Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.12.2010 01:04Оповідання
Для бабусі [для дідуся]  Для школярів  Для дітей  Про дружбу  
11000
© Михайло Трайста

Сонька-гармонька

Михайло Трайста
Опубліковано 28.12.2010 / 3099

Соня вийшла з хати, перейшла подвір’я і присіла на стару дубову лавку, що стояла під старим крислатим каштаном. Зануривши голівоньку в долоні, гірко заридала. Слова її вітчима ще болісно звучали у вухах: «Ану марш надвір! Ти сліпа? Не бачиш, що в нас гості?..» 

Від слів вітчима її маленьке серденько затрепетало і забилося, наче крихітна пташка, спіймана в клітку. 

«Чому він так поводиться зі мною?.. Чому він питає мене, чи я сліпа? Хіба не знає, що я насправді сліпа, що такою народилася?.. Чому помер мій батько, а мати вийшла заміж за цього злого чоловіка? Хіба вона не бачить, як він знущається з неї та з мене?..» На ці запитання маленька Соня не могла знайти відповіді і це ще більше суму вливало в її душу, ще більше ранило її серденько. 

Колись і вона була щасливою, коли жили в селі, коли в неї був свій рідний батько. Він щовечора садив її собі на коліна і розповідав безліч казок: про Котигорошка, про Іванка, який служив у пана, про лицарів, що викрадали царівень із зміїних царств, про опришків та козаків, – та про що тільки не розказував їй батько?.. Вона так добре пам’ятає ті казки, ніби це було вчора. 

Та одного разу якісь дядьки принесли її батька на руках і поклали на стіл, де він пролежав нерухомо аж цілих три дні. 

Соня підходила до нього, гладила його обличчя і благала розказати казочку, та батько лежав мовчазний і холодний. Потім дядьки разом із священиком кудись віднесли її батька і він більше не повернувся. А через якийсь час мати сказала їй, що вони переселяються в містo, і що в неї буде інший батько. Також сказала, щоб вона поводиласягарно, бо інакше віддасть її до орфелінату*. 

Що таке орфелінат маленька Соня не знала, але раз лякають її тим орфелінатом, то, певна річ, там не живеться добре. А вдома?.. Хіба вдома їй живеться добре? 

Якщо б не вродилась сліпою, то ходила б до школи, тепер вже вчилася б в п’ятому класі і дома більше допомагала б. Тоді її вітчим не гримав би на неї весь час. Та хоч сліпа, вона і так працює більше від Антона та Радула – синів її вітчима, які тільки й знають, що на рибалку ходити та за м’ячем ганятися, а вона і картополю вміє чистити і посуд помити, навіть прати одяг. 

– Сонька-гармонька...Сонька-гармонька... – почулися голоси Антона та Радула, які вибігли з-поза хати і, перетнувши подвір’я, помчали вулицею верхи на невидимих конях. 

Соня не сердилася на них через те, що вони дразнили її так, а, навпаки, вона гордилася тим, що вміє грати на гармонії, навіть має свою гармонію, яку подарував їй Пилип Коляда, той, що повернувся без ноги з фронту. Пилип був другом її батька, він щовечора приходив до них, поки батько ще жив. Соня любила Пилипа майже як батька, бо він був такий добрий з нею, завжди приносив їй меду зі своєї пасіки та великих, як дзвони, жовто-червоних груш. Він так гарно грав на гармонії... І її навчив. Коли і їй батько купив в місті гармонію, вони грали разом з Пилипом, бувало вечорами сідали під старою липою, що росла на їхньому подвір’ї, і до пізньої ночі грали для своїх сусідів, які залюбки сходилися, щоб послухати і навіть заспівати пісень. Та після смерті батька, мабуть, на похороні, кудись-то заподілась її гармонія. Скільки вона не шукала, не змогла знайти. Правда, вже й Пилип не приходив до них, та коли вони перебиралися жити до її вітчима, він прийшов і подарував їй свою гармонію, яку приніс з фронту аж із самого Берліну. 

– Бери, дитино, і грай на ній, коли тобі буде весело і коли буде сумно на душі, теж грай і згадуй старого Пилипа Коляду, – сказав їй Пилип, погладивши по голівці. 

Згадавши Пилипа, Соня дістала з-за пазухи гармонію і, викинувши з голови гіркі думки, заграла сумну мелодію. Це не була з тих мелодій, що її навчив Пилип, це були просто почуття, які встромилися клином в її серденько, стискаючи його до болю, до крику. Враз сумна мелодія потекла більш сильніше, в ній Соня відчула якісь незнайомі їй дивні чарівні акорди, з подиву вона перестала грати, але мелодія продовжувала звучати, вона кликала, манила, приваблювала Соню, наче квітка метелика. Дівчинка незчулася, як встала з лавки і пішла на звук мелодії, відчинила хвірку, перейшла вулицю, минула кілька будинків... Звідси й було чути мелодію, та коли Соня зупинилася, мелодія погасла. Дівчинка прстояла нерухомо кілька хвилин і хотіла вже повертатися додому, та раптом почула скрип важких дверей і лагідний жіночий голос запитав її: 

– Це ти так гарно граєш на гармонії? 

– Так! – відповіла Соня. 

– Я слухала тебе багато разів, як граєш, та сьогодні твоя мелодія була дуже сумною, але вона дуже сподобалась моєму синові і він почав підігравати тобі на роялі, – сказала жінка, а потім запитала: 

– Ти, мабуть, вчишся в якійсь музичній школі ? 

– Ні, я зовсім не ходжу до школи, – ніяково відповіла Соня. 

– Як так ? – здивувалася жінка. 

– Я сліпа, тому й не ходжу до школи. 

– О, Господи святий!.. – сплеснула руками жінка. – Мій Сергійко теж сліпий, але він вчиться в спеціальній школі, тепер він у канікулах. Ходи зі мною, я вас познайомлю, – запропонувала жінка і, взявши Соню за руку, обережно повела її сходами до хати. Жінка пригостила Соню тістечками та вишневим варенням і розповіла, що Сергійко навчився грати на роялі ще маленьким хлопчиком, бо вона і Сергійків батько були викладачами музики. Соня дізналась, що Сергійко на два роки старший від неї, вчиться в Клужі в спеціяльній школі для сліпих дітей. 

Соня теж розповіла про себе, про село, де жила раніше, про свого батька, а також про Пилипа Коляду, який навчив її грати і подарував їй гармонію. А Сергійко пообіцяв Соні, що навчить її читати, якщо вона приходитиме до них щодня. 

– Як я можу навчитись читати, коли нічого не бачу ? – здивувалася Соня. 

– Дуже просто, – розсміявся Сергійко, відкриваючи одну зі своїх книжок, – ану мацай пальцем сторінку. 

Соня несміливо простягнула руку і дотиком пальців відчула якісь дивні, невідомі їй значки. 

– Кожен з цих значків є буквою. Якщо ти вивчиш весь алфавіт, то зможеш читати так само, як і я, – пояснив їй Сергійко. – То як, хочеш вчитися читати? 

– Хочу! – відповіла Соня. 

Того ж дня Соня навчилася відрізняти перші три літери алфавіту. 

– Не думай, Соню, що сліпі люди нічого не варті, часто вони приносять більше користі суспільству, ніж деякі зрячі, і серед великих вчених та музикантів були сліпі. Ти повинна ходити в школу і вчитись, тебе Бог обдарував великим музичним талантом і колись гратимеш на якомусь інструмунті у великому знаменитому оркестрі. Я погворю зі своїм чоловіком і ми допоможемо тобі вступити в школу, де вчиться наш Сергійко, а якщо твій вітчим не погодиться відпустити тебе до школи, то ми звернемось до організації захисту дітей і примусимо його, – сказала мати Сергійка, проводжаючи Соню додому. 

– Та він радо погодиться, щоб тільки я не завжала йому щодня, – гірко посміхнулась Соня. 

– Ну, побачимо, як то буде. 

Хоч Соня повернулася додому вже під вечір, ніхто її не питав, де вона пропадала. 

«Мабуть, не помітили моєї відсутності. Та що їм? Вони навіть радіють, коли мене нема. Вже й мама почала раз у раз гримати на мене», – міркувала собі Соня. Вона дуже любила матір і їй було жаль, що вона вийшла заміж за такого лихого чоловіка. 

– Чому не їси швидше, цілий день плентаєшся сюди-туди, нічого не роблячи, навіть коло столу не можеш їсти як Бог приказав, – гримнув на Соню її вітчим. 

– Цієї осені я піду до спеціяланої школи для сліпих, там навчусь грати на якомусь інструменті, а в майбутньому гратиму у великому значному оркестрі і більше не заважатиму вам, – вперше наважилась Соня протистояти вітчиму. 

– Що? Ха-ха-ха!.. – захлиснувся сміхом її вітчим, – В яку школу, в який оркестр?.. Та кому ти потрібна? Ліпше взяла б свою гармонію та грала для перехожих на вокзалі, може хто змилується та кине тобі якогось лея. 

Соня піднялася з-за столу і, не сказавши більше ні слова, пішла до комірчини, де вітчим поставив для неї ліжко. 

– Чому не залишиш її в спокою, – з докором запитала мати Соні свого чоловіка. – Бачиш, навіть не повечеряла через тебе. 

– В сердитого ковдуша порожня торба! – відповів той, байдуже припалюючи цигарку. 

– Не треба так поводитися з моєю дитиною. Хіба я з твоїми синами так поводжуся? 

– Як ти можеш порівнювати це опудало з моїми синами? – дико розсміявся вітчим Соні. 

– А хіба ти не бачив з яким опудалом мене береш?.. Тоді ти обіцяв, що не будеш знущатися над дитиною. Чи вже забув? 

– Та хіба я збиткуюся з неї, чи вона не їсть те саме, що й мої діти? 

Мати Соні нічого не відповіла чоловікові, тільки важко зітхнула і почала мити посуд. 

Наступні дні для Соні стали найщасливішими, відколи вони перебралися жити до міста. Вона щодня ходила до Сергійка, його батьки, пані Сільвія та пан Діну гарно та люб’язно поводилися з нею, наче з рідною дочкою. Сергійко вчив її алфавіт і грати на роялі, а Соня вчила його співанок та пісень, яких навчилася від Пилипа Коляди. Соня виявилась дуже чемною та старанною ученицею, ще й два місяці не минуло, а вона вже вивчила весь алфавіт Брайля і бралася потрохи читати з «Нового Завіту», який подарував їй пан Діну. Пані Сільвія була дуже здивованою, коли Соня почала допомагати їй готувати обід. 

– З тебе вийде добра господиня, Соню! – сміялася пані Сільвія, яка не переставала хвалити її перед всіма своїми знайомими. – Сам Господь прислав її до нас! – говорила вона. 

Одного разу пані Сільвія запросила до себе Сонину матір і запропонувала їй віддати дочку до школи, де навчається і її син. 

– Я б з радістю, але ми люди бідні. Батько Соні помер, це я вдруге замужем. Не знаю, чи мій чоловік погодиться витрачати гроші на Соню, в нього теж двоє синів... – ніяково відповіла Сонина мати. 

– Тут не йдеться про гроші. Скажіть, чи ви згідні відпустити її, а я обіцяю вам, що не витратите на неї жодного лея, – пояснила їй пані Сільвія. 

Коли вітчим дізнався про це, то байдуже махнув рукою: 

– Про мене най вчиться хоч на попа, що з неї може вийти?.. 

І так одного теплого сонячного дня Соня разом із Сергійком та його батьками вирушили до Клужу. Сергійків батько вже був перед тим у Клужі, розмовляв з директором школи, і той погодився принйяти Соню. 

– Я чув, Соню, що ти гарно граєш на гармонії, чи не заграєш трішки нам? – попросив Соню директор школи. 

– Заграю, чому б ні... – посміхнулася Соня, дістала гармоніку і заграла веселу коломийку. 

– Гарно!.. – похвалив директор. – Де ти навчилась грати? 

– Пилип Коляда мене навчив, – відповіла Соня. 

– Не знаю, хто такий Пилип Коляда, але він добрий музикант, якщо так гарно навчив тебе грати, - посміхнувся директор. 

– Соня вже і на роялі вміє, – промовив гордо Сергійко. 

– Так-так, я знаю про це, а ще знаю, що Соня вміє й читати. Ану, Соню, прочитай нам, що-небудь, – попросив директор. 

Якщо Соня радо грала на гармонії для директора, то коли почула, що їй треба читати, ледве не зомліла з переляку. Що їй тепер робити, чи зможе вона читати?.. Так, вона читала перед Сергійком та перед його батьками, а перед директором?.. Ні, ні, вона не зможе, в неї не вийде. 

«Ти до нічого не здатна, пусто-дурно тінь на землі робиш!..» – пригадались Соні слова її вітчима. «А, може, він був правий?.. З мене нічого не вийде тому, що я сліпа», – майнуло Соні в голові, та це тільки на одну мить, бо одразу ж їй пригадалися слова пані Сільвії: «Пам’ятай, Соню, в житті ні на мить не треба втрачати віру в себе, тоді тобі все вдаватиметься. Не забувай, що Господь Бог любить тебе більше від інших, тому що тинезряча». 

Тремтячими руками Соня навмання відкрила «Новий Завіт», який подарував їй Сергійків батько, і вже сміливим, голосом прочитала: «І змилосердився Ісус, доторкнувся до їхніх очей, – і зараз прозріли їм очі...» 

___________
*Орфелінат – дитячий будинок для сиріт (рум.)
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.12.2010 Поезії / Білий вірш
Перед долею боржником
30.12.2010 Проза / Оповідання
Іванкова колекція
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Оповідання Про дружбу
22.01.2011 © Сергій Миколайович
Мовчання
28.12.2010
Сонька-гармонька
23.10.2010
Сидір, Хведір та Карпо і футбольні правила
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (1+1+0+0+0)
Переглядів: 674  Коментарів: 1
Тематика: Оповідання, про дружбу
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.02.2012 01:11  Каранда Галина для © ... 

цікаве, сумне оповідання... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
03.12.2011 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.03.2015 © Вікторія Легль
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди