Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.03.2015 18:12П`єса
Про час  Про любов  Про душу  Про добро  
 
00000
Без обмежень
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

МЕЛОДІЯ ДЛЯ ТАТА

Радіоп`єса

Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Опубліковано 07.03.2015 / 28308

1950 – перша половина 1960 років. Село.


Дійові особи:

Степан, Микита– хлопчики років 10 – 12

Настя –мати Степана. Тітка Марфа–мати Микити.

Дядько Йосип– батько Микити. Дід Мартин –сусіда Насті



Щебечуть пташки, гудуть бджоли. Десь заіржав кінь, замукала корова. Зовсім поруч почулась українська мелодія на сопілці. Грає Степан. Далеченько закричала переполохана курка. Раптом, її крик припинився. Сопілка замовкла. Після нетривалої цілковитої тиші мелодія продовжилась.


Микита (на відстані). Нацмен, нацмен…

Степан (не відразу почув, а коли почув Микиту, обірвав мелодію, витримав невелику паузу, тихо, більше собі). Слухач тут як тут…

Микита. Нацмен, нацмен…

Степан (схлипнув, потім голосніше. Заплакав). А ти –хто?

Микита. Нацмен… Нацмен…

Степан. Кукурудза!

Микита. А ти… а ти… ти… ти – Бандера, Степан Бандера. І мелодію таку ж граєш.

Степан. Це – українська мелодія.

Микита. Х′ха! “Українська” – значить бандерська. Поняв?

Степан. А ти – кукурудза… на трибуні. Зрозумів?

Микита. Я ось своєму батяні скажу. Він тобі даст і трибуну, і кукурузу. Тоді ти все “ зразумєєш”. (Микита вимовляє “кукуруза” не зі звуком дз, “даст”– без пом′якшення т).

Степан. А я… а я… А твій батько – не мій батько.

Микита. Ага! Загундів. Мій – бригадир. А твій хто? І, найголовніше, де-е-е?!. Хай твоя мать хоч по кілька разів на день палить зіжмакані газетні аркуші і вдивляється у рухливу тінь на стіні, а, крім мишачих дірок, у ній ви нічого не побачите.

Степан. Сам ти дірка! Мій тато по-стахановському працює на Цілині. А ще… а ще він… воював, хоробро воював. А твій?.. А твій?..

Микита. А що ж ви тоді на стіні видивляєтесь?

Степан. Нічого не видивляємось.

Микита. А я бачив у вікно, а я бачив, хоч ви його й завішуєте.

Степан. Не пхай своє рило до наших вікон, як ваша свиня до нашої гички.

Микита. Гички вам жалко, бідняки нещасні. Ви що, самі чавкаєте її?.. Чи ви – богомольці? Богомольці? А чи сектанти? Точняк, сектанти… А ти знаєш що за ворожіння може бути?..

Степан. А ти знаєш, що ти – несумісний?

Микита. Чьо-чьо?.. Що ти зморозив?

Степан. Покумекай, “несумісний”.

Микита. Сам ти – “несумісний”. Сидиш у кущах і дудиш.

Степан. Не дудю, а граю. А ти… ти все одно несумісний, Микито Йосиповичу. Як це ти – Микита і… Йосипович? Несумісний! Так і сусіда ваш казав.

Микита. Ти… ти… музикант-хвілосохв, я ось тебе… кізяками закидаю. Батяню мого Йосипом звати. От і я – Йосипович. Поняв?

( Здалеку заіржав кінь, почувся гуркіт колес рисорника і попискування-скрежіт самих ресор, дедалі голосніше).

Степан. А чому його –Йосипом, а тебе – Микитою? А? Що, підлабузники?.. (Пауза. Чується несамовите кудкудахкання курей). Ти чому кидаєшся?.. Ой!.. Ой-ой!.. Бо-о-ляче-е… (Захникав).

Микита. Он мій батяня їде, то й запитай. А будеш дражнитися, я зараз же йому скажу, що у вас курей більше, ніж треба…

Степан. Сам дражнишся… курей небагато, і корову ми продали, тепер голодуємо – не те що ви.

Микита. “Небагато курей”… А дивись як кудахкають – значить несу-у-уться! А яйця не здаєте… Я батяні точно скажу.

Степан. Так він їх ледь не переїхав. Ось і закудахкали, бо сполохались.

Йосип (на відстані). Тпру-у-у! Тпру-у-у… Марфо-о! (Усе голосніше, ближче). Та де ж ти в біса ділася? Марфу-у-ушко-о-о… (Після паузи, дещо схвильовано, більше самому собі). Премію хочеш?! (Сам собі). Ах, бісова баба, сироватку на подвір′ї залишила. А як хтось з чужих побачить: корови немає, а де стільки молока взяли? Не зі свиней же, кіз та курей… Чи, може, з кролів?... (Клацнув дужками цеберки, другої. Скрипнув сінешними дверима. Почулися звуки концерту по ефірному радіоприймачеві – з тріском і характерним свистом інколи). Ось тут хоч у сінях поставила б оцю сироватку та занавіскою завісила б… Ось так! Ні, краще заставити макухою… Ні, не макухою – банками з олією… Господи, що це я роблю. А ну, візьми себе у руки, Йосипе. Чи не зарано радієш?.. Завісимо качанами кукурузи, закладемо головками маку, заставимо дертю, її на показ можна – для свиней колгосп виписав, офіційно, по справедливості. (Клацнула щеколда, скрипнули ще одні двері. З приймача різко голосніше продовжилась пісня).

Йосип. А ну, вимкни, розмова є…

Марфа. Ой, що це з тобою, Йосипе! Ти якийсь чудний. Чи наляканий? Чи… “під градусом”? А чи трапилось що?..

Йосип. А ще, ще який? Який?

Марфа. Не з Микиткою щось? Чула як він сусідського хлопця дражнив. Тож я ввімкнула приймач. Вирішила за краще послухати концерт.

Йосип. Мартин кидає на Степана кізяки… Премію хочеш?

Марфа. Смієшся? Чи не за вкрадене молоко? Хоча, сир гарним вийшов. (Брязкає кришкою кострулі). Варенички ось доварюю з ним.

Йосип. Та тихіше ти. А то щоб не довелось повертатися на Урал, й уже не добровільно – з сухариками, а не з варениками… Я “Невловимого” бачив тут.

Марфа. Якого ще “Невловимого”?

Йосип. Того, кого я розшукував там, на західній Україні, і який мене поранив.

Марфа. Та щось пригадую, хоча й не втямила тоді що до чого. Ти так дивно висловлювався… Не так би затято бігав би за ним Карпатами, то й не підстрелили б.

Йосип. Нацмени вони…

Марфа. То що, й не люди? І до того ж вони живуть на своїй землі, у своїй союзній республіці…

Йосип. Та тихіше ти…

Марфа. Виходить, і я як башкирка – теж нацменка, з огляду на твої переконання чи твердження – як його правильніше висловитись –ще більша нацменка, бо наш народ має не союзну республіку, а, як би його у твоєму стилі висловитись, рангом нижче…

Йосип. Та тихіше ж ти… ти-хі-ше-е…

Марфа. Чому ж одружився, у коханні присягався?

Йосип. О, господи, що з тобою?!.

Марфа. Та ні, з тобою що?..

Йосип. Ти народжена у Російській Федерації…

Марфа. Я народжена у Башкортостані. І називав ти мене, коли ми познайомились, Марфузою… А чи забув? Чи незручним у вимовлянні стало?

Йосип. Здуріла, ой, тихіше ж ти.

Марфа. Позанавішуй вікна, позакривай двері і залізь до льоху, як боїшся– там тебе ніхто не почує. Те, що ти бовкнув про тутешіх людей, народна приказка гласить: не лізь у чужу хату зі своїм статутом. Чи якось так.

Йосип. Я у своїй хаті – у Радянському Союзі, союзі непорушному… А ти… ти… ти ким переймаєшся? Оцими нацменами-язичниками, які навіть новий рік по-нормальному зустрічати не хочуть, замість ялинки вишню наряджають… Фу-у, одним словом.

Марфа. “Непорушному”, “непорушному”…

Йосип. Я був кадровим військовим… Я служив.

Марфа. «Служив». А то ж… «служив».

Йосип. Гадаєш, я його збираюся простити?

Марфа. Ти такий збуджений. Певно, привидівся хтось.

Йосип. Я збудженим буваю тільки з тобою.

Марфа. Оппа!..

Йосип. А коли побачив тут «Невловимого», мною оволоділо бажання помсти. Я й гадки не мав, що він міг, як я здогадуюсь, преспокійно сюди втекти і жити. Але як це йому вдалось – не втямлю. Ми були впевненими, що перебили їх, як тих шведів під Полтавою. Він – з УПА, Української повстанської армії. Його треба здати властям– премія буде. О-о, гарною, солідною…

Марфа. А якби це був вояк з російської повстанської армії, або – хочби теоретично– з башкирської повстанської армії?

Йосип. Що ти плетеш своїм язиком? «Російської», «башкирської»…

Марфа. Плетуть руками, а язиком говорять. Дивись, щоб тобі замість премії путівку до Сибіру не виписали - за те, що раніше його прогавив. Вгамуйся.Якщо випала нам доля саме тут віку доживати, то не пакости людям. Кажу ж: не лізь зі своїм статутом до чужої хати.

Йосип. Я не у чужій. Ми її купили – ти знаєш.

Марфа. Та я ж не про те… Не встановлюй правила там, де вони давно встановлені.

Йосип. А радянську владу хто зміцнюватиме. Вороги нашої Батьківщини не дрімають, недобитків… огого скільки! А загалом, що це ти мені політінформацію вирішила прочитати? Що сталося?

Марфа. Ще раз тобі кажу: вга-муй-ся! І сина не налаштовуй проти інших дітей. Пізній він у нас, один. А коли поб′ють?..

Йосип. Та я оцих на-а-цме-е-нів… своїми руками… Чула-а? Своїми руками… (злісно, по-звірячому) за-а-аду-у-ушу… (Брязкає кришка на цеберці. Чується, як зачерпнуто воду… Жадібні ковтки). Фу-у… (Пауза, спокійніше, твердо) За-а-аду-у-ушу…

Марфа. Йо-о-осипе, і я такого від тебе раніше не чула. Що скоїлося?

Йосип. «Що скоїлося?»… «Що скоїлося?»… Мені тоді не підвищили звання, бо той зник, мов крізь землю провалився.

Марфа. Яке звання?.. Ти ж був лише дружинником. Хіба дружинникам його присвоювали?.. Зачекай-зачекай… О, Господи! Так, виходить, о-о-он хто-о ти… Виходить, саме ти… бузувіре, розстріляв повстанців, які деякий час жили у нас там, на західній Україні… А їхня форма тобі пасувала. Па-су-у-вала… Актор… І –пародист. Вів себе згідно з теорією правдивої поведінки актора на сцені. Та так, що тільки зараз я втямила...

Йосип. Та тихіше ти. Нащо так?

Микита (здалеку). Ой! Ай-яй-й-яй-й!.. Що ти робиш. Я батяні скажу. А він.. він.. він – націоналіст!

Марфа (гукає синові). Що ти верзеш? Цить!

Микита. У їхній хаті висять образи і портрет їхнього Шевченка, а портретів Леніна і Хрущова немає.

Йосип. Уфх-х, ненавиджу-у…

Марфа. Микитко, ти сам як Хрущов.

Йосип. Ой, нащо ти прізвище таке вигукуєш?! Ще посадять.

Марфа. Заспокойся, більше сексотів тут немає…

Йосип. Це хто «сексот»? Я – сексот?

Марфа. Та й що я сказала – «Хрущов». То й що? Хіба не можна? А син Микитка на його честь названий. Ти ж сам наполіг. А тепер –«посадять» та «посадять»… Чого?!. Та ніякі суди нам не страшні, якщо сказажеш, що на честь керівника компартії названий наш син. А коли їм доказів бракуватиме, то додаси ще, що ти не просто Йосип, а Йосип Володимирович, А це є свідченням того, що ми прихильні до компартії і влади уже у третьому поколінні… Микитко, а ну мерщій до хати. (Скрипнули одні, другі двері). Бачиш вареники? (Брязкнула кришка каструлі).

Микита. Ма-а, а вони зварились?

Марфа. Так. Але ти їх не їстимеш.

Микита. Чо-о-му?..

Йосип. …Тому що сироватку залишив надворі. Могли чужі уздріти.

Микита. Так сироватка – уже ж не молоко.

Йосип. А з чого вона взялась? Подумав?

Марфа. Батькова правда, Микитко. Але я додам інше: вареники не їстимеш через те…

Микита. … що це – національна страва бандерівців?

Йосип. Отак, синку! Молодець!

Марфа. Чому сина вчиш?! Якщо так, віднесу їх людям. Чула, що Настя нездужає. До неї й піду. Сама.

Йосип. Отакої! Здуріла баба.

Микита. А я бачив крізь вікно у щилину між занавісками як вона тіні видивляється на стіні. Напевно, ворожка.

Йосип. Не боїшся?

Марфа. Ти ж не боявся з себе удавати повстанця. А тут – не ліси. Село. І жінка хвора у сісідній хаті. Чого ж тут боятися?!. Я пішла!.. (Скрипнули двері– одні, другі).

Микита (захникав). Пішла-а… Усі вареники забрала – чужим понесла.

Йосип. Сам не знаю, що з нею. Понесла. Це ж треба–винесла вареники зі своєї хати: з сиром, з копроматом…

Микита. Я ось розкрию вікно і гукну їй, щоб повернулась. (Голосно до матері, яка вже далеченько відійшла). Ма-а-амцю-ю! Поверни-и-ись! Я дуже хочу вареників! З ком-про-о-омато-о-ом!..

Йосип. Та що ж ти таке верзеш?

Микита. Я з компроматом вареників ще не їв.

( Десь закудахкав півень, замекали кози,

ближче на подвір′ї заіржав кінь).

Йосип. А ну, краще подивись: чи дід Мартин не обгризає зубами кукурудзу з качанів?

Микита. Обгризає.

Йосип. А наша мати вже зайшла до сусідки?

Микита. Ага-а-а…

Йосип. А чи не ходила матір до неї позавчора, коли я на роботі був?

Микита. Ні.

Йосип. А дід Мартин обгризав кукурудзу?

Микита. Ага.

Йосип. «Ага»?.. Ага!!! Ці-і-каво… Ці-і-каво-о…

(Пауза. Стукіт у двері. Клацнула щеколда).

Марфа. До вас можна, сусідко Насте?!. Як здоров′ячко? Ось вареничків принесла вам. Підкріпіться. Швидше одужаєте.

Настя. Заходьте. Не знаю, як і дякувати. Залишу Степанчику. А то його останніми днями тільки тюрею кормлю. Вряди-годи яйце буває. Курочок мало. Погано несуться. Щоправда, дід Мартин інколи вгощає кукурудзяною крупою. Варю каші…

Марфа. Іншим разом я вам олійки принесу.

Настя. Не треба. Чоловік лаятиме вас.

Марфа. А я непомітно. У разі чого, скажу, що використала на приготування своїх страв.

Настя. А з варениками як же? Це ж як багато…

Марфа. Навідався додому. Тож сам бачив як я зібралась до вас… Ой, за малим не забула: ось принесла вам ще гніт для гасової лампи.

Настя. Красно дякую, Марфо.

Марфа. Але мені здається, у вашій лампі гніт ще хороший.

Настя. Закороткий. Вискакує.

Марфа. То ви будьте обережними, щоб не обпеклись. Ви мене зрозуміли?..

(Пауза).

Настя (немов щось згадала). …А я пальцями – швико-швидко стискаю його, тоді не пече… Я зрозуміла… я пальцями…

Марфа (тихо). Пальці – то що, долю не обмечіть. Та й не тільки свою.

Настя. Усе вже попечено.

Дід Мартин (здалеку). Насте, я майже усі качани обгриз.

Марфа. Це ж які зуби треба мати у сто років, щоби ними суху кукурудзу з качанів згризати…

Настя. Заслабла я так, що й гукнути дідові не можу. Тож ви йому крикніть: «П′ять відкладіть, а з рештою як хочете. Будьте обережні– є у ній великі тверді зерна». Можна не дуже голосно. Слух у нього нестаречий.

Марфа. «П′ять відкладіть, а з рештою що хочете робіть. Та будьте обережні – є у ній великі тверді зерна», –передала вам Настя.

Дід Мартин (гукає у відповідь). Здоров′я тобі, Насте! Зрозумів. (Тихіше).

Дід Мартин. Богдане… Богдане, з хати до сінешних дверей підійди, але надвір не здумай і носа показувати. Хочу тобі сказати дещо.

(Скрип хатніх дверей – одних, других; клацання щеколди).

Слухай уважно, Бо… Чоловіче добрий, Настя щойно застерегла, щоб ти був обережним. Не з′являйся у нашому селі. Сьогодні чув, як на радощах бригадир Йосип говорив своїй дружині про Невловимого, через якого він не отримав підвищення по службі на західній Україні. Ну, на коли – здогадуєшся… З усього видно, тебе мав на увазі… Що ти сина хочеш бачити – я пам′ятаю. Але покавзуватись надворі тобі не можна. Я його зараз бачу – грається неподалік. Гукну, погомоню з ним. А ти послухаєш нашу бесіду за дверима, подивишся крізь щилину. Хоч там як, а мовчи. Адже дитина, якщо побачить тете, може не ватерпіти і розповісти чи то мамці, Насті твоїй, чи ще комусь… (Гукає). Степанчику-у! А-аго-о-ов, Степанчику-у-у!.. Ходи до мене. Та не біжи так швидко, бо впадеш.

Марфа. Ой, за малим не збив мене…

Степан. Здрастуйте, тітко Марфо! А-а-а… ви у нас були?

Марфа. Не дивуйся, не дивуйся, у вас. Вареничків принесла. Тож годі бігати, хутчіш до матері, гаряченьких поїсте.

Степан (уже на відстані його голос). Га-а-разд… (Дещо захекано). Що, дідусю?

Дід Мартин. Та ось, дивись, які смачні цукерки привезли мені з міста. Хочу тебе пригостити. Але спершу пограй трохи.

(Степан відразу дуже голосно заграв на сопілці типову мелодію у дусі комуністичного виховання кінця 1950 років).

Та ти б нашого, ріднішого…

Степан. А можна?

Дід Мартин. Звісно. Сталіна ж немає.

Степан. А Микита все одно нацменом дражниться.

Дід Мартин. То він заздрить твоєму музичному таланту. Заграй мені оту, що позавчора грав.

(Степан заграв гарну українську мелордію).

Ой, яка чарівна! І образна! Здоров′я додає. Ти й матусі грав би її.

Степан. А я граю усі, які вони просять. І цю – теж. (Продовжив грати. Раптом, обірвав. Схвильовано). Дідусю, дідусю, а я одного разу отак граю, мамка відпочивають і слухають… Аж, раптом, заходить дядько Йосип і запитує у неї, чи дозволить вона зіграти мені для людей бригади на святі. Мамка погодились. Але дядько Йосип не нагадував більше про те.

Дід Мартин. А що він ще запитував? Чи розглядався по хаті? Приглядався до чогось?

Степан. Та дивився… казав, що стіни у нашій хаті так просіли, що боїться, як би вона не завалилась.

Дід Мартин. Бач, який турботливий…

Степан. Авжеж. Хоча мамка говорили, що стіни ще міцні. Просідають трохи – так з саману ж. Ось як тато повернуться – відремонтують що треба буде.

Дід Мартин. Ти його пам′ятаєш?

Степан. Пам′ятаю. Він же мені оцю сопілку подарував. Тільки порадив не грати на ній, доки мамка не дозволять.

Дід Мартин. Отуди к бісам…

Степан. Я для нього навіть мелодію склав.

Дід Мартин. Хіба? І зіграти зможеш?

Степан. Зараз?

Дід Мартин. Атож...

Степан. Так ця ж мелодія – тільки для тата. Спочатку її повинен послухати він.

Дід Мартин. Я ж на ноти не запишу, бо не знаю нотної грамоти. Тому вона залишиться твоєю, і тільки твоєю. Як ти заграєш – зайвий раз її відшліфуєш. Та й не тільки цукерок за неї я тобі дам, а й кукурудзи. А ще подякую.

Степан. А знаєте, як я готуватимусь до її виконання для тата?

Дід Мартин. Ой, ні!

Степан. Одягну вишиванку… Ні. Спочатку мамка змажуть долівку в хаті… Ні! Спочатку ми отримаємо листа від тата, і з нього дізнаємось про його повернення з Цілини. І я його прочитаю мамці. Потім вони побілять хату, а я підмету подвір′я. А вже після цього змажуть долівку. А я потрушу її свіжоскошеною травою – вона ж така духм′яна! Разом постелемо в′язану доріжку. Мамка ще поміняють рушники на рамках зі світлинами. І почнемо виглядати тата.

Дід Мартин. І ось ви побачили у вікно, що він іде…

Степан. Зрадіємо. Вибіжимо. А потім мамка заходяться рубати курку. Аби тільки не мою, зозулясту. Я одягну вишиванку. Стану під портретом Шевченка – він у нас у сусідньому від покутя кутку висить – і почну грати цю мелодію.

(Грає мелодію для тата. Її ж Степан грав і на початку п′єси. Поступово мелодя стихає. Невелика пауза).

Йосип. Дивлюсь, оце, крізь вікно на діда Мартина і гадаю: відколи так довго він сам з собою почав говорити?

Марфа. Здалося тобі.

Йосип. Е-е-е, ні-і. Кукурудзу відклав і все ворочає губами, аж борода підскакує, та зеньками у бік нашої хати – зирк-зирк…

Марфа. Ото здалеку так його очі й роздивився. А своє відображення у них не бачиш?

Йосип. Ти не улещуй мене. Не заколисуй. Краще скажи: чи не бачила у Настиній хаті чоловічих кирзових сапог?

Марфа. Чобіт…

Йосип. Та ото ж. Ти якось ствердно відповіла.

Марфа. Не бачила! Ось це я говорю тобі твердо. А якби були, чи й дивно: у чому виходити на подвір′я у дощову негоду?

Микита. Ма-а-а, я так хотів вареників – і з сиром, і з компро-о-ма-а-атом. А ти усі віднесла-а…

Марфа. З чим? З чим? (Від усієї душі засміялася). А-а-а, синку, такі вареники тільки для дорослих.

Йосип. Микитко, ти щойно умегелив куліш зі свининою, запив кислим молочком. Тож не канюч. Піди краще покрутись біля дідового подвір′я. Візьми свого песика і наче ненароком відпусти біля Мартинової хати. Хай він там бігає. А ти поприслухайся, синку. Про що там розмовляють. Ну, як і раніше це ти робив. А я тебе на ресорнику покатаю.

Микита. Ага-а. (Скрипнули двері, клацнула щеколда – це Микита вийшов).

Марфа. Навіщо призвичаюєш сина до такого? Чи не для майбутньої професії?

Йосип. Я тебе про кирзові чоботи розпитував…

Марфа. Я відповіла.

Йосип. А я бачив. Напевне, сорок четвертого розміру. А то й більші. Зі стоптаними підборами з внутрішніх боків. А Настя ходить так, що стирає підбори з боків зо-о-овнішніх… Кумекаєш?

Марфа. Овва! А чому ти на цю тему досі кандидатську не написав? А-а?!

Йосип. А це що таке? Хіба я мало понаписував… куди треба. І кандидатську напишу… Напишу-у-у, як тільки адресу дізнаюсь. Усьому свій час, дорогенька. За-а-ачекай-й…

Марфа. Вірю, вірю. Ото на аркуші замість слова «доповідна» чи «донєсєніє» так і напишеш: «кандидатська». Нині так заведено.

Йосип. … Я, здається, почав здогадуватись, чому тут з′явився Невловимий і де батько Степана. Певно, не на Цілині. Гайну до сільради, уточню, де ж він, і чи загалом існує у Степана батько. (Скрипнули двері, клацнула щеколда – тобто Йосип вийшов).

Марфа. Не зажени коня!

Йосип. (Голос усе віддаляється). Стан коня – поза темою моєї кандидатської. (Пауза невеличка).

Дід Мартин. Богдане, добрий чоловіче, слухай уважно: щось мені не подобається нинішня поведінка сусіди. Тож з сіней перелізь горищем до хліва. З нього крізь дірку в глухій стіні обережно й непомітно переберись до моїх соняхів на городі, а звідти яругою – до лісопосадки й лісу. Тікай. Береженого Бог береже. Відчуваю, що Йосип замислив щось зле. На своєму ресорнику поїхав до центру села. І це тоді, коли його бригада з протилежного боку… Аго-о-в, Микито-о! Що ти тут забув?

Микита. Песика свого шукаю.

Дід Мартин. Знайшов де шукати. Геть звідси!.. Та куди ж ти огудиною побіг? Молоде-зелене, а, бач, яке хитре. Чи не уздрів?..

Микита (несамовито заверещав і захникав). А я батяні скажу, що ви тут колючок наклали.

Дід Мартин. Так ми ж не на вашому городі їх наклали. Біжи, говори – сексот.

Микита. І побіжу, і скажу…

Дід Мартин. Давай-давай!

(Чується хникання Микити, зітхання від болю, тявкання песика).

Микита (до собачки). Та пішов геть! Бігаєш, мов дурень галахменний, не туди, куди потрібно…… Ма-а! Ма-а-а!!!

Марфа. Що сталося?

Микита. Я ноги поколов, подряпався. Це вони винні, нацмени трекляті.

Марфа. А чому тебе понесло на колючки?

Микита. Тому що бачив, як хтось у дідових соняхах причаївся. Таткові треба сказати.

Марфа. Так у дідових – не у наших же. Можливо, то опудало впало чи нахилилось.

Микита. Хіба опудало може сидіти навшпиньки? А, ма-а?

Марфа (тихо собі). Отаким-то сина виховує батько. О, Господи-и. (Голосніше). Ще й як! Дід Мартин сконструював його так, що воно час від часу піднімається, коли дід смикає за мотузок. І всі горобці розлітаються. Ось як.

Микита. Уф ти! Треба смикнути.

Марфа. Я тобі як смикну! Аж перевернешся. Не можна до чужих городів лізти.

Микита. А батяня сказав…

Марфа. Що «сказав», «сказав»… Замовкни! Краще погодуй свиней та кролів. Та-а-ак… Треба сказати дідові Мартину, щоб негайно змайстрував опудало і розташував його серед своїх соняхів – таке, щоб наче сиділо… Хоча ні… Не так! Краще вийде, якщо у дідових соняхах буде ще й Степан – так, наче він там знайшов зручне місце для своїх репетицій. Треба зараз же сказати…

(Пауза. У хаті Насті).

Степан. Дякую, мамо.

Настя.Смачні?

Степан. Так. Ви казали, що наш тато вареники любить більше за все.

Настя. Більше за все нас з тобою. А вже потім вареники.

Степан. А коли він повернеться?

Настя. Певно, коли зима настане, коли на Цілині пора не гарячою буде, коли зберуть врожай…

Степан. А тоді він знайде справжню ялинку і святкуватимемо Новий рік, Різдво-о!

Настя. Авжеж, синку. Хоча, у нас з тобою і з вишні ялинка на славу виходила.

Степан. А чому ми ялинку робимо саме з вишні. На вершечок чіпляли паперовий ліхтарик, а навколо нього – трохи нижче– такі ж.

Настя. Тому що кожени з них має імена, людські імена… Поглянь до скрині, візьми ліхтарики і перечитай імена, якщо забув.

(Чується залізний скрегіт петель сундука, стукіт кришки).

Степан (читає імена). Катерина… Олександр… Раїса… Анатолій… Лідія… Мамо, не плачте, а то і я… заплачу.

Настя. То уособлення твоїх братиків і сестричок – царство їм небесне. У ліхтариках – їхні душі. Усі вони любили бавитись такими іграшками, а більшенькі братики й сестрички оздоблювали ними рясну вишеньку. Адже у нашому краї ні ялинки, ні сосни не ростуть – то привілей партейців.

Степан. А куди ділись мої братики й сестрички?

Настя. Ой, синку!.. Голод забрав… Голод… Тільки ти це слово нікому не кажи… Ой-ой… Надвечір′я вже. Запали, Степанчику, лампадку – Богу помолюся. А ти піди курочок на сідало зажени, погосподарюй. А перед тим прибери оті великі чоботи, щоб на виду не стояли, заховай їх у сінях.

(Чується гуркіт ресорника, стукіт кінських копит. Невелика пауза. Стукіт у двері).

Настя. Увійдіть! Відчинено!.. А-а, Марфо, заходь-заходь!.. Що там Йосип?

Марфа. Та гайнув до сільради уточнювати про твого Богдана. Будьте обережніше, бо такий чоловік, що обережнішою треба бути.

Настя. Дасть Бог, не знайдуть… А за вареники - дякую… Степане! Синочку, піди поклич діда Мартина.

Степан. Діду, ходіть до нашої хати, мати кличуть!

Дід Мартин. Ну, все, Насте, не хвилюйся, все як треба: опудало у соняхах «сидить». А твій уже – тю-тю! Хай шукають вітра в полі… Ех-х, Степанчику, де твоя сопілка? Давай, зіграй для мами і для нас! Ну, ту мелодію, що для тата склав.

Марфа. Зіграй, Степане, потіш трішки.

Настя. Грай, синочку, грай…

(Степан грає на сопілці… Стукіт у двері).

Йосип. Здорові були, Анастасіє Романівно! А де ваш квартирант?

Настя. Та Господь з вами! Про що говорите?

Йосип. Глядіть. Міліції я вже сказав, що на нашій околиці села хтось з′явився і навідується чи до діда Мартина, а чи до вас. А де ваш чоловік?

Настя. Чоловік на Цілині. Але вам до того яке діло? Ви хіба міліціонер? Чи слідчий? Не годиться так по-сусідськи.

Йосип (гукає). Микитко, а йди но сюди!

(Пауза. Скрип дверей, клацання щеколди).

Микита. Кликав?

Йосип. Ну, то як – бачив або чув щось у діда Мартина?

Микита. Та… та… Ні-і… Барбос весь відбігав не туди. І я за ним ганявся.

Йосип. Аж ноги об колючки на дідовому городі поколов… Чого брешеш?!

Микита. Правду кажу: я не чув нічого такого… такого… І я не винен, що собака… дурний.

Йосип. Я ж спочатку нікуди не гайнув. Лишень хату нашу об′їхав, поставив ресорник за садом. А сам до нашого хліва зайшов і чув як ви з матір′ю про моє прохання щось шепотіли негарне… А ну, ходімо, подивимось, що там у дідових соняхах. (Клацає щеколдою, грюкає дверима).

Марфа. Ти ку-у-уди?!

Йосип. Е-е-е…Н-н-невловим… Барбоса шукати…

Микита. Барбоса шукать!

Марфа. Не поколіться тільки! Тепер уже удвох. (Засміялась).

(Чується тупотіння ніг, хекання дорослого й дитини – Йосипа й Микити).

Йосип (захекано). Де?.. Де?..

Дід Мартин. Що «де»?

Йосип. Невл…Н-н-невлов… Песик… Наш песик…

Дід Мартин. «Песик»? Тільки не в моїх соняшниках, у які ви так уважно придивляєтесь, аж нахиляєтесь, робите чудові гімнастичні вправи. Аго-о-ов! Хто там у моїх соняхах причаївся?.. А щодо песика, то він вас он шукає…

Йосип. Микито, ходімо!.. Ходімо!.. Бувайте!

Дід Мартин. Бувайте-бувайте, та й нас не забувайте!..

Настя. Грай, синку, може батько почує…

(Лунає мелодія у виконанні Степана).

Грай! Обов’язково почує!..

(Мелодія лунає усе гучніше).


Кінець вистави.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
23.02.2015 Проза / Новела
ЗДРАСТУЙ, ГАЛЬКО! ПИШЕ КЛАВКА
19.03.2015 Проза / Оповідання
МЕЛАНХОЛІЙНЕ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
П`єса Про добро
07.03.2015
МЕЛОДІЯ ДЛЯ ТАТА
21.05.2013 © Музичка Ольга-Леля
Турка
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 138  Коментарів:
Тематика: Проза, п`єса, бджоли, нацмен, приймач, здати властям, батяня, опудало, вареники
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
03.12.2011 © Т.Белімова
26.03.2012 © Піщук Катерина
01.04.2012 © Каранда Галина
10.07.2013 © іміз
22.12.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди