07.11.2016 02:27
Для дорослих (18+)18+
122 views
Rating 5 | 1 users
 © Лука

Острів

Летіти довелося довго. Спочатку він здався біля лінії горизонту маленьким горбиком на океанської гладі-спині. Потім наблизився і виріс, проявився із блискітливого марева, став перед очима у всій своїй красі. І тільки тут я повірив, що він існує, що він - є. Ось він. Ух ти! Ого! Не відриваючи очей від нього, спускаюся у човен. Відчуваю на своєму обличчі якусь ідіотськи-щасливу посмішку, забув навіть попрощатися... Щось навздогін нерозбірливо крізь шум гвинтів. Бувайте.

А ось йому сказав відразу: "Привіт!" По-дружньому поплескав по сонячному гарячому плечу-каменю. Навмисно відразу зняв свою сорочку і черевики, розгорнув груди і випрямив для його повітря горло - заходь... Підставив обличчя, примружив блаженно очі...

Він мене теж примітив ще здалеку. Переживав, дбайливо грів на сонці своє каміння і пісок, щоб гаряче обійняти мої ступні. Старанно збирав аромати квітів, щоб війнути запашним вітерцем з-під пальм. Дивись, які у мене ласкаві хвилі в прозорій лагуні! Дивись, які чудові скелі! Підемо, ще чого покажу! Я на тебе чекав. Головне, що ти вже тут.

Я майже нічого йому не приніс. У мене з собою - тільки тіло і голова. Вірніше, половина голови, простір в мозку до бетонного паркану.

Цей бар`єр в своїй голові я побудував сам. Ось тут - вільно. Це місце для наступного тайму гри у життя. Я постриг тут траву на газонах, посипав пісочком доріжки. А там, за парканом – табу.

Заборонено! Не можна!

Заміновано. Радіаційні опади.

Небезпечні уламки мого минулого.

Я ж сказав: не можна! Смертельно небезпечно...

Краще не чіпати. Боляче. Нехай воно якось там... Раптом розійдеться, перетреться іржею, засиплеться піском?

Час покаже. Головне – не чіпати.

Свобода і самотність. Привіт! Я купив собі безлюдний острів.


Ми познайомилися і потоваришували дуже швидко. Він мені відразу заявив: я - твій. Ці скелі і лагуна - твої і нікого більше. Ось тінь під пальмами, ось джерело в гроті, а ось, біля джерела - твій дім. І, ніяково соромлячись: «Я ж, магайбі, – штучний... У мене під скелями - приливна електростанція, а твоєму будиночку - холодильник, гарячий душ і унітаз. А горло лагуни перегороджено сталевою сіткою, від акул... Але це нічого. Нічого? Ти ж мене сприймаєш таким як є? Адже ми назавжди разом, правда?

Так, правда. У мене є острів. Я ніколи не порушу табу, не подивлюсь за бетонну огорожу.

Ехх, добре! Груди розгорнув, руки - до неба, лицем - прямо у морське золото заходу сонця... Давай! З розгону розбризкую лазурову лагуну! Я - дельфін, я - акула, я - морський хижак. Снасті є, зі скель риба ловиться майже без наживки - чудово!

Він дбайливо розглядає мене, уважно освітлює сонцем, іноді хитає головою: здорово тебе обробили... Досі руки трусяться. Ось спробуй, простягни долоню вперед. Бачиш? Трясуться... Шкіра в`яла, на ногах капіляри повиходили. Лисіти почав. І легені, до біса, прокурені наскрізь, трохи побігав, дав навантаження – дивись, хрипиш, як старий пес. Так і каже, співчутливо: "до біса". Скільки тобі? Сорок п`ять? Менше? Це все від голови. І від нервів. Поки допекло, поки все продав до біса, зібрав грошей... Сімейка ця, родичі... Друзі - компаньйони. Стоп! Куди? За паркан - не можна. Дивись краще, як краби на піску бродять. Це цікавіше. Що на вечерю сьогодні приготуємо?


Тіні іноді все-таки виглядали з-за паркану. Особливо уві сні. Вранці я вставав, збирав і квапливо ніс їх нічні сліди на пісок. Розставляв на смузі прибою і дивився, як ці сліди злизує хвиля... Ось пінний язик пройшовся по якомусь невдалому полюванні на перську царівну, схожу на мою першу... А ось зникли під піною темні колодязі відсотків і кредитів, шибениці податкових перевірок, сморідні ями хабарів і поділу нерухомості... Остання зморшка...- все, чисто! До самого паркану - гладкий пісок. Я вдячно посміхався океану.

Він приходив і мовчки сідав поруч.

- Банан хочеш? Прямо з дерева, стиглий, солодкий…

- Давай.


Чому так швидко йде час? День - ніч, день - ніч. Вільний простір в моїй голові заповнився найважливішими речами: потрібно приготувати на завтра наживку і спробувати закинути на тунця біля далекої скелі. Набридли консерви, все лінь щось приготувати. Сьогодні після риболовлі зварю собі уху. На багатті, щоб пахла димком.

Що ще? Не забути закинути білизну в пральну машину.

Скоро сезон дощів, треба було б доглянути ділянку і посадити насіння. Особливо, в першу чергу, - тютюн. Курити хочеться - до жаху. Все думав - приїду на острів, кину назовсім. А коли витягнув з контейнера коробку з насінням - дивлюся, написано - "тютюн запашний". І - аж слина потекла... Змайструю собі люльку з вишні (бачив, до речі, тут серед дерев є вишні, і корінь угледів підходящий), і яааак затягнусь...


Прилітав залізна комаха. Це означає, що пройшло півроку. Прибуло замовлення.

Він зморщився лагуною під гвинтовим шумом і прийняв на свій пісок двох. Там, на іншому березі лагуни, для них є будиночок. А я, виявляється, дуже навіть не проти, ухх, всередині все стрепенулося, поповзло гаряче внизу живота... Прямо людожер. Біжу бігом, зараз з`їм. Лише поголюся і нігті обстрижу.

Може, у них є сигарети?

Тут він мене, звичайно, не схвалював. Сховав свою тишу, відвернувся... Регіт і верески при спарюванні. Купання у лагуні голяка. Вранці він тільки визирав з-за пальм, докірливо показуючи хвилею на порожню "Кока-Колу" у піску.

Ні, замовлення - відмінне, якісне. Обидві високі, симпатичні, веселі. Одна - блондинка, а друга - брюнетка. Майже не нахабні, і свою справу роблять дуже добре. Ті, хто відправляв залізну комаху знали, кого привозити, не дарма заплачено на п`ятдесят років вперед. Пікнічок вийшов знатний. Правда, до кінця тижня вони мені почали набридати. Втомився. Чи не хлопчик же. Добре, що комаха прилетіла вчасно. Тепер знову на півроку тиша.

А потім ми знову сиділи на піску і дивилися в океан. "Воно тобі потрібно?"

Перекошую якось скептично-розумно-винувато брови, морщу лоба: «…Не знаю... Людина все-таки, не камінь... Мужчина. Гетеросексуал. Тобі добре, ти - кам`яний».

Він піднімається і йде. "А ти – такий самий, як твоя чорнота в голові". Образився.


Він захворів. Тремтить всім своїм скельним тілом під ударами шторму, згорбився, припав пальмовим листям під злою зливою. Я бачив через вікно, як у нього на тілі розливаються калюжі, а з мокрих непокритих кам’яних голів стрибають шалені потоки.

Він був десь там, під дощем; бродив під пальмами, мокрий, сутулячи плечі, застріваючи босими ногами у рідкому бруді. До мене не приходив.

Ну і нехай. Все пройде. Я поки виріжу з ось цього кореня його фігуру, і потім йому подарую. Він зрадіє, посміхнеться, і буде все як і раніше.


Але захворів і я. Мій паркан у голові дав тріщину, не витримав напору зливи і темряви. Напевно, від неробства і нудьги. З цієї тріщини полізли старі тіні... І не було ранкового прибою, щоб їх убити. Я спробував виставляти цих тарганів під дощ, але вони поверталися. Закрутився млин, скриплячи зубами по старому та іржавому. На стелі, на віконному склі, на моїх недоїдених консервах на столі і у темних кутках розсипалися клаптики минулого. А на підлозі - трупики сигарет. З залізної комахи, яка прилетіла за тими двома, по моєму бажанню впало кілька ящиків отрути. У холодильнику поселилися пивні банки. Комасі - їй що? За все сплачено. Тільки тепер тут більше не пахне пальмовими квітами.

І зіткалася, набула загрозливих масштабів страхітлива тінь - я хочу туди.

Туди. Як воно там?

Ломка, як у наркомана. Побитого старого боксера знову потягнуло на ринг, мало ще отримав по зубам…

А тут - нудно.

Боягузливо, підленько. Забув все, що сам собі обіцяв. Коли прилітає комаха?


Він продовжував бути похмурим і злим, парив мокротою в лісі, капав за комір важкими краплями, підставляв під ноги слизьке каміння. Натягнув до очей ватяну тьмяну ковдру-небо і щось бурмотів у відповідь: «хочеш – йди».

Я теж на нього образився. Не витримав і зі злістю кинув у вогонь його фігурку - ось так, нема потреби вибачатися... А заодно спалив і свою незакінчену вишневу люльку. Всі мої посіви тютюну змило зливою в море.


Ні, небо плакало недовго. Сонце знову виглянуло, позолотило краєчки хвиль, нагріло пісок і каміння. Калюжі висохли, він вилікувався. Але щось у собі затаїв, якусь тягучу і важку образу.

- Та все нормально! - відчувається, що він бреше. Пісок потьмянів, став набагато більш сірим, у пальм на стовбурах застигла байдужість.

- Що? Що трапилося?

- Нічого. - Дивиться кудись поверх мене.

- Пиво будеш?

Мовчить, дивиться вже з погано прихованим презирством.


Його образа проявилася і реалізувалась швидко. Він просто не став більше воювати з моїми павуками і тарганами, уклав з ними перемир`я. Я нічого й не знав, а там, на далекому кінці пальмового гаю, вже відклала здоровенна павучиха кладку, вже розмножилося і ворушилося щось темне і зле.

- Все нормально. Відпочивай, милий друг, роби що хочеш, бачиш, я захищаю тебе сіткою від акул, - все більше фальші. Стає у тінь, так, щоб я не побачив його обличчя, закриває від мене дрібних жадібно-хижих павучків за спиною. У лагуну через хвалену сітку перевалюються величезні і чужі океанські хвилі, розмазуючи пляж під своєю вагою до самих скель.


День-ніч. Час почав тягтися, зупинятися. День... Ні, ще не ніч. Довгий-довгий день. Що ще? Туга. Чим зайнятися? Скоро вечір? Краще б не скоро, вночі знову прийдуть тіні... Пиво ще є? Мені сподобалося змішувати його з горілкою. Швидше настає "добре". Старий спосіб, придуманий ще тоді, коли жив разом з тінями. Відразу теплішає в голові, ноги стають ватяними, поплило все... Настає блаженне "пофігу". Які тіні, яке живе камення? Ну-мо, давай їх сюдааа... Ногою по стовбуру сторопілої пальми: падла. Всі - падли. На м`якій лускатій корі залишається брудний слід-рана; сік, як кров.

Він дивився на все це збоку, ховаючись за деревами. І, скоріш за все, плаче злими сльозами скривдженої пальми.


Вранці я іноді боягузливо дивився на свій паркан і бачив страшне. Він розвалився зовсім, впали великі шматки, з потрісканого бетону стирчать шматки арматури. Тіні вільно снують туди-сюди, навіть не звертаючи на мене і мій паркан уваги. Вони перемогли. Ну і добре. Я займуся ними потім, знову почну пробіжки вранці, кину палити... Ось захочу і кину, знову зажену павуків за паркан. І наведу порядок у себе в будиночку, повикидаю недоїдки, всі ці порожні пивні банки, повні сигаретних недопалків.

Поголитися б? Так… Потім. А навіщо?

Треба поміняти ці липкі і смердючі від нічного поту простирадла. Завтра. Сьогодні посплю ще так.

Завтра? Це вже сьогодні. Ні, не хочеться. Навіщо голитися? Давай завтра. Пиво ще є?


Хтось на мене почав дивитися з темряви. Ні, не він. Інший. Поменше. Але дуже чужий, з червоними жорстокими очима. Почав волохато порпатися, збирати до себе чорне, готувати огидні членисті лапи і жвала до кидку. У темряві оселився страх.

Страх прийшов якось сильної хвилею, протверезив і ненадовго струснув. Вранці я взяв сокиру і вирубав всі пальми біля входу у будинок. Тепер він не зможе до мене прийти. Ніколи. Ну і добре.

Пиво ще є? Мало зовсім. Ну, нічого, залишилася горілка. Скоро прилетить залізна комаха. Потрібно сказати, щоб привезли побільше.

Я став боятися нічних пальм. Став відчувати себе паразитом, чужим на цій штучної землі. Я не хочу його більше бачити. Він мерзенний кам`яний виродок, він змив в море мої посіви тютюну, не прийняв мою фігурку. Це він спеціально розвів павуків, щоб мене вбити. Падла. Сволота. Сволота – все і всі. Може, розкрити той самий заповітний ящик і сказати комасі? Нехай відвезе мене до тіней. А там хіба краще? Ні, не потрібно. Скоро і так прилетить. Живу, як є. Все пофігу.


Комаха знову прилетіла і висадила на берег двох. Це означає що пройшло ще півроку. Тільки ці виявилися якимись безпонтовими. Ну, не дурними, але абсолютно байдужими. Дивилися на мене напівпрезирливо, і навіть жалісливо. Я сказав одній - залишайся. Це все буде твоє. Не захотіла. Дурна. Злякалася поламаного бетонного паркану. Тоді я сказав інший - залишайся хоч ти. Вона засміялася і відвернулася, сказала: ти б поголився, чи що? Зовсім здичавів. Кинули мене і обидві пішли на пляж. А я налив собі ще й заснув.

Вони набридли мені на другий день. Я пішов до себе в будинок і не з`являвся у них до прильоту комахи.

Я дивився, як крутяться вихори під гвинтами і ці двоє, притримуючи руками волосся, встрибують у відкритий люк. Відлітають. На піску залишається ціла купа ящиків. Це вони відкуповуються від мене, щоб я залишився тут. Тіні мене перемогли, і забули. Живи, дурень, на своєму острові. Все, піднімається. Полетіли.

Розкрив один ящик, ковтнув гарячого. Треба б ці ящики перенести в будинок, бо за ніч розкидає прибоєм. Взяв один, поніс. І раптом... кинув, став безвільно, пріючи холодним липким страхом.

З тіні пальм на мене дивиться він. Ось чому він не показувався. Він змінювався. Наливався отрутою і жорстокістю. Під деревами невідворотно приготувався до останнього кидка величезний чорний кам`яний павук.

З його лицем. Або з моїм?

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Оповідання, Для дорослих, Про душу, Про самотність, Про життя

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Концерт Сарасате (Олександр Вертинський) / Вірш | Лука». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Лука.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.11.2016 10:25  Тетяна Ільніцька => © 

Класно написали! Чимось нагадало "Intermezzo" Коцюбинського, хоча акценти різні і мотивація героїв теж, але є певні збіги))  

 07.11.2016 09:35  оксамит => © 

... і в мене є такий острів... I`m good 

Публікації автора Лука

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо