Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.06.2017 23:53Есе
Війна 2014 Україна  Про війну  Про Україну  Про життя  
Сволота
60000
Без обмежень
© Ігор Рубцов

Сволота

Ігор Рубцов
Опубліковано 17.06.2017 / 42198

Його прихопили разом із дружиною спекотного літнього дня. Про несподіваність не може бути мови: вляпалися, у повному сенсі, на гарячому. Гарячий асфальт, перегрітий мозок. А ті шимпанзоїди чітко вловили, що не холодне слівце «сволота» стосувалося їх. А ніхто й не намагався стишити звук, бо слово – сила. Воно мало прозвучати і пролунало, наче ляпас. Тому, що й казати, взяли в оборот не «ні за що». А ще ( момент істини), перш, ніж вилупок у камуфляжі заверещав: «Стояти!»… Ні, ще мерзенніше: «Ста-а-ая-я-ть!!!». Він уже пишався своєю коханою, бо ключове слово належало саме їй. А відправилось слівце за призначенням без усякого там «макіяжу», не по-езопівськи, у мордяки. І таке рідкісне почуття охопило його, наче вперше у житті. Може і вперше. Це суміш невідворотної небезпеки з легеньким присмаком відчаю (ну, все, це …опа!) і, все таки, гордість за неї, причому гордість переважала. Левиця! Дика! Саме левиця, з ким же її ще порівняєш, адже левиці полюють здобич, а потім до тіла неспішно підходить лев. Прекрасні літературні образи – потім він багато разів повторюватиме відкрите в ній «я» левиці, але називатиме її як завжди – кицею. То й що? Кит називає дружину рибкою? Авжеж! І нам можна також, бо його левиця зростом з домашню кицюню. І вона має пазурі. Стережися, вражина! 

А той, прокричавши: «Ста-а-ая-я-ть!!!», захлинаючись від люті, висмикнув пістолет і кинувся навперейми. Двоє не зупинялися. Він ішов трошки попереду, вона – слідом за чоловіком. Найгіршим зараз було би зупинитись і визнати свою поразку. Після отого слова ганьбитися переляком не є послідовним. Тому не зупинилися: кому треба, той наздожене, ми вільні створіння. І нащо ти, вояк фанерний, розмахуєш пістолетиком, коли біжиш, наче те цуценя вслід за мамкою? Там є такий гачок, який зупиняє намертво, якщо влучаєш. Що, боїшся обіс…тися на очах принишклої публіки? Перехожі намагаються швидше проскочити місце, де достигає потворний плід скандалу, хоча додивитись до кінця кожному кортить. Спокійна хода урочисто одягненої пари і закамуфльований під військового садист. Причому той не розуміє, як можна ігнорувати наказ під дулами? Нечувано! Ситуація, в якій треба доводити справу до кінця, бо воно ще й «насяльніка» для кількох виродків, що товчуться з калашами біля двох пофарбованих у хакі автівок. І наздоганяє, нарешті, забігає наперед подружжя, намагаючись справити враження пістолетом, командирським наказним тоном. А у відповідь на якесь дурне питання чує: «Ну і що?»

Він і той зустрілися очима. Прямий погляд у підлі очі терориста, без тіні страху, з викликом і ненавистю. Хіба є що додати до «сволоти», крім цього погляду? Дружина, звичайно, подумки картає себе: нащо було чіплятися до нелюді? На те воно й існує, аби не виявляти у житті людського сентименталізму. Їм-то все одно, у кого стріляти, кого катувати. А хоч і дитину. Ті, не розбираючи, щоденно накривають «градами» мікрорайони міста, списуючи все на українську армію. У день, коли це сталося вперше, він бачив поблизу свого дому тіла двох чоловіків. Один лежав горілиць, з відкиненою за голову рукою. З руки вилетів смартфон і хтось у цей момент відчайдушно намагався додзвонитися на номер чоловіка. Зрозумівши, що вбитому допомога вже не потрібна, він боявся подивитись на екран смартфону, бо там могло світитись якесь зменшувальне ім’я, або щось на кшталт «Доця» і він задихнувся би від душевного болю. Тоді він зателефонував на «101» і повідомив про двох вбитих. До вечора стало відомо, що кількість жертв обстрілу склала шість осіб. У дворі багатоповерхівки дівчина вигулювала песика… На те місце пізніше клали квіти, а дюралева, чи яка там оболонка ракети так і стирчала із землі під кутом, з яким увійшла у ґрунт, перш ніж бойова частина вибухом розкидала гострі, наче бритва, уламки. І він ходив від воронки до воронки, хоч, власне, воронок, як таких, і не було, блукав від отвору до отвору, проводячи у просторі вектор напрямку, щоби, піднявшись на свій поверх, переконатися – гатили від орків, з того самого квадрату, звідки обстрілювали й Кіборгів. Тому, дивлячись в очі ворогові, він не побачив очей людини. В людському погляді не може бути такої порожнечі. А що ж роздивився той в його очах? Хотів знайти там страх, а зустрівся із глузливою зневагою, однозначно. В принципі, такий погляд – вичерпний матеріал для скорого суду і швидкого вироку. Але шоу тривало.

«Паспа-а-арт!!!». Той так кричав, що мешканці будинків з першого до шістнадцятого поверху про всяк випадок дістали із шухляд паспорти. Його Левиця розсудливіша. Вона знає, як психологи рекомендують поводити себе перед терористами. Треба виконувати їхні вимоги, уникати погляду, не робити нічого, чим можна роздратувати… Вона простягнула паспорт: віднімуть же, як не пручайся. От уже на підмогу підбіг пристаркуватий пень з АК-74. Вона розумна останні декілька секунд, а він… Ні, а нащо тоді було все починати? Йшли би мовчки. Документи у них в порядку, прописка місцева, тверезі, пристойно одягнені. Не привернувши увагу, хто би здогадався, що його паспорт досі в обкладинці з синьо-жовтим прапором України? Більшість патріотів в окупації до кращих часів приховали державну атрибутику, а не патріоти давно поначіпляли на себе ознаки лояльності до окупантської зграї. Він принципово лишав все, як є. Портфель містив в собі і «бандерівський» паспорт, і українську Біблію, і книжку українською, помережану власноручними помітками. Крім того, у внутрішній кишеньці зберігалася флешка з файлами, котрі були би цікавими, якщо не ключовими для пошиття справи в місцевому емгебе. Щоби за це, та не поборотись? Пропадати, то нехай хоч із музикою! Доки молоде «насяльніка» роздивлялося паспорт його дружини, на нього насунулося старе «золь дат», демонструючи автомат, наче ексгібіціоніст дещо інше. Однак, ні загрозливі маніпуляції зі зброєю, ні вислови, здебільше нецензурного характеру, не досягали мети. Вчепившись грабаркою у портфель, той смикав його на себе, та де там сили у без п’яти хвилин «лижника» і третину життя як «пісочника»? Перетягування портфелю поволі перейшло у незграбне вальсування перед вікнами глядачів. Танок мав би викликати свист із вікон, пара геть не попадала в ритм «раз-два-три, раз-два-три…». От-от на сцену мали полетіти гнилі помідори. Та не він вибирав суперника для батлу. Обоє по-своєму були заведені і настроєні рішучо. От тільки чому він затято опирався, всупереч всім порадам психологів?

Важко відповідати на такі питання. Чому? Та тому, що для когось немає нічого цінного, крім «я», а у нього є. І у час, коли дехто міняє один прапор на інший, а завтра готовий буде «любити» ще якусь третю батьківщину, у нього альтернативи немає. Тому, що любити країну за низькі комунальні і дешеву ковбасу – зрозумілі мотиви. За повний холодильник, за цінності, яких хтось тримається, а, втративши, не знаходить свого місця і моментально маргіналізується. І, виявляється, любові не існує. А він любив за просто так. Може, за кращу у світі мову. Але навряд. Чи є в ній (країні) те, що у світових рейтингах вважається привабливим? Рівень життя? Рівень корупції, стан законності, якості влади, гарні дороги? А серце – любить, бо ж домівка. І прийшли оці… Зазіхнули на дорогоцінне, на найцінніше: країна, родинне гніздо, сімейний спокій. А головне, – хто прийшов? Із чим? Безумці з ненависними порожніми очима. Орки, як у кіно, де їх винищують, а ті лізуть, запрограмовані нести смерть і помирати. Ними конвеєр смерті запущено у чотири зміни. І, головне, у тих відсутнє розуміння: це – вороги, а це – наші. Хіба ж по своїх стріляють настільки цинічно? Весь всесвіт поміщається в одне маленьке слівце – «я».

Одного з цих він знав особисто. Ідеальний кандидат на роль садиста, той і виконав свою єдину роль, до якої мав хист. Не кожен, хто до війни казав: «Дали би мені автомат», насправді знав, що робитиме зі зброєю. Цей жив мрією про владу зброї і щоби безкарно брати від життя по максимуму. Скільки то днів війни минуло, а вже не пішки, а на джипі, та такому, що ним танки буксирувати, заїхав похизуватись перед приятелями. Це була його нова машина – втілена мрія, на яку заробити не вистачало ні розуму, ні багатих родичів. Автомат вирівняв шанси.

Точно таке бидло, не спотворене інтелектом, вчепилося в його портфель лапою, не маючи навіть сили видрати з рук, а воно ж думало, ніби має домагатися результату самими командами, без зусиль м’язів. І тоді, дотумкавши, що наїзд не вдається, той пересмикнув затвор. Чотири кулі увійшли в асфальт між його черевиками, а ще той замахнувся прикладом, загрожуючи вдарити його. Дружина стиха попросила: «Віддай, все одно заберуть». Він і забув думати про дітей, про неї, про життя, врешті, яке теж мусило би мати якусь цінність. Він не хотів жити відтоді, як до Донецька пропустили гіркіна з бандою, а в усьому місті без спротиву здавалися відділки міліції, військові частини, державні установи. Якщо отак хвиля піде до Дніпра і далі, нащо ж тоді жити? Він і подумати боявся, що місто здадуть інтервентам без бою. Не буде окопів на околицях, запеклого спротиву. Дивна війна прийшла і засіла в самому Донецьку, війна навиворіт.

Розмова не клеїлася. Бракувало порозуміння, а з боку деяких біологічних організмів ще й здорового глузду. Баласт для землі. Ті, як папуаси епохи географічних відкриттів, раділи знахідкам, наче скляним пацьоркам. Ага! Українська Біблія! Поля Книги помережані дрібнісінькими літерами нотаток. Вау, упіймали укропівського пастора! Один сідає на бордюр читати написи. Шукає інструкції від «піндосів», мабуть. Е-е, враже, такі букви мало вміти читати. Тре тямити, про що ідеться у Книзі. Там і про тебе написано. Про кінець твого нікчемного животіння – стисла біографія, шанс змінити яку поки що залишається, але не помітно бажання у порожніх очах. Укропівський пастор – ще не кримінал. Та й не пастор, коли почнуть розбиратися. І знову щеняча радість! З портфеля дістали два інформаційні листки для переселенців з адресами і номерами телефонів установ в обласних центрах, які надають допомогу біженцям. Кримінал? Поки що дрібненько, «сволота» важить більше. Виявляється, навіть зізнання типу «я люблю свою країну» не тягне на порушення того беззаконня (хіба назвеш це законністю?), що панувало у Донецьку. Станься пригода десь на блок-посту, могли би пристрелити без зайвих свідків. У місті ж, яке тільки здається безлюдним, є сотні пар очей. Долаючи страх, люди бачать і їм цікаво, чим все закінчиться. З формулюванням «затримали за непокору укропівського пастора» викликано поплічників для транспортування у квазіоргани терористичних справ. Якими законами вони керуються? Свої – не створені, українські – не визнаються. Значить, як на душу ляже.

Поки що звинувачення могло складатися з двох пунктів: із «сволоти», якщо точніше, з фрази: «чому ви серед мирних мешканців ховаєтеся, сволото?» і з непокори наказам людини у камуфляжі. Третій пункт не знайшли у портфелі, а він там був у вигляді маленької флешки. Дожили ж ми часу, коли ціла бібліотека лежить у «шафі» розміром з дитячий мізинчик. Він тримав у резерві на флешці сімдесят п’ять мегабайт інформації, котру краще було би закопати подалі. Не державні таємниці, а показувати не хотілося. Там і про триколірну ганчірку було, і про москалину. Потроху можна назбирати на відбивну з нирок, а може й на довготривалу перерву в основних земних справах. Йой, халепа! Недоумкуваті «развєчікі» флешку не знайшли, так ті, наступні нишпорки знайдуть обов’язково, їм поспішати нема куди. І тут за сценарієм детектива, що писався заради гарного кінця, підмога прийшла з неба…. у вигляді обстрілу. Нервовий діалог перервався і колоради полізли під балконні плити першого поверху. Вслід за тими під іншу плиту присіли й вони. Дременути? А сенс? Адресу зчитали з паспортів: прийдуть у гості, натопчуть по квартирі. Нащо? І на тому нашому многогрішному мікрорайоні нуртує смерть. Розумні, бач, позалягали і нерозумні теж. Звуки неприємні під час обстрілу. А тіло? Воно, здається, стає більшим. Інстинкт голосом Фіми з фільму «Ліквідація» підказує: «Ну і нашо в тобі дірка?»

Доки тривали опади у вигляді граду, він зробив одну корисну справу – переклав флешку з внутрішньої кишені портфелю у невеличку потаємну порожнину між двома швами. Він сам несподівано знайшов хованку, обмірковуючи проблему, аж от, само собою знайшлося і рішення.

Дві сепарські машини летять через місто. Затиснутих між двома морданями на задніх сидіннях, в одній везуть його, у другій – її. Підводити голову – заборонено. Чому? Він не бачив у цьому сенсу, ті – очевидно, бачили. Але вголос радилися, в есбеушку доставити, чи в емведешку. І розбери їхню логіку: місцевих важко заплутати, вони відчувають по поворотах маршрут руху, та то вже – лірика, а неясний вибір між есбеушкою й емведешкою все ж тривожив. М’ясників ті понабирали, напевно, у всі свої терористичні підрозділи, лиш про підвал у будівлі захопленої СБУ циркулювали моторошні чутки. Послідовники Фелікса Едмундовича відродилися і стали до праці. Найменше за все хотілося до передовиків садизму і слабо вірилося, що у будівлі МВС засіли ангели небесні. Заганяти голки під нігті – багато розуму не треба. Ворожи не ворожи, все найгірше вигадали задовго до нас, а потрапити до лабетів СБУ, чи МВС – не два різні варіанти, а, насправді, одне й те саме. Проте, під час руху він почав обмірковувати альтернативний сценарій. Ні, не блискавичні удари у стилі Джекі Чана. Він того не вмів і, знаєте, навіть дуже хороші люди найчастіше слабші фізично за своїх ворогів. У салоні обабіч дві горили. Третя – за кермом, на передньому пасажирському місці – сепарська холуйка. Всі при зброї. Сидячи між недолюдками, торкаєшся їх ліктями: огидно і прикро. Але біля лівого коліна опиняється автомат Калашникова зі складаним прикладом і навіть із підствольником. І він, дивлячись за наказом у підлогу, насправді бачить не підлогу, а автомат. Ріжок на місці, зброя на запобіжнику. Гомілкою він відчуває знайому якість чорненого металу. Як же оце відчуття віддалене у часі! А долоні пам’ятають всі деталі на дотик: силу пружини, яка опирається, коли тягнеш на себе затвор, плавні лінії ствольної накладки. Чи не заспівати би їм лебединої пісні? Схопити калаша, пересмикнути і віялом на всі боки. А тоді ще «полірнути» з підствольника. Чого не вистачає, щоб наважитись? Ріжок може бути порожнім? Може, але навряд. Незаряджений на війні автомат – нонсенс. Хоча… Може, провокують? Виклали іграшку, стежать за реакцією. Ото буде сміху! З гранатометом він ніколи справ не мав. Як знати, є в ньому вистріл? Ну добре, нехай навіть є, – ось спусковий гачок, а як стосовно запобіжника? Зі звичайного протитанкового гранатомету впритул не стріляють: вистріл не встигає активуватись. Думки швидко міняють полярність, а машина все мчить і колись вона доїде. Ет, безнадія! Найрозумніше в його ситуації – не думати робити різких рухів. Чого ти тиснешся до гомілки, бездушна залізяко? Коли тебе роблено, людей ще не ділили на укрів і орків. Ті і інші, в принципі, могли сидіти в одній компанії. Як же ж йому тепер хочеться випустити лють із ствола, пошматувавши маленький тріумф істот, сповнених бажання вкоротити віку таким, як він.

Той, що сидів зліва, напружив дупу на плечах і переставив автомат до дверцят. Довго перезавантажує… Примати визначились із місцем доставки затриманих. Його вже не лихоманили думки про автомат. Можливо, так і краще. Буває, людині критично не вистачає часу відрізнити геройство від безглуздя. Його ненависть не знайшла виходу. З іншого боку, по трьох, може, чотирьох годинах допиту їх обох відпустили. Не без якихось там зобов’язань не залишати місця проживання без дозволу, але ж – відпустили, не знайшовши аргументів для затримання на довший термін. І за цей час він вдруге за день продемонстрував свою зневагу, проти якої навіть у тому беззаконні не застосували принизливих способів зламати людину. Навіть отримавши удар долонею навідліг, він використав це як свій козир, кинувши «слідаку»: «Ти не хочеш чути, чому я віддаю перевагу не твоєму світу, а своєму? Так ото був найкращий аргумент, до чого веде твій світ.» Живучи далі, він вважає останнє тихим торжеством власної невеличкої перемоги. Адже після його слів у кімнаті запанувала довга пауза. Не така, як у театрі, коли геніальний актор тримає драматичну паузу і потім зала вибухає оплесками. Ні. Нелюдь не знав, чим її заповнити. Не знав! Таким чином, контрольний у голову буде тоді, коли той зрозуміє, що є курячим послідом не тільки в очах «укрів» але й у поросячих очицях свого маленького фюрера.

Після подій того дня нехороше, в принципі, слово «сволота» викликає його посмішку.

Київ 16 червня 2017 року
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
05.06.2017 Проза / Есе
Не такий?
19.11.2017 Проза / Мініатюра
Листи з минулого
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
17.12.2017 © Світлана Нестерівська / Казка
Ірем.Дзвін
16.12.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Кожному – свій сопілкар
15.12.2017 © Маріанна / Мініатюра
Аеропорт
14.12.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (23.)
13.12.2017 © Гаврищук Галина / Оповідання
Що важливіше – своє чи наше?
Есе Війна 2014 Україна
17.06.2017
Сволота
24.05.2017
Перекидаючи містки
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 6 (6+0+0+0+0)
Переглядів: 139  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Есе
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.06.2017 12:45  © ... для Тетяна Ільніцька 

Тихо, тихо, тихо! Тигриця не знає, що я це написав і їй не треба знати. Таємниця! 

 18.06.2017 08:22  Тетяна Ільніцька для © ... 

Дуже гірко і боляче читати. А ще важче усвідомлювати, що це відбувається з нами у наш час... В Україні...

Водночас згодна з кожним Твоїм слрвом. Жоден повний холодильник не замінить мені ніколи Батьківщини, бо вона одна. Люблю Україну. Це ірраціональне почуття, його неможливо виміряти рахунком у банку. Як, зрештою, і совість... 

Пишаюся вами обома. Тигрицю привітаю при зустрічі. Не думала, що Дюймовочка така смілива... 

 18.06.2017 05:38  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Пару років шукав підхід до нього. Дякую! 

 18.06.2017 00:30  Панін Олександр Мико... для © ... 

Драматичний. правдивий, щемний твір. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +103
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +161
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +146
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
20.01.2011 © Михайло Трайста
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.11.2014 © Серго Сокольник
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
19.12.2014 © ГАННА КОНАЗЮК
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди