Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.08.2016 21:49Новела
Про дружбу  Про самотність  Про людину  Про душу  
10000
Без обмежень
© Ірина Мельничин

Криниця

Ірина Мельничин
Опубліковано 17.08.2016 / 37187

– Гей, дівчата, заждіть ще мене!

Чується хрускіт, злісне бурмотіння й нарешті крізь невеличкий отвір у старій, пошарпаній часом хвіртці пролазить змучена і брудна Онися. Вона востаннє перечіпається за якесь коріння у високій дикій траві і винувато втуплює в нас великі, такі по-дитячому перелякані, блакитні очі. Ісидора нервово перебирає пальцями пасмо свого довгого білявого волосся, невдоволено споглядаючи всю цю картину.

– Чому так довго?! Я тобі, певне, тричі нагадувала, щоб не зволікала там! Чи хочеш, аби твоя матінка нас помітила?! Навряд чи їй сподобається те місце, де ми вештаємось!

Ісидора розлючена. Вона взагалі не любить, коли хтось затримується чи робить дурні необдумані вчинки. Звісно, дивно, як вона взяла в нашу компанію Онисю, еге ж? Ця маленька, неповоротка й страшенно надокучлива особина вже давно завдавала купу клопотів, та від «дружби» з нею було б вельми не вигідно відмовлятись. Онисі дев’ять, і вона донька сільського голови, а відповідно, юна еліта усього поселення. Я й досі не можу зрозуміти, як такі шановані й розумні люди могли дати своїй доньці настільки дивне й безглузде ім’я. Онися страшенно довірлива й добра(що теж видається занадто підозрілим) і завжди дозволяє всій компанії користуватись її дорогими речами, частує недешевими цукерками і ніколи ні на що не скаржиться. Та вона би й не посміла – і дня більше би не протрималась у товаристві, зіпсувавши, до того ж, своє подальше спокійне життя. Адже хіба ж те бачено, щоб ми так просто вибачали образу чи непослух?

Ісидора – наш керівник, командир й найшановніша людина в компанії. Можу побитись об заклад, що хоча б половина того успіху була здобута завдяки лише такому її незвичному непопулярному імені. Ісидора смілива й впевнена в собі, страшенно мужня та по-справжньому рішуча. Не знаю, що там діється в душах інших дівчат нашої компанії, та мене, якщо вже буть до кінця відвертою, подеколи зачіпає її безмежна самозакоханість й пиха. Але те тільки трохи. Певно, через заздрість й деяку дурість. Тому про власні «неправильні» думки я стараюсь мовчати.

До речі, вам, мабуть, цікаво знати, хто ж я така. Мене зовуть Леся. Леся Березецька. Я не така особлива й яскрава особистість, як Ісидора; звичайнісінька собі дванадцятирічна дівчина, що не надто хороше навчається в школі й постійно вештається з дещо сумнівними людьми по не менш сумнівних місцинах. Але хіба це не круто – прогулятись компанією лісом, заблукати, а потім ще з дві години вибиратись звідтіля? Чи придумати яку захопливу гру поблизу ще не добудованої хатини? Це ж скільки вражень! Справжнісінькі тобі пригоди! Можливо, в мене того й не було б, якби мене не помітила ще не так давно Ісидора. А для того причини могли б буть, адже, як я вже казала, нічим особливим я не виділяюсь. Нічим, окрім свого волосся. Подеколи до мене закрадається думка, що Ісидора взяла мене тільки через оцю жахливу неслухняну копицю рудих кучерів на голові. До того ж, іншого пояснення не знайдеш, якщо відштовхуватись від слів самої дівчини. «Рижі завжди притягують усілякі неприємності, – якось мовила вона, посміюючись. – А це саме те, що нам потрібно. Так життя стає веселішим.» Знаю, це страшенно дурне й чудернацьке припущення. Та інших у мене поки немає.

Так от, повернімось до того, що діється зараз. Ще давно у нас у планах було відвідати покинуту хатину на околиці селища(хто зна, скільки таємниць вона може приховувать!), і от тепер ми стоїмо просто навпроти неї, чекаючи, поки нарешті себе до ладу приведе Онися. Нарешті вона перестає змітати з себе бруд і, ще дещо перелякано зиркаючи на Ісидору, непомітно ховається за спиною однієї з дівчат. Але Ісидорі й не думається знову сперечатись – вона востаннє презирливо окидає поглядом маленьку стурбовану фігурку і, схрестивши на грудях руки, трохи занудним й самовпевненим тоном говорить:

– Ну що ж, ходімо. Нас чекають великі звершення й не хотілося б витрачати час через якусь незграбну дурепу.

Поряд зі мною беззвучно хихикає Ганка Мицько, та відчувши дещо незручну, важку, немов два міхи з картоплею, тишу, вмить нервово починає вдавати кашель, а тоді завбачливо затихає, слухняно звівши очі на закинутий будинок. Ісидора робить жест рукою й уся ватага направляється до «нових звершень».

В хатині було круто. Ми познаходили купу старих речей: від обірваних, запорошених пеленою бруду, сірості й таємничого минулого, журналів до ще дивом вцілілих дерев’яних й скляних вміло вироблених фігурок. Самі кімнати також страшенно сподобались, Ганка уже встигла запропонувати влаштувати тут штаб компанії. Ісидора на те замислено хмикнула й мовила, що треба подумати(гадаю, в той момент страшенно розчарувалась, що ця ідея не прийшла у голову їй). Онисі ж припала до душі велика, трохи обірвана з одного боку яскрава картина, що лежала підперта до стіни у темному кутку кімнати. Дівчата на те тільки розреготались – ич яка, мовляв, шанувальниця мистецтва знайшлась!

Тож, прихопивши з собою кілька журналів, ми повернулись на подвір’я й уже мали намір розходитись по домівках. Я ще раз оглянула хатину. Всміхнулась. Яка ж все-таки славна знахідка! Зненацька мій погляд зісковзнув трохи вбік. Недалечко від стіни будинку красується кам’яна криниця. Як же ми її не помітили спочатку? Я зацікавлено примружую очі й бадьорим голосом гукаю дівчат:

– Гей! Поглядіть-но, що тут ще є!

Ватага оглядається. Ісидора помічає криницю і лише невдоволено закопилює губу.

– Ой, подумаєш! – говорить своїм звичним пихатим тоном. – Криничка! Яка цікава знахідка! Не маєм ми більше що робити – водицю набирати з колодязя! Дівчата, ходімо! Тобі, Лесько, як дуже того треба, то залишайся собі!

Я розгублено знизую плечима. Ну навіщо ж одразу так кричати? Ісидора вичікувально дивиться на мене. Мовляв, ідеш ти, чи все ж ні? Я вже хочу сказати щось, коли чується веселий оклик Марії, сестри нашого командира:

– Дівчата! Дивіться! Тут Чорна Галка хотіла непомітно од нас втекти! Біля колодязя сиділа, а тепер кудись поспішає!

Я повертаюсь. Коло хвіртки застигла в нерухомості худорлява чорнява дівчина. Вона ще мить непорушно стоїть, а тоді швидко крокує геть з подвір’я, навіть не подарувавши нам свій погляд. Звісно, я її одразу впізнала. Галка Соловій. Моя нестерпна однокласниця.

Безумовно, вам цікаво, чи справді є у мене причини називати її такою нестерпною. І я вам без вагань відповім, що ще й як, і то предостатньо. Галка дуже тиха, відчужена й страшенно таємнича особистість. У неї немає друзів, тому вона завжди самотньою сидить осторонь, щось замислено малюючи у своєму блокноті. Соловій доволі розумна й могла б вважатись найкращою ученицею в школі, та дівчина, бува, може не встигнути належно вивчити матеріал, адже умови для того в неї вдома, м’яко кажучи, не найкращі. Й мати, й батько п’ють, проводять постійні гулянки удома й часто сваряться. Про ті побоїща сімейства Соловій миттєво розходяться чутки по всьому селі, тому, якщо чесно, я навіть не знаю точно, що з того правда. Живуть бідно, мати ніде не працює, батько щось та й заробляє, постійно міняючи роботу. Яка ж противнюча ота Галка! Бідна, задрипана, на вигляд немов найстрашніший нічний кошмар: нестерпна, до синяви холодна й неприступна блідість, жалюгідна худорлявість, довге чорне волосся, схоже на якесь голе сухе зморене віття невисокого похилого деревця лютої морозної зими й серйозні пильні блідо-зелені очі, що так і пронизують своїм холодним нетовариським поглядом усіх навкруги. Були б оті очі хоча трохи яскравіші, то надавали б їй схожості чарівливої таємничої мольфарки-відьми, про яких тільки й оповідається у карпатських легендах. А так… Всього лише бляклість, неприємний подих дикого буйнотравого степу і вітер, холодний незатишний вітер. Якби я сказала про те Галці, вона б тільки неприємно, якось по-трагічному засміялась(а сміялась вона дуже рідко й уміла робить те тільки так) мовила, що те вітер свободи й незалежності, а я, Леся, анічогісінько не розумію в кольорах й образах. Ще б пак! Певне, єдиною перевагою Соловій було її вміння малювати. Та й те чомусь не надто тішило. Не знаю. Особисто мене це ще більше лютило. Знайшлась велика майстриня! О! А як же вона себе носить! Все глядить на тебе спідлоба, та якось так гордовито, непривітно, немов те вона найкраща й найчарівніша в світі! І як же кумедно ловити на собі отой погляд, помічаючи водночас згорблену, непевну ходьбу!.. Прозивали Соловій по-різному. Хто задрипаною біднячкою, хто трагічною мученицею або ж печальною дивачкою. Та, зазвичай, більшість кликали її Чорною Галкою. Через колір волосся і оту її жахливу темну неприємну атмосферу. Почувши те прізвисько, Соловій тільки хмикнула й мовила, що це майже тавтологія, особливо якщо заглиблюватись у значення її імені. Ніхто з нас(навіть Ісидора) так і не зрозумів, що воно таке – ота Галчина тавтологія. Тільки Онися поривалася щось сказати, але Ганка дала їй «непомітного» потиличника й прошипіла, аби та мовчала. Хіба ж хтось має право знать більше за командира ватаги?

– Гей! Чорна Галко! Ану стій! Куди це ти так поспішаєш? – от і зараз раз по раз вигукують дівчата.

– Ти що, себе такою крутою вважаєш?! – кричить Ісидора, розлючено стискуючи кулаки. – Зупинись і дай нам відповідь! Де це бачено, щоб мені хтось перечив?!

Галка не звертає на те жоднісінької уваги й покидає подвір’я. Ісидора стрімголов кидається за нею. Інші з компанії подаються за нею.

Навіть не знаю, що змусило мене сховатись у цей момент побіля тієї самої криниці. Певне, це дуже погано – перечити своєму командиру. А ще гірше не мовити й слова, а мовчки не підтримати й ослухатись. Та мені чомусь зовсім не хочеться бігти за Галкою. Ні крапельки. Не таке вже це й цікаве заняття.

Куди краще оглянути криницю. До того ж, такий шанс у мене з’явився. Криниця велична, могутня і якась така загадкова, якою можуть бути лише найчарівніші речі у найнезвичайніших казкових книгах. Торкаюсь рукою кам’янистої поверхні. Вона шорстка і якась неприродно холодна, немов зараз не спекотний червневий день, а якийсь тихий морозний зимовий ранок. Сама криниця розташована біля високої густолистої липи, що створює приємний рятівний затінок. Тут дуже гарно було б проводити літні вечори або ж приходити ще опісля полудня – прекрасна місцина для затишного відпочинку з красивим краєвидом на гори.

Я підходжу ближче. Хочеться заглянути в колодязь – здається, якщо я це зроблю, то відкрию для себе якусь вельми цікаву таємницю. Дивлюсь всередину. Мало не скрикую з несподіванки – непроглядна темрява відлякує, безконечна глибина навіює неприємний гнітючий холод, а чорна гладь води огортає мене ще більшим страхом. Казка вмить розвіюється, й до мене приходить розчарування змішане з гнівом. Криниця нічого мені не пояснює, а тільки залишає по собі ще більшу таємницю, що так й не захотіла одкритись мені. «Оманливе озеро смерті!» – з люттю випльовую я невідомо-кому вигадані слова, які щойно спали на думку й вирішую негайно покинути цю безглузду, нікому не потрібну криницю. Та раптом натрапляю поглядом на дещо незвичне – на землі, поміж травою, біля злощасного колодязя лежить якийсь…блокнот?.. Придивляюсь. Знаходжу очима ще й забутий простий сірий олівець.

«А це вже цікаво», – думається.

Піднімаю олівець й блокнот. Пошарпаний, недоладний, темного, схожого на нічне небо, синього кольору – з першого погляду було зрозуміло, що зроблений зошит власноруч. Коли розгортаю його, то розумію, що те скоріше альбом – всі сторінки у ньому білі.

Трохи далі, десь ближче до середини блокнота, з’являються малюнки. Я одразу впізнаю їхній стиль і підпис автора. Галка? Можна було одразу здогадатись! І що мені тепер робити з оцим?

Напевне, правильно було б віддати його Соловій. Але щось в мені яро заперечує цей добрий намір й палко кричить про те, що так цій Галці й потрібно – краще б стерегла свої речі уважніше. Але з іншого боку…навіщо мені цей блокнот? Я ще більше розгублююсь.

«А! Нехай! Візьму додому, а там уже вирішу!»

Кладу знайдені речі в сумочку й ще раз окидаю поглядом криницю. Незадоволено хмурячись швидкими кроками підходжу до хвіртки й з твердим рішенням більше ніколи сюди не повертатись покидаю таємниче подвір’я.



І все-таки Ісидора знову мала рацію. Руді страшенно притягують неприємності. Та, я готова признати, в дечому вона помилилась – те якось не завше настільки весело, як їй видається.

Ви скажете, що я перебільшую і анічогісінько не залежить від кольору волосся. Тоді чому ж мені знову доводиться пролазити крізь отвір у злощасній хвіртці, аби потрапити до тієї клятої криниці?! Яке ж безглуздя! Й усе ж почалось саме через неї, якби не вона, я б не посварилася з компанією й тепер не була б повинна самотньо просиджувати удома всі літні канікули й займатись якимись дурними непотрібними справами!

А ще ця Галка! Хто ж знав, що вона любить навідуватись на те подвір’я? Наші ніколи б не поткнулися в такому разі туди, ну або хоча б прогнали звідти Соловій. І тоді б не було тієї зустрічі, нетривалої сварки з Ісидорою, раптового зацікавлення криницею й непослуху свого командира.

Ні, спочатку я навіть пробувала себе запевнити, що все, може, й на краще – я давно щось перестала захоплюватись Ісидорою й почала її недолюблювати. Але як можна вважати, що те хороше, якщо я втратила своїх друзів?! Хоча… Якщо вони так легко відмовились від мене через якусь дурницю, то хіба були справжніми приятелями? О, ні, я уже стараюсь себе виправдати. Але, по суті, й те не потрібно. Я ж ні в чому не винна. Те все ця дурна криниця й недалекоглядна егоїстична Соловій. Могла же ж хоча б для виду з нами суперечку влаштувати.

Я ступаю по ледь помітній, зарослій сонячно-зеленавою травою старій кам’янистій стежині, повільно підходячи до криниці. В руках держу той самий Галчин блокнот й олівець. Принаймні, я майже певна, що це точно Галчине.

Помізкувавши трохи над даною ситуацією вдома, я все-таки вирішила, що знайдене потрібно повернути. Й так мені з того ніякої користі. Краще вже он Соловій собі там щось карлякає, хоча б у чомусь виділятись буде.

Хочу просто поставити блокнот там, де його знайшла, але зауважую якийсь порух з іншого боку криниці. Обходжу навколо й застигаю в німому здивуванні. Галка! Оце збіг! Ну, в принципі, це навіть краще – оддам пропажу одразу в руки й буду певна, що вона точно повернулась до свого власника. Але чомусь ця зустріч ні крапельку мене не радує. В душу закрадається якесь незрозуміле відчуття похмурності, неприємного невдоволення й якогось холодного раптового…страху?.. Оце вже ні, й буть такого не може! Щоб я боялась оцю нікчемну беззахисну слабачку, яку можна описати одним лаконічним й точним «ніщо»? Ніколи!

Галка повертає погляд із якоїсь задумливості в реальність, піднімає голову й злегка здивовано-зацікавлено дивиться на мене. Мовляв, доволі оригінально, непостійна Доле-мандрівнице, яких неочікуваних гостей привела ти сюди сьогодні? Від такої думки я скривилась; з’явилось відчуття, що я просто якась крайня неважлива людина, потрібна лише для того, щоб відіграти якусь ледь вагому роль в чужому житті.

– Чуєш ти, Соловій! – нарешті трохи опанувавши себе зважилась мовить я. – Того разу коли мої приятелі тебе звідси прогнали, я знайшла коло колодязя оце. Гадаю, твоє. Мені дурних альбомів не треба, та й з олівцями, на відміну від тебе, дефіциту в мене немає, тож я благородно вирішила оддать знайдене тобі. А то, бачу, вже й не маєш на чому свої «шедеври» творити.

В першу мить на її обличчі промайнула тінь здивування й задумливості, та по хвилі усе змінилось знайомою серйозністю й пихатістю. Тільки в очах іскрились вогники ледь помітною самовпевненої…усмішки?.. Вона сміється з мене?!

– О, звісно ж спасибі, вельможна панно Березецька за цю вашу великодушну милість, якої я навіть, схоже, не заслуговую! – тепер усмішка вигравала уже й на її губах. Але не така, як зазвичай – печальна, нещира й багатозначна. Тільки якась крапельку докірлива. – Та дозвольте ж дещо уточнити у вашій промові. Ніхто мене звідсіля не проганяв, а твої, як ти мовила, «приятелі»(хоча, якщо я не помиляюсь, щось не дуже-то ви тепер і товаришуєте) навіть якраз навпаки – просили мене почекати й не йти. Звісно, з не надто хорошими намірами, та суті це не міняє. Я пішла сама, а вони ще й за мною погнались. Але ти, як я розумію, ні, якщо знайшла блокнот(я справді повелась трохи неуважно й забула свої речі на подвір’ї). Чому ж ти не побігла з іншими? Та й взагалі – чому тебе так зацікавила криниця? Я чула вашу розмову, адже сиділа, сховавшись за тим же колодязем й навіть встигла помітити краєм ока твої захоплені погляди.

Спочатку я хотіла розлючено вигукнути: «Та як ти смієш з мене кепкувати, задрипана біднячко!» й кинутись на неї з кулаками, але її останні слова одразу вивітрили з мене весь запал, залишивши тільки підозру, страх і не таку палку лють.

– Ти шпигувала за нами?!.. – моєму обуренню не було меж.

Галка тільки тихенько розсміялась й рівним голосом мовила:

– Ні за ким я не шпигувала. Думаєте, ви мені такі потрібні? Анітрохи. Я часто приходжу сюди просто відпочити, подумати й помалювати. Так було й того разу. Хіба я винна, що вам так закортіло сюди податись?

Вона розгорнула нещодавно повернений блокнот, взяла олівець й заходилась щось малювати. А тоді, подумавши, знову спитала:

– То чому ж ти зосталась? Що такого в оцій криниці? Принаймні, що такого знайшлося у ній для тебе?

Ця розмова вже починала мене лютити, та й стояти просто так змучилась. Непомітно присіла на траву, спершись спиною до кам’яної прохолодної криниці, як це робила Соловій, завбачливо відсунувшись від Галки трохи подалі. Мені було бридко знаходитись біля неї так близько.

Ця наївна дівчинка хоче знайти у моїх вчинках якийсь промах, якусь краплю доброти й співчуття до інших, через яку я не побігла за нею, не образила. Як не розумно! Невже вона не бачить, як мені неприємно навіть з нею розмовляти? Якби не криниця, я б хороше над нею посміялась. Хоча… Тоді ця справа не видавалась мені надто цікавою. Тепер же я залюбки б пішла на все, щоб Соловій перестала задирати ніс й не була такою самовпевненою.

– Просто стало цікаво. А насправді виявилось, що вона нічого не варта. І скоріше похмуро-таємнича, аніж казково-загадкова, що мені якось не надто до вподоби.

– Ти що, злякалась криниці? – недовірливо мовила Галка, і я не без остраху відмітила, що в її голос знову почали закрадатись насмішкуваті нотки.

– Злякалась?! Ти що, уже чисто збожеволіла, ге, Соловій?! Що за дурню ти верзеш?! – та як вона взагалі сміє?.. – Як можна боятись того, що навіть не живе?!

– Ну але ж бояться люди, приміром, висоти, чи темряви, невідомості, смерті близьких, а чи ж власної смерті. Ти занадто примітивно мислиш, Березецька. Гадаєш, якщо воно не живе, то не зможе посприяти твоїй загибелі?

Ні, ну ця Галка точно божевільна. Безсумнівно. Що за страшне безглуздя вона говорить?! Як би мені те не хотілось, але доведеться признати, що її слова наводили на мене паніку й нерозуміння. Тому, щоб ще більше не гнівати власну капризну Долю, я рвучко підвелась, гордо, в кращих традиціях Ісидори, зміряла пихатим поглядом Чорну Галку й зі словами: «Усе, до побачення, у мене більш немає часу з тобою дурні теревені вести!» подалась геть з подвір’я, нервово стиснувши в кишенях кулаки.

І звідки ж мені було знати, що в очах Соловій моє прощання виглядало як справжнісінька втеча.

І звідки ж я могла передбачить, що коло криниці необережно залишу свій невеличкий браслет з синьо-зелених стрічок.

І як же могла побачить, що знайшовши отой браслет, чорноволоса худа дівчина в залатаній сукні так знайомо, печально-задумиливо розсміється.



Яке ж безглуздя!

Я сиджу навпочіпки коло уже знайомої криниці й нервово нишпорю поміж високої трави в пошуках пропажі. Виявивши вдома, що загубила браслет, я навіть не мала сумнівів, де його залишила. Звісно ж, я могла на все плюнути й не повертатись по прикрасу, але її подарували мені в компанії Ісидори! Й зважаючи на те, що я вже не була їхніми приятелями, мені хотілось зберегти хоча б якусь згадку про своє недавнє минуле у ватазі.

– Агов, Березецька! Часом не це шукаєш?

Я здригаюсь від несподіваного оклику. Одразу впізнаю голос Чорної Галки й різко повертаю голову. Обличчя Соловій огорнене цілковитою байдужістю й ледь помітним, погано прихованим тріумфом. В руках – загублений браслет.

Мені смішно. Просто смішно. Чому вона завжди опиняється тут тоді, коли й я? Справді слідкує? Ох, я одразу помітила, що вона лихословила, коли говорила про мій перший похід до закинутого будинку з компанією Ісидори. Не може ж вона тут постійно відпочивати, дійсно! Це було б занадто нудно й дивно навіть як для Соловій.

– Віддай, – непривітно хмурячись вимогливо говорю я. – Ти що, його вкрала минулого разу?!

Галка здивовано-зацікавлено зводить брови.

– Вкрала? Боже, які ж у тебе непередбачувані теорії! Не знайшла випадково, не підібрала – ні, це занадто просто! Звісно вкрала, безумовно! – здається, вона знову починає глузувати, але я помічаю в її голосі якусь образу й докір. – Березецька, прояви таку ласку, скажи мені: невже я схожа на тих дівчат, які начіпляють на себе купу прикрас і вважають зовнішність своєю найважливішою перевагою?

– Дійсно. Я щось і не подумала, що до твого неперевершеного образу аж ніяк не підійде такий жахливий браслет.

Мене просто розбирає на сміх. Хто-хто, а Соловій не з тих людей, які можуть похвалитися привабливістю. Яка ж доречна й неоднозначна її остання фраза – вона й сама уявить не може наскільки!

– Саме так. Забирай свій останній писк моди поки в мене хороший настрій й не заважай мені.

Галка трохи гидливо(як мені видається)кидає мені до рук прикрасу, а тоді зі страшенно безтурботним виглядом всідається біля криниці й починає малювати. Я хочу йти, але щось мене стримує – щось дивне й незнане, сама пояснить не можу. Розгублено стою навпроти, почуваючись не у своїй тарілці.

– А знаєш, – раптово мовила Соловій. – Мене трохи здивувало те, якою тобі здалась криниця. Хоча, це й не дивно, якщо взяти до уваги той факт, що ти страшенно недалекоглядна людина.

Я нерозуміюче дивлюсь на дівчину. Не зважаю навіть на сказану нею образу. До чого вона знову розпочинає розмову про колодязь й що хоче цим усім сказати?

– Ну що ти глядиш на мене, як баран на нові ворота? Хіба ж це не очевидно? Усе їй, блін, поясни й роз’ясни, дивись яка пані знайшлась!

Я тихенько сміюсь. Як кумедно бачити такий незадоволений вираз Галчиного обличчя й чути од неї такі нетипові слова-паразити!

Вирішую присісти. Здивовано помічаю, що уже не відчуваю такої яскравої відрази через присутність Соловій і мені куди менш бридко знаходитись біля неї, ніж минулого разу.

Галка на мить замислюється, а тоді в її очах запалюється якийсь незрозумілий яскравий вогник.

– Не усе, що спершу видається моторошним, далеким й непідступним виявляється таким же жахливим насправді. Хіба можеш ти знати, які таємниці в собі приховує криниця? А те, що ти сприйняла за непривітність й похмурість являє собою щось куди глибше, краще й…хм…зрозуміліше. Вперше побачивши колодязь, він здався тобі загадковим, оманливо-чарівним і страшенно цікавим; ледь-ледь заглянувши в нього ти побачила лише темряву й відлякуючий холод; але звідки ти знаєш, яким сприйматимеш його, набравши з глибин криштальної води? Можливо, деколи потрібно уважніше придивитись й постаратись все усвідомити, як гадаєш? Перше враження не завжди буває вірне, а зовнішність часто виявляється оманливою.

Тоді я всього лиш розсміялась й мовила, що Галка просто уявила себе великим філософом й мислителем, а слова її ніколи анічогісінько не значать. І вирішивши податись геть з подвір’я аж ніяк не могла примусити себе задуматись над їхнім значенням. Тільки й глянула одним оком на те, що старалась приховати в своєму блокноті Соловій, а од того додала собі ще більшої певності змішаної зі страхом й здивуванням.

Швидко крокуючи додому я не йняла віри і вперто бажала думать, що все це мені просто здалося.

Та лінії на папері були занадто ясними й точними, щоб сумніватись.

Того дня Галка малювала мене.



Я біжу наосліп через якісь темні непролазні хащі, огорнені густою чорною оманою похмурої порожньої ночі. Колюче гілля болюче б’є в обличчя, безжально розрізаючи шкіру; от я уже відчуваю на своїй щоці перші краплі в’язкої пекучої крові. Босі ноги перечіпаються за гостре каміння, але я не звертаю на те жоднісінької уваги – всього лиш усвідомлення, прийняття факту. Яка різниця, що моє тіло буде вкрите подряпинами й шрамами? Яка різниця, якщо є щось страшніше за фізичні поранення?

А все ж, саме хвороба змушує мене зараз прямувати невідь-куди, змушує збігати по шкірі швидкі теплі сльози. Та й це залишається непоміченим, немов оті сльози ллються самі собою, без мого дозволу.

Я й сама не знаю, куди ведуть мене ноги; тільки пролізши крізь вже знайомий паркан, усвідомлюю, що опинилась біля криниці. Короткий уривчастий сміх – навіть в такій ситуації я зуміла перетворити все у гострий невеселий жарт! Безсило падаю біля кам’яної стіни колодязя й починаю тепер уже відкрито ридати, ховаючи обличчя в подряпаних брудних долонях.

«Неправильно! Несправедливо!..»

Десь неподалік чується порух. Я насторожуюсь й пильно роззираюсь по сторонам.

– Березецька?.. Березецька, це ти? – знайомий голос змушує мене здригнутись. – Ти плачеш?.. Щось трапилось? Не мовчи, Березецька! Ісидора тебе там чимось образила, чи що? Оу, я бачу, тобі ще й від неї добряче дісталось! От по всьому тілу червоніє кривава водиця!

Галка миттєво з’являється звідкись із темряви й пильно(наскільки це можна розгледіти вночі) поглядає на мене. Зараз як ніколи хочеться їй добряче врізати за такі дурні недоречні припущення, але сил немає навіть на це; по щоках й досі течуть нестерпні сльози.

Я мовчу. Якесь дивне відчуття – водночас хочеться все розповісти, поділитись з кимось, але щось немов стримує, немов каже – не варто. Дивлюсь кудись вперед, не зосереджуючи ні на чому погляд.

Соловій всідається коло мене й прохально-зацікавлено дивиться на мене. А тоді повільно, немов зважуючи кожне слово, починає говорити:

– Не ображайся, про Ісидору то я так, пожартувала… Ти вибач, якщо я щось не те сказала. Що ж такого сталось, що ти в такій годині сюди прибігла й сидиш, ридаючи? Невже щось справді серйозне?

Я задумливо поглядаю на Галку. Чомусь мені здалось, що їй можна довіряти.

– Моя мама… Вона… Їй… – я відчувала, як мій голос по-зрадницьки тремтить. – Їй поставили жахливий діагноз. Рак!.. Вона ще давно нездужала, й ми не знала, що то з нею, а потім поїхали в лікарню, пройшли всі обстеження… І тоді… Тоді лікар нам повідомив про це… Як тепер бути, як, скажи?! Невже вона не вилікується?! Невже помре?! В нас немає стільки грошей на операцію!

Галчині очі злякано блистять, а мені до горла підступає неприємний гострий клубок, і знову починають литись сльози. Я затуляю обличчя долонями, бо й так уже нічого не бачу через полуду, що заслоняє мій зір. Зненацька відчуваю, що мене обіймають й одразу замовкаю. Здивовано усвідомлюю, що це Галка – більше просто нікому. Чую як Соловій шепоче мені якісь заспокійливі слова, але не можу розібрати нічого конкретного. Та все ж на душі стає якось легше. Яка іронія – отримати підтримку од тієї людини, з якої ще не так давно сам відверто глузував!..

– Все буде добре! – нарешті я розбираю чіткою хоча б одну Галчину фразу. – Чуєш? Усе владнається! Завжди потрібно сподіватися на краще!

– Дякую…

Я сумно всміхаюсь. Звісно ж, це страшенно нехарактерно для Соловій – говорити безглузді добродушні заспокійливі слова. Її стихія – точні факти й беззаперечний реалізм. І це мене ще більше зворушує. Чорна Галка переборює себе й старається комусь допомогти! Неймовірне видовище!

Я відчуваю як між нами повисла деяка незручність. Я розумію – це тільки слова. Вірити – єдине, на що я зараз здатна. Соловій також це усвідомлює, я певна(вона-то знає, що таке несправедливість й проблеми в сім’ї!).

Та все ж рани в душі повільно перестають кровоточити.



Весело й безтурботно крокую широкою, нагрітою од пекучого літнього сонця дорогою, повертаючись з покупками з магазину. Настрій пречудовий – здається, зараз я здатна здійснити будь-який подвиг й підкорити собі цілісінький світ. Причин на те зовсім не було. Чому б не порадіти просто так, якщо видався хороший спокійний ранок? Та все ж, дещо в моєму житті змінилось, і я не маю права заперечувать, що це не вплинуло на мої почуття й емоції.

Перше й найголовніше – мамин стан покращився, а шансів на швидке видужання стало більше. Звісно ж, без операції не обійдеться, але все стало куди краще, як місяць тому, коли нам тільки повідомили цю жахливу звістку. Та й сім’я майже зібрала потрібну суму.

Друга причина доволі дивна, і я сама це чудово розумію. Якимось чином мені вдалося потоваришувати…з Галкою Соловій! Насправді вона виявилась не такою вже й підступною й поганою, як я собі гадала. А також вона надзвичайно багато знає, тому страшенно цікава співрозмовниця. Можливо, те все ж було дещо необдумане рішення – проти мене одразу виступили всі сусідські діти й навіть мої давні приятелі; я зрозуміла, що деякою мірою стаю новим об’єктом для глузувань й насмішок. Але вирішила не брати те якось до уваги. Головне, що тепер в мене з’явилась справжня подруга.

Примружую очі од яскравого сонячного проміння. Якби хто мене зараз побачив, то, певне, міг би досхочу посміятись з мого замріяного вигляду й безглуздої посмішки. Помічаю двох сусідок, які розмовляють про щось неподалік. Спочатку вирішую не забивати собі голову чужими балачками, та почувши дещо насторожуюсь.

– А ти знаєш, що там в Соловіїв трапилось? – зі звичним запалом, характерним тільки для найпідступніших сільських пліткарок, спитала тітка Маруся.

– Та про те вже усе село гуде! Як все-таки жаль дівчинку! Їй хоч і зле жилось, але в дитячому будинку взагалі спокою не знатиме! – похитала головою сусідка Оксана.

– Е-е-е, не кажи! – заперечила співрозмовниця. – Краще уже там, аніж з такими батьками. Кажуть, що п’яний чоловік, не тямлячи себе, вже й на Галку з кулаками накинувся! Правильно, що бабуся Катерина подзвонила в службу. Вони вже давно терпіли витівки цієї сімейки, але тепер був край. Якби ти знала, що вони там в будинку влаштували!

– Ой, перестань говорити так, ніби ти все на власні очі бачила! – всміхнулась Оксана.

– А може й бачила! – розлютилась тітка Маруся. – Звідки тобі знати?

Вулиця сповнюється незадоволеними окликами нової суперечки. Але я більше не слухаю: несподівана новина повністю мене ошелешила. Я застигаю в нерухомості, адже ще до кінця не можу усвідомити почуте, а тоді щодуху біжу кудись стежиною.

Коли нарешті отямилась, швидко оглянулась. Безперечно, я знову опинилась тут. Знову перед очима постає злощасна криниця. Я з люттю й розпачем кидаюсь до неї, прихиляю голову до холодної кам’яної стіни й починаю плакати. Солоні сльози просто собі збігають блідою шкірою, ізнов не запитуючи ніякого дозволу й ошпарюють мене прийняттям всієї безвихідності ситуації. До посиніння стискую руки й стараюсь стримати ридання. Ох, знову це дурне бажання тримати всі емоції в собі! Що, що ти можеш змінити тепер?!.

Як вона тільки посміла! Як посміла залишити мене одну з цими всіма проблемами, з хворою мамою, з насмішками однолітків?! Знову твій небачений егоїзм, Соловій, мені уже просто смішно!.. І якось вмить усе починає перемінюватись. Чи, точніше, міняється моє ставлення до всього? Тільки спробуй всміхнутись красі життя, здивуватись чудесним проявам щастя, як підступна Доля примусить тебе впевнитись в протилежному! Новий несподіваний удар, аби тільки тобі не прийшло в голову розслабитись й повестись безпечно!.. А я, дурепа, подумала собі, що усе буває менш-більш спокійно! Як же смішно, до болю смішно, просто нестерпно!..

Але хіба мала я право в чомусь звинувачувати Галку? Хіба вона винна, що у неї такі батьки, що її заберуть в інтернат? Вмить до мене прийшло якесь дивне усвідомлення й так очевидного: вона ж постійно тікали сюди, щоб не бачити домашніх сцен, не терпіти сварок, не дивитись на п’яних батькових гостей! Завжди засиджувалась тут допізна, адже їй краще було втекти кудись далеко, будь-куди, хоча б ось на це закинуте подвір’я й самотньо малювати тут в компанії однієї тільки криниці, тільки б не повертатись додому! А я!.. Як я сміла колись ненавидіти її? Як смію й зараз дорікати?! І хто ж ти після цього, Березецька, хіба не найегоїстичніша й найжахливіша людина в світі?!.. 

Раптом помічаю щось на землі; швидко нагинаюсь й піднімаю. Здивовано оглядаю знахідку. Два аркуші. На першому – мій, Лесин, портрет. Я вдивляюсь у блиск вогненно-рудого волосся, у м’якість блакитно-сірих очей й мені не віриться, що цей малюнок зображає мене. Щось занадто добре, занадто сумлінно-чисте читається в погляді цієї дівчини; щось, що аж ніяк не може буть присутнє в мені. Галка занадто хороше думала про мене, їй й на думку не спало зображати злість, ненависть та відразу, яку я раніше відчувала до неї. Дивлюсь на інший аркуш. Там всього кілька фраз, написаних дрібним, ледь розбірливим почерком: «Я знала, що почувши про нещодавні події ти одразу прийдеш сюди. Я ніколи не малюю себе, адже вважаю це страшенним самолюбством й егоїзмом. Але знай, Березецька, я аж ніяк не могла допустити, щоб ти забула моє страшне довге чорне волосся й похмурий незадоволений погляд! Тож як для вас, прекрасна панно, зробила виключення. Не сумуй там й відвідуй криницю, вона до нас дуже звикла, тож було б надзвичайно егоїстично залишати її без товариства! Можливо, ти все ж поміняєш свою думку про деякі речі, хто го зна?.. Прошу вибачення, якщо колись поводилась негідно. Ваша, від недавнього часу, товаришка, Галка Соловій».

Я сумно всміхаюсь. Галка, як завше, в своєму репертуарі! Але… Вона ще й вибачається? За що ж їй вибачатись?!

Перегортаю аркуш на іншу сторону. Там сумна худорлява дівчина з довгим чорним волоссям й до синюватого блідою шкірою спокійно дивиться на мене своїми лагідними блідо-зеленими, з ноткою волелюбства й виклику, добрими очима. Як же дивно! Як змінилась моя думка про неї!

Кидаю швидкий погляд на криницю. І раптом здивовано помічаю за собою щось нове й страшенно нехарактерне. З деяким сумнівом дивлюсь всередину. Німий зойк виривається з моїх уст – глибина досі чарує своєю таємничістю, та не відштовхує, не лякає. В чорноті загадкової води я якимось дивом умудряюсь розгледіти все ті ж задумливі Галчині очі і безмежну доброту в них.

Руді справді постійно встрявають у різні неприємності, і, мушу вас запевнити, це ані крапельку не весело!.. Та саме ці неприємності допомогли мені усвідомити дещо нове. Те, що ще давніше старалась донести мені Соловій.

В глибині на перший погляд непривітної моторошної криниці може таїтись щось зовсім інше, щось по-справжньому добре й набагато більше, аніж просто похмура гладь чорної водиці.

Потрібно тільки зуміти дістати звідти щось хороше й постаратись зрозуміти деякі причини таємниць її глибини, як ви гадаєте?..

Моя душа переповнюється приємною іскристою теплотою. Галка в кам’яній криниці непомітно всміхається. Цього разу по-справжньому щиро.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.05.2016 Проза / Новела
Смарагдовий поблиск помсти
14.10.2016 Проза / Мініатюра
Дощ, дощ ллє
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
Новела Про душу
17.08.2016
Криниця
13.09.2015
Вибухи петард
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 69  Коментарів:
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
27.03.2012 © Микола Щасливий
20.03.2015 © Вікторія Легль
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди