Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.10.2014 05:20Новела
 
Мої загадкові стежки біля Крупця
10000
Без обмежень
© ВАСИЛЬ КРАСНОПОЛЬСЬКИЙ

Мої загадкові стежки біля Крупця

Якобчук Павло
Опубліковано 16.10.2014 / 25888

Повільно прогулюючись на пероні вокзалу в Радивилові, поглядав на схід, де надранкова темрява приховала мій хутір, - і так закортіло хоч на мить завітати в батьківський дім, пройтися садочком, провідати сусідів. Та, на превеликий жаль, багатьох їх уже немає, не зустрінуть і батько з матір`ю.

Електричка Львів - Здолбунів зупинилась рівно о п`ятій. Я зайшов у перший вагон, примостився біля вікна. Коли поїзд рушив, майже притиснувся обличчям до віконного скла, намагаючись розгледіти місця, що пропливали за вікном. Адже близько п`ятдесяти років тому мені доводилось тут часто бувати.

Але липка темрява так щільно все окутала, що я не зміг побачити ні стежини, ні деревини, аніякої будівлі. Не вгледів і переїзду в кінці станції біля "заготзерна", і дороги, що колись петляла звідси до нашого хутора. Цією дорогою мені, підлітку, часто доводилось ходити і до станції, і до міста. Щоб скоротити шлях на цілий кілометр, я одного разу, ідучи з міста, вирішив прокласти пряму стежину. Півдня топтав бо­сими ногами поля і межі, і відразу нею стали ходити всі хуторяни.

Невдовзі мене тут підстерегло лихо. Повертався якось з міста. Ніс сумку з відрізом матерії на сукню мамі. Коли зайшов у поле, де колосилось високе жито, з нього вискочив хлопчисько років двадцяти з ножем у руці і кинувся до сумки. Я з переляку жбурнув її йому у вічі і - мерщій втікати до станції. А він - за мною. Та, мабуть, упевнившись, що не наздожене, кинув сумку на стежку і понад житом повернув у поле. Мені надзвичайно шкода було матерії, і я повернувся за сумкою. Грабіжник зупинився і звіддаля розмахував руками.

Наступного дня в цьому житі знайшли невідомого мертвого чоловіка з багатьма ножовими ранами. Очевидці розказували, що грабіжників ходило п`ятеро, 

Згадував цю пригоду, коли поїзд саме перетнув те місце, де колись був переїзд. Ліворуч від нього шлях вів у село Крупець, а праворуч - у Батьків, де на півдорозі, з лівого боку, починався мій хутір. Я встав і крізь вікно почав ще пильніше вдивлятися в непроглядну пітьму. І, важко зітхнувши, тихо промовив сам до себе: "Як ти тут, дитино, саменьке ходило в такій темряві?" Почувши моє зітхання, жінка, яка сиділа навпроти, співчутливо спитала: "Може, щось допомогти?"

- Дякую, все гаразд. Просто згадав своє дитинство, що минуло в цих місцях. - І, не знати чому, почав розказувати зовсім не знайомій жінці:

- Тут, понад залізницею, як і колись, тягнеться сосновий бір шириною до двох кілометрів, а за ним - хутір. Там, у першій хаті, я і виріс. Саме через цей ліс, через залізницю, а далі полем чотири роки я ходив до школи в сусіднє село Крупець, долаючи за день більше десяти кілометрів. І коли закінчив семирічку, находив мало не мало - майже десять тисяч кілометрів у солдатських кирзових чоботях, які на два-три розміри були більші. Та й весь одяг теж, в основному, був солдатським.

Важко було добиратися до школи в заметіль, тріскучі морози, у грозові зливи, Та не менше дошкуляла темрява, коли дні коротшали. Годинника вдома не було, будила бабця за співом півнів. І не раз траплялося так, що розбудить, коли співали не треті, а другі півні. І я тоді приходив до школи мало не серед ночі.

А взагалі пітьми я майже не боявся. Можливо, тому, що виріс біля самісінького лісу. Так, ще зовсім малим, побачив, як з дупла у великому пеньку випурхнула якась барвиста пташка. Мені закортіло роздивитись її в руках, але скільки не підкрадався до пенька - вона вилітала з гнізда. Вирішив упіймати, коли буде спати. Як стемніло, пішов до лісу, відшукав того пенька, засунув у дупло руку, впіймав пташку, а руки з дупла вийняти не можу. Так простояв майже цілу ніч. Я чув, як мене гукають, як голосить весь хутір, а мого плачу ніхто не чув.

Нарешті вирвався, прибігаю...

- Де ти був? - кричать батьки.

- Я стояв біля пеньочка - не пускали пташечки.

Але були місця, де я темряви боявся. Це там, де гинули люди.

...Недалеко від переїзду жила сім`я Яницьких. Син і дочка перебували тоді в Українській повстанській армії, а батьків їх хтось повкидав у колодязь. Коли я проходив тут поночі, то біг чимдуж, не озираючись. І чомусь завжди згадував, як сам, маючи років чотири, падав у коло­дязь. Урятувало те, що впав не на кайло, а на спину батькові, який саме копав той колодязь, і глибина сягала не більше шести кругів. Отя­мився на ліжку і дуже шкодував, що не роздивився, як там, на дні.

Років через два я в цей колодязь вилив з пуд меду і з п`ять глечиків молока. А було це так. У той день я пригнав з роси корів і забіг у комору набрати в кухоль меду і молока. А батько зранку мед продав і у величезній бочці зосталося тільки на дні. Я засмутився, бо дуже любив мед з молоком. Отож і задумав засолодити воду в колодязі, щоб потім брати, скільки схочу...

...Недалеко від Яницьких, над шляхом, що вів до Батькова, росли дві величезні липи. Біля них починалася стежка, трішки полем, а далі - лісом прямо до моєї хати. На узліссі біля стежини весною 1944 року німці вбили російського солдата.

За два дні, як мав відбутися той бій, до нас у двір з боку почаївського шосе увірвався озброєний німак і кинувся забирати сусідських коней, які стояли в нашій школі. В хаті були батько і ще два хутірські хлопці. Вони хотіли кинути на німця гранату, бо іншої зброї не було, але, отямившись, зрозуміли, що повбивають коней і вибухом накличуть німців, які безперестанку рухались по шосе з Почаєва на Радивилів. Тож коли він виїжджав з двору, на нього накинулись, роззброїли і повісили в стодолі. Після цього мати довго не могла заходити в стодолу. І я теж, коли в стодолі було темно.

Наступного дня ми побачили, що з почаївського шосе на наш хутір рухається колона німців і подумали, що ідуть шукати того повішеного. Всі чоловіки поховались у криївки, а я і ще двоє дорослих хлопців, Петро та Іван, причаїлись у схованці, влаштованій у цеглі, що стояла стовпчиками неподалік дороги.

Та німці прийшли, щоб зайняти оборону, і поспіхом почали копати окопи в лісі і під лісом. А біля нашої схованки поставили кремезного німака з кулеметом. Крізь щілини нам було видно і його, й інших німців, які безперестанку набирали воду з колодязя.

Приходили по воду моя мати і Петрова, але до нас їм підійти не вдалося. А мені, чи від жаху, чи від того, що поснідав чимось солонуватим, так хотілося пити, що аж потріскалися і ятрилися губи. І як тільки сніжинка залітала в щілину, негайно діставав її соломиною. Цілу добу, не ївши, не пивши, задубівши від холоду, пролежали ми на одному боці. На другий бік повернутися не могли, бо під нами була настелена солома і німець міг почути шарудіння.

Мій батько з сусідами тоді сховались у криівці, викопаній у лісі, недалеко від хати. Задихаючись від нестачі кисню і не знаючи, що діється нагорі, вони над ранок вибрались із криївки. Довідатися, що там у домівках, послали двадцятирічного Мишка. Німець, який стояв біля нашої схованки, підпустив його ближче і без жодного пострілу взяв у полон. Привів у нашу хату, де, судячи з наявності телефонних апаратів, розта­шувався командний пункт і, вигукуючи слово "партизан", передав німецьким офіцерам.

Мати, бабця і діти були в другій половині хати. Почувши голос Мишка, моя мати прибігла до німців і по-німецькому почала переконувати, що це не партизан, а її син. Німецької мови вона навчилася від німецьких дітей у 1914 році на Дніпропетровщині.

Усі чекали біля криївки сигналу від Мишка. Моєму батькові почувся умовний свист, і вони рушили до нашої хати, а вірніше - на вартового. Німець відразу застрочив з кулемета. Всі попадали і повзком, поза пеньками, втікли в ліс.

А ми подумали, що стріляють по нашій схованці, і, нажахані, зірвалися на ноги, ледь не розваливши стінку. І все здавалось, що кулі ось-ось прошиють не голову чи ноги, а груди.

Почувши стрілянину, всі німці вибігли з хати, залишивши перед дверима лише вартового. Скориставшись цим, мати і Мишко через сіни перебігли на другу половину хати. Мишка заховали на печі, накривши коноплями, і поклали зверху спати мого молодшого брата Володю. Повернувшись до хати і не знайшовши "партизана", німці почали допитувати маму і бабусю. Бабця зомліла, і її відливали водою. Врятувало їх те, що стало розвиднятися, - і російські танки ринулись на наш хутір. Бій тривав недовго. Німці відступили на Радивилів, підбивши в полі і лісі чотири танки.

Нам, підліткам, було цікаво побачити, що там, у лісі, в окопах після бою. Отоді я вперше побачив убитого російського солдата. Він був ще зовсім юним, чоло залите кров`ю, а очі мертво дивилися в небо. У цей час недалеко на дуб сів крук, і я уявив, як він їх видзьобуватиме. А десь удома на нього чекає мати і не знає, що він лежить ось тут на сирій березневій землі біля стежки, яка веде на Крупець. Не раз я це пригадував, ідучи до школи. І коли навчався у п`ятому класі, написав навіть вірш "Після бою", який, мабуть, починав моє входження в літературу.

...Де щойно на хвилину зупинялась електричка, був другий переїзд, через який я інколи повертався зі школи. Так іти було далі, але веселіше, бо вулиця Біла Криниця простягалась аж до переїзду. А під час війни німці вибудувапи тут мало не фортецю, обгородили ко­лючим дротом, начіплявши на дріт різних брязкалець.

Однієї темної ночі весь хутір не спав. Цілу ніч біля переїзду строчили кулемети і вибухали гранати. А це, виявляється, собака зачепився ланцюгом за дріт і брязкотів, доки його не вбили.

Охороняли переїзд здебільшого мадяри. І коли там не було німців, за умовними сигналами воїни УПА спокійно його проїжджали. Раз ішов я через цей переїзд до своїх родичів у Крупець. З лісу на санях з кулеметом і автоматами під`їжджали повстанці, а з боку Радивилова наближався товарний поїзд. Біля переїзду паровоз лунко випустив клуб пари. Це пролунало наче постріл. В одну мить повстанців на санях не стало. Вони залягли на снігу, наставивши зброю на мадярів. На щастя, не стріляли, а то я опинився б між двох вогнів. Коли ж поїзд проїхав, вони обмінялися з охороною сигналами і подалися через переїзд на Крупець.

Від цього переїзду прямо в ліс і понині в`юниться доріжка. Тоді вона вела до лісничівки, де жив лісничий, поляк. П`ятирічним хлопчиною новорічного ранку пішов до нього посівати. Мороз аж тріщав, було багато снігу.

До цього я посівав ще у двох хатах, що стояли в лісі недалеко від лісничівки. Там на мене напав гусак, звалив на сніг і довго сичав, щипав, бив крилами, доки з хати не вибіг дядько Олександр. Посівачу зазвичай давали від п`яти до двадцяти грошів. А коли посіяв лісничого, то мені вручили цілий злотий. Я радий вибіг з хати, забувши про біль, якого завдав мені гусак.

У тому дворі, де мене пововтузив гусак, після війни сталася трагедія. У дядька Олександра, в хліві на горищі, ночували троє повстанців. І хтось про це доніс. Чекісти оточили дім і почався нерівний бій. Дах на хліві був із черепиці і від куль став наче решето. Але повстанці не здавались, завзято відстрілювались. У цей час лісом проходив лісник. Чекісти примусили його піднятися драбиною і сказати, щоб хлопці здалися. На це повстанці відповіли: мовляв, передай, що катам не здаємося. А згодом, заспівавши "Ще не вмерла Україна", пострілялися. Щоразу, проходячи там, уявляв цей бій і думав, чи знають про цю трагедію родичі загиблих і де закопані тіла мужніх патріотів.

За переказами, у сиву давнину тут сталася ще одна трагедія. Жила сім`я Чорнобаїв, у яких була дочка-красуня. Вона не схотіла виходити заміж за нелюба, і той вирішив помститися: найняв чаклуна, котрий зачаклував усю сім`ю. Батько, мати і шестеро діток поховані недалеко від хати, тієї, в якій полягли повстанці. Живою залишилася лише дочка-красуня. Тому й хутір наш було названо - Чорнобаї.

...Найперша стежина водила мене до школи і з бабусею до церкви в село Башарівку. На цій стежині в 1944 році мене мало не вбили чекісти. Вони рухались на підводах з Радивилова ловити в нашому чи сусіднього селі бандерівців, а я поспішав зі школи додому. Добігши до стежки, повернув у поле. Вони ж подумали, що то втікає повстанець, і зчинили стрілянину. А я вирішив, що військові побачили зайця і хочуть його підстрелити. І рвонув ще швидше, аби проминути ту небезпечну смугу. Лише після сьомого пострілу, коли куля просвистала десь біля скроні, здогадався, що стріляють по мені.

Мене оточили, побачивши замість повстанця звичайного хлопчину з сумочкою, стали допитуватись, де в мене болить. Між ними тоді була така розмова: "Сколько?" - "Три. А ты сколько?" - " Два. А ты?" - "Три". Я збагнув: це стільки разів стріляли по мені. На прощання один з офіцерів з натяком сказав: "Ну, пацан, сто лет будешь жить, беги".

Наступної весни чекісти все-таки впіймали кількох повстанців. Вистежили криївку в полі і змусили їх здатися. Серед них були Козіброда Володимир, Ковальчук Митрофан, Гнида Григорій. Пов`язали за спину руки, кинули на сани і повезли до Радивилова. Дорогою наш односельчанин Гострий, який ще при поляках був підпільником-комуністом, заліз у сани і Козіброду та Ковальчука закатував ножем: повідрі­зував вуха, повиколював очі.

Про це звірство стало відомо повстанцям. Більше місяця за ним полювали, - і таки вбили біля млина в Батькові. Поховали Гострого біля стіни башарівської церкви. А де тіла закатованих - ніхто не знає. Убив Гострого повстанець із Батькова. Незадовго до своєї смерті Гострий привів у наш двір цілу зграю чекістів і "яструбків". Серед останніх був і хрещеник дідуся Володимир Цимбал.

Дід Василь жив у другій половині хати. Батько ж мій тоді воював на фронті. До діда підвели повстанця, який здався чекістам. Він засвідчив, що у дворі є криївка і він у ній ночував. А зблідлий дідусь усе доводив, що той переплутав хату чи хутір. Тим часом "яструбки" і чекісти із шомполами в руках нишпорили скрізь: у дворі, садку, стодолі, хліві, на горищі. Але криївки так і не знайшли. Коли вони пішли, дід довго плакав і молився. Минуло чимало часу, поки я дізнався, що тоді трапилось. Про все це я писав у своїх віршах.

У ті часи всі ночі видавались нескінченно довгими і напруженими. Господарювали матері з дітьми. Коли вночі загавкають собаки, ніхто вже не спав, усі перелякано молились. Все могло статись: пограбування, катування. Щоб хоч якось захиститися вночі, кожен хуторянин повісив у садку дзвін, вірніше - металевий диск. З хати, через вікно, до дзвонів були протягнуті мотузки. І тільки собаки починали гавкати - по всьому хутору лунали дзвони. Але таких хитрощів вистачило не надовго.

Однієї ночі завалували собаки. Я раз, другий бемкнув, раптом почулися матюки і хтось аж зі свистом потягнув мотузочка за вікно і побіг. Наш собака захлинався гавкотом, сусідський заскавучав і замовк. Затих і дзвін. Через кілька годин прибігла заплакана, налякана тітка Мартена. Ми пішли до неї і побачили жахливу картину. Все порозкидано. Забрали борошно, крупи, сало, м`ясо, мед... Грабіжники були в бандерівській формі, в хату влізли через вікно. Жінку з трьома дітьми загнали в куток і погрожували розстріляти за те, що не відчинила дверей і не нагодувала. А вони, мовляв, віддають життя за самостійну Україну.

Як розвиднілось, побачили сліди від коліс і борошна, що сипалося з мішка. Сліди вели до переїзду біля "заготзерна", а далі - в місто. Стало зрозуміло, що під виглядом повстанців грабували "стрибки" чи чекісти, отже, скаржитись було нікому.

___________
Василь Йосипович Краснопольський народився 1 січня 1932 р. в селі Башарівці Радивилівського району.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.09.2014 Поезії / Вірш
Подяка поету
20.10.2014 Привітання / З днем народження
Наші вітання
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Новела
29.10.2014 © Шкромида Іванна
Де Джо?
16.10.2014
Мої загадкові стежки біля Крупця
12.10.2014 © Рассветная
Противоположность
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 135  Коментарів: 2
Тематика: Проза, новела, Радивилов, хутір, дитинство, німці, бій, криївка, партизан, строчили кулемети, повстанець, чекіст
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.10.2014 03:35  © ... для Тетяна Белімова 

Дуже сподівався, що буде цікаво. Цей добродій вже десь на Київщині на жаль шляхи загубилися, було б цікаво відшукати. 

 17.10.2014 10:05  Тетяна Белімова для © ... 

Прочитала. Багато із переказаного і так відомо. Але все одно, оповідь очевидця - то завше з перших уст.
Нагадало трохи "Третю роту" В.Сосюри - по стилю.
Дякую, що ознайомив! Цікаво!)) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2014 © СвітЛана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
07.02.2014 © Суворий
20.05.2015 © Журналіст
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди