Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.11.2016 02:27Оповідання
Для дорослих  Про душу  Про самотність  Про життя  
Острів
10000
Для дорослих (18+)
© Лука

Острів

Лука
Опубліковано 07.11.2016 / 38497

Летіти довелося довго. Спочатку він здався біля лінії горизонту маленьким горбиком на океанської гладі-спині. Потім наблизився і виріс, проявився із блискітливого марева, став перед очима у всій своїй красі. І тільки тут я повірив, що він існує, що він - є. Ось він. Ух ти! Ого! Не відриваючи очей від нього, спускаюся у човен. Відчуваю на своєму обличчі якусь ідіотськи-щасливу посмішку, забув навіть попрощатися... Щось навздогін нерозбірливо крізь шум гвинтів. Бувайте.

А ось йому сказав відразу: "Привіт!" По-дружньому поплескав по сонячному гарячому плечу-каменю. Навмисно відразу зняв свою сорочку і черевики, розгорнув груди і випрямив для його повітря горло - заходь... Підставив обличчя, примружив блаженно очі...

Він мене теж примітив ще здалеку. Переживав, дбайливо грів на сонці своє каміння і пісок, щоб гаряче обійняти мої ступні. Старанно збирав аромати квітів, щоб війнути запашним вітерцем з-під пальм. Дивись, які у мене ласкаві хвилі в прозорій лагуні! Дивись, які чудові скелі! Підемо, ще чого покажу! Я на тебе чекав. Головне, що ти вже тут.

Я майже нічого йому не приніс. У мене з собою - тільки тіло і голова. Вірніше, половина голови, простір в мозку до бетонного паркану.

Цей бар`єр в своїй голові я побудував сам. Ось тут - вільно. Це місце для наступного тайму гри у життя. Я постриг тут траву на газонах, посипав пісочком доріжки. А там, за парканом – табу.

Заборонено! Не можна!

Заміновано. Радіаційні опади.

Небезпечні уламки мого минулого.

Я ж сказав: не можна! Смертельно небезпечно...

Краще не чіпати. Боляче. Нехай воно якось там... Раптом розійдеться, перетреться іржею, засиплеться піском?

Час покаже. Головне – не чіпати.

Свобода і самотність. Привіт! Я купив собі безлюдний острів.


Ми познайомилися і потоваришували дуже швидко. Він мені відразу заявив: я - твій. Ці скелі і лагуна - твої і нікого більше. Ось тінь під пальмами, ось джерело в гроті, а ось, біля джерела - твій дім. І, ніяково соромлячись: «Я ж, магайбі, – штучний... У мене під скелями - приливна електростанція, а твоєму будиночку - холодильник, гарячий душ і унітаз. А горло лагуни перегороджено сталевою сіткою, від акул... Але це нічого. Нічого? Ти ж мене сприймаєш таким як є? Адже ми назавжди разом, правда?

Так, правда. У мене є острів. Я ніколи не порушу табу, не подивлюсь за бетонну огорожу.

Ехх, добре! Груди розгорнув, руки - до неба, лицем - прямо у морське золото заходу сонця... Давай! З розгону розбризкую лазурову лагуну! Я - дельфін, я - акула, я - морський хижак. Снасті є, зі скель риба ловиться майже без наживки - чудово!

Він дбайливо розглядає мене, уважно освітлює сонцем, іноді хитає головою: здорово тебе обробили... Досі руки трусяться. Ось спробуй, простягни долоню вперед. Бачиш? Трясуться... Шкіра в`яла, на ногах капіляри повиходили. Лисіти почав. І легені, до біса, прокурені наскрізь, трохи побігав, дав навантаження – дивись, хрипиш, як старий пес. Так і каже, співчутливо: "до біса". Скільки тобі? Сорок п`ять? Менше? Це все від голови. І від нервів. Поки допекло, поки все продав до біса, зібрав грошей... Сімейка ця, родичі... Друзі - компаньйони. Стоп! Куди? За паркан - не можна. Дивись краще, як краби на піску бродять. Це цікавіше. Що на вечерю сьогодні приготуємо?


Тіні іноді все-таки виглядали з-за паркану. Особливо уві сні. Вранці я вставав, збирав і квапливо ніс їх нічні сліди на пісок. Розставляв на смузі прибою і дивився, як ці сліди злизує хвиля... Ось пінний язик пройшовся по якомусь невдалому полюванні на перську царівну, схожу на мою першу... А ось зникли під піною темні колодязі відсотків і кредитів, шибениці податкових перевірок, сморідні ями хабарів і поділу нерухомості... Остання зморшка...- все, чисто! До самого паркану - гладкий пісок. Я вдячно посміхався океану.

Він приходив і мовчки сідав поруч.

- Банан хочеш? Прямо з дерева, стиглий, солодкий…

- Давай.


Чому так швидко йде час? День - ніч, день - ніч. Вільний простір в моїй голові заповнився найважливішими речами: потрібно приготувати на завтра наживку і спробувати закинути на тунця біля далекої скелі. Набридли консерви, все лінь щось приготувати. Сьогодні після риболовлі зварю собі уху. На багатті, щоб пахла димком.

Що ще? Не забути закинути білизну в пральну машину.

Скоро сезон дощів, треба було б доглянути ділянку і посадити насіння. Особливо, в першу чергу, - тютюн. Курити хочеться - до жаху. Все думав - приїду на острів, кину назовсім. А коли витягнув з контейнера коробку з насінням - дивлюся, написано - "тютюн запашний". І - аж слина потекла... Змайструю собі люльку з вишні (бачив, до речі, тут серед дерев є вишні, і корінь угледів підходящий), і яааак затягнусь...


Прилітав залізна комаха. Це означає, що пройшло півроку. Прибуло замовлення.

Він зморщився лагуною під гвинтовим шумом і прийняв на свій пісок двох. Там, на іншому березі лагуни, для них є будиночок. А я, виявляється, дуже навіть не проти, ухх, всередині все стрепенулося, поповзло гаряче внизу живота... Прямо людожер. Біжу бігом, зараз з`їм. Лише поголюся і нігті обстрижу.

Може, у них є сигарети?

Тут він мене, звичайно, не схвалював. Сховав свою тишу, відвернувся... Регіт і верески при спарюванні. Купання у лагуні голяка. Вранці він тільки визирав з-за пальм, докірливо показуючи хвилею на порожню "Кока-Колу" у піску.

Ні, замовлення - відмінне, якісне. Обидві високі, симпатичні, веселі. Одна - блондинка, а друга - брюнетка. Майже не нахабні, і свою справу роблять дуже добре. Ті, хто відправляв залізну комаху знали, кого привозити, не дарма заплачено на п`ятдесят років вперед. Пікнічок вийшов знатний. Правда, до кінця тижня вони мені почали набридати. Втомився. Чи не хлопчик же. Добре, що комаха прилетіла вчасно. Тепер знову на півроку тиша.

А потім ми знову сиділи на піску і дивилися в океан. "Воно тобі потрібно?"

Перекошую якось скептично-розумно-винувато брови, морщу лоба: «…Не знаю... Людина все-таки, не камінь... Мужчина. Гетеросексуал. Тобі добре, ти - кам`яний».

Він піднімається і йде. "А ти – такий самий, як твоя чорнота в голові". Образився.


Він захворів. Тремтить всім своїм скельним тілом під ударами шторму, згорбився, припав пальмовим листям під злою зливою. Я бачив через вікно, як у нього на тілі розливаються калюжі, а з мокрих непокритих кам’яних голів стрибають шалені потоки.

Він був десь там, під дощем; бродив під пальмами, мокрий, сутулячи плечі, застріваючи босими ногами у рідкому бруді. До мене не приходив.

Ну і нехай. Все пройде. Я поки виріжу з ось цього кореня його фігуру, і потім йому подарую. Він зрадіє, посміхнеться, і буде все як і раніше.


Але захворів і я. Мій паркан у голові дав тріщину, не витримав напору зливи і темряви. Напевно, від неробства і нудьги. З цієї тріщини полізли старі тіні... І не було ранкового прибою, щоб їх убити. Я спробував виставляти цих тарганів під дощ, але вони поверталися. Закрутився млин, скриплячи зубами по старому та іржавому. На стелі, на віконному склі, на моїх недоїдених консервах на столі і у темних кутках розсипалися клаптики минулого. А на підлозі - трупики сигарет. З залізної комахи, яка прилетіла за тими двома, по моєму бажанню впало кілька ящиків отрути. У холодильнику поселилися пивні банки. Комасі - їй що? За все сплачено. Тільки тепер тут більше не пахне пальмовими квітами.

І зіткалася, набула загрозливих масштабів страхітлива тінь - я хочу туди.

Туди. Як воно там?

Ломка, як у наркомана. Побитого старого боксера знову потягнуло на ринг, мало ще отримав по зубам…

А тут - нудно.

Боягузливо, підленько. Забув все, що сам собі обіцяв. Коли прилітає комаха?


Він продовжував бути похмурим і злим, парив мокротою в лісі, капав за комір важкими краплями, підставляв під ноги слизьке каміння. Натягнув до очей ватяну тьмяну ковдру-небо і щось бурмотів у відповідь: «хочеш – йди».

Я теж на нього образився. Не витримав і зі злістю кинув у вогонь його фігурку - ось так, нема потреби вибачатися... А заодно спалив і свою незакінчену вишневу люльку. Всі мої посіви тютюну змило зливою в море.


Ні, небо плакало недовго. Сонце знову виглянуло, позолотило краєчки хвиль, нагріло пісок і каміння. Калюжі висохли, він вилікувався. Але щось у собі затаїв, якусь тягучу і важку образу.

- Та все нормально! - відчувається, що він бреше. Пісок потьмянів, став набагато більш сірим, у пальм на стовбурах застигла байдужість.

- Що? Що трапилося?

- Нічого. - Дивиться кудись поверх мене.

- Пиво будеш?

Мовчить, дивиться вже з погано прихованим презирством.


Його образа проявилася і реалізувалась швидко. Він просто не став більше воювати з моїми павуками і тарганами, уклав з ними перемир`я. Я нічого й не знав, а там, на далекому кінці пальмового гаю, вже відклала здоровенна павучиха кладку, вже розмножилося і ворушилося щось темне і зле.

- Все нормально. Відпочивай, милий друг, роби що хочеш, бачиш, я захищаю тебе сіткою від акул, - все більше фальші. Стає у тінь, так, щоб я не побачив його обличчя, закриває від мене дрібних жадібно-хижих павучків за спиною. У лагуну через хвалену сітку перевалюються величезні і чужі океанські хвилі, розмазуючи пляж під своєю вагою до самих скель.


День-ніч. Час почав тягтися, зупинятися. День... Ні, ще не ніч. Довгий-довгий день. Що ще? Туга. Чим зайнятися? Скоро вечір? Краще б не скоро, вночі знову прийдуть тіні... Пиво ще є? Мені сподобалося змішувати його з горілкою. Швидше настає "добре". Старий спосіб, придуманий ще тоді, коли жив разом з тінями. Відразу теплішає в голові, ноги стають ватяними, поплило все... Настає блаженне "пофігу". Які тіні, яке живе камення? Ну-мо, давай їх сюдааа... Ногою по стовбуру сторопілої пальми: падла. Всі - падли. На м`якій лускатій корі залишається брудний слід-рана; сік, як кров.

Він дивився на все це збоку, ховаючись за деревами. І, скоріш за все, плаче злими сльозами скривдженої пальми.


Вранці я іноді боягузливо дивився на свій паркан і бачив страшне. Він розвалився зовсім, впали великі шматки, з потрісканого бетону стирчать шматки арматури. Тіні вільно снують туди-сюди, навіть не звертаючи на мене і мій паркан уваги. Вони перемогли. Ну і добре. Я займуся ними потім, знову почну пробіжки вранці, кину палити... Ось захочу і кину, знову зажену павуків за паркан. І наведу порядок у себе в будиночку, повикидаю недоїдки, всі ці порожні пивні банки, повні сигаретних недопалків.

Поголитися б? Так… Потім. А навіщо?

Треба поміняти ці липкі і смердючі від нічного поту простирадла. Завтра. Сьогодні посплю ще так.

Завтра? Це вже сьогодні. Ні, не хочеться. Навіщо голитися? Давай завтра. Пиво ще є?


Хтось на мене почав дивитися з темряви. Ні, не він. Інший. Поменше. Але дуже чужий, з червоними жорстокими очима. Почав волохато порпатися, збирати до себе чорне, готувати огидні членисті лапи і жвала до кидку. У темряві оселився страх.

Страх прийшов якось сильної хвилею, протверезив і ненадовго струснув. Вранці я взяв сокиру і вирубав всі пальми біля входу у будинок. Тепер він не зможе до мене прийти. Ніколи. Ну і добре.

Пиво ще є? Мало зовсім. Ну, нічого, залишилася горілка. Скоро прилетить залізна комаха. Потрібно сказати, щоб привезли побільше.

Я став боятися нічних пальм. Став відчувати себе паразитом, чужим на цій штучної землі. Я не хочу його більше бачити. Він мерзенний кам`яний виродок, він змив в море мої посіви тютюну, не прийняв мою фігурку. Це він спеціально розвів павуків, щоб мене вбити. Падла. Сволота. Сволота – все і всі. Може, розкрити той самий заповітний ящик і сказати комасі? Нехай відвезе мене до тіней. А там хіба краще? Ні, не потрібно. Скоро і так прилетить. Живу, як є. Все пофігу.


Комаха знову прилетіла і висадила на берег двох. Це означає що пройшло ще півроку. Тільки ці виявилися якимись безпонтовими. Ну, не дурними, але абсолютно байдужими. Дивилися на мене напівпрезирливо, і навіть жалісливо. Я сказав одній - залишайся. Це все буде твоє. Не захотіла. Дурна. Злякалася поламаного бетонного паркану. Тоді я сказав інший - залишайся хоч ти. Вона засміялася і відвернулася, сказала: ти б поголився, чи що? Зовсім здичавів. Кинули мене і обидві пішли на пляж. А я налив собі ще й заснув.

Вони набридли мені на другий день. Я пішов до себе в будинок і не з`являвся у них до прильоту комахи.

Я дивився, як крутяться вихори під гвинтами і ці двоє, притримуючи руками волосся, встрибують у відкритий люк. Відлітають. На піску залишається ціла купа ящиків. Це вони відкуповуються від мене, щоб я залишився тут. Тіні мене перемогли, і забули. Живи, дурень, на своєму острові. Все, піднімається. Полетіли.

Розкрив один ящик, ковтнув гарячого. Треба б ці ящики перенести в будинок, бо за ніч розкидає прибоєм. Взяв один, поніс. І раптом... кинув, став безвільно, пріючи холодним липким страхом.

З тіні пальм на мене дивиться він. Ось чому він не показувався. Він змінювався. Наливався отрутою і жорстокістю. Під деревами невідворотно приготувався до останнього кидка величезний чорний кам`яний павук.

З його лицем. Або з моїм?

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Оповідання Про життя
07.11.2016
Острів
17.10.2016 © Сліпокоєнко Роман
Шлях до світла
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 40  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.11.2016 10:25  Тетяна Белімова для © ... 

Класно написали! Чимось нагадало "Intermezzo" Коцюбинського, хоча акценти різні і мотивація героїв теж, але є певні збіги))  

 07.11.2016 09:35  оксамит для © ... 

... і в мене є такий острів... I`m good 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
03.12.2011 © Т.Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
06.01.2012 © Т. Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди