Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.02.2015 02:18Новела
Про вибори  Війна 2014 Україна  Про Небесну сотню  Про Майдан  
30000
Без обмежень
© Віталінка Черрі

Я (Україна)

Віталінка Черрі
Опубліковано 13.02.2015 / 27932

Я прокидаюся від того, що вітер легенько лоскоче мої ноги; удома вже нікого немає: батьки на роботі. Як це приємно відкривати очі так пізно вранці, а вставати з ліжка ще на годину пізніше. Надворі така сонячна погода, але я не бачу сенсу вийти на подвір’я, погрітися від променів небесного світила, побачити всю ту незвичайну красу, що огортає мене кожен день канікул. Я так чекала цього моменту, щоб відпочити від чергової математики чи дурних соціологічних наук, що в моєму житті ніколи не стануть важливими, якби я раніше не вважала. Просто все змінилося.

Тепер я не хочу дивитися серіали – вмикаю телевізор, уже не вперше чую ці жахливі слова: «Розстріляно … бойовиків». Мені хочеться не чути, не бачити, зробити нейтральну стіну між собою й цими подіями, що відбуваються в Україні, але я продовжую дивитися одне й те саме, щоб уночі снилися жахи й не сповнені мрії про зелену весну… Ще один вибух… Мої сльози котяться лише одну секунду, далі - тиша: уже давно звикла до поранень наших комбатантів, що, здається, скоро стану безсердечною. Досить, вимикаю джерело брехні та масового винищення розумового складу людини.

Ходжу по квартирі у пошуках вигідного й цікавого заняття. Музика здається такою набридливою, вона пуста, як і душі тих, хто пише її заради грошей. Інтернет - моя улюблена справа, але сьогодні мені остаточно набридає відповідати на образи й докази зі сторони проплачених проросійських фейків, які пишуть з помилками, що іноді я гадаю, що це вони з якогось села, і явно не з Росії. Уже вкотре дивлюся на свій робочий стіл. Що тут залишилося? Правильно, нічого. Дитина виросла, вона вже більше ніколи не піде в школу, не побачить надокучливих однокласників за шкільною партою, не скаже їм про те, як любить їх, а подумки вб’є кожного своїм поглядом.

«Непогано було б роздивитися свої старі зошити, фото, навести лад у давно забутій шухляді», - подумала я. Відкриваю перший ящик, він виявляється пустим. Напевно, моя мама вже давно розправилася зі старими шкільними зошитами, у яких завжди виблискували червоні сонечка. Сльози огортають мою душу, коли знаходжу фото з моїми подругами. Серце невимушено б’эться. Невже всі роки пройшли дарма, і життя руйнує часова стіна? Стіна болю, розпачу, огиди вже давно охопили мою душу, ніхто не зможе зігріти її зараз.

Відкриваю останню шухляду й бачу там знайомий напис: «Бережи себе Максим…». Повертаю, згадую все… Скільки часу пройшло, але я так і не змогла вибачитись, знайти його, віддати цю картку. Даремні пошуки схожих хлопців в електропоїзді зводились нанівець. Бабусі я більше не бачила, а згодом сесія…

Я завжди можу виправдовувати себе, постійно знаходжу причину того, щоб не зробити правильний вибір, повернути своє життя в протилежний бік, заснувавши в житті нову коаліцію розуму й довіри. Бажаючи знайти своє щастя, завжди втрачаю відданість своїм принципам.

Умикаю комп’ютер, заходжу ВКонтакте, відкриваю повідомлення, які не несуть особливого сенсу. Маруська пропонує сходити гуляти. Іноді мені просто здається, що сказати слово «люблю» своїм друзям я більше не зможу. Така довга перерва в розумінні суттєвого мене доводить до самогубства власних почуттів. Гадаю, що крім дурних гулянок від своїх друзів я більше нічого не отримаю. Сама винна, і то є моя життєва позиція. Сховатися від проблем, а їх зберігати в душевному сейфі чи віддатися думкам, дозволити прийти в мою душу фальшивим і продажним людям, що думають тільки про себе, але на хвилинку залишитися захищеною? Хоча, яка душа? Клубочок нейронів, мінімальної функціональної одиниці нервової системи. Точні науки відбирають все живе, що є ще в людях.

Натискаю «Люди», прописую Максим та вибираю вік від 18-22, вказую потрібну область і починаю свої пошуки. ENTER. Система видає 55 чоловік. Я щаслива! Залишається одна надія на фотографію…

Заходжу до першого на сторінку, фотографій майже не має. На аватарці знаходиться прапор України. Моє серце невимушено б’эться… Гортаю сторінку, бачу запис: «Україна – єдина». Усмішка з’являэться на моэму обличчі. Другий запис спонукає вступити в группу про Майдан. Перехожу за посиланням. Банер яскравожовтий з синім написом. Майоріє опитування: «Кого ви бачите майбутнім президентом України?». Не маю навіть здогадок… Під записом уже кипить активне обговорення болючої теми. Игорь Москаленко пише: «Ви все майданутиэ. Украина – ето федерация России. У вас нету никакого будущего». Мені не здається все це дуже приємним, вирішую написати відповідь: «Звідки таке рішення? Може спочатку заглянете до словника?». Обурена повертаюся на сторінку першого претендента. Дивлюся фотографії, знайомого обличчя не знаходжу. Як це прикро… Хочу написати багато-багато сумних смайликів, але немає кому. Другий кандидат одразу відпадає, бо фото на головній сторінці однозначно не фейкові.

Що ж, роблю арифметичну прогресію з кроком 1, і звертаю увагу на фотографію. Хлопець досить схожий на мого Максима. Дурне дитя, яке ще на щось сподівається… Як же мені набридло чекати з моря погоди. Коли хтось напише, зустріне, запросить, але тільки не я. Як же мені зрозуміти чия це фотографія? Гортаю сторінку до цитат. «як же ти красива», «все ви бляды», - врізаються в очі ці дурні записи. Здається, що зараз мій мозок закипить з неймовірною швидкістю світла, ну хоч десь згодилось те, що я постійно вчу на нудних парах… Напевно, я б ніколи в житті не пов’язала себе з людиною, яка не знаю елементарного правопису.

Мою ідилію шоку й непорозуміння перериває повідомлення Вадима Кравчика: «Добрий день! Збираємо речі для військових. Якщо є хоч яка можливість допомогти, відпишіться. Нам дуже необхідні помічники, треба знати рух сепаратистів по окупованих територіях. Можливо у Вас є родичі, знайомі, які проживають в АТО?». Тю, повідомлення читаю швидко й закриваю.

Повертаюся до сторінки грамотія. Дивлюся чи є в нього батьки. Ні, це точно не Максим. Сльози котяться повільно, коли згадую, що я маю все, що так дороге мені, але хочу ще, проте інші ж не мають найціннішого – мами і тата. Як живеться тим, хто ніколи не побачить своєї матері чи не почує похвали від тата? Трошки заспокоююсь та отримую ще одне повідомлення від Игоря Москаленка: «Девушка ви что-то попутали, за своими словами следите – ви просто презераете наш език и ущемляете права руськоязычных. Как вам не стидно, украинский език – это суржик на нашего родного. Даже не вздумайтэ спорить веть вы такие лживые. Пускай вас убют, так как убиват русских на востоке. Ненавижу Вас!».

Я розриваюся, істерика невимушена, таке відчуття, наче я втратила частинку себе. Можна пробачити зраду коханої людини, необачність друзів, але тільки не ворожість до власної країни. Ще трохи і біль заповнить не тільки голову, а й все тіло: повільно повзаючи по всім клітинам нервової системи. Мені хочеться закричати, але я стримую себе. «Дорогой Игорь, хочеться ли Вам этого, но русский язык я никогда не изучала, но пользуюсь им на просторах интернета чаще, чем свой родной. Слышите, никогда в жизни я не стану русской, я лучше убью себя, как это делаете Вы с теми, кто не хочет убивать украинских детей! Я не желаю Вам смерти…», - виплесую свої емоції. Стає легше, наче після вживання алкоголю, але ж напевно наслідків не буде…

Така напружена ситуація мене трішки забавляє, але сил шукати Максима вже зовсім немає. Що ж, спробую знайти компроміс. Нехай, 12 – моє улюблене число. Дивина, я бачу його фото. На аватарці гарний хлопець: нічого мене не дивує в його зовнішності, ніщо не може закохати в себе, але голубі очі просто прекрасно гармонують з білим волоссям та стильною стрижкою. Його костюм просто зводить мене з розуму. Дивлюся батьків: є тільки мати та бабуся, але посилання немає. Нехай, отже все правильно. Гортаю сторінку і просто починаю шалено ридати. Перший пост про новоросію мене вбиває, він підтримує весь цей балаган… Цей карнавал ненависті та соціального гноблення. Моє життя ніколи не стане колишнім…

Отримую повідомлення від свого опонента: «Сдохни тварь пуст будут прокляти твои хохолские дети!». Мені стає страшно, моральне виснаження просто охоплює все моє тіло. Невже заради цього помирали письменики, воїни АТО, Небесна Сотня, щоб наші діти жили нещасливим життям? Нехай, але я цього не залишу. Пишу Вадиму: «Я хочу допомогти Вам. Чи можно приєднатися до групи волонтерів?».

Інтернет робить дивні дива: він об’єднує людей, та вбиває надії на щасливе майбутнє. Єдине, чому я зараз рада, так це – адреса Максима.

Так хочеться, щоб вже прийшла нова весна, та чи вона щось змінить, чи принесе вона нові звершення, якщо ми знову зробили неправильний вибір? Можливо справа не у весні, і осінь стане вирішальною в битві народу та влади… Неважливі пора року, статус, СП чи вік… Головні думки, я втратила надію і любов, але ніколи не змушу загибнути віру. Віру в зелену весну та безкрає небо з українським прапором…

Один крок відділяє мене від поштової скриньки. У руках лист, на якому тільки одна адреса. Він отримає фотографію…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.02.2015 Проза / Новела
Я (Украина)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Новела Про вибори
04.11.2015 © Арсеній Троян
Вампір Серьожа
13.02.2015
Я (Україна)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 325  Коментарів: 1
Тематика: Проза, новела, бойовик,фейк, правильний вибір, ВКонтакте, істерика, русский язык, виснаження, Інтернет
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.02.2015 22:00  Панін Олександр Мико... для © ... 

Гарний стиль, цікавий зміст, життєво. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +84
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
06.01.2012 © Т. Белімова
20.03.2015 © Вікторія Легль
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди