Від Кавказу до України
Картина "Південний Кавказ". Олія. Автор - Ольга Липа
Варвара Радченко була гарною дівчиною, такою, в яку, як вона неможливо було не закохатися, а той, хто одного разу торкнувся цього пекучого і чистого погляду, був приречений пам`ятати її завжди, і у таємниці, у надії кохати!
Пізніше, Дар підкорювати серця, і проникати у Душі, дістанеться її внучці Руслані, гарячій, як степове сонце, чистій і непорочній, як юний світанок! А потім до її внучці і так до кінця часів, подібному до того, як південний Полтавський вітер, благословляє розквіт стиглих і запашних вишень лише через покоління весен.
А тому, послухаємо дане оповідання, з вуст самої Руслани!
***
"Ця історія тягнеться від гарячих гір Південного Кавказу, до незайманих і диких степів України. Йшов 1953 рік. Багато хто ще не оговталися від поневірянь і мук Другої Світової війни. Голод, сльози вдів і матерів, ще застилали очі, і заглушали веселі мотиви українських пісень. Моїх прабабусю Федору і прадіда Петра, розстріляли ще "червоні", до війни, розстріляли, як і багатьох тоді представників дворянства, і поборників Православної Віри. Адже на переконання "червоних" Бог був тільки один, і звали його Й. В. Сталін! Вони напористо і ідейно йшли до комунізму, основною ідеєю якого було відняти гроші, життя у багатих і благородних, і зрівняти всіх! Але ні в якому разі не піднятися до рівня більш успішних оточуючих, а лише за своєю подобою, тобто понизити інших ворожих, до власного морального, інтелектуального і матеріального рівня. Але, як відомо, коли до влади приходять плебеї, проливається багато крові, багато бід чекає Благородство і чесноти!
Але оповідання моє неодмінно про кохання!!! Чисте, світле, ніжне і дуже-дуже гарне! Варвара була молодшою з п`яти дітей, які залишилися сиротами, по великій жорстокості і несправедливості Сталінського режиму. Її краса і чесноти, наповнювали серця друзів і рідних радістю. Її чорне, кучеряве волосся, розвівалося на вітрі, ніби крила Ангела в тіні, і в них так красиво відбивалося сонце, коли вона бігла в степ, босоніж, зустрічати Полтавський світанок! Самий милий світанок у всесвіті! Непокірна і горда Душа Варвари, не погоджувалася ні на що, крім істинного кохання, вона не знала, чи існує таке, але її горде і гаряче серце не приймало нікого навколо. Хоча істинно, в ті далекі, і важкі часи, прожити було легше людям сімейним, ніхто не міг підкорити Варвару, ні гроші, ні стати, ні благополуччя, ні кільце на пальці.
Багато чоловіків хотіли потрапити у ії мрії, але там не було нікого, крім істинної Віри, сонця, неба, степового вітру і її улюблених сестер. Вона гралася з сонячними променями і ніби перетворювалася в єдину тінь з світанком, виноградною лозою, запашною і чистою росою України!
Але у житті трапляються такі речі, яких не можна уникнути, вони, як вітер, який буває таким сильним, що розвіє будь-які, навіть самі тугі і непокірні коси, напевно, це і є кохання.
***
Південні схили Арарату дарували гарячий і п`янкий аромат маків і ромашок, гірські джерела кипіли й вирували, тамуючи спрагу. Варвара сиділа притулившись плечем до того, хто все-таки зміг завоювати її серце і назвати дружиною. Мій дід Андрій, був людиною успішною, архітектором, відомим і шанованим на території колишнього СССР. Захоплювався поезією, математикою, фізикою, хімією, був чудовим винахідником, а які він писав вірші і прозу, його листи до бабусі, через багато років, ми перечитували з тінню глибокого захоплення і віри!
До речі, як моя бабуся виявилася у Вірменії, ніхто вже не пам`ятає, та й вона ніколи не розповідала.
Незабаром у них народився син Василь, мій батько! Чудовий і жвавий малюк, з кучерявим волоссям і чорними, як ясна Полтавська ніч на зоряному небосхилі очима. Але кавказький профіль з дитинства видавав тіні гір Арарату у його крові.
Це було справжнє кохання, міцна та дружна сім`я. Але в історії цієї любові, що зв`язала три долі воєдино, було багато таємниць, прірва недомовленого і невідкритого. Коли маленькому Василю виповнилося 9 місяців. Варвара виїхала з Вірменії, взявши дитину з собою. Чому це сталося тепер ніхто не дізнається ніколи. Як сталося так, що Андрій не зміг або не захотів її зупинити теж залишиться таємницею, при житті вони не хотіли її розкривати, а потім забрали з собою в кращий із Світів.
***
Варвара повернулася з сином у Полтаву. Тінь печалі ще довго не покидала її горде і чисте, дуже красиве і дуже сумне обличчя. А очі ніби плакав без сліз. Хвилі Дніпра ятрили її серце, коли вона пригортаючи сина до грудей, читала найніжніші та найпрекрасніші, ласкаві і повні кохання листи від людини, який розбив її серце. Варвара любила всіх людей, її Душа була така велика і чиста, що вона могла ощасливити всіх навколо, і зігрівати їх теплом. Племінники любили її більше власних матерів. Тому що відчували її гаряче і добре серце, повне Благодаті. Але видно було, що-то на світі, чого пробачити вона не могла. Довгі роки вона читала ці листи, але ніколи не відповідала на них. Через п`ять років вона зустріла людину, яка ніби відігріла її серце... Хоча може не до кінця відігріла... Високий, ставний, з добрим і ласкавим поглядом шахтар з Донбасу. Переїхав у Полтаву в пошуках кращого життя, взяв її за руку і вже не відпускав ніколи. До самої смерті, він її дуже любив. До останнього подиху називав її Варечкою, і ревнував, як молодик! Жили вони весело і щасливо, а іноді, до них приходив чоловік у білому костюмі і елегантному капелюсі, він сидів на кухні і пив чай, а дід Григорій у ці миті, сідав на коня і їхав далеко у степ. І плакав разом із дощем, вітрами, і степовими баченнями старовини. Дід Григорій пережив Варвару на 6 років, чи було це життя, після неї... складно сказати, всі ці роки він сильно пив, страждав, кликав її ночами, і повільно помирав! Я вірю, вона його теж любила. Він став кращим батьком для Василя, батьком, про який можна було тільки мріяти.
А Андрій продовжував писати Варварі листи, все життя писав листи у нікуди. Вона їх читала, зберігала, і не відповідала ніколи. Пізніше, пішовши на заслужений відпочинок, Андрій переїхав на Полтавщину, і доживав свій вік, тихо і покірно, з почуттям провини, яка так і залишилася таємницею, поруч з сином, і тієї, яку так і не зміг забути.
Пізніше, коли Варвара померла, дід Григорій розповів батькові, що той інтелігент в білосніжному костюмі і капелюсі... він і був рідним батьком Василя. Бабуся, іноді дозволяла йому побачити найдорожчу людину на світі, сина первістка, якого він охороняв і оберігав все життя, завжди був поруч. Але не міг обійняти його, поцілувати, потріпати по плечу, похвалити за успіхи, дати пораду. Він все життя дивився на сина, ніби через скло. І це наповнювало болем його батьківське серце, який розпинав його все життя. Ось так ми платимо за свої помилки. Вона його так і не пробачила, а він її так і не забув. Образити можна за одну хвилину, але іноді всього життя не вистачить, щоб пробачити. А у мене її вдача" - закінчує свою розповідь Руслана.
