Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
03.10.2015 23:16Оповідання
 
Галоччина пісня
60000
З дозволу батьків
© Оля Стасюк

Галоччина пісня

Подавала рушники за немилого,
Вишивала дрібно білим по білому…
Мати плакала, молила, присилила –
Подавала рушники я немилому.

Ой зацвів в садку барвіночок зранечку,
Милий там водив за рученьки панночку.
Козаченьком біла панночка бавилась,
А у мене в грудях серце кривавилось…

Ген барвінком синім поле укрилося,
З милим доля вже мені не судилася.
Нащо ж, матінко, мене ти присилила
Подавати рушники за немилого?..

Недарма зацвів барвінок у луженьку –
У труну мене квітчають подруженьки,
Мати плакала, молила, присилила,
Подала я рушники за немилого…
Оля Стасюк
Опубліковано 03.10.2015 / 31670

«Подавала рушники за немилого…»

Галочка стрепенулася від якогось різкого звуку і урвала пісню на самому початку. Озирнулася. То, певно, якась пташка в лісі скрикнула, бо все було, як і раніше – мирно гули бджоли в малині, пурхали горобці, тихо хитався край городу часник, стояла прив’яла морква(давно дощів не було), жовтіла картопля. Сонце палило нещадно, засмаглі Галоччині руки яскраво виділялися на білому полотні (вийшла вішати білля), а по ногах проходив легкий вітерець. В сусідах мирно рохкали свині, а більше ніхто й не порушував червневу тишу. Галочка постояла трохи, поправила тканину на мотузці, завела знову:

«Подавала рушники за немилого,

Вишивала дрібно білим по білому…»

То була лише наполовину правда, бо білим по білому були вишиті сорочки, а на рушнику Галочка завжди виводила лапаті червоні маки, світліші з країв, із зелено-чорними серединками. Інший же рушник, що кінчила тільки цієї осені, мав орнамент із дрібних мережок хрестиків, рівних і вправних, так що навіть мати дивувалася. Матір вишивати любила, знала бозна-скільки тих візерунків, але в останні роки швидко кидала вишивання одразу після першого-другого рядка, бо слабувала вже на очі. Ті вишивки закінчувала Галочка, бо могла сидіти довго над шиттям, навіть коли мати гасила свій каганчик і влягалася спати. Часом в дівчини аж сльози на очах виступали від перенапруги. Знала, що вранці не можна буде розтулити повік, а ще півдня очі пектимуть, ніби в них гарячого піску насипано, але не кидала діла, бо так любо було їй, коли вранці мати дивилася на вишивку і дивувалася, як багато дочка встигла, як чітко і рівно виходить. Галочка і саме вишивання любила, коли на біле полотно лягали різноколірні нитки і міцно вхоплювалися в тканину; любила проводити рукою по вишитому полі хрестиків і чути пальцями, як густо лягли нитки, що полотна між ними і не чути.

«Мати плакала, молила, присилила:

Подавала рушники я немилому…»

Галя зітхнула і відігнала чорні думки, хоча і довелося перед цим стримати себе, стиснути мотузку до хрускоту в пальцях. О, ні, вона не плакатиме сьогодні. Від сліз за хвилю стане млява, а ще стільки роботи нині, дарма що свято. Поки їсти зварить, за скотиною походить, то й вечірню вдарять… Або мати вернеться.

Не боялася, що мати почує пісню, бо вона ще зранку пішла до куми за вісім верств. Галочка заводила цю пісню тільки коли лишалася сама. Сама ж її і склала, як і багато інших, до яких нікому не було діла…

Галочка давно одхрестилася від тих споминів, про які йдеться в пісні, коли мати кричала, сварилася, лютувалася, а потім ставала жалібна, схлипувала, нарікала на бідне життя – і просила «подавати рушники за немилого». Вони були не панські, бо батько числився колись реєстровцем 16 чи 17 сотні Брацлавського полку, але злидні давалися взнаки. Від батька після його смерті козацьких скарбів не лишилося, тільки й слави, що ходив з Нечаєм, був під Корсунем і ще десь. Мати сама піднімала трьох дочок(сина, що з батьком ходив, під Красним вбили, коли Калиновський на Поділля пішов), мусила переселитися до сестри в глухе село під Літином, а як сестри не стало, давати раду ще й її двом синам. Тоді вже старші дочки вийшли заміж, та все за приїжджих. Одна в Слобожанщину подалася, спершу приїздила вряди-годи, а тепер вже два роки – ні вісточки. Друга в Кам’янці живе, але теж мало часу має, аби до матері навідуватися. От і лишилася в неї Галочка – та ще двоє малих сестринців, до яких прикипіла, як до рідних.

Все то мати переповідала Галочці по п’ять разів на вечір, коли впрохувала її. Дивною була її дочка з дитинства – таке ніжне і покірне, все зробить, змовчить часом, слова не зронить, а як надійде щось – стане на своєму і не зломиться. По-своєму вчинить, стене брівками, а на ранок знову тиха і покірна. Мати з того чудувалася, але трохи й побоювалася таких змін у дочці.

Та все перемінилося, як Омелян, син сусідки, сказав раз на вулиці Галочці, що засватає її. Хтозна, чи жартував тоді, але Галочка спалахнула тоді, а потім раптом зареготалася. Опецькуватий парубок, недобрий з лиця і з постійними підлостями, улесливою посмішкою перед старшими і зверхньою – перед молодшими, на диво не образився тоді, а лише посміявся з нею. Але, коли й справді прийшли старости, Галочку як блискавка яка прорізала. Замість того, щоб стояти і колупати піч, як годиться, вона з порога всунула гарбуза, який випадково опинився в сінях, прямо старостам в руки, випурхнула, як пташка, і повіялася на леваду. Лишила матір стояти посеред хати ні в сих ні в тих… І била її потім мати, і сварила, казала, що все село на посміх братиме(хоча якимсь дивом ніхто не взнав, навіть старости мовчали), але Галочка тільки одмовчувалася чи йшла з хати до скотини або ще куди.

Дарма Галочка сподівалася, що все минеться. Мати вчудувалася тому нежданому вибрику, але це було надто серйозно. Кляла, благала, - як у Галоччиній пісні. Не хотіла б Галочка згадувати ті вечори, коли вона сиділа коло скіпки, понуривши голову, мовчала, не помічала, як сльози текли по полотну і недошитих рядках, а мати ходила в збитому очіпку по хаті, за одне, за друге бралася, та все говорила, говорила, говорила – грізно, голосно, так що племінники тільки злякано ховалися на печі. В матері в грудях наче клекотіло якесь полум’я, вона хапалася за серце, а потім починала дрібно плакати – і ті сльози пекли Галочці гірше за люті слова перед цим.

Може, хтось би і витримав, але Галя зломилася. Вона не була славним козаком, чи бодай якимсь відважним джурою, а ще й ці мамині сльози ранили її гірше ножа. За тиждень після останньої такої болісної розмови вона вже була заручена, а восени й весілля мали відгуляти, як Омелянів батько з чумацтва вернеться. З тих пір стала ще сумирніша, тихіша, починала частенько плакати, але спиняла себе щоразу. Вік з немилим бути – ще наплачеться.

«Ой зацвів в садку барвіночок зранечку,

Милий там водив за рученьки панночку…»

Мати так і не взнала, яка блискавка вдарила її дочку, що та так не хотіла за Омеляна. Блискавка та була чорновуса і гарна з лиця, носила дорогі кармазини, реготалася гучно і звалася козаком Гуком. Охрім Гук, син козацького старшини Гука, був із сусіднього села, кращого і багатшого, а вірніше, - з цілого хутора під селом. Галочка частенько бачила його то на ярмарці, то просто - коли на підводі їхав кудись, а вона за водою йшла. Як підросла, став трохи зачіпати її жартами при зустрічі, але більше так, для годиться, бо тут же забував про неї і починав пускати бісики якійсь молодичці, яка траплялася далі на шляху. Був гарний з себе, смаглявий, з трохи вузькими чорними очима(бабця була татаркою), мав розкотистий голос і ще гучніший сміх. До Галочки, непоказної сіроокої дівчини, Охрім не мав жодної справи. Правда, ті очі були в Галочки справді гарні, з довгими віями, але що була тиха, сумирна та бідна, ніхто й не вдивлявся. Хтозна навіть, чи козак запам’ятав її ймення.

Інша справа – панночка; білява, струнка красуня, третя чи яка там дочка місцевого пана, що його іменем і село було назване. У його двір тепер Гук частенько навідувався. Невідомо, чи любила та білоручка Охріма. Певно, ні, бо раз застала їх Галочка, як проходила повз панове обійстя – козак ліз на черешню за шапкою, яку за намовлянням тієї ж панночки закинув туди, а вона, у гаптованій блакитній сукні, стояла під деревом, плескала в долоні і реготалася. Стріпнулося серденько від того спогаду у Галочки, аж рука спинилася на мотузці, але вона не перервала пісні:

«Козаченьком біла панночка бавилась,

А у мене в грудях серце кривавилось…»

Галя з притиском, тужніше, ніж інші, повторила ці два рядки. Ох і кривавилося! Нікому не сказала про ту свою любов, як і про те, що бачила панночку з Охрімом(вони її не помітили). Але мучилася нестерпно. Адже ж любила, часом до грубої ненависті, заледве не до прокльонів, бувало, вистоювала цілу службу на колінах, молила Бога, аби не довів до гріха, щоби не зробила нічого ні собі, ні панночці, ні Охріму. Ночами не спала, висохла так, що аж мати злякалася – чи яка хвороба не їсть її доньку. Галочка відмовчувалася. Може, і полегшало б, якщо розказала комусь, але подруг не мала, братів в других хоч і любила, але не мала за хороших порадників(малі зовсім), а матері якось нічого так і не звикла розказувати. Малою ще дружна була з сестрою Орисею, але та була зовсім далеко, на невідомій Слобожанщині.

Боліла вона тою любов’ю і марніла, а сірі очі ще дужче світилися, ще й немов якимось лихим вогнем. Чудом не збожеволіла, досі дякує Богородиці за допомогу. А тепер, хоч і одійшла трохи, ще не вирвала ту біду з серця, так і жила, як із п’явкою в грудях, співала наодинці лише їй відомих пісень, де героїні-дівчата ніколи не мали щастя, - і неодмінно плівся синій барвінок. Як і зараз:

«Ген барвінком синім поле укрилося,

З милим доля вже мені не судилася…»

Не судилася – то ще м’яко сказано. Галочка завжди знала, що від Охріма їй чекати нічого – ні силою, ні добром вони разом не будуть. Приданого катма, не така красуня, як панночка… Галочка не знала(адже після тих заручин взагалі рідко виходила в люди), що пан перестрів якось Охріма, коли той виходив із садка панночки, здійняв бучу велику, ледь до суду не дійшло. Пани мали велику владу, але цей був трохи м’якосердим, та й мав справу не з простим кріпаком, якого завиграшки можна було скарати на смерть, а із сином хуторянина, шанованого козака, старшини. Охрім так і зник одного дня, казали, подався до родичів у Харків чи ще кудись, а панночка не надто журилася – її мали видати кудись у місто за багатого, хоч і не вельми молодого німця. Чутки до Галочки не дійшли, а мати якось хотіла розказати, та за клопотами і забула. Адже якраз була та біда зі сватанням…

«Нащо ж, матінко, мене ти присилила

Подавати рушники за немилого!..»

Галочка обірвала пісню, бо забачила на шляху повз їхню хату Омеляна. Ні, не боялася, що почує такі слова. Вона вже кілька разів перестрівала його і благала спинитися, хоч це вище її. Казала, що не любить, та йому було байдуже. Це була людина, яка навряд колись задумувалася про ласку до інших. Він водився лише з такими хлопцями, а Галочку хотів взяти не лише тому, що сподобалася, а й тому, що інша з села за нього б не пішла. Його зверхність, те, як він заввиграшки міг штовхнути дитину на дорозі в калабаню чи вдарити кріпачку, відмежувала від нього всіх добрих дівчат. Були такі, що мали плани на пожитки його і його матері, та йому вони якось не вдавалися до смаку, хоча увагу їх любив. Він і зарученим гуляв з ними на вечорницях і ніхто йому нічого не смів сказати, бо і мати його була жорсткої натури, що могла дістати людину до печінок, та й самого Омелька трохи побоювалися.

Галочці пощастило – вона шурхнула за хату, як вивірка, і Омелян її не помітив. Звідти вона вже побачила, що вертається мати. А поки бігла через картоплю до неї, щоб помогти з клунками, поки спускалася в ярок і знову видиралася по пахучому чебрецю і колючому хвощу на схил, глухо, як стукіт серця, гупала пісня десь коло грудей:

«Недарма зацвів барвінок у луженьку –

У труну мене квітчають подруженьки;

Мати плакала, молила, присилила,

Подала я рушники за немилого…»

Це вже Галочка сама вигадала. Часом уявляла, як піде повінь і закрутить її, чи як вона захворіє і помре ще до ненависного весілля. Як живі, стояли образи перед нею – пахне ладаном в хаті, свічки горять, а вона лежить на столі, така сумирна і красива, в найкращому одязі, а дівчата з села співають сумних-сумних пісень і квітчають її довге волосся синім барвінком. Плачуть хлопчики на лаві, голосить тітка Христя(а в душі злиться, бо знову її нестерпному синочку невістку шукати), Омелян заграє до котроїсь з дівчат, а мати…

Як тільки в тій картині Галочка натикалася на матір, то одразу розбивала це дійство, відганяла усі думки.


Так і зараз – стрепенула голівкою, на мить стала, зірвала жмуток рожевого чебрецю, а по тім скочила на шлях і побігла до матері…



Чи наспівала так собі Галочка, а чи просто небо так вирішило, але не стала вона на рушник з Омеляном. За тижні два тривожна чутка прокотилася селом, що татари ідуть на Брацлавщину – і вже чи не коло Вінниці. Люди сполохалися, почали збиратися хто куди, переважно в Літин, бо там стояла фортеця, але орда налетіла раптово, раніше, ніж очікували. Вона розділилася і розпорошилася стражденною Вінниччиною, як сарана… Столочили кіньми ще нестиглі колоски на полях, молодь в ясир забрали, старих винищили, хто не встиг по лісах чи фортецях поховатися.

Галочка якраз йшла за водою, коли зачула крики і побачила, як мурашиння чорної татарви біжить на село. Замість того, щоб втікати до лісу, вона кинулася за братиками – але їх вже волочив за собою якийсь низький метушливий татарин з кривою шаблею в руці. Двері в хату були навстіж відчинені, всюди – розруха, грабунок; город витолочено, скотину забрано. Мати лежала коло печі, Галочка її не бачила, тільки щось червоне і лиховісне блищало у вікні. Хлопчики плакали і кричали страшенно. У Галочки щось скипіло всередині, вона кинулася до татарина, не тямлячи себе. Той був п’яний чи що, бо, оскаженівши, не здумав потягнути дівчину до тисяч татарських бранок, а замахнувся і вдарив шаблею. Галочка впала, як підкошена, хлопчики страшно закричали і порвалися до сестри, але татарин вилаявся, схопив їх і поволік далі.

Бусурманин думав, що вбив дівчину одразу, але вона ще дихала. З натугою відкрила очі і побачила перед собою барвінок. Знала, що він росте тут коло тину, сама садила… Але зараз він цвів. Надворі стояв червень, повсюди палали пожарища, чулися нелюдські крики, а тут, - чи то так Галочці здалося перед смертю, чи сталося яке диво, - синіми квіточками хитався барвінок, її барвінок, барвінок її пісень; блищав на сонці, скрапував синіми сльозинами-пелюстками на землю. Коло малини гули бджоли, у сусідньому дворі чувся жіночий вереск, несамовито ревли корови, свині, іржали бусурманські коні, але Галочка того не чула. Всі пісні прилинули до неї у ту мить, що склала за багато років, гойдалися перед нею, і гойдався увесь світ, і гойдався синій барвінок…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.10.2015 Поезії / Вірш
Красуня у светрику
05.10.2015 Поезії / Вірш
Хлопчику
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Останні краплини
05.11.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Гроші не пахнуть
23.10.2016 © Олена Яворова / Есе
Твоє пекло чийсь рай
20.10.2016 © Олена Вишневська / Новела
По той бік дверей
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина / Нарис
Сповідь на диктофоні
Оповідання
05.10.2015 © Арсеній Троян
Останній гарнізон
03.10.2015
Галоччина пісня
01.10.2015 © Галина
Важлива розмова
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 6 (6+0+0+0+0)
Переглядів: 148  Коментарів: 8
Тематика: Проза, Оповідання, татари, мамині сльози, козак
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.06.2016 17:26  Ольга Моцебекер для © ... 

Після прочитання, гіркий присмак. Але оповідання майстерно написано. Стиль, манера подачі, підбір слів й звучання слова чудові у вас. Прочитала з цікавістю. 

 16.10.2015 22:48  МАК для © ... 

Чудово.Сумно. 

 12.10.2015 13:03  Маріанна для © ... 

Чудово! 

 04.10.2015 21:08  © ... для Тетяна Чорновіл 

дякую) 

 04.10.2015 21:07  © ... для Тетяна Белімова 

дякую за підказку) поезія))) заманулося скласти якусь пісеньку на кшталт української народної, щоб просто для себе співати, а вийшло все занадто сумно і з живими образами. "Олесю" не читала, хоча Грінченко мені дуже подобається, якось знайду і почитаю) 

 04.10.2015 11:33  Панін Олександр Мико... для © ... 

Чудово. 

 04.10.2015 11:12  Тетяна Чорновіл для © ... 

Дуже сподобалось оповідання, Олю!
Особливо пісня впереміш! 

 04.10.2015 08:38  Тетяна Белімова для © ... 

Чудове оповідання. Мені нагадало схоже в Бориса Грінченка "Олеся". Не знаю, чи ти читала?
Вийшло дуже ніжно, Олю, з душею. Бачу, що ти добре підготувалася. Знаєш добу, про яку пишеш.
За концепцією у тебе вийшов неоромантичний твір, як мені видається. Цікаво, як народився сюжет? Що було первинним - поезія чи оповідь?
Єдине що треба підправити "йшла за водою" - це вживається, коли людина йде за течією річки. І "йшла по воду" - це коли брати у криниці.  

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +7
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +50
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди