Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.05.2015 15:23Мініатюра
 
10000
З дозволу батьків
© Двірний Сергій

СОЛОВ`ЇНО-СОБАЧИЙ СЛОВНИК

Двірний Сергій
Опубліковано 04.05.2015 / 29045

Колись, давним-давно, собак не було. Були одні лиш вовки. Жили собі мирно по своїх темних лісах, полювали на різну необачну зайчатину. Гарчали, гризлися, коли були аж дуже вже голодні чи злі. Ну, а, на сите черево, ліньки давили бліх, смачно вилизувалися попід хвостами та, ще, час од часу, моторошно вили на високий, недосяжний місяць:

- У-у-у-у-у! У-у-у-у-у!..

Отак, можна сказати, тихо та розмірено, й проминали їх безхитрісні роки за роками — плодилися, живилися, скублися... Нічого особливого: вовки як вовки.

Аж, раптом, якогось дня візьми та й не почни вони, ні з того ні з сього, брехати. Тобто, загавкали. На все горло, уявляєте?! Звичайно, не всі. Можна сказати, навіть, далеко не всі. Більшість сіромах, як не брехали, так брехати і не стали, аж по цей день. Авжеж, з якого б такого дива їм брехунами робитися?! Але чимало-хто таки загавкав, що правда то правда.

Саме так і з`явилися на землі перші собаки.

Собака, по суті, це той же самий вовк, тільки що бреше. Ну, й, само собою, навпаки, вовк — то не брехлива собака: гарчить, виє, але брехати — зась! Гавкуни ж тільки те і знають, що брешуть без кінця і краю:

- Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!..

Бо, така їх собача природа — гавкати, оббріхувати все підряд.

 

Але якого дідька, спитаєте ви, вовки взяли і загавкали?

Ось якраз за це і хочу розповісти вам оцю бувальщину, слухайте...

 

Якось, коли, як я вже казав, собак ще не було, а були одні лиш вовки, у їх дикі, пахмурні хащі залетіли солов`ї. Як так сталося, нащо вони туди залетіли — ніхто не знає: вони ж бо птахи, літають куди собі хочуть, хто ж їм, донебесним, заборонить?..

Так от, залетіли вони в ту вовчу глушину, повсідалися на щонайвищому вітті й, нумо, щебетати на все горло мовою своєю солов`їною. Тьохкають-витьохкують, рулади чарівливі виводять, голосами кольористими шляхи злоторунні од неба до землі, од землі до неба щедрують. Аж розвиднилося наче у тій шалині непролазній, немов, сонце саме завітало з небес пісні їх прегарні послухати...

Самі ж знаєте який той спів солов`їний, як полюбляють ним себе та всіх оточуючих потішити. Де б не були, куди б не залетіли, повсідаються, крило до крила, рядочком, дзьоби до неба зведуть й ну співанки свої голосисті виводити — аж мурахи по спині пробіжать. Та, що там мурахи - душі у тілі рідному місця забракне, їй-богу! Чи день чи ніч, горе чи радість — все в мову свою співочу вкладають. Немов діточок своїх на сон грядущий! Або батьків на спочинок вічний...

Хтозна, як їм це вдається... Може тому, що мова у них така милозвучна: що б не вимовили — все гінко оксамитовим співом розливається. Немов ті весняні струмочки із-під снігу! А може й навпаки: не бояться власного голосу, не підрізують йому крила, того й ширяє він безжурно над безкраїм світом, тому й відкрито йому, високому, все навкруг. Бог його зна... Ясно тільки одне: не можуть солов`ї без співу, без мови своєї квітчастої, котрою, немов у рушничок вишиваний, щомиті вбирають геть кожен божий образ. Не віддільна вона од них. Як, достоту, і вони від вільних крил...

 

Словом, як зачули той спів солов`їний вовки, що дощем ряснозвучним на них із-під неба пролився, мов самі вгору, бідолашні, піднеслися - голови позадирали, мордами до солов`їв тягнуться й, нумо, за ними теж, на всю пащеку, тягти:

- У-у-у-у-у! У-у-у-у-у!..

Та, яка ж пісня у вовка — виття жахливе, ось що! Солов`ї спів свій враз обірвали, вниз дивляться, зуміваються, на вовків дзьобами тикають, по-пташиному своєму щось щебечуть, сміються...

Соромно вовкам стало. Немов, уперше себе збоку почули. Яке ж то у них виття страшне та препогане. Одне з одним переглядаються, за вухами чухають — позмовкали всі як один, од убозтва свого мерзенного зніяковіли. Їм уже й зайчатини тієї не треба, і під хвостом не смачно - от співати б отак навчитися... Бо, як же їм тепер, безголосим, далі з такою наругою в серці жити, га?

Що робити — стали вони тих солов`їв зальотних благати, аби напоумили їх сіромах дрімучих, навчили мови своєї солов`їної, пісень, що линуть вище, аніж політ їх занебесний...

А, соловейкам що - хіба ж шкода? Кортить навчитися — вчіться, на здоров`я, хто ж вам не дає?! Як то кажуть, Бог вам у поміч! Зрештою, як розібратися, яка ж бо їм різниця - співати для себе самих чи й для когось теж? Ніякої! Слухайте тільки уважно, не перебивайте та за нами ретельно повторюйте, голос в голос, от і все — вся наука! Нічого складного!..

Отак і заходилися вовки вивчати солов`їну мову.

 

Та, не так сталося, як гадалося: дуже скоро (а, може, й не дуже) солов`ї, врешті решт, збагнули — не оволодіти вовкам солов`їною мовою. Нізащо! Бо, як не мучилися, сердешні, над тим безталанним вовчим голосом, як не билися над його нікудишньою вимовою — все дарма: нема у вовка пісні, не лина вона з вовчої горлянки, хоч убий! Наче ж і язик є, а пісні, як не було, так і немає!

А, чому?

Бо, не вистачає у них у голові, ось що! Чогось гострого. Того, завдяки чому вимовлене слово робиться наголосом світу, проникаючи витонченим співом у його, - світу, - найпотаємніше місце - самісіньке серце...

Тобто, немає в них дзьоба, розумієте?

Солов`ї так напрямки про це вовкам і сказали — щиро й простосердо. Мовляв, коли вже такими уродилися, то, краще вам, просто, слухати, та й годі, а, не голос свій гаркавий, куди не слід, подавати. Бо, ой, не буде вам добра од того, побачите... Так що, наша вам порада: викиньте цю дурницю зі своїх голів та й живіть як і жили собі раніше. А то вже он на вас одна шкура висить, геть охляли за цією наукою невдячною, краще вам до зайчатини повернутися, раз нема талану до мови. Сказали й відлетіли.

А, яке ж серце у вовка? Хиже та підступне. Запам`ятали вони ті прощальні слова солов`їні, не забули, зберегли у своєму злопам`ятному серці, глибоко закарбували у мстивій, вовкуватій душі...

 

Словом, солов`ї відлетіли (до рідного краю, у країну милу й далі кохатися у своєму задушевному співі), а вовки зосталися. Зосталися, та вже не такі як були. Бо, не послухалися, нерозумні, солов`їв. А, ті ж чесно попереджали: будете із себе й далі солов`їв удавати — буде вам горе, біда. Добре, коли одним кепкуванням відбудетесь...

Та, хто ж тим вовкам указ? Так далі й перебріхували на всі лади солов`їну: і не гарчання, і не виття — гавкіт один та й все.

Як зачули те гавкання препаскудне сусідські вовки, нумо, до них: ви що ж це, негідники, робите, га? Нащо рід наш вовчий отак на весь світ знеславлюєте? Які ж бо з вас солов`ї, плюгавці? У вас, що — дзьоб, крила чи хвіст у пір`ї? Подивіться на себе! Чого розбрехалися на весь ліс, спасу од вас немає? Ні дня, ні ночі — все гав та гав, гав та гав, тьху! Скільки вже можна?! Погавкали і досить! І так он уже гавкотом своїм препоганим усе в лісі розлякали. Скоро з голоду пухнути будемо, їй-богу! Викиньте негайно цю бздуру ганебну зі своїх голів та беріться вже за розум, поганці! Хочете з вовками жити, по-вовчому й вийте! А ні, то ми вас швидко від цього неподобства відучимо!..

А тим хоч би хни — і слухати не хочуть, огризаються! Й далі, ніби їм на зло: гав-гав, гав-гав, гав-гав. Ех, як розлютилися вовки, як накинуться на тих новоспечених собак — Господи, світу божого не видно! Клубком, скажені, зчепилися, чорториєм роз`яреним туди-сюди вирують, щелепами, що воротами пекельними, на всі боки клацають, пазури одне в одного повпускали, шарпають - аж шерсть у клоччя, тільки пух та кров`яка на всі боки летить! Гарчать, гризуться, скиглять! Таку катавасію зчинили, хай Бог милує! На весь ліс! Не дарма ж кажуть: то вже велика біда в лісі, як вовк вовка їсть...

Не знаю, хто тоді взяв гору, хто кому за шкуру сала влив, та з того часу вовки розділилися: з одного боку, залишилися, власне, вовки, якими й були споконвіку, а, з іншого, з`явилися вовки нові - брехливі, гавкучі. Тобто, собаки. Так з тих давніх пір між ними непогамовно війна і точиться: де б не стрілися, як би не здибалися, одразу ж, давай, одне одному в горлянку зубами — рвуть, шматують, не розтягнеш!

Спитаєте, чому саме “собаки”, звідкіля таке ім`я раптом? Ну, так “собака” - це ж “соловей” по-вовчому. Просто, аби вимовити далі перших двох букв, вовкам у голові чогось гострого не вистачає. Після другої букви, зразу ж у гавкіт переходять: со-ба!ба!ба!.. со-ба!ба!ба!.. Не можуть із себе все слово видавити, безталанні! Зате на свист аж підстрибом біжать, свисни тільки хто поблизу. Авжеж, наче ж до своїх, до рідних, до свистунів. Собаки, словом...

 

Та, мова у нас, як пам`ятаєте, зовсім не за вовків та собак (хай і далі гризуться собі на здоров`я, коли вже вдача їх така), а за собак та солов`їв.

Бо, хоча солов`ї тоді благополучно й відлетіли, для них, сердешних, як згодом виявилося, все не так просто закінчилося... А, по суті, тільки почалося.

Собаки ж, у тій нескінченній вовчій суперечці, як вже казав, солов`ями себе весь час подавали. Тобто, собаками, вовчою мовою. Та, так, по-вовчому, затято і люто (з зубами, пазурами та кров`ю, як і водиться у сірих лихоманців), що, врешті решт, тихо-помалу й самі в те вірити стали, он як! Ще й так свято, що попробуй тільки-но заїкнутися, що не з ніяких вони солов`їв — одразу ж загризуть і місця живого на тобі не залишать, а ви думали!

Однак, як же тут і самому до кінця повірити, й, тим паче, інших остаточно переконати, коли он над головою справжні солов`ї весь час, туди-сюди, пурхають, аж під небо заносяться. Коли, без кінця і краю, струмлять і струмлять на землю веселковими переливами свого зворушливого співу...

 

Не довго думали собаки, постановили: нічого тим задавакам над землею туди-сюди сновигати, день і ніч казна що виспівувати, голосом своїм виляскуватим без угаву заливатися. Якщо, звісно, хочуть бути правдешніми солов`ями. Тобто, собаками. Бо, - як виявилося!, - то зовсім і не собаки, бувши колись звичайнісінькими вовками, недовчилися до солов`їв (як безсовісно перебріхує дехто із зловмисних вовків), а, навпаки, солов`ї — це недорозвинуті собаки! Мовляв, спів солов`я — то, всього-на-всього, перекривлений собачий гавкіт. Дурне, простакувате белькотіння непутящих братів їх молодших, отак! Не більше і не менше!

І справа тут, навіть, не в самому їх зрості (хоча, як на те пішло, то і в ньому теж: ростуть же з малого у велике, а не навпаки, хіба ж ні? От і з тих первісних, відвіку прадавніх солов`їв, - всім солов`ям солов`їв!, - одні щасливо виросли в собак, а інші — ні, не виросли, так і залишилися, небораки, малорослими. Малоросами, словом. Себто, тими, хто не доріс до собачого нутра.).

Насправді (завзято переконували найповажніші з гавкунів) довести повну відсталість солов`їв од собак простіше простого: от, скажіть, хіба ж бо здатний бодай-хто із тих хвалених співунів вилизати собі попід хвостом? Може? Ні. На відміну від будь-якої пересічної собаки. А, чому? Правильно: дзьоб заважає. А, що це означає, з наукової точки зору, га? Тільки одне: солов`їний дзьоб — це звичайнісінький рудимент. Знак еволюційної відсталості. Тобто, по-простому, недорозвиненості, ось так!

Ну й, само собою, навпаки: відсутність дзьоба у собак являється неспростовним свідченням їх більш високого тілесного та розумового розвитку. Що, власне, й необхідно було довести. Крапка.

 

Уявляєте?!

Крил не бачать. В упор! Наче й не літає над ними ніхто! Неначе, окрім їх нікчемного гавкоту та бридкого підвивання, у світі, й справді, одна лиш глупа німота, жодної пісні живої...

Та й чи дивно, що не бачать, скажіть? Коли вони на все крізь вилизану дупу дивляться: відіш как, відіш как, відіш как... Відіш, какой у нас язик!.. Тьху! Правду кажуть: і старому собаці дригають жили в с..... Чом же тоді дивуватися, що очі в них лиш в одне місце повернуті?!

 

Хоча, правду сказати, таки бачать — і крила, і пір`я. І те, що, таки, дві, а, не чотири, як у них, ноги. Бо, коли заходилися солов`їв у собак переробляти, мову свою собачу в них несамовито втокмачувати, навіть, слово для цього спеціальне придумали: чєлавєк.

Що таке чєлавєк?

Чєлавєк — це двоноге без пір`я і дзьоба (для собак же на задніх побігати, самі знаєте, святе. Бо, як же ти себе ще од вовків, навіч, відрізниш? Не гавкотом же одним, їй-богу!). Мовляв, й оті перші пра-прасолов`ї теж були і без піря, і без дзьоба. Й не літали, а зайців по лісах шугали. І гавкали точнісінько так, як оце вони, собаки — їх безпосередні нащадки.

- То, що ж, виходить солов`їний дзьоб зовсім і не рудимент? Якщо пра-прасолов`ї, як ви кажете, бездзьобими були?

- Авжеж!, - й бровою не поведуть, брешуть собі далі, - Не рудимент, а мутація. Тупикова гілка еволюції: не вилизати, ні гавкнути.

- Гаразд, але, чому ж тоді саме ви прямі нащадки пра-солов`їв?, - заради справедливості нагадаю, що по-собачому пра-солов`ї звучить як пра-собаки, - А не ті ж, приміром, правдешні солов`ї?

На що вони вам лиш лукаво усміхнуться:

- Бо, істинно сказано: чєлавєк чєлавєку — вовк!

Отакої! І що ти тут скажеш?! Нічого. Хоч бери і, справді, вий...

 

Та, біда: солов`ї ані вити, ані тобі гавкати, ані, бодай, дупу лизати аж ніяк не хотіли. Й, тим паче, зі своїм пір`ям та дзьобом розлучатися не збиралися.

Та, у собак, як: нє умєєт — научім, нє хочєт — заставім!

Полетіло навсібіч піря солов`їне, дзьоби з м`ясом одірвані — заходилися собаки по-собачому чєловєков робити:

- О, результат на ліцо!..

Та, й справді, коли гарно (тобто, по-собачому) подумати, нащо тим солов`ям дзьоб, скажіть? Коли вони гавкати не вміють? Аби тільки цвірінькали денно і нощно, так? Нє-є, дзьоб язику помєха — як же ти з ним, неоковирним, дупу вилижеш, га? Авжеж, ніяк! Тому, хай менше мову свою солов`їну із пустого в порожнє, дурноголові, переливають, а більше під хвостом лижуть:

- Нєдачєлавєкі...

Ну, а, для повної гарантії, ще й шиї солов`ям позвертати, аби очі завжди тільки в дупу тупилися любознатєльно: как? как? как?..

- О, савсєм другоє дєло!..

Тепер, радіють, соловейко болєє-мєнєє чєлавєчєскій облік прийняв, на собаку став схожим. Отак без дзьоба і зі звернутою шиєю.

- А, што — нічєво!..

Покладе поблажливо лапу на їх попатране плече, навіть пазурі не випустить од сочувствія:

- Ну, што чєлавєкі? Как поживаєм?

- Споживаєм, гаспадін собака!, - вклоняться разенько аж до пояса., - Тільки как язиком і споживаєм! А как же!..

 

Однак, заради справедливості, віддамо належне і собакам: не всі з них були так немилосердно налаштовані. Виявилися серед них і більш помірковані. Чєловєколюбиві гуманісти, можна сказати! Ці відважно закликали всіх одуматися і, не взірая ні на што, видушувати з себе вовка по краплі, день за дньом! Аби, не дай же Бог, не бути схожими на якихось там диких, нецивілізованих сіромах. І в ніякому разі шиї солов`ям не скручувати, пір`я з них не патрати:

- Це не культурно і глупо. Бєзрасудна, в канце канцов!

А, обмежитися виключно одними дзьобами.

Всі їм на це:

- Пазвольтє!.. Ну, как же?.. Как же вони собі дупу лизатимуть, коли їм шию не звернуть?!

А, гуманісти їм з ухмилочкою:

- А, зачєм? Нащо їм свою дупу лизати, га? Хай, краще, тільки нам і лижуть!..

Ну, тут всі собаки разом:

- Ну, канєшна!.. А, ми, глупиє, хотіли їм шиї звернуть! От, дуракі! Це ж так не по-саврємєнному, по-вовчому, можна сказать. Не умно савсєм: зверни їм шию, так вони завтра тільки собі й лизатимуть, да? Нє-є, шию звертать ні в коєм случаї нільзя: хай тільки нам одним і лижуть. Больше нікаму! В благодарность. За те, що чєлавєками їх зробили. І шиї їм не позвертали. Хай знають доброту нашу всєчєлавєчєскую!..

- Тєм болєє, - ляскають себе по лобі регочучи, - Як же їм собі попід хвостами лизати, когда у них під пір`ям нічогісінько немає — ані хвоста, ані шерсті бодай-якої пристойної?! Одна гола дупа і всьо! Вобщим, малороси — шо ж ти з них вазьмьош...

 

Особливо, цей гуманістичний поворот у собачій політиці, деяким какофілам та какофагам серед самих солов`їв сподобався. Так би мовити, ідейно переконаним малоросам. Тим, кому свою рідну землю особачити кортить до нестями.

Авжеж, є й такі, а ви думали! Ще й не мало! І Калослиньченки, і Бовдуренчихи й багато-багато інших... Всіх і не перерахуєш. Ну, й наголовніший серед них, звичайно, Сабачник. Цей, навіть, у паспорт собі записав: малорос. Так бо йому той гавкіт собачий до серця припав, как собачий до смаку прийшовся...

 

У сучого ж плем`я із солов`ями проблема одразу виникла, коли заходилися чєлавєків з них робити: високо літають, дурноверхі — просто так не піймаєш. А, всіх не переловиш — і далі будуть, що живий докір, дзьобами своїми мову солов`їну витьохкувати. Скрізь де не треба. І, що ти тоді сусідським вовкам скажеш? Як у своєму солов`їному походженні запевниш? Отож бо, ніяк!

Спершу, навіть, на дерева пробували дертися, авжеж! Та, коли добряче гепнулися, раз та вдруге, що ледь кістки свої докупи зібрали, вирішили трудності цій по-іншому раду дати: за допомогою самих же солов`їв на грішну землю їх позманювати, отак!

Як?

А, дуже просто: деяким із найголосистіших солов`їв втелющили в голову, що вони, насправді, зовсім і не дурноверхі голопуцьки, як це може видатися на перший погляд, а істинні собаки. Нє по тєлу, канєшна, а по ФОРМЄ! По суті, вобщем. А те, що їх пернаті сородичі нічого особливо собачого в них не бачать, так бо глупиє, не образовані. А, якщо хто і бачить, то не скаже, змовчить, бо, заздрять: вони ж бо теж, єстєствєнна, хотіли б по-собачому, та, бач, ума не вистачає. Та й воспітаніє не те, не позволяє... А, от ви, - гладять ніжно по голівці розсобаченого, - савсєм другоє дєло... Нє взірая, навіть, на дзьоб і пір`я! Так що відкиньте ізлішнюю скромность і гавкайте по-собачому в полноє удовольствіє...

Та, як же, спитаєте, їх у такій дурниці змогли переконати? Хіба ж такі безмозкі ті солов`ї?

Так переконували ж по-собачому - не через голову, через дупу. Гарно попораються в ній вертким собачим язиком — і все, малорос готовий! Й чим сановитіша собака їм вилиже, тим затятіший малорос виходить. От і знаходяться такі, що заради своєї вилизаної дупи готові й власній солов`їній пісні на горло стати. Не всі звичайно, але й чимало-хто...

А, з іншого боку, чим же й не собаки, дійсно? Коли на все крізь власну дупу дивляться: відіш как, відіш как, відіш как...

Їм інші солов`ї:

- Звідки ж знаєте, який той как собачий на язиці? У вас же он дзьоб на місці! Чом закликаєте нас до того, чого самі не пробували, га?

- Знаємо!, - лиш усміхнуться у відповідь хитресенько та дупу свою відполіровану тихенько мац-мац. Мабуть думають, пустоголові, що коли їм і собаки он, раз по разу, вилизують то, малороси й поготів будуть...

 

Та й тут, як на біду, не все ладно стало: авжеж, попробуй повчи інших солов`їв, як язик од дзьоба асвабадіть, коли у тебе самого дзьоб гострий посеред пики стирчить. Клопіт!.. Без дзьоба ж, хто тебе серед солов`їв за свого прийме? Ніхто. А, з дзьобом, дупа така, живого місця на ній не видно, Господи прости!..

Бо, як же ти серед солов`їв із себе собаку вдаватимеш, якщо как язиком із власної дупи вилизувати не будеш? Ніяк. От і доводиться їм власну дупу, собакам на потіху, без кінця і краю дзьобати й дзьобати. Вже ні пір`їнки там, ні пушинки! Одна рана кривава, не заживаюча! Так же болить їм, нещасним, за той как на язиці! Вже тобі, ані присісти, ані полетіти толком — без хвоста ж весь час кудись не туди заносить. А, нікуди й не дінешся: пошився в собачу шкуру - мусиш і далі довбати себе дзьобом в дупу. Заради собачого язика. От, доля!..

Та, й справді, що ж ти тут поробиш? Коли собакою назвався, до сучого роду сам себе записав?..

 

Отак і ходять із голою дупою - двоногі без пір`я: голохвостови. Малоросійські нєдачєлавєкі з сучою душею і каком на язиці. Й по-собачому брешуть:

- Бачите, а ви казали — вовки-вовки! Які ж вони вовки?! Гуманісти! Шиї вже нам не крутять! Завтра, може, й патрати не будуть. А, що за дзьоби... Так, нащо вони вам? Яка од них польза? Знаєте ж, як воно боляче, коли дзьобом собі попід хвоста? О-о, краще вам того й не знати... А, коли язиком? Вєлікім і магучім! О, савсєм другоє дєло!..

 

Що їм на це скажемо?

Хочете гавкати — гавкайте собі, на здоров`я! Коли така порода ваша собача — вовк із серцем гави. А, до нас зі своєю голою дупою - зась! Не лізьте! Бо, нічого у вас не вийде. Скільки б ви не гавкали, вили, гарчали чи скиглили. Нам как на язиці не до вподоби. І не був, і не буде! Як би ви нам шиї скрутити не нахвалялися! Не боїмося ми ваших погроз! Не дістати вам нас нізащо! Бо, незмірно високий наш політ! Абсолютно недосяжний для тих, хто на все дивиться крізь дупу: відіш как, відіш как, відіш как...

 

 

 

 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
01.05.2015 Поезії / Вірш
Вже сонце сіло
06.05.2015 Поезії / Вірш
Вірш
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Мініатюра
09.05.2015 © оксамит
Бузкова пора
04.05.2015
СОЛОВ`ЇНО-СОБАЧИЙ СЛОВНИК
30.04.2015 © Маріанна
Окуляри
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 101  Коментарів: 3
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.05.2015 21:53  Зав`ялова Валентина для © ... 

Сподобалось. Класно! 

 04.05.2015 20:35  © ... для Тетяна Белімова 

Ваша правда... 

 04.05.2015 19:23  Тетяна Белімова для © ... 

Цікава притча. Природа національної зради і пристосуванства незбагненна. Ламати голову, а так і не знайдеш пояснення цьому. Зрада - це зрада. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2014 © СвітЛана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2016 © Маріанна
09.12.2010 © Тундра
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди