Осінньої ночі під ранок
Осінньої ночі під ранок,
Сука чотирьох привела цуценят,
Язиком їх обтерла, під бік підмостила,
Нумо, малята, молоко материнське смоктать.
Коричневе з білим, морди сосками,
Хвостики шилом, драглисті тільця,
Припали до цицьок сліпими ротами,
Чмокають, скимлять зслизаючи із живота.
Мати навкруг них дугою зіскулилась,
Мордою тиче, вилизує так їх і так,
Із дровника, де звила їм кубельце,
Навіть поїсти вибіга через раз.
Третього дня померла малеча…
Може пропало в собачих цицьках молоко,
А може замерзли на смерть, не сховавшись
Од перших морозів у хутряне материнське тепло.
Хто його зна… Поскидав на лопату,
Відніс за городи, у землю поклав,
Лежать у могилці, немов, сплять на світанку,
Та світ для них, сучих, так й не настав.
Ніби зі сну у сон перекинулись, бідні,
Й очі не встигли продерти, як – шмиг!,
Щось тепле, м’яке, пахуче і ніжне,
Пронеслось перед нутрішнім зором як миг.
Зблиснуло й щезло… мов і не було його,
Неначе то був, лишень, сон серед снів,
Сон ще нікого. І сон вже нікого –
Сон на порозі триваліших снів.
Бухкає глухо землиця об землю,
Грає на сонці нагострена сталь,
Так пусто на серці, так голосно скиглить
Їх так і не зроджений жаль…