Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.09.2014 13:53Роман
 
00000
З дозволу батьків
© Маргарита Проніна

ЗВИЧАЙНА

Частина 2

СПОГАДИ

Маргарита Проніна
Опубліковано 22.09.2014 / 25483

«Я готовий нести тебе на руках…» Завтра погана дата, і я хвилююся: це ж наша перша річниця… І тільки така шалена дурепа, як я, пам’ятатиме зустріч із таким критичним лайном, як він! На завершення ще однієї майже безглуздої весни, на прощання з усіма, так і не здійсненими, мріями, на додаток до суму заблукалої в собі людини – він. Його обличчя, руки, тонкі тендітні пальці викликають болісний стогін внутрішнього протесту перед неодмінним розставанням назавжди. Буревієм зрушується з твого мозку, котиться тілом, рве судини спокою, ламає розкладені полицями грандіозні плани. І весь цей гамір озивається луною від порожніх стін замкненого простору під назвою «я»… Лінійною функцією сходжу з розуму від неминучого розпачу. Так має бути: задля майбутнього, задля досвіду дорослішання і самовдосконалення. Але це ти і тільки ти – колись натхненна його чоловічою красою, а нині зруйнована його ж раптовим прощанням по-англійськи, яке пожбурило тебе в надміру міцні, чорні обійми пустки... Вирватися з її рук дуже складно, бо вона вростає в тебе крижаними тріщинами і мордує холодом… Снігова королева болю.

А все ж соромно за нього, що він не витримав, отак надто традиційно зник. Ні краплі оригінальності. Вітаю тебе з днем нашого взаємного розчарування. У мене тепер інше життя: я у двобої з кімнатним благоустроєм. До запитання. «Залишайся для мене спогадом, про який я забув», як писала Поваляєва. Амінь.

Час запису – ніч. Вона єдина така. Сьогодні ми могли б святкувати річницю, але… з ким? Таких річниць соромляться. Рік тому я вважала, що непогано провела травневий вечір з чоловіком, якому була небайдужа. Та це лише моє торішнє наївне перше враження. Але я не вмію і не можу втримати біля себе людей. Так завжди. Кому ще від мене йти? Я себе вже надто втомила.


Ні, ніч не зараз. Ніч – сьогодні, вчора, завтра... Кохання приносить сутінки, гірші за всі можливі затемнення твого життя, бо в них ти не хочеш бути самотнім, але натомість – сонце сідає, а дива мовчать і приходить розуміння невтішного… Твоя єдина мережа електроенергії забезпечує світлом інший світ під назвою «вона». А я змушена полюбити темний бік існування, бо сяйво тієї єдиної станції – дефіцит, призначений для чужого щастя. Чому – єдине запитання... Ніч тремтіння. У руках, у ногах, у душі. Та тільки так слухаєш себе. Коли зовсім одна. Навіть якщо поряд знайомі, бо вони далекі від моїх проблем. Усім своїм тілом відчуваю зневагу оточення. За те, що я – сама мізерність, яка дні і ночі поспіль з незрушністю монумента може висидіти на одному й тому ж місці. Випробування на витривалість самотністю у гнітючій тісноті близькості. Це варте подиву, але ніяк не наслідування. Боже бережи. Хотіла б зустріти схожого, але за кожного потенційного боюся, щоб з ним не сталося такої комплексної самоти. Але десь глибоко все ж я знаю, що дивовижна: це ж як треба любити життя, щоб від сущого не покінчити з таким.


Я принесла себе в жертву людині, якій не потрібна. Він нічого не знає про це безкінечне мовчання і незворушність на стільці у порожній кімнаті. Всього один рік не ставить знак якості на моїй самоті, але час ще є… А попереду сесія – грандіозне випробування корабля без керма на замкнутість кола у відкритому космосі.

Це травень, а за ним – швидкоплинне літо, а потім осінь з присмаком тютюну, а там зима – вона подбає, щоб заморозилось усе недобите... Та наступна весна буде така сама. Цей світ перевтомлений аж надто – так, що жодна четверта космічна швидкість не здатна буде врятувати заблукалого Джедая, який зробив собі харакірі власним мечем, і коли він стече кров’ю марних надій та сподівань у прострації пережитого – ніхто не згадає про нього. Худне мішок споминів. Більшість продиктовано ніччю. Все інше – те, що не написане, – доїсть день. Кожен наступний день. Жан Батист Гренуй вибрався з печери, коли запашні вина спогадів скінчилися і більше на згадку не спадав жоден аромат. Але я… Я – не Гренуй, у мене, напевне, просторіша пам’ять.

Можливо, забембана людина нікому не цікава. Парадокс у тому, що навіть у щасті, хай і примарному, вона викликає бажання покинути її. Стало цілком очевидним: я народилась непарною. Неправильне число. Шалено потребую, щоб щось дало мені знак зупинитися, щоб хтось помітив перевищення швидкості мого падіння в нікуди. Де вже мене не буде ніде.

Цієї ночі в мене народився вірш, сама назва якого доречно підкреслює мій нинішній стан:


Якщо ти мене почуєш…


Тисяча спроб… і ти йдеш від мене

Без надії на остаточне повернення.

Тисяча років розставань,

Щоб однаково – без зустрічі.

Можливо, ти її не шукаєш,

А може, я надто ревно чекаю на неї,

Лякаючи своїм божевіллям.

Наприкінці моїх стосунків з тобою –

Ти зачиняєш двері.

У твоєму житті я – за дверима.

Мов гроші, сховані в шухляду.

Бути хоча б грошима,

Коли ти в копійку мене не цінуєш…

Та навіть за дверима я не зникну,

Бо ти ще не зрозумів,

Яку розмірність почуттів

Може мати людина,

Втомлена чеканням на нездійсненне.

І ти мене ще не загубиш,

Бо хворієш на мій розпач,

Звернений до тебе очима

безпритульної тварини,

Ті очі не можна забути –

Якщо ти вартий того,

За що я тебе настільки…


Травнева ніч. Квітнуть дерева білим сном... І я пропливаю у мареві поміж ними. Зелені, такі очікувані впродовж усієї зими парості... Не побачені, не народжені для мене цієї весни. Я залишаюся з містом. А воно жадібне на всі відтінки весняної краси.


Сьогодні їздила на Андріївський узвіз. Це – країна мрій, а я – равлик без дому. Час іде так помітно. Він реальний. І я постійно дивлюсь йому в очі. Зрештою, на першому курсі було не краще. Зате на третьому вже ніхто не дошкуляє. Навіть жалітись немає на кого чи щось. Утім, якби й було, то нема кому. Асоціальність якраз посеред соціуму… Коли я купила якусь дрібничку на Узвозі й почула від продавчині: «Хай вам щастить!» – світ ніби зійшов до моїх ніг. Нестерпно запрагнулося йому цілком повірити і весь день носити з собою, як амулет. Це диво на землі, де нас ніщо не тримає, – крім сподівання на безкорисне добро. Звичайні слова стають коротким спасінням від суму незрозумілого походження, від навали мільйонного «треба» на одне тендітне – «не хочу»…

Так кортить у цю пору потрапити в бузковий парк над Дніпром, де я колись – не хотіла цілуватися… Та вже за кілька метрів, у підземному переході, змоклі від дощу і піднесені спалахом взаємної симпатії, ми спробували знову… і знову…

Обійми ночі. Єдина з них радість.


Триває сесія. Звичайне навчання без користі – мозок не бачить цілі. Тіло марніє. Душа зникає. Я все життя надто багато ставила на той один-єдиний кін, щоб хтось був поряд. Та мій азарт не приносить щастя, фортуна не кермує мною і не усміхається. Що ж людям треба: який розум, яке серце, які слова і дії? Невже, все, що в мене є, не цікавить нікого?


Людина забуває іншу так швидко і легко. Не викреслює, а стирає гумкою напис її імені на аркуші своєї долі. На лінії власного життя. Я вірю, що ця жорстокість тільки шліфує... А доля ущільнює, випалює, подрібнює, збагачує... Але чому мене?!


…Цікаво, що відчуває досить досвідчений чоловік, який ненароком закохав у себе дівчину, так і не втямивши, що для неї це – найперша модель відносин, розмов і дій на тему любові. Аби лише не був байдужим до того, що накоїв. Та ще гірше, якщо він відчує до неї співчуття, бо ж вона, звісно, слабша за нього, тендітна й так беззастережно закохана, але її боротьба з собою, із власним впаданням, вростанням, спопелінням ним, з ним, у ньому... Її таємна битва з собою, а потім важке і довге примирення – це все має бути небаченим. Перш за все – для нього. Бо ж він обов’язково піде. І так ніколи й не дізнається, щó вона собі вигадала, щó думала, яким його бачила, як приміряла на себе роль єдиної в житті цього чоловіка жінки, будучи ще зовсім юною, дуже наївною і довірливою... І нехай навіть робитиме спроби бути сильною і не піддаватися його чарам, але не зможе... Ніхто не зміг би. Бо пташеня, яке випало з гнізда, не злетить тільки тому, що бачило, як літають досвідчені птахи. Все на власних крилах тавруємо. На пам’ять…


Серед головних героїв у житті кожної пересічної дівчини, жінки обов’язково має бути один фатальний мужчина, який, як правило, майже ніколи не стає справжнім її чоловіком, бо його роль інша: він просто мав принести в її буденний спокій шалену любов, трохи блуду, пристрасті, пекучої насолоди від нетривкого володіння ним і… втрати. Так, саме постійна втрата його: на годину, на день, через справи, через нездійснену телефонну розмову, через найменший форс-мажор і т. д. і т. ін. – це те, що так вбивчо й небезпечно тебе манить, вабить, тягне в провалля будь-яких пропозицій. І ти навіть не обговорюєш із собою раціональність його покликів, бо точно знаєш, що підеш за ним у божевільну холодну ніч, лишаючи своє маленьке життя до нього. Як може він говорити так правдиво тобі про те, що не збудеться?! Та ти віриш його словам, і охоче, добровільно робиш величезну похибку вимірювання при співвідношенні задоволення й жалю, втіхи і болю, постійно думаючи про нього й палко чекаючи рандеву тільки з ним – найжаданішим своїм візаві. Все нищиш і знов віднаходиш у собі сили любити його, відчуваєш, що вже ніколи першою не зруйнуєш цей зв’язок... Невтомно облагороджуєш нерозумне. Бо ж він не винен у тому, що хтось надто сильно вбирає в себе всі його жести, слова, особливо – доторки: шкіра, руки, перші неголені щоки у твоїх долонях...

Мені навіть трохи жаль цього чоловіка, адже він таки мусить піти! Бо саме так і було сплановано долею з самісінького початку, з першого дня вашого знайомства. От тільки нікого не хотілося ображати цим! Просто вона... вона… Втім, вона ще все зрозуміє… мусить зрозуміти...

Боже, дай мені шанс обійняти його, торкнутись обличчя, залишити слід болю на вустах, вчепитися в його дорогу куртку, вдарити в саме серце його егоїзму, вбити своєю наївністю зачерствілу душу негідника... Години татуюють на підсвідомості паніку. Розпач, ненависть, бажання, хіть – і безконечна розкадровка спогадів... Ставила крапки над «і», вічні питання собі на кшталт «бути чи не бути?», звірялася зі снами, прикметами, шукала відповіді та стратегії поведінки в собі… І все одно – божеволіла… Хоч і вперто брехала: я вільна людина, яку ніхто не цікавить, яка продовжить свій патетичний поступ сірим шляхом буднів – попри те, що весь час буде плескатися в морі думок, безконечних думок про нього.

Забути першого – найважче.


…Хочу пам’ятати цей момент. Перша цьогорічна злива. Перша негода. Я сиджу перед вікном, поряд нікого. Коли йде дощ, мені завжди хочеться кохання, безоглядної, брутальної пристрасті, але тільки з кимось особливим.

…цілуватися на всіх мостах у місті, бігти босоніж, тримаючись за руки, хиткою бруківкою київських узвозів, щоб сховатись від дощу, відчуваючи, що вже наскрізь змокла… вії злипаються від туші, макіяж розтікається щасливим обличчям, наші тіла набувають істинності силуетів… ти раніше не помічала, які в нього сильні руки, дужі плечі, з-під легкої футболки еротично проступають рельєфні, мужні груди... ви обоє смієтесь і важко дихаєте, втомлені од бігу, маскуючи мимовільні погляди на «заборонені» місця… він тягнеться рукою до твого обличчя, нібито для того, щоб прибрати мокре пасмо зі щоки й обережно заховати його за вушко… він наближається до тебе, ще й ще раз розчісує пальцями твої коси, а іншою рукою, яка опиняється в тебе на талії, владно й швидко притягує до себе твоє обімліле від несподіванки тіло, ледь торкається лиця вустами і починає палко цілувати... унизу живота пульсує під шаленим тиском саме життя, там зароджується нарешті твоє імперсональне щастя… Непомітно злущується важка застаріла шкіра-панцир самоти, і от – твій спокій і гомеостаз порушено вже навіки – його хіттю і волею, його появою, його закоханістю в тебе, його прагненням будь-що розім’яти тебе у своїх дужих руках, розкуштувати всі твої весняно-юні присмаки, увібрати неповторний нектар твоєї молодості, вжалити ін’єкцією насолоди, після якої ти вже сама себе не знатимеш, ходитимеш заблукала і відчужена, якась присоромлена собою ж, розгублена і необережна... Щаслива.

Допоки ми не вміємо керувати пристрастю, вона керує нами. Так було, поки ми були разом.


Часом ми самі не помічаємо, як стаємо майже циніками, не здатними до ніжності, не вразливими до краси. Стаємо відстороненими, байдужими, абстрагованими від усього світу, зайнятими лише копирсанням у собі.

Найпевніша в світі річ – це час. На нього ніщо не впливає, він спокійно й виважено рухається повз твої бажання, і ти не можеш ні зупинити його, ні випустити зі свого життя, як воду з ванни. Так важко подорожувати містом самому, шукаючи ейфорії поміж картин мегаполісу. На тих картинах ти бачиш вдоволені закохані пари, їхні руки, коліна, плечі і губи… Щасливі морди. Напевне, для них – то найкращі дні. Чужі фотографії й чужі історії, чужі половинки і друзі. Чужі життя... І я піддаюся знесиленню. Зачиняю двері у слова, емоції, погляди. Я не хочу, але інакше не виходить. Коли хвиля безсилля спаде, відкрити їх знову буде нелегко, тим більше, що за тими дверима муситимеш бачити світ – імперію, яка тебе не потребує. І безконечні тести на якість: ти – обраний чи…? Яка вона, Богом вигадана роль? Здається, я могла би розуміти все, аби не відчуття страшного розпачливого болю – від усвідомлення того, як довго, як тихо, як напевно все мусить бути: постійна самотність, ґвалтування соціумом, обов’язкове примирення з дійсністю, необхідність робити все правильно, за загальноприйнятим сценарієм людського розвитку, без ліричних відступів у свою занедбану, сполохану душу...

Мабуть, я надто багато вимагаю в цьому житті, але це ніколи не скінчиться. Я вимагаю людяності.


Сьогодні відвідала Ботанічний сад. Була вражена чужим коханням. Бузкові грона, панорами весняного Києва, сплетіння пальців рук майже всіх перехожих, цілунки, веселі усмішки, взаємне напування радістю… Які фантастичні фото вийдуть у закоханих пар, коли одне прихиляє до себе розпашілу гілку бузку, а інше милується майбутньою світлиною на дисплеї цифровика!.. Я ненавиджу себе за те, що не знаю собі місця цієї весни, за те, що навіщось поряд, за те, що не зникаю цього прекрасного травня від перевтомлення нелюбов’ю.

Не вмію здаватися гарною, щирою, доброю, потрібною. Я знаю нюанси. Ще залишилось кілька спогадів від життя, яке роздвоїло, стерпло, зійшло нанівець, і все – рік, річниця цієї нікому не зрозумілої мужності слабкої людини. Так треба. Кінець дня – і все по місцях. Принаймні поряд зі мною лишаються друзі, але й вони часом здатні ранити тебе достоту, бо не надто п’яні, щоб бути щирими, але надто тверезі, щоб зробити боляче словом, жестом, ледь помітним порухом брів… Пішли... ви… всі... Що ви відчуваєте? Сліпо. Безглуздо. Німо. Ненавмисне. Нестерпно.


Набирає вологи і пташиних співів пишний зелений вечір кінця травня… Дощ нагадав мені твій приємний дотик до мого обличчя, плечей, волосся, що пахло колись київськими вулицями, смак крапель небесних сліз на його губах… Неповторний аромат квітучих парків, весняна чистота повітря й води у Дніпрі, легка прохолода затінку й приємна зігрітість асфальту під ніжним травневим сонцем. Схоже на те, як тепло мені від його довгоочікуваної руки – у моїй…

Покинутий напризволяще баскетбольний майданчик, довкола весняний свіжий ліс, ми одні... Я маю здогадатися, навіщо він мене сюди привів. Спокусити. Звичайно, я вже маю трохи досвіду, тому відчуваю, що після взаємності зі свого боку можу чекати від нього тільки… зради. Не факт, але інтуїтивно не складно до цього прийти. Бо існує безліч підказок: ми ще дуже молоді, в нас немає жодних реальних поглядів у майбутнє, нам не хочеться навіть здогадуватись про існування якоїсь там відповідальності перед одне одним, перед батьками, навчанням, нашими особистими вчинками і прагненнями, і найголовніше – ми безвідповідальні перед собою, перед тим, у що насправді хочемо перетворити наші життя.

Усе просто: весна, спалахи вражень від прекрасного відчуття молодості та романтики побачень, потяг до протилежної статі і постійна гормональна напруга тіл… Мені з ним добре не від того, що це його заслуга, що це він такий неповторний для мене, ні, це я у рожевих окулярах граю з себе страшенно закохану, щасливу, бентежну Лоліту – бо сама так хочу. Мені імпонує ця зворушлива легковажна весна, моя дівоча дурість і довірливість, непередбачуваність завтрашнього дня, мені імпонує жити сьогодні й напиватися «з горла» оцим божевільним, розкішним щастям, з усіма його втіхами і гріхами!

…Наш вологий одяг на розпашілих тілах – серед магічно розчахнутого листя, з якого вітер зриває краплини й напуває ними землю, серед заслинених равликів на пеньках, серед самодостатньої картини швидкоплинної пристрасті, з якої не вийшло високої поезії...


Я спостерігаю спогади через ізольоване решіткою вікно гуртожитку, через час, рівний трохи більше за триста шістдесят п’ять днів… Я покинула всі нинішні справи у зв’язку зі смакуванням минулим, де моя душа ще не мала самотнього статусу як вироку.

Попри все, гарних спогадів у наших мізерних життях більше, ніж поганих, до того ж, пам’ять ушляхетнює події. Але численні дрібниці зміни його ставлення картають все приємне, що було, і доводять кожен раз до єдиного висновку – гра на роздягання: скажи, що тобі приємно бути зі мною, – і я тебе поцілую, скажи, що сумуєш і не зраджуєш, – і я солодко зґвалтую тебе, скажи, що любиш мене, – і я негайно тебе покину... Всі слова оголено до номіналу й зужито, а твоє тіло полишено – на існування, на самоту, на вимушену відвагу жити далі, на лямку навчання, на самозахист, врешті, на небуття сексуальним об’єктом. Він вважає, що розпізнав тебе, розсмакував, відкрив усі твої «джокери» своїми маскулінними чарами. Проте… Злякався самого себе. Навіщо йому чужий біль?

Однак можливо, він звільнив місце для когось кращого? І кожен день, кожен ранок – я сподіваюся. Contra spem spero…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (ЧАСТИНА 1)
22.09.2014 Проза / Роман
ЗВИЧАЙНА (Частина 3)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 138  Коментарів: 3
Тематика: Проза, роман, сесія, навчання, фатальний мужчина, силует, разом, Ботанічний сад, чужий біль
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.09.2014 15:14  Суворий для © ... 

Можете завантажити мені просто через Inside Messenger. Там біля смайликів є кнопочка для додавання малюнків в повідомлення. Не забудьте в Темі написати щось про малюнок... 

 23.09.2014 14:50  © ... для Суворий 

А Ви таки Суворий)) Ваша правда, я вже підкорегувала всі номери і назви, сподіваюсь тепер правильно все. Тетяна писала мені, що ще слід обкладинку надіслати, куди і як? 

 22.09.2014 15:56  Суворий для © ... 

Все гуд тільки переплутано поля, де треба писати Назву частини і її номер... А це важливо для структурного оформлення наприклад в Веббук та для багато чого іншого... І так у всіх публікаціях даного роману... А в формі, до речі, все розжовано.

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
20.03.2015 © Вікторія Легль
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди