Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
20.05.2016 19:31Новела
Детектив  
20000
Без обмежень
© Ірина Мельничин

Смарагдовий поблиск помсти

Хорошій людині, чудесній письменниці й просто моїй найкращій коліжанці Іванні Западенській
Ірина Мельничин
Опубліковано 20.05.2016 / 36394

Ця історія трапилась зі мною приблизно місяць тому, та, можу вас запевнити, у мене й досі холоне в душі, коли я згадую всі подробиці даної справи. Бо незважаючи на те, що ми з моїм вірним товаришем й колегою Юрієм Лісовичем розслідували багато незвичайних моторошних злочинів, той випадок ще надовго закарбувався в моїй пам’яті. Та щоб ви могли все до пуття зрозуміти, гадаю, варто спершу розповісти про себе.

Мене звуть Іван Малинюк, і, якщо бути відвертим, я не маю майже жоднісінького стосунку до розслідування тієї справи. За допомогою свого гострого розуму й точної пам’яті, таємницю вдалося розгадати моєму товаришеві – Юрію Лісовичу, приватному детективові. Я працюю його асистентом вже багацько років, та й досі не зміг до кінця зрозуміти його дивовижну загадкову натуру. Юрій був освіченою людиною, знався на багатьох науках і відав про такі тонкощі будь-якої справи, що я ніколи й не міг собі уявити. Словом, Лісович був дуже мудрою особистістю й вмілим детективом.

Усе почалося із одного візиту, що перемінив моє подальше життя, принісши у нього чимало турбот. У кабінеті товариша ми обговорювали нещодавно розкриту справу вельми хитрого квартирного крадія, коли у двері постукали й до кімнати увійшов наступний відвідувач. То був худорлявий чоловік років сорока з якимось дивним, не властивим у такому зрілому віці, переляканим обличчям. Невисокий на зріст, з копицею бляклого волосся на голові, світлими, ледь помітними вилинялими бровами, він щось нервово й швидко бурмотів беззвучною скоромовкою, намагаючись вимовити своїми тоненькими тремтячими губами хоча би слово вголос.

– М-можна? – несміливо спитав нарешті незнайомець.

Юрій привітався й кивнув. Його пильні очі втупились проникливим зацікавленим поглядом у гостя. Лісович вказав рукою на крісло.

Чоловік сів, ще й досі боязко оглядаючись, а тоді швидко, немов боячись, що якась незнана сила не дасть йому розповісти всю історію, почав говорити:

– Доброго вам дня, пане детективе. Знаєте, зі мною уже понад тиждень трапляються деякі жахливі речі, і я боюсь, що більше того не витримаю… Ви єдиний, хто може зараз допомогти мені розкрити таємницю й зрозуміти мотиви тієї одної людини.

Лісович ще більш зацікавлено оглянув незнайомця. Я спокійно сидів, розглядаючи новий номер міської тижневої газети. Такі типи, як оцей-от чоловік, часто приходили до нас у агентство й точнісінько так само палко лепетали про свої дріб’язкові дурні проблеми. Я ніяк не міг зрозуміти, чому це настільки зацікавило мого товариша.

– Розповідайте. Я спробую зрозуміти в чому справа, навіть якщо цей злочин незгірше заплутаний, аніж розслідування Шерлока Холмса, – спокійно мовив Юрій, злегка всміхнувшись відвідувачеві.

Той одразу якось полегшено зітхнув і уже не таким нервовим тоном мовив:

– Моє ім’я – Тарас Орленко. Я живу в цьому місті на вулиці Сковороди, будинок номер 8. Усе моє життя було сповнене радості й спокою, і знаєте, я ніколи б не міг подумать, що колись булу мати справу з такими жахіттями, їй-Богу!

Голос Орленка злегка затремтів, а темні очиці почали нервово бігати поглядом по всьому кабінету.

– Що ж, продовжуйте. Гадаю, не така вже ваша справа й таємнича, – невдоволено пробурмотів я, тепер уже відклавши тижневик й чекаючи нарешті розкриття подробиць «цієї дивовижної, страшенно заплутаної ситуації».

– Отож, – продовжив чоловік, – як і будь-якій сучасній людині, мені не так давно закортіло зареєструватись в Інтернеті. Ну, знаєте, для спілкування й нових знайомств. Та не встиг я навіть освоїтись у такому незвичному для себе…хм…середовищі, як на мою адресу почали приходити листи від якогось незнайомця під іменем «Миролюб». Спочатку те все виглядало якось невимушено й зрозуміло: чоловіка, себто, зацікавили мої вироби з кераміки, фотографії яких я викладав на своїй сторінки у соцмережі. Розпитував мене про се, про те. Про себе говорив мало – сказав лише, що проживає у столиці й працює вчителем біології у якійсь загальноосвітній школі. Та раптом, рівно тиждень тому, від його імені прийшло страхітливе повідомлення з погрозами жорстокої розправи. Я спочатку подумав, що те, певно, і не він узагалі пише. Або ж Миролюб вирішив так…е-е-е…пожартувати. Але погрози надходили знову й знову, а сам адресат писав, що дістанеться до мене навіть якщо переїде в іншу країну. Мене те страшенно дивувало. Я ніяк не міг зрозуміти причин такої різкої переміни характеру мого нового знайомого і спочатку не сприймав серйозно – вирішив просто ігнорувати. Та одного…одного разу він надіслав мені якесь відео з надписом: «Отак буде і з тобою. Така доля чекає усю твою сім’ю». Я думав узагалі не переглядати того запису, але таки ризикнув. Ох, як же себе за те зараз картаю! Можливо, якби я не побачив його, то все не було б так болісно…

Чоловік ще дужче затрусився.

– Там…там було знято вбивство моєї матері. Якийсь незнайомець(на відео не можна було розгледіти обличчя) несамовито гамселив стареньку кулаками, безліч разів протикав ножем. Спочатку я не повір. Та коли подзвонив сестрі, яка з нею жила, дізнався, що маму знайшли вбитою декілька годин тому на початку лісу, біля якого вона мешкала. Поліція нічого не могла пояснити. Лише тоді я зрозумів усю серйозність даної ситуації. Миролюб і далі писав жахливі повідомлення, що уже почали доводити мене до божевілля.

– То значить вашу матір убили? Що ж, цікава історія, мушу таки визнати… – задумливо протягнув Лісович. – А чи постраждав ще хтось із родини?

– По суті, ні. Правда, вчора сестра повідомила про зникнення моєї племінниці.

– Що ж… То чи є ще якісь деталі? Що узагалі містили в собі ті погрози?

– Ну, знаєте… Щось на кшталт прокльонів і засторог про майбутні злочини. Писав, що таке ж чекає мою жінку, сина та мене. На роботі все почало погіршуватись, цілісіньке життя летіло шкереберть… Я став нервовим й незібраним, а ті повідомлення змушують мене впадати в істерику. Знаєте, мені почало видаватись, що я більше того не стерплю й накладу на себе руки. Життя вже почало втрачати сенс, існування стає нестерпним й непотрібним…

– Хм…

Юрій замислено втупився у стіну навпроти. Здавалось, остання інформація виявилась для нього вельми важливою.

– То ми, мабуть, повинні переглянути все те, що вам писав той злочинець, – мовив я, – а тоді вже можна буде робити якісь висновки. Вірно, друже?..

– Ой, ні-ні! – метушливо замахав руками Тарас. – Є ще одна деталь! Я певен. Це дуже важливо! Та для цього ви маєте поїхати до мого дому. Там усе й побачите.

Ми з Лісовичем насторожено переглянулись, але таки згодились на пропозицію Орленка.

Коли підійшли до воріт, чоловік на мить зупинився біля поштової скриньки. Звідти виднівся якийсь пакунок. «Знову!» – розлюченим, але якимось боязким голосом прошепотів Тарас, витягнув доволі великий конверт й запросив нас в будинок.

– Ось! – розгнівано мовив, показуючи на пакунок. – Уже який день такі приходять! Одного разу з частинкою пальця, потім з пасмом волосся… Схоже, те моєї матері. А прислав, безумовно, Миролюб. Разом з погрозами.

Лісович розгорнув конверт. В ньому лежав невеличкий шматочок шкіри і якась записка.

– А більше нічого не приходило? – поцікавився.

– У другому листі ще дещо було.

Орленко витягнув із якоїсь коробки ще один пакунок. Юрій відкрив. Там знову була записка, пасмо посивілого волосся і…зміїна голова.

– Що?..

Моєму здивуванню не було меж. Усе аж ніяк не вкладалось в голові. Факти відмовлялись поєднуватись, думки сплутались. По шкірі пробігся неприємний моторошний холод.

Голова була зовсім невеличка, можливо, десь розміром з палець, який прислав Тарасу Миролюб. З пащеки у неї застиг висунутий тоненький язик, а зеленава, немов смарагдова шкіра злегка виблискувала на сонці, яке пробивалось через вікно в кімнаті Орленка. На самій голові виднілись якісь застиглі червоняво-бордові плями, що якось до болі сильно нагадували засохлу кров.

Лісович кілька хвилин розглядав цей чудний знак, а тоді його очі засвітились якимось дивним вогником, що виникав, коли детектив зумів розв’язати таємницю.

– Зрозуміло. Здається, доведеться мені навідатись у в’язницю й розпитати там злочинців про одного громадянина на ім’я Степан Кропивницький, – спокійно мовив Юрій.

– Але ж… А… Поясніть хоч що-небудь! – благально скрикнув Тарас.

– Усе дізнаєтесь під закінчення справи, – всміхнувся детектив.

Кілька днів після того випадку я з ним не бачився. Це дивувало й обурювало – не розповісти про все навіть своєму другу! Та ось, через стільки часу, Лісович повідомив, що злочинця знайдено.

– То хто ж це був? – зацікавлено спитав я.

– А пам’ятаєте історію про одного семирічного хлопчика, який втратив сестру, та ще й мусив за те понести покарання? Колись про те гули у всіх новинах. Та ще й мій знайомий з поліції розповідав. Того хлопчика звали Степан, Степан Кропивницький. У нього не було жодних рідних крім старшої сестри, яка опікувалась ним. Якось вона – а звали її, до речі, Вероніка – забирала брата з музичної школи. Була то вже зима, тому надворі було доволі темно. Раптом до дівчини почав чіплятись гурт якихось хлопців, що виявились її колишніми однокласниками. Наш Тарас саме звідти. Вони штовхали її, жартували, хотіли запросити піти в клуб. Там, де вони стояли, було підвищення. Її ненароком штовхнули, й вона впала. Розбилась на смерть. Хлопчик утік, щоб компанія не вчинила з ним жорстоко. Коли ті пішли, повернувся й довго плакав над померлою сестрою. Клявся, що помститься. Згодом прибула поліція. Степан залишив на місці вбивства багато своїх відбитків пальців, тому звинуватили його. Семирічного хлопчика, який не мав жодних підстав на злочин. Мовляв, і не такі діти трапляються. Відправили а інтернат, а коли став повнолітнім, то на 10 років у в’язницю. Та Степан не полишив задуму помститись. За допомогою друзів дізнався імена тих хлопців, знайшов їх в Інтернеті. Вирішив діяти хитро – доводив їх до самогубства. Усі померли, крім двох: один – то наш Орленко, другий збожеволів і нещодавно помер у психіатричній клініці. Я розпитував про все те у Тараса – він підтвердив. А взагалі, дізнавсь од в’язнів. Не дуже вони щось хорошими приятелями, схоже, йому були. Розповіли про все. Сказали навіть, де він зараз. От так і знайшли. Коли його знову ув’язнювали, мав такий суворий, незворушний вираз обличчя… Схоже, ні про що не шкодував. Бо тепер помстився.

– Гаразд… Але… У мене залишилось ще одне запитання. Чому…зміїна голова?

– А-а-а! то це його так прозвали у темниці – Змій. Адже умів «плюватись отрутою». Ну, тобто на язик гострий був, та й весь час сипав отруйні слова. От і вибрав собі такий символ. Мене от інше дивує… Як він назвавсь у мережі. Миролюб… Хороша кличка для вбивці, еге ж?..

Я ошелешено дививсь на детектива. Не зміг вимовить і слова. Лише замислено стояв. Ця історія була занадто заплутаною. Занадто дивовижною.

На що ж здатна людина, коли її душа закована залізними кайданами злості? Коли вона жадає помсти і…справедливості?.. Та якщо ж та справедливість здобувається на уламках чужих кісток й озерцях гарячої крові? Схоже, я ще багато чого в цьому житті не зрозумів. Бо ту загадку й дотепер для себе не розкрив.

Я сиджу біля прочиненого вікна й далі роздумуючи про ту історію. Як же любо гріє сонце! Виглядаю надвір. Беззвучно скрикую. Розлога липова гілка поблискує-мерехтить у промінні смарагдовими плямами на зеленавому листі.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.04.2016 Проза / Повість
Протест
17.08.2016 Проза / Новела
Криниця
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Новела
21.05.2016 © Ольга Моцебекер
Руда
20.05.2016
Смарагдовий поблиск помсти
20.05.2016 © Ольга Моцебекер
Чужа
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 74  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.08.2016 16:01  © ... для Тетяна Чорновіл 

Спасибі). Та нічого, ви теж вибачте, що "трохи" з запізненням вам відповідаю.:") 

 01.08.2016 21:02  Тетяна Чорновіл для © ... 

 З Днем Народження вітаю! Прошу вибачити, що з запізненням! ))

 01.08.2016 15:21  © ... для Каранда Галина 

Дякую!:))) 

 31.07.2016 08:54  Каранда Галина для © ... 
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
06.01.2012 © Т. Белімова
23.02.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
03.12.2011 © Т.Белімова
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди