Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
24.08.2015 13:50Новела
Про майбутнє  Про кохання  Про Батьківщину  
00000
Без обмежень
© Ганна Іскренко

Вся його надія

Ганна Іскренко
Опубліковано 24.08.2015 / 30682

Вони лежать в тіні старої тополі, серед напівзів’ялих трав. Вдихають степ, вдихають літо. На губах застиг запах цього дня – тягучий і гірко-солодкий, більше гіркий, солодкий лиш трішки. Запах гарячої землі і полину, запах пізнього липня, запах дитинства…


- Про що думаєш? – сонно питає Надія.

- Про зиму, - замріяно відповідає Роман.

- З якого переляку?

- Не знаю. Просто зійшло щось на мене. Згадав одну дуже сніжну зиму, я малий, вийшов з аптеки, треба спішити. А тут ліхтар так лимонно світить, і у цьому світлі сніг падає так красиво, і я завмер на цьому морозі, не можу зрушити з місця. Задивився на ту красу.



Надія дивиться на їхні долоні, що зовсім поряд. Один крихітний рух – і можна торкнутися його. Можна сплестися пальцями, як дерева корінням, можна відчути його шкіру, впіймати биття пульсу. Можна. Але навіщо? Для всього надто пізно. Тому Надія просто напівзакриває очі і п’є полинний мед повітря. А Роман за дурною, ще дитячою звичкою гризе сухе стебельце і питає:


- А ти про що думаєш?

- Про уроки літератури.

- З якого переляку?

- Я любила літературу. І досі люблю.

- Знаю. І ти хотіла піти на філологічний. З тебе була б гарна вчителька.

- Не знаю. Може. Дельфінологія - це теж добре.

- Це прекрасно. Дельфіни – наш ключ у майбутнє

- Не знаю. Може. Взагалі майбутнє – це те, чим займаєшся ти. А дельфіни – це повернення. До початків. До витоків. Я загадала: коли розшифруємо пісні дельфінів, більше не буде війн.

- Звідки такий оптимізм?

- Навіть уривки їхніх пісень - це суцільна краса і гармонія. А коли пізнаємо все повністю… Коли зрозуміємо, що вони намагалися нам сказати усі ці віки…

- Тепер я нарешті розумію. Дельфінологія для тебе – як література. Ти вирішила читати не душі письменників, а душі дельфінів.

- Ну мабуть. Але книги - то і досі моє все. А сьогодні чогось згадалася поема Вороного. Ну, та, що на основі літопису. «Євшан-зілля». Пам’ятаєш?

- Щось таке було. Про любов до Батьківщини, так?

- Так, до Батьківщини. Ця поема завжди щось перевертає у мені. Така пронизлива річ.

- Євшан – це полин, правда? Це ти через цей запах згадала!

- Та мабуть. Через це полинне повітря. Такі пронизливі рядки. В мене просто мороз по серцю. Ти послухай:


І схилилася стареча

Голова гудця на груди -

Там, де пустка замість серця, 

Порятунку вже не буде!..


Але ні! Ще є надія

Тут, на грудях в сповиточку!..

І тремтячими руками

Роздирає він сорочку, 


Із грудей своїх знімає

Той євшан, чарівне зілля...*


І по-дурному зривається голос, то просто від захоплення, не від смутку, ні.


А Роман стискає її руку, переплітає свої пальці з її, і тепер вона точно знає, як саме б’ється його пульс під шкірою. Його очі – зелені зачаровані озера, його усміх – пестливий сонячний зайчик, його голос – суцільна лагідність і старанно приховувана провина:


- Ну чого ти, я ж повернуся.


А їй по дурному хочеться запитати «Правда?» або «Обіцяєш?». Та вона просто всміхається і каже:


- Я знаю, що ти повернешся.


А далі знову лежать у пониклій траві під цим височезним, пронизливо-блакитним, нереально-неможливим небом, і повітря гірким медом степу заповнює їхні легені. І все лишається так, як і було раніше, тільки руки на кілька міліметрів ближче, торкаються самими кінчиками пальців. Не настільки далеко, щоб було холодно, не так близько, щоб стало боляче. Надія знає, що з її широко розплющених очей не проллється і сльозинки. І знає, що сама у всьому винна. Надто довго вони «просто дружили». Надто довго відкладали щось більше «на потім». А коли після довгої розлуки знайшли один одного у розквіті травня і щось спалахнуло між ними жаром тисячі сонць, вже стало надто пізно. Бо якби Надія дала тому полум’ю розгорітися, то Романові треба було б вибирати між нею і мрією. А вона, виявляється, любила його надто сильно, щоб ставити перед таким неможливим вибором.


Далеко в степу якась пташка кричить.


- Пам’ятаєш, як я співав тобі серенаду? Ще в інституті. На першому курсі.

- Ага, на день народження. Весь гуртожиток тоді розбудив.

-То вийшла не зовсім серенада, а виття. Але ти виглядала щасливою. І кинула мені квітку через вікно.

- То була не квітка, а іграшка.

- Я знаю, що то була іграшка. Твій ведмедик Едік.

- Знаєш? А чого тоді сказав, що то була квітка?

- Хотів перевірити, чи пам’ятаєш ти.


Відсунувся на мить, дістав з сумки пакет з абрикосами. Їли жовтогарячі плоди, і солодкий сік на губах змішувався з полинною гіркотою.


- Там небо абрикосове, так?

- Я думаю, швидше помаранчеве.

- Мені подобається думати про нього як про абрикосове.

- Як хочеш. Надь, все буде добре. Це найбезпечніша з усіх космічних місій.

- Я знаю.

- Два роки назад ми не могли і мріяти про таке. До Титану за три роки… Фантастика. І ці хлопці, з якими летимо… Вони з інших країн, у них інші культури і релігії, але ми вже зараз як брати. І я радий, що я українець, але я радий і тому, що можу назвати братами індійця, англійця, японця, інших… Розумієш?

- Розумію. Вже брати? Це добре. Кордони все тоншають, і це добре. Ми виходимо за кордони Землі – і це добре. Скоро кордони геть зникнуть, і не буде різниці між нашим і не нашим.

- Ні, в таке я не вірю. Різниця буде завжди. Завжди буде пам`ять роду, пам`ять про своє коріння. Завжди за нами будуть стояти тіні забутих, але незабутніх предків. І на Титані з-поміж інших розвіватиметься український прапор. І це правильно.

- Я знаю.


Вона могла б сказати, що була б щаслива народити йому дітей і щодня чекати його з якоїсь нудної і звичайної роботи. Але ж в нього була мрія, і він півжиття готувався до цієї місії. Чомусь людству конче потрібна дослідницька база на Титані? Що можна знайти у тому холодному, ворожому світі? Невже мало колоній на Місяці і Марсі? Три роки до Титана, місяць там, три роки до Землі. Це не довго, це велике досягнення науки. Це недовго, Надія могла б чекати. Але хіба могла вона звалити на нього такий тягар? Нехай просто летить, нехай разом з братами співає оду зіркам і не оглядається назад, не думає, що хтось через нього страждає. Бо людство виросло з колиски, бо манять таємницями озера Титану і гейзери Енцеладу. А Надія залишиться зі своїми дельфінами.


- Знаєш, ти правий. Наше коріння завжди з нами. І ми його збережемо.


Йшла у степ і знала – Роман іде за нею. Як в дитинстві – без питань і здивування. Вона веде, бо знає, куди треба іти. А він вірить у її знання. Вона шукала щось у зов’ялих травах. Чомусь згадала, що рослини, вирощені в марсіанських колоніях, на Землі в’януть дуже швидко. А на Марсі в’януть люди. Але ж на Титані все буде по-іншому і це ж всього лише місяць. Знайшла заповітне – скромний кущик, пониклі листочки. Відламала вершечок, затисла в кулачку, притулила до серця. Оглянулася надто швидко – і він не встиг сховатися за маскою дружньої теплоти, молився до неї, своєї Надії, очами, усміхом, всім єством.


- Ось, Ромчику. Ось він. Євшан-зілля. Насправді просто полин. Це наше коріння. Візьми його на Титан, збережи його в дорозі і в тому холодному світі. Я не знаю, чи можливо зберегти цю рослинку так надовго, але ти спробуй. І якщо те чуже небо стане надто важким і холодним, просто вдихни цей запах – і згадаєш, що до цього сонця і цієї землі обов’язково треба повернутися.


Підійшла і обняла його – не як жінка, а як сестра. Бо проводжала його так далеко, бо відпускала його без образи і жалю, а тільки з любов’ю. А він шершавими долонями впіймав-накрив її тремтячий кулачок і видихнув:


- Ти – вся моя надія.


І їй на мить здалося, що вона чує, як під ногами спокійно, впевнено і може трішки стомлено обертається планета Земля.

* Микола Вороний "Євшан-зілля"

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.06.2015 Проза / Казка
Серце дельфіна
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Новела Про Батьківщину
24.08.2015
Вся його надія
16.07.2014 © Луч Света
Покута
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 112  Коментарів:
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +0
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +45
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
09.12.2010 © Тундра
18.09.2013 © Тетяна Белімова
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди