Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.12.2014 13:15Новела
Про добро  Про тварин  Про душу  
20000
З дозволу батьків
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

ШУКАЛА КАТРУСЯ ДУШУ

Відгуки можна також надсилати на
idudovas@ukr.net
Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 28.12.2014 / 27220

Батько ввійшов знадвору, несучи на руках вже здоровеньке козлятко. Мати так-сяк витерла руки, зачинила двері. Господар поставив тваринку на ніжки, сів поруч на ослінчик й смачно вилаявся, згадуючи душу. І не зрозуміти було через що у нього кепський настрій: чи тому, що через відчинені двері напустилося багато прохолодного осіннього повітря, чи що газдиня чухалася з витиранням рук, чи через оце козенятко, а чи через те, що краєм ока помітив як маленька донька, почувши про душу, знову шукатиме її. І далася ж у помку донці та лайка ще раніше – зі згадуванням душі.

Маленький Павлик зліз з теплої лежанки, підійшов до козлятка. А воно до нього потягулося, заблекало, озвалося.

– О! І оце я повинен його...

Господар недоговорив, перехопивши погляди Павлика та ще Катрусі, його трохи старшої сестрички. Тільки непомітно для них зробив недвозначний жест перед своєю шиєю, дивлячись на дружину. Та – очима ліворуч-праворуч – ні!

– Просив же: випишіть мені свиню, якщо кажете, що я добре працюю! Свиню! Немає готової до заколоття? Ну то дайте якусь, щоб хоч догодувати можна було... Що я з цим козеням робитиму?

І не утримався, вилаявся, знову згадавши душу.

Катя, не перестаючи погладжувати, як і Павлик, козенятко, перевела погляд на шию батька і так почала свердлити її, що, здавалося, вона сама – у ній. Донечка була переконана, що дуща – там! Адже саме звідти чуються звуки слів. Дівчинка інтуїтивно торкнулася своєї шиї і подумала, що, вочевидь, якщо у неї теж є шия, то у тій шиї, мабуть, є і душа. А як її розгледіти, коли свою шию не видно?

Ага! Свою не видно. Зате можна роздивитися Павликову, а в ній – і його душу. Тільки чому братик не згадує про душу, як тато? Певно, ще не знає, що вона у нього є. А ось те, що у нього є шия, Павлик знає відколи перші слова навчився говорити. Він неміцний здоров’ям, частенько хворіє. Тож його шию кушкають, щоб не простудився, не кашляв. Отак хлопчик затямив, що його здоров’я – у його шиї. Відтак, підрісши, маючи можливість вже самостійно доглядати за собою, Павлик вирішив, що чистота шиї – головна запорука його доброго фізичного стану.

Катруся втупилася у шию Павлика і силкувалася розгледіти його душу. Якщо кушкають за його шию, то, певно, доглядають і його душу. Катруся аж закліпала очима, вдивляючись. Однак, з тим спогляданням нічого не виходило. Шия у братика чиста – та й годі. Де там душа? Та й він сам не повідомляв, що у нього є в ній ще й душа. Це, мабуть, у дорослих душі – там! А у дітей? От козенятко – ще дитина. Де ж у нього душа? Катя торкнулася його шиї і відчула пульс у венах від ударів серця. Що це?.. Душа?.. А хіба душа така? Лишень пульсує?

Катя перекинула погляд на шию батька, а на ній гарно видимі вени – то утончуються, то стовщуються. І так – у постійному ритмі. Катя на них раніше уваги не звертала. Чи їх не було? Чи вони з’являються, коли тато душу згадує. І тоді душа підтверджує: я тут, я тут – отим ритмом видимих судин!

А у Павлика? Ти диви! У нього крізь ніжну блідувату шкіру проглядається як щось там пульсує, дарма що майже не видиме, тоненьке. Так і братик ще молоденький, до того ж хворенький...

Катя знову торкнулася шиї козенятка, глянула на шию батька, потім – шию Павлика, на мить замислилась, відтак побігла до дзеркала у сусідній кімнаті й почала вдивлятися у свою шию.

«Мабуть і в мене є душа», – подумала Катруся, побачивши, що і на її шиї є судини – такі, як у татуся й братика, і вони теж пульсують, показуючи душу, її душу.

А вона й не знала, що у неї є душа.

Й у братитка є душа!

Мабуть, і в мами є вона!

І в сестер та інших братів...

А ще – у козенятка, значить, є душа.

Але чому мамка якось ойкнули, коли батько сказав: «І оце я повинен його...». Та при цьому душу згадав. Сказав, що він її «тудит знає». Як це: «туди»? Як це: «знає»? Свою душу – і не знати?!. Що «його»? Що «повинен»?

Раптом, до сестрички підбіг Павлик. Зарюмсав безутішно.

– Татусь хоче його...

–... його душу побачити? – закінчила братикову тривогу запитанням Катя. – То й ми подивимось. Не плач. Шерсть, хоч і густа, але ми її обережно розділемо руками й побачимо як пульсує його душа...

– Ага-а... Сьо ти таке мурлкочиш? Вони говорлили про м’ясо, шашлики, клов’яні ковбаси, кендюхи, вишквалки... Коли я запитав, де воно спатки буде, батьки прломовчали. А коли відійшов, то розчув, як батько мамці й шепоче: «Тудит твою душу знає, що за клопіт мені, оце, звалився! Діти побачили. Що лобитимемо?..». Катрлусю, сьо вони задумали з козенятком?..

Сестричка ще раз уважно в люстерко роздивилася свою шию і, побачивши на ній тоненькі пульсуючі судини, остаточно вирішила, що то – її душа тріпоче, затріпотала схвильовано від почутого. А, значить, вона, Катруся, може зіслатися на душу, висловлюючи найвагомішу думку.

– Ах, ви ж, тудит мою душу знає, що ви хочете зробити з козенятком?!. – запитала донька у батьків, рішуче повернувшись до кімнати, де були батьки.

Сестра Шура, якраз нагодившись до них, від почутого заклякла біля порогу й не знала як діяти далі.

Павлик – зирк на батьків. Ті – в розгубленості. Мовчать.

Хлопчик зрозумів це по-своєму.

– Тяк-тяк, і я казю: тудит твою Катрлусину душю знає, сьо ви хоцете злобити з козятком? Сьо?!

І з цими словами хлопчик несподівано схопив ножа, що лежав неподалік, і шпурнув його у вогонь груби. На ній якраз у чугунках клекотали якісь нехитрі страви.

Тепер уже заклякли й батько з матір’ю.

Павлик притьмом чкурнув ще кудись, приніс інший ніж і – туди ж, у пічку.

– Сьо ви хочете злобити з козлятком?!. Сьо?!.

– Ой, що буде-е-е?! – майже заголосила мати.

Хто, як не вона, добре знала грубий норов господаря до всього і всіх, до дітей – не виняток! Водночас він був і справедливим. Але як розцінить те, що сталося, й до чого вдався найменшенький син? Воно, звісно, ще дитя, але що утнуло, Господи, що утнуло?! У хазяїна досі щелепа відвисла в заціпенінні від здивування й несподіванки: хворенький син, ще й говорити як слід не навчившись, он що лопоче! Га?!

Шура метнулась до грубки, закрила піддувало, щоб не такою сильною була тяга, і тут же відкрила топку та бризнула на вогонь з піввідра рідких помий, що поруч стояло.

– Ее-ех! – тільки й встиг вигукнути господар.

Та пізно вже було: присок з пічки враз обволік усі кімнати.

Козенятко злякалося й шугонуло до віддаленого кутка.

– Порадь дурню Богу помолитися, так він чоло поб’є, а Богу не помолиться! – почулося батькове у своєрідному тумані пари, пилюки й часточок сажі.

І не йнялося, кому адресує господар свій гнів: Павлику? Каті? Шурі? дружині?

Шура чаплійкою та совком вигребла з жару ножі. Вони впали біля грубки й жаріли своїми залізними лезами, уже без обгорілих ручок, непоказні, жахаючі.

– Оо-о... Ехх!.. – вигукнув батько, знову згадавши душу.

І Катруся, хотіла вона того дуже чи ні, знову, хоч і мимохіть, глянула на шию батька: чому ж він «про душу» так різко і без усякого задоволення відгукується?.. Батько перейняв її погляд, відтак схопив свою сумку обліковця, гарну та зручну, затряс нею у повітрі, й від чаду захрипівши, несподівано прорік:

– За таку поведінку не отримаєш до школи оцю сумку!

І при цьому глянув суворо на Катрусю.

За яку «таку поведінку» дівчинка не зрозуміла. Після вчинку Павлика їй стало якось байдуже щодо себе – братик би не постражав через отакий гнів тата.

– Ану, матінко, де наш горох?

– Не треба, батьку...

– Я щойно... запитав: де наш горох?! Можливо, я їсти хочу! Горохового супу забажав?.. А? Що там шкварчить у чугунках?.. Чи не суп з гороху? А?!. А?!.

Час од часу прокашлюючись від приску, батько розпалявся усе більше.

Павлик рідко бачив його таким, а коли й бачив, то знав, що той гнів був направлений не на нього. А тепер – щось не те. Відтак хлочик – юрк! – до подолу матері, готовий був заховатися за її фартух.

– Та я його нещодавно використала ж на пиріжки, – спробувала була якось розрадити атмосферу Шура.

– Що ти верзеш?! А чому я не бачив тих пиріжків? Га-а?!

– Та я ж пригощала Андрія та Надю...

– Е-е... брата й сестру пригощала, а про батька забула?! Ах ви ж бісові діти!..

І з цими словами батько різко відкинув свою сумку обліковця, звівся і, повторюючи, як мантру, «З горохом... Пиріжки... Пригощала... Весь використала... Ага... Зараз подивимось... Ага...», придибав до закутка між комином та стіною, де було сухо й тепло і зберігалися різні крупи, узяв вузлик з горохом...

– Я вам покажу зараз і «Катрлусину» душу, і... і... і печені ножі, і пиріжки з горохом!.. А це – що?! Чи мені повилазило? Га?!. Гашечки?!.

– Це – нут! – якось по-наївному зрекла мати.

– Нут? А я чув, що його називають ще горохом. І, кажуть, для супів та особливо для пиріжків кращого не знайти... А ще він, я чув, гарно підходить для... для колін тих, хто робить недобрі вчинки, – хто, наприклад, безповоротно псує кухонні речі...

З цими словами хотів був піти до підходящого більш-менш вільного кутка, щоб насипати там для колін Павлика. Але на півдорозі вузлик у батькових руках розлізся, горох розсипався, чоловік за інерцією ступив на нього і несподівано «поїхав», не утримався та й гепнувся.

Павлик заплакав і заліз під мамин фартух.

Катруся спрямувала погляд на шию батька, який розтягнувся на долівці: чи пульсує його душа? І втішно для себе відзначила, що є, бо пульсує, пульсує ще сильніше, ніж коли він тримав козенятко.

«Батькова душа збільшилась, затанцювала, звеселилась, – подумала Катя. – А як у козенятка?»

Шура чмихнула від комічного падіння батька, але, щоб не викрити істинний привід свого несподіваного звесеління, грізно заявила Катрусі:

Я блошистого не взяв би, – крекчучи і встаючи на ноги, мовив батько все ще з великою досадою у голосі.

Горох причепився до його спітнілих долонь. І він, обтрухуючи їх, мимоволі глянув у бік дружини. Хотів їй сказати: «Підмети». Але в цю мить з-під фартуха зиркнув Павлик.

– Підмети! – батько грізно йому.

Мати – за віника.

– То хіба ти ножі, мов картопю у кожусі, запікала.

– Та він же ще маленький, нічого не розуміє...

– «Не розуміє»... «Не розуміє»... Напевно. І я нічого не розумію.

І на Павлика – грізний погляд.

– Під – ме – ти...

Павлик узяв віника і почав ним совати по розсипаному горосі. Але це у нього виходило невміло, горох розкочувався ще більше.

Шура й мати хотіли було допомогти йому. Та де там! Батько сірчав, не дозволяв.

Павлик мітькав.

Катруся переконувалася у присутності душі у козенятка.

Шура сварилася пальцем на Катю: як не блохи, то інша нечисть.

Мати хотіла була прибрати від грубки «запечені» ножі.

Батько, опинившись у загальномовчазному ваккумі, уздрів привід до рішучих команд.

– Куди?! – грізно гукнув дружині, коли та спробувала відкласти їх на спеціальну поличку для усілякого домашнього залізяччя. – Куди?.. Ні! Не туди!.. Візьми полумисок, поклади їх до нього, додай пригорщ гороху оцього, води – чавкатимемо! А-а-а, буде не смачно... Перепрошую, це через відсутність у такому супі картоплі, моркви, цибулі. А чим усе це відтепер чистимемо та різатимемо? А? Чим?.. Га?! Гашечки?!. Що, гадаєте: батько зовсім з глузду зійшов – пропонує незвичний суп? Ні-і, не зійшов! А тудит твою...

– Є! Є душа! У козенятка і зараз – душа! Вона – тріпоче!.. – раптом почувся з віддаленого закутка голос Катрусі.

– Кх!.. Гм!.. – батько у відповідь. – Мм-да-а... Гм!.. Кх!.. А... Так-так.. Є! Еге ж! Є у козенятка душа. Аякже! Немає ножів – є душа! У козенятка! А у вас?! Гашечки?!

– Катрлуся сказала, що у мене є... – несподівно для батька озвався Павлик.

– Мовчи вже! – гримнула на нього Шура.

– І у Катрлусі є! І у тебе, Шуло! І у тебе, тату! І навіть у козенятка є! Я бачив! Я знаю! Ось як! – озвався й Павлик, все ще підмітаючи.

– Ака-де-мік!.. Я тут – життя прожив, вас от рощу, виховую, а такого не знаю, а він – знає! І хто б отаке картавив? Найменшенький! Птху – та й годі! Срам батькові! Ой, срам перед селом! Ганьба на всю околицю.

Домашні перебували в розгубленості: цього разу щось по-незвичному «філософствував» хазяїн. Хто стояв, заклякши, хто ходив, перебуваючи наче не в собі, тільки механічно повторюючи раніше відпрацьовані й через те звичні рухи.

– Ну ти, академік душ, у кого ж ти навчився і коли це сталося?

– Катрлуся усе знає. Їй дзерлкало підказало.

– Гм!.. Кхе!.. Не вистачало нам ще ворожок! Що то значить: «дзеркало»? Га, матінко?! Що діється у нашій хаті?

– Та нічого не діється, батьку! – відповіла мати, нарешті оговтавшись від нещодавніх несподіванок. – Облиш! Не тряси повітря!

– А це що ще за докори: «повітря»! А хто приску нагнав і з якої причини?!

Зиркнув, немов горохом обсипав, на Павлика, відтак – на Шуру, добряче вколовши поглядом.

– Пісня гарна, пісня нова – починаймо її знову... – мати у відповідь. – Невдовзі Андрійко прийде, Надя. Вони люблять таких тварин. Нехай подивляться. А ще сядемо усі разом, пополуднуємо.

Та на мигах – на мигах – показує чоловікові, щоб заспокоївся, не злився.

У цей час заблеяло козеня.

Катя, погладжуючи його, промовила:

– Ой, яка у тебе гарна пісня – пісня нова! Ти забекай її знову...

Батько аж почервонів.

– Це ж хто «бекає»? Батько «бекає»?!.

– Та заспокойся! Повернися й глянь, до кого донька твоя звертається, –порадила мати господарю.

– Хтось там хвалився, що є чим полуднувати, – приборкавши свою пиху, пробуркотів вже дещо миролюбивіше чоловік.

Ой, що тут сталося! Заметушилися домашні: одні стіл накривають, інші страви подають, ослінчики підставляють, Катя метнулася надвір зустрічати брата Андрія та сестру Надю.

– Давай злию тобі на руки, помиєш, – запропонувала Шура батькові.

– Ага... Кхе!.. Гм... Добре! Злий!

Всі у хаті помили руки, повсідалися. Посеред страв – хлібина. Нерозрізана.

Хазяїн втупився у неї.

Павлик втягнув голову плечі, водночас впяливши погляд у батькову шию: чи пульсує в ній душа так сильно, як у козенятка, коли він вкотре перевіряв.

– Та нічого... нічого... – мовила мати. – У всіх руки чисті. Акуратно ламатимемо. Так гріха менше.

– Та ось є, – незвично примирливо мовив чоловік, дістаючи з кишені невеличкий складальний ніж. – Упораємось.

Павлик полегшено зітхнув, ще раз кинув погляд на батькову шию і остаточно заспокоївся: на ній пульсували судини – у батька є душа.

– Та де ж там Андрійко з Надею? – заклопоталась матір. – Та й Катруся, виглядаючи їх...

– А тудит її Катрлусину душу знає! – тоненьким голосочком відчебучив Павлик.

За мить до цього хатні двері уже відчинилися, і всі, хто був у сінях та, звісно ж, у хаті, почули Павликове припушення, дружно засміялися, почали сідати до столу, жартуючи. Хтось зауважив: «Весь – у батька!» І Павлик по-дитячому наївно аж заверещав зо сміху.

Коли вже всі перецокали ложками об полумиски, дружно умегелюючи першу страву, батько порадив Каті та Павлику дати й козенятку щось поїсти та попити. А тоді ще й порадив підшукати місце у хліві, де можна було б облаштувати хатку для нього. Мовляв, отам воно й спатки буде.

Катруся глянула на батька, вже чітко не вдивляючись у його шию. Дівчинка здогадалася, що там – усе пульсує! Душа, значить, є!

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.12.2014 СпецТЕМИ / Думки вголос
НЕХАЙ ЖИВУТЬ ДІАЛЕКТИЗМИ! ДОРЕЧНІ,
29.12.2014 Проза / Казка
ЧОМУ НОВИЙ РІК – НОВИЙ?
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Новела Про душу
16.02.2015
ГОРДИЙ
28.12.2014
ШУКАЛА КАТРУСЯ ДУШУ
23.09.2014
ГОМОНІЛА ОСІНЬ БАРВАМИ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 128  Коментарів:
Тематика: Проза, новела, душа, донька, козенятко, пульсує, гнів тата, фартух, залізяччя
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +2
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +46
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
09.12.2010 © Тундра
23.02.2013 © Тетяна Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.11.2011 © Микола Щасливий
03.07.2015 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди