З пралісу...
У пошуках сил повертаюсь до лона пралісу,
Де в’ються у хащах незвідані людям стежки.
І тиша така: крадькома навіть вітер-гульвіса
Її не порушить / хоч іноді виють вовки/.
А звірі… то що ж? Це не люди, що можуть у спину
Загнати іржаве від заздрощів лезо ножа,
Позаочі з брехень сплітати липку павутину,
Засіяти чвари – і щедрий збирати врожай…
А тут між крислатих дубів легко вести розмови:
Вони тихим шелестом спокою сковують страх.
Та супить /без гніву/ на мене сова дуги-брови:
Мовляв, я не мавка і жити повинна в містах.
І знову крилом пригортає… Та що з мене взяти?
Довіра – мій ворог… і де вже їй буде межа?...
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Праліс одягнув мою душу /обвітрену/ в лати…
І жоден хижак не посмів прогарчати «Чужа!»…
П.С. Дослівно записано з розмови ельфеняти, яке нарешті повернулося до мене в місто))))
