на дві частини мов гарячу пухку хлібину й вийняти з середини талант. Я ніби ув’язнена, а ти – моє спасіння, хлібина з ножем всередині. Дай мені той ніж. Я хочу вбити себе твоєю сумною сизою душею. Мій маленький хлопчику. Малюй мене. Малюй вічно. Мене різні малювали, але ніхто насправді ніколи не бачив. Ніхто не торкався, не бажав. Бо я не хотіла. А тепер хочу. Хочу тебе, чуєш?

Вона тримала його голову на колінах і він відчував її волосся й груди на своїх повіках, замкнених, невідомою силою. Вона ж, зігнувшись півколом, вливала в нього свої слова. Вони текли з її вуст до його, напіввідкритих, дихаючих нею. ЇЇ слина падала вниз холодним тягучим трав’янистим соком. Він пив захлинаючись. У нього ніколи раніше не було такої спраги, негасимої жаги всередині. Аби лише це не кінчалось. Все інше навколо – байдуже. Як по весняному легко й хороше падати все глибше й глибше в божевілля.

Весна оселилась в цій поверхівці нужденних помешкань і її мешканці добре відчули це на собі. Поверхом вище жила неспокійна сварлива родина. Батьки завжди сварились, дівчинка забита всередині самої себе.

Їй було вже більше тридцяти. ЇЇ мамі й дружині того чоловіка й жінці того дому. Але вона всередині оніміла. Нашарувались багато померлих тканин на легені, серце, очі й заважали дихати на повні груди. Колись давно. Коли її дівчинка ще лежала в колисці. Як донька плакала, чоловік сам тихенько вставав вночі. Він мив посуд й навіть інколи готував, коли вона приходила занадто втомленою з роботи. Йому хотілось зробити їй приємне. Не було нічого особливого в їхньому побуті, та й взагалі в житті навколо. Але бувало вночі вона чогось прокидалась й довго не могла заснути, плачучи від щастя. Вона дивилась на два своїх сонця, що лежали поряд. Місячне сяйво лоскотало їхні обличчя й вона не могла намилуватись, нарадіти, яка вона везуча в цьому світі. В неї є найголовніше, найтепліше, найсвітліше, її сім’я. Стоячи в церкві на службі, ставлячи свічку, цілуючи хрест, просила лише про одне. Боже, я грішна, багато маю гріхів, але будь ласка, хай з ними двома все буде добре, хай завжди будуть здорові і щасливі, а як ти коли захочеш у мене що забрати, вийми з мене ногу, чи око, чи може там нирку. Мені все рівно. Ніколи не смію просити про себе. Хай лише у них все буде гаразд.

Куди воно все ділось? За немитими вікнами цвіла весна, в неї ж в серці жила чорна, холодна, безсніжна зима. Лише вітер бив по стінах мозку. Вже ніяких почуттів, думок, мрій, ілюзій. Життя якось випило її до останку, чомусь не зупинилось. Навіть краплинка не впала з його зморшкуватих вуст. Своєю буденністю, рутинністю, одноманітністю, воно зафарбувало все, що було 16 років назад. Як то сталось? Це історія багатьох їхніх спільних маленьких поразок, поступової сліпоти один до одного, смерті нервових закінчень, крізь які в його мозок вдаряв жар від доторків до неї. Він більше не любив її. Вона вже не була берегинею. Помешканням гуляв вітер жалю.

Весна була доброю. Правда не настільки як про неї всі думають і кажуть. Все ж таки вона не мучила жінку, але й не лікувала. Просто вбила. Однієї ночі коли її сусіда художник вмирав від кохання, вона вмерла від смерті. Хтось казав їй: стрибай. Голос й це його коротке звучне слово обіцяли спокій і вона стрибнула. В іншому просторі вона стане манливою русалкою –лоскотункою. В її судинах не залишиться співчуття, жалю чи теплоти. Лише пекуче бажання, яким буде запалювати інших, сама залишаючись холодною і несмішливою. Гіркий присмак минулого життя, несправджених надій буде пекти голову крізь проріз між світами. Весна була доброю. Вона зробила жінку такою ж як була сама.

В той день на вулиці йшов дощ. Його холодні доторки стискали тіло в судому. Народжувалась слабкість. Біль. Чуттєвість…. Весняний дощ. Теплий й солодкий від пилку. Треба стати десь посеред вулиці, з обличчям в небо і пити його в себе. Втягувати прохолодні краплини, натомість випустивши сміх. Радість. Відчай. Втому. Хай все проллється в дощ.

Весна лежала на підвіконні. Знадвору через розчинене навстіж вікно її бив дощ. Краплини стікали по її тілу, з широко розплющених очей йшли сльози. Мрійливо розкинуті руки сповнені вологи. Ще хвилину назад вона черпала долонями воду й розкидала ці шматочки холоду навсібіч. Вона танцювала босими ногами по все ще теплій землі. Її прозора сукня летіла наполовину відділившись від маленького крихкого тіла, така вона була швидка. Тепер на широкому підвіконні весна слухала своє дихання. Вода стікала по руках, волоссі, одязі, крапала на підлогу. Вона наказала собі не дихати, бо хотіла ще повніше відчути падіння.

На вікні верхньої квартири жінка, востаннє перехрестившись, незграбно ковзнула босими ногами вниз у смерть. Весна лежала бездиханна. Майже мертва. Вона хотіла почути думки самогубці. В середині її самої було порожньо. Весь час народжуючи щастя для інших в собі носила порожнечу. І ця жінка, вона також щаслива в тому що кохала, що мала право вибору, життя чи смерті. Нас ніхто не питає де і як ми хочемо народитись, але як вбивати себе кожен вирішує сам. Весна ж жила вічно. Несучи в собі нескінченну самотність, пристрасть, божевілля...

…Зносилось серце. Кров вже не пульсувала по тілу. Вона виходила назовні в сльозах. Криваві сльози стікали по щоках і малювали зблідлі вуста. Смаглява шкіра пофарбувалась в блідо червоний. І з підвіконня на підлогу текла вже не дощова вода, а її кров, і мокра сукня враз стала теплою, наповнилась нудним запахом крові. Дихання зупинилось. Вимкнула серце. Тіло поступово тануло. І сама вона ніби падала разом з жінкою самогубцею вниз у смерть. Раптом протяг вдарив дверима об стіну, захвилювались фіранки. Прокинулось серце. Стукнуло об тихі груди.

Сьогодні вночі вона поведе його за собою лісами, травою, квітами.

Він як завжди раптом покинувся вже після півночі. Не відкриваючи очей шукав десь поряд квітковий запах її темного волосся. Не було. Стало моторошно. Вона ніби ін’єкція щастя, увігнана в нього. Нема без неї життя. На вустах вже присмак світанку. В темряві все чоробілосрібне. І спрага. Хочу пити її слини. ЇЇ гнучкого прохолодного дівочого тіла. Темного, тонкого й кріпкого мов молода гілка, що стукає у вікно. Не встиг подумати, як те ж вікно само розчинилось й покликало надвір: ходи до мене в ніч. Підійшов і глянув вниз. Звідкись взялась вона. Влетіла всередину, ледь не збивши з ніг. Обхопила його зігнутими колінами. Рукою закрила очі. Подих ледь відкрившихся вуст сказав: Не бійся. Падаєм. І вони упали.

О, що то було за падіння. Тепла долоня тримала його повіки. Хоча й сам не думав розплющувати очей. В голові свист повітря, дощу, листя. Він відчував, як краплі води летять поряд з ними. Але вони рухались швидше, тому дощ розбивався об їхні тіла. Він лише в спідньому, вона зовсім нага. Тепле її тіло сиділо на ньому і водночас рухало ним кудись вниз, вперед, в світанок. Обличчя дихало в його підборіддя. Крізь нього йшов струм від доторків її живота й грудей. Простір зник, час розтанув, тіло вмирало. Лише серце стукало, з нього до неї. Вона чула биття і дихала разом з ним. Втягувала повітря, коли його серце наповнювалось кров’ю і видихала, коли воно виштовхувало її назовні.

Вони впали в пісок. Холодний, сухий і чистий. Тут не було дощу. Краплі розтанули десь там високо в небі, влились в їхні тіла вологою та млостю.

Вона все ще сиділа зверху на ньому. З закритими очима, дихаючи глибоко й рвучко через раз, він доторкнувся до її шиї й лизнув засмаглу гарячу шкіру. Вона смакувала кров’ю й землею. Солодка й солона… все ще тримаючи його повіки вона тихо пішла. Коли він отямився її вже не було на березі. Навкруги ніч. Позаду ліс. Попереду вода. Багато води. Й дерева, що стояли над водою рухаються кудись. Входять в холодне темне пливке срібло.

Вигинаючи спини, розкидаючи по плечах довжелезне чорне волосся, то вже не дерева, а відьми прийшли серед ночі купатись. Їхні тіла світяться крізь довгі старі сорочки. Одна зовсім близько від нього присіла на коліна й потягла до себе іншу відьму. Обоє косили на очі, здавалось, що дивляться кудись у глиб себе й водночас одна в одну. Відчуваючи спрагу, відьма почала пити подругу. Їхні вуста і тіла… йому хотілось взяти в руки, провести пальцем по шиї, тримати в долонях груди, відчути смак живота. Сорочки тихо сповзали з плечей, їх руки танцювали одна по одній, вуста наповнювались кров’ю, поцілунки залишали синці на вже голих тілах, під гарячими пальцями коханок тріскались ребра, кров текла від очей по скронях, від покусаних грудей і між ніг, вже зовсім поряд була ціла калюжа гарячої темної крові. Одна з’їдала іншу. Але десь звідкись почувся заклик чортиць й вона скочила на ноги, поправивши подрану сорочку, ковзнула у воду. Інша відьма лежала непорушно. Художник підійшов ближче й побачив на її місці зламане побите негодою дерево. Тіло ж з’їденої жінки зникло.

З-за хмари з’явився місяць. Вони купались в місячній доріжці, фарбуючи свій одяг й волосся в срібний колір. Бризки холодного срібла летіли у всі боки, в повітрі дзвенів їх регіт, крик, плескіт. Дзвіночки. Язики стали ніби дзвіночки. Вдарялись об десна й зуби в їхній ротах і назовні виходив клекіт та дзвін. В когось тупий й іржавий, інші мали тріскучий, хтось тьохкав мов пташка.

Вони вкривались посрібленою водою, літали мов ластівки ріжучи пальцями велетенський цупкий холодний простір місячного світла. Впивались одна в іншу вустами, доторками, голосом, шепотіли й кричали, кидали одна одну у воду, пірнали в це чисте срібло з головою, фарбували очі в колір води і ночі. Торкались під водою, цілувались, тремтіли й віддавались своїй диявольській суті. Їм треба було чоловіка, а не просто цнотливих пестощів подруг. Весна збудила в них бажання. вона й сама була серед них. Простоволоса, гола, реготлива. Де поділась та чуттєвість, кров, що текла по щоках через чужу смерть. Знову стала собою.

Він був на березі. Не втік. Не пішов. Чекав їх. Навіть якщо сьогодні помре. Стільки божественно грішних жінок не приходило до нього навіть у снах.

Вони неспішно виходили на берег. Підставляючи себе променям молодого місяця. Холодні й солодкі. Обступили його колом. Прив’язали до того ж зламаного дерева, що недавно ще здалось йому жінкою. Він підвів очі на одну з них. Темний гарячий погляд, вії вкриті місячним сріблом, волосся з чорного зробилось сивим від води й нічного світла. Вона стала перед ним навколішки й почала викручувати довгі густі коси йому на живіт. Вода смертельно холодна, проймала наскрізь, він зморщився від холоду, але рухатись заважали пута на руках і ногах. Відьми реготали від його безпомічності. Срібло розтікалось долі. Він вже весь мокрий ніби скупаний. Вони й далі поливали його своїм волоссям. Поступово коси знову стали чорні, сам же художник вкрився місячним світлом. Він мав привабливе, худорляве, жилаве тіло й кожен раз як воно здригалось від холоду, якась з молодих чортиць закусувала вуста від бажання.

Зрештою, коли всі висушили коси, вони зав’язали йому очі і почали бавитись. Він повинен був дізнатись, вгадати по доторкам, пестощам, поцілункам його кохану, його весну. Та їх було так багато навкруги. Їхніх рук, голосів, язиків. Вони терлись об нього спинами, лягали в нього грудьми й вустами. Молоді, просто юні, веселі, смішливі, звабливо-розпусні. З дівочими тілами й їдким жіночим бажанням, дівчата-жінки. Він шукав ту, яка б цілувала особливо ніжно й солодко, чиє б тіло тремтіло, лежачи на ньому немов в перший раз, яка б дарувала йому кожен свій вдих і видих. Але як тільки здавалось, що він її знайшов, вона ніби висковзувала з його розкритих долонь. Він хотів піймати хоча б примарний відтінок її подиху, пахощі її волосся, ледь чутний сплеск вій, але насправді її не було поряд.

Весна стояла осторонь. Плела собі вінки з трави й квітів, прикрашала тіло, уквітчувала голову. Вона не хотіла бути з ним. ЇЇ розпусна жіноча природа взяла верх над почуттями й поступово вона до нього збайдужіла. Їй подобалось дивитись на нього голого, слабкого, змученого пристрастю. Але самій приймати участь в оргії… Ні то не для неї.

Він вже хотів смерті. Настільки йому було солодко й млосно від любощів, від їх ніжних, легких вкрадливих доторків й поцілунків. Їхні руки і язики знали всі секрети його тіла. Він так стомився, що просив про смерть.

- Закінчуйте з ним, - теплий голос весни, - чи може хтось хоче віддати за цього юнака своє життя?

- Я- тремтячий зім’ятий слабкий голосок абсолютно земного створіння.

У них за спинами стояла дівчинка, сусідка художника, та, мама якої зовсім недавно наклала на себе руки.

- Я – віддайте його мені. Я згодна заплатити за нього життям.

- Ти більше не побачиш жодної весни. Ти помреш разом зі мною в останній весняний день. Тебе більше не буде. Ти розумієш?

- Життя без кохання, схоже на повільну смерть. Краще вже так, ніж без нього.

- Та що ти знаєш про смерть. Це дурні слова. Хто тебе навчив так говорити?

- Мої батьки. Я бачила як довго і моторошно останні роки вони помирали разом.

- Ходи сюди. Лягай.

Коли сіренький світанок почав розріджувати ніч, художник прийшов до тями. Він все ще лежав на березі річки прив’язаний, мокрий майже без одягу. Голова як з похмілля, шлунок судомить. Намагаючись звільнитись від пут, він відчув щось нове під собою. Не було вже ніякого дерева, насправді він був прив’язаний до маленької худенької дівчинки. Вони упирались, борсались, зв’язані спина до спини, намагались позбавитись один одного. Нарешті, розірвавши мотузки, він повернувся до неї обличчям й поглянув в налякані, зелені очі.

- Навіщо ти віддала за мене життя?

………………………………………………………………………………

Насправді відповідь на це питання це доволі довга історія. Хоча всього якихось 15 років… хіба це так довго? 15 років життя. ЇЇ звали Марія. Як колись ту святу невинну жінку. Марія – ім’я для мрійниці, яка поміж тим вміє міцно стояти на землі. Цілком земна. Вона прожила це своє коротке життя в сірих коробках багатоповерхівок. І чомусь в 15 років воно якось стало їй непотрібне, при чому настільки, що Марія була ладна безкорисно віддати його майже незнайомому юнакові. Їй треба було думати про когось. Віддати вирослі десь всередині почуття, хоча би цьому наполовину уявному персонажеві. Вона йому симпатизувала. Вона обрала його. Він був достойним її дівоче дитячих мрій. На відміну від її однолітків він носив в собі щось. Здатне викликати в ній теплоту і ніжність, які Марія назвала коханням. Вона тнулась до кожного, хто обіцяв їй те кохання. Забута своїми батьками десь років з 12. Тоді коли сама вже могла давати собі раду. ЇЇ кормили й одягали, був дах над головою, але якщо ви уважно подивились би їй в очі, то відчули б нескінченний вселенський сум. Самотність огортала її з усіх боків теплою темною ковдрою. Сидячи на уроці чи прощаючись з друзями на своїй автобусній зупинці, даючи йому змогу трохи довше потримати її в своїх руках у під’їзді, вона відчувала порожнечу всередині. ЇЇ не любили. Марія була недолюбленою дитиною і очі мала сумні й невиліковно дорослі. Вона багато спостерігала, читала, думала, й тому зрозуміла про це життя вже набагато більше ніж треба було б в 15 років.

Марія знову полюбила свою матір лише після її смерті. Як важко їй було крутити всією собою це колесо їхнього з батьком існування. В уяві вона подивилась на маму й розгледіла в ній стомлену розчаровану жінку. Батько пив. Від горя чи навпаки, через усвідомлення його відсутності. Її всі жаліли, в школі не викликали на уроках, однокласники співчутливо мовчали. В класі то була перша новина, що мама Марії наклала на себе руки. Всі стояли по підвіконнях коридору й обговорювали цей сумний випадок. Зав’язались ледве не дискусії. Хтось звинувачував батька, багато пив мало заробляв, інші знаходили вину в тому що сталось самої мами й навіть Марії.

Вона приходила додому готувала обід-вечерю, сідала за стіл, відкривала підручник і робила вигляд ніби читає. Вночі довго не могла заснути й тому думала про нього. Про юнака, що живе поверхом нижче. Він завжди був для неї єдиною віддушеною. Вона могла мріяти, фантазувати, вигадувати йому життя, складати деталі їхньої першої зустрічі. Так щоб він не байдуже здоровкався проходячи повз, а нарешті підвів би на неї свої ніжні карі очі і вона б подивилась би на нього у відповідь і раптом він би все зрозумів…. Звичайно це все було казково-нереальним, але її фантазії пробуджували такий приплив чистої ще зовсім нерозтраченої ніжності й тепла. Марія засинала щасливою сама не знаючи чому. Їй було соромно, що вона зараз може думати про нього. Що мама займає менше місця в її голові ніж як потрібно. Вона намагалась сховати свої фантазії навіть від самої себе, але натомість вони повертались через довгі гарячі сни. Їй снився він, а поряд гола весна на його зім’ятих теплих простирадлах…

Пройшов вже тиждень від смерті мами. Якось вночі, прокинувшись після одного з таких спекотних сновидінь вона піднялась щоб прочинити вікно, як виявилось поверхом нижче також не спали. Марія відчула їх стогін, побачила як вони летіли вниз і плигнула слідом. Здавалось це так просто, взяти й зробити крок у порожнечу. Зовсім не було страху. Лише думка швидше їх наздогнати. Летіти вниз за ними і тоді він стане моїм. Реальність все ще здавалась сном.

Щойно відірвавшись від підвіконня вона збагнула, що це кінець. Не сон. Не мрія, не марення. Це її життя яке зараз закінчиться. Можливо то мама зове її за собою. Хоче забрати в кращий світ. Сама вже там роззирнулась освоїлась, а тепер прийшла за донею. А може то кара за те, що будувала навкруги себе стіни. Не давала ні горю ні радості зачепити, зворушити. Зрощена в нелюбові, й сама не вміла відчувати щось крім самотності. Це насправді логічне завершення. Мама забере до себе в покарання, чи навпаки з кращих побажань, то неважливо. Це кінець.

О, диво! Але вона не розбилась. Марія опинилась в казковому місці в казковий час. Ніщо навкруги здавалось не існувало насправді. Невідомий ліс, річка, пісок під босими ногами. Саме нічне повітря. Прохолодне, сповнене запахами трави, дерев.. якесь особливе. Заходило в неї, в середину. Наповнювало легкістю, будило невагомість в тілі. сон це? Чи це наяву? Десь там у воді плескались відьми. Неймовірні жінки. Якими демонічно-прекрасними були вони в її очах. Немає в них того вічного рабства. Того ярма від знесилення й розчарування, що носили в своїх поглядах наші земні жінки.

Він був поряд. Впивався очима в їхні тіла. Відомі його німим покликом, вони йшли до нього. Одна за одною виходили з води. Нагі та прекрасні. Краплини блищали на їх персах, животах, стегнах. Їхні темні посріблені постаті були немов шматки нічного зоряного неба, що відламавшись, впали на землю. Вони кохали його на смерть. Він не сперечався. Прив’язаний за руки й ноги, він, здавалось, сам був в захопленні й здивуванні від тих чуттєвих насолод, які могло вивільнити з себе його власне тіло. Такого вона ніколи не бачила, навіть в своїх самих сміливих снах. Хотілось бути поряд і дивитись в його широко розплющені очі. Бачити муку й насолоду. Шоколад з ликером тік по венах замість крові. Марія відчувала пекуче солодкий присмак на губах… І раптом прозвучало питання. Світ обірвався, густа гірка кавова її кров закипіла всередині. Дати йому померти? Чи вмерти самій? Вона плекала його, ростила в собі, говорила з ним, в середині себе самої. Дати йому померти...Неслухняні ноги вивели її в коло пестливих грішниць. Лише одне слово вийшло з середини:

- Я.

……………………………………………..

- Навіщо ти віддала за мене життя?

- Ти важливий для мене. Потрібний мені. Я живу тобою. Живу з тобою разом. Насправді поверхом нижче. Але живу з тобою разом. Ти мене не помічаєш, а я думаю про тебе. Весь час.

Весна знала. Вона все знала. Трава вже лоскотала їй горло, колола очі й легені, болісно проростаючи назовні. Їй скоро помирати. Скоро вона задихнеться соками свого тіла. Вона давно вже відчувала Марію. ЇЇ наївне дитяче нафантазоване виняньчине виплекане можна сказати з нічого кохання. Вона сама взяла її за руку й вивела сюди під світло сьогоднішнього еротичного місяця. Було просто цікаво чим все закінчиться. Ця її маленька лялечка, що вона зробить? Можливо через цю оргію вона його розлюбить. Марійка розіб’є карманне дзеркальце свого підліткового кохання, в яке так любить потай дивитись. Зненавидить свого лицаря. Виросте маленьким стервом й буде мститись всім без розбору чоловікам. Колись таки зрештою вийде заміж, але йому також відомстить, можливо з його кращим другом навіть, щоб було більш боляче. І того також зрештою зробить нещасним. Головне для неї буде не чоловіки, а її діти. ЇЇ ніжні маленькі янголи….. Але ні. Марія вже занадто доросла, занадто самотня, занадто жінка. Для такого всього. Що ж буде далі? Гра. Гра. Граймося з ним Марійко, граймося.

- Тобто? Я знаю тебе? Хіба я тебе знаю?

- Ми сусіди. Ти живеш поверхом вище. Ти ніколи нічого не помічаєш навкруги себе. Я здоровкаюсь з тобою, а ти навіть не підіймаєш голови.

- Я…. я просто такий, я….

- Мовчи. Мовчи, бо я не насмілюсь на все, про що думаю.

Тиша.

- Ти мені дорогий. Не байдужий для мене. Ти мене не помічаєш, а я тебе люблю.

ЇЇ бліде обличчя, тіні від втоми під очима. Руде волосся, холодні худі руки. Вона взяла його лице в свої долоньки й поцілувала вуста. Цілком земний поцілунок невмілої тремтячої дівчинки. Він роззирнувся навкруги. Вони стояли біля вікна в їхньому під’їзді. Він намагався її згадати, але не міг.

Йому було 25 років. Його вигнали з художньої академії за неуспішність. Не те щоб він погано малював, просто малював не те, що треба. Було важко поєднувати навчання з роботою. Але мусив за все якось платити. Фото на замовлення. Дизайн інтер’єрів для каталогу меблів, а раніше ще й оформлення весіль, агентство «Подружка невести»…. Крім захоплення весною в нього ніколи не було дівчини. Ну якщо не рахувати якісь невеликі пригоди в дівчачому гуртожитку сусіднього мед училища. Ти нам пиво – ми тобі секс. Одна мама в маленькому містечку, батька ніколи не знав. Навіть отчима. Тягла його на собі одна вона. Йому завжди було чогось незручно. Він соромився самого себе. В дитсадку – якісь дівчачі колготки, в школі ще щось. Не завжди було в що вдягтись і взутись. Все що він вмів, міг, любив – це малювати. Можливо навіть досить посередньо. Отак в декількох реченнях все життя.

Він постарався дати їй якесь тепло. Обійняв за плечі. Марія – в нічній сорочці. Тендінтне маленьке тільце просвічувало крізь тонку матерію.

- Я тебе згадав. – збрехав він. – Я завжди помічав тебе. Просто мені було ніяково дивитись в твій бік. Ходімо в середину.

Марія нічого не відповіла. В ній просто вже зовсім не було сил.

Вона слухняно йшла скеровувана ним, але ноги не слухались. Він підняв її й поніс на руках.

Наче наречену – промайнуло в її голові.

Зовсім дитя – подумав він.

Вона лежала в його ліжку вмотана в ковдру. Наполовину спала. Він сидів поруч.

Весна була зразу під ними. Помирала. Сьогодні вже останній весняний день. Завтра літо.

Сьогодні вона можливо помре – думав художник.

Він любить мене, він єдиний хто мене любить – солодко літала у снах Марія.

Тіло весни вже повністю прошила солодка пекуча трава.

Ніжна дитина. Така полохлива пташка. Віддати життя за нього, любити кожен сантиметр його існування в цьому світі.

Він мій. І у мене, щось є тепер своє власне, те чим можна дихати й жити вічно не зважаючи на смерть. Мамусю, мамо, пробач я лише зараз зрозуміла, що таке «люблю».

ЇЇ тілом ширилась отрута. Весна ненавиділа всі на світі почуття. Їй було просто боляче. Якщо комусь здається, що він страждає через душевний неспокій, він ніколи не знав дійсно сильного фізичного болю.

Маленька тремтяча дівчинка. Нічого особливого. Нема в її обрисах справжньої жінки. Тіло не викликає бажання. Млость не піднімається з живота в кров. Але та непереборна неймовірна ніжність… і серце пече жар. Звідкись беруться сльози на очах. Вона помре за нього. Вона знає кожен його рух краще ніж він сам. Вона любить його більше ніж він сам себе.

Трава вже не давала дихати на повні груди, та і грудей вже не було. Лізла горлом.

Марія ворочалась уві сні. Мама простягала до неї руки.

Його тілом росло тепло до неї. Такої ніжної, такої земної. Він попросить у весни….. Навіщо просити. Він сам віддасть своє життя ні в кого не питаючи. Він помре. Вона залишиться жити.

Конвульсії й судоми танцювали тілом. Трава заповнила горло. Проросла крізь очі. ЇЇ майже не залишилось вже.

Він пішов на кухню й різав якісь важливі вени-артерії на шиї ножем. Лезо в щось замащене. Щось їстівне. Але то не важливо. Скоро все закінчиться. Він стік кров’ю і дуже швидко помер.

Марія посміхалась уві сні. Вона вже не була самотня в цьому великому світі маленьких людей.

Востаннє літали її вії вже майже над повністю померлими очима. Посмішка танула на тому місці, де було обличчя. Весни вже майже не було.

На ранок Марія знайде його на кухні. Не притомним. Слабким, але живим.

Весна залишила їх обох жити. Був це подарунок чи кара? Вона й сама не згадає. Наступного разу вона знову народиться весела, п’янка, безпам’ятна, божевільна.

Весна прийшла з роботи.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.07.2014 Проза / Мініатюра
Читати на ніч
03.08.2014 Проза / Нарис
Снишся...
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Казка Про весну
24.12.2015 © Райан Ріенер
Кактус и Тюльпан
28.07.2014
Весна прийшла з роботи
10.03.2011 © Тетяна Чорновіл
ВЕСНЯНА КАЗКА
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 164  Коментарів:
Тематика: Проза, казка, художник, дарувала свободу, божеволіючи від кохання, життя, близькість, пристрасть, малює, внутрішнє чуття
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
07.02.2014 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди