Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.11.2014 18:31Нарис
 
30000
Без обмежень
© Шкромида Іванна

Видимість

Шкромида Іванна
Опубліковано 05.11.2014 / 26237

Виштовхували його з залізничної станції троє чоловіків, що статурою нагадували силачів із диснеївських мультфільмів. Він уже не опирався, гадаючи, що покинути це приміщення – невідворотна подія сьогоднішньої ночі. Відчувши гострий біль у ліктях, нарешті знайшов у собі сили вирватися і піти самотужки.

- Можеш більше не повертатися, - почув він услід. Хоча знав про це і сам.

Повертатися в те місце, яке існує лише в уяві, яке детально можливо описати лише тоді, коли заплющиш очі, було нісенітницею. Ідучи прямо, він засунув підборіддя під комір куртки, руки шукали тепла в кишенях, а туман довго намагався влізти йому під повіки, лоскотав зіниці, обвивав обличчя, зволожував волосся. Але ішов він із заплющеними очима, і уявляв, куди потрапить далі.

Минулого літа він пробув декілька днів поблизу моря. Сидів, зануривши ноги у воду, і згадував все, що пов’язувало його з вологою. Вітер несамовито гойдав його, час від часу він схлипував, інколи не відчував нижніх кінцівок. А один з вечорів не дав йому залишатися наодинці. Прийшов ще хтось, сів отак, як він, і теж гойдався, так само заплющивши очі.

- Вам тривожно, я відчуваю це.

- Ні, Ви помиляєтеся.

- Інакше Ви б тут не були. Люди не люблять холоду. Їм подобається відчувати своє тіло цілком, кожен рух пальця, кожен дотик бодай маленької пилинки до шкіри. А тут німіє половина тебе.

- Ви зараз відчуваєте хоча б щось? – він не розплющував очей, намагаючись вгадати зовнішність цієї жінки. Уявляв, як розвіюється її довге світле волосся, як руки потираються одна об одну, а очі втрачають власний колір від надмірно голубого моря.

- Відчуваю, що тут, окрім мене, є ще Ви.

- Не думаю, що заради цього Ви сюди прийшли.

- Люди люблять, коли їх намагаються вгадати, тобто спробувати зрозуміти заздалегідь якісь думки чи дії. Ті, хто призвичаюються жити під шкірою інших, не вміють бачити і розуміти себе.

- Чому Ви заговорили до мене?

- Я помітила, що Ви не любите дивитися, то мали б хоча б слухати.

- А що Ви зараз бачите?

- Бачу, як вода кусає пісок. А Ви?

Він не знав, що їй відповісти. У той момент перед ним виростала велика синя стіна, яка не мала міцної опори, бо хиталася, коли він простягав до неї руку. На стіні щось було. Щось, що зараз нагадувало відбиток або тінь. Наблизившись, він справді побачив пляму. Приклав вухо, і починав слухати. За стіною відбувалося щось грандіозне. Звуки були настільки гучними, наче мільярдне місто воєдино зійшлося водночас, аби переповісти свої незвичайні історії. Кожен хотів, аби його почули. Одні намагалися перекричати інших. До нього інколи долітали слова, словосполучення, часто навіть речення, але, як тільки він починав розуміти їх, голос зникав, натомість гучнішав інший. Він уявляв, як люди затуляють одне одному роти спітнілими від хвилювання руками. Тепер він шкодував, що не знаходиться там, де інші, і не бачить тих нещасних. А стіна продовжувала гойдатися, але тепер він знав, в чому причина.

- Я бачу голоси.

Здалося йому, що жінка посміхнулася. Він посміхнувся теж. І та усмішка закріпилася на його обличчі, як одяг на вішаку. Повисла впевнено.

- Ви досі бачите лише море? - перепитав він. Але відповіді не було.

Не відчувати свого тіла. Він вчився саме цьому. І думав, наскільки пронизливою була та жінка, яка дізналася про нього все лише за декілька хвилин розмови. Тепер прямував туманом, і згадував моторошні відчуття, які опанували його в той день. Він чекав, що жінка повернеться. Чекав, що вона й надалі робитиме спроби дізнатися щось про нього, або хоча б говоритиме. Натомість він залишився сидіти наодинці. А коли розплющив очі, то побачив перед собою міський фонтан, який заснув разом із нічним містом.

Зараз він ішов наосліп, бо пам’ятав дорогу достеменно. Пряма вулиця, залита новим асфальтом. без вибоїн, без руху транспорту, без зайвих людей. Усі, що мали бути тут, давно спали на вокзалі, який він щойно залишив. Люди-зомбі, які викривлювали свої рухи, морщили тіло, заплямовували одяг, аби їх могли ідентифікувати як безпритульних і вмостити на холодний кріслах та лавах станційного приміщення. Вони божеволіли, коли відкривали очі, привідкривали рота і дихали так, наче щось душить їх зсередини. І тільки тут і зараз вони могли поглинати кисень, тільки тут, де були й інші такі, що не знаходили собі місця, що хотіли жити, як собаки і бути вірними собі, а не іншим надлюдям, одягнутим в ідеально зшитий по фігурі одяг. Усіх псевдобезпритульних приваблювали місця, де не було надмірної тиші і чіткості. Бо лише фальшиві люди вміють жити там, де все розписано й ідеально розташовано, де немає місця життю.

Перед тим, як троє силачів виштовхали його із залу очікування, він сидів над чоловіком похилого віку, який, обіймаючи собаку, спав під стіною, що вкрилася розкладом прибуття потягів. Він спостерігав, як бруд ідеально вмістився між складками на обличчі чоловіка, як брудна шапка намагалася тримати відстань, аби не налізти на очі, а собака тихо сопів в груди. Яким красивим видався йому тандем тих двох. Спочатку він мовчки посміхався, не зважаючи на сонних приблуд, що ходили повз нього, не відриваючись від стін вокзалу. А потім посмішка переросла в щось інше. Щасливий від того, що люди знаходять собі місце, він засміявся надмірно голосно. Закинув голову, заплющивши очі, уявляв, як кожна людина в світі вмощується у власну нішу, сідає чи лягає у єдино можливе положення і посміхається. Яке щастя, що всім вистачає простору, що нікому не тісно і ніхто не падає. Він сміявся настільки голосно, що тремтливий відголосок вилітав на перон. «Яке щастя!» - вигукнув він, посміхаючись надмірно широко. А потім відчув біль у ліктях і подих вулиці. Але очі не розплющував, бо там досі всі мали своє місце, і там було, для чого знаходитися.


- Між іншим, у тебе сьогодні важлива зустріч. Сподіваюся ти не забув хоча б про це, - сердито сказала Ема, потираючи своє чоло. – Я втомилася тобі про все нагадувати. І хоч інколи ти можеш глянути на мене?

Він розплющив очі, але не побачив нічого. Він чув її надто добре, вона давила йому в скроні так, що йому доводилося посіпуватися. Але де вона була?

- Тобі пора. Водій уже чекає. – промовивши це, вона встала настільки швидко, що зачепила рукою холодний стакан з-під соку.

- Я не винен, що не бачу тебе, - сказав він сам собі і піднявся теж.

Водій відвіз його до хмарочосу, що знаходився в центрі міста. Усі, що ходили поруч, тепер намагалися йому щось сказати. Одних він чув. Слова інших силувався вгадати.

- Сьогоднішній костюм неймовірно личить Вам, - пробурмотів секретар і одразу з розвернувся.

«Чому тут немає тих, що вміють жити?», - запитував він сам себе, крутячись на офісному кріслі.

- Завезіть на вокзал з десяток спальних мішків. Там люди, - монотонно проговорив він у слухавку і заплющив очі.

Коломия 03.11.14
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.10.2014 Проза / Новела
Де Джо?
03.03.2015 Проза / Новела
По собі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Нарис
24.11.2014 © Арсеній Троян
Шинна галявина
05.11.2014
Видимість
03.11.2014 © Дарія Балагура
Буревій в очах
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 119  Коментарів: 6
Тематика: Проза, нарис, море, пісок, жінка, моторошні відчуття, фальшиві люди, важлива зустріч, секретар
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.11.2014 14:33  © ... для Мальва СВІТАНКОВА 

Спасибі! 

 08.11.2014 14:33  © ... для іміз 

Дякую велике! 

 08.11.2014 14:32  © ... для Тетяна Белімова 

Спасибі! Насправді я раніше теж зачіпала соціальну проблематику, це не вперше. А загалом не дуже люблю писати про очевидні речі.
Ще раз дякую за відгук! 

 08.11.2014 02:19  Мальва СВІТАНКОВА для © ... 

Цікаві образи: незвичні поєднання слів-емоцій-відчуттів...+! 

 06.11.2014 18:42  іміз для © ... 

гарно пишете! 

 06.11.2014 09:07  Тетяна Белімова для © ... 

Іванно! Вітаю! Вперше помітила у Вас соціальний підтекст. Це, як на мене, рух уперед. Саморозвиток - це завжди добре.
Гарно пишете)) Натхнення! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +34
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +78
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
10.07.2013 © іміз
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди