21.06.2017 02:51
18+
1220
    
  12 | 12  
 © Ганна Коназюк

Капелюх

Капелюх

Дід був старий-старий, як і його капелюх, з яким вони, здавалось, давно зрослися і були одним цілим. Капелюх незрозумілого кольору, з вузенькими вилинялими на сонці крисами, з казна-якого матеріалу, хоча, можливо, то був фетр. Такий собі вірний товариш старої голови. Дід теж був незрозумілого кольору: і не жовтий, і не рум’яний, і не сірий – якийсь біло-рудий з коричневими плямками. Ясна річ, що колись-давно його лице було схоже на мармур, а вилинялі очі, що визирали з-під кошлатих брів, були кольору небесної безодні…

Дід сидів годинами на лавці і дивився на дітей, що гралися неподалік, на немовлят, котрі діловито погойдувались у колясках, та на їх батьків, що йшли за візочками гордою ходою, не відчуваючи ніг від щастя. Чи було у нього колись щось схоже в житті? – Було. Принаймні, пам’ятає відчуття ніжного трепету, коли тримаєш на руках маленьке тепле тільце, що пахне молоком. Дід уважно подивився на свої руки – старі... Схожі на мапу світу, але друковану не на папері, а витіснену на доісторичному пергаменті, де все ж проглядалися випуклі сині ріки-вени, мозолисті острови, кістляві гори. Руки, які колись гладенькими пальцями тримали тонкий стан дівчини, однієї… П`ятнадцять років тому ці ж пальці закрили їй навічно очі і торкнулись востаннє холодних синюватих уст. Усміхнувся… І жодна жива душа не дізнається до кого. Раптом у потускнілих старечих очах визирнув той давній молодий і жвавий хлопчина – визирнув і знову заховався у кутиках, разом із застиглими сльозами. Просто не годиться так демонстративно показуватись, бо ж ніхто не знає, що дід вже давненько бачить тих, хто відійшов у інший світ. Отже, однією ногою він там, а інша тупцює цю грішну земельку. Скоро-скоро… А чи покладуть капелюха в домовину? Хто ж знає…



Київ, 21.06.2017

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 24.06.2017 11:33  Олена Коленченко => © 

Дід уважно подивився на свої руки – старі... Схожі на мапу світу, але друковану не на папері, а витіснену на доісторичному пергаменті, де все ж проглядалися випуклі сині ріки-вени, мозолисті острови, кістляві гори...
Пройдено майже все життя, відчуто кожну стежину,
кожну мить життя, що залишила після себе лише щемливі спогади...
Зворушливо....Дякую, Анічко, за ті роздуми, на які налаштовують твої коротенькі оповідочки....

 22.06.2017 08:17  Ольга Моцебекер => © 

Вчора читала й перечитала сьогодні із задоволенням. Мініатюра з душею, сумною мелодією звучання, добре виписаним образом ЛГ.

Для позитивної нотки - але ж є таки ті люди, що так люблять ті капелюхи, що прям зростаються з ними. У мене племінничок такий, з малечку, ще повзав, постійно в капелюшці, сам собі натягне й повзає. Усі роки дорослішання - кепка, капелюх з ним, і зараз дорослий любить. Такий любитель капелюхів, напевно в старості буде як ваш ЛГ теж сидіти в капелюсі, але Дай Боже йому і нам усім, щоби при великій родині, без відчуття самотності, не доживати, а проживати в радості кожну мить. Тоді і старість не тяжка, і відхід, бо в любові.

 22.06.2017 07:03  Тетяна Белімова => © 

Зворушлива історія... Безмірно шкода таких стареньких... Щемливо, коли бачиш таку самотню старість((((

 22.06.2017 00:24  Якобчук Павло => © 

Ганночка, як завжди, чудові образи.Ось-так смикнула із буденності та в літературу і вже в літературі сиджу. Дякую.

 21.06.2017 16:11  Маріанна => © 

Дуже зворушливо!

 21.06.2017 12:48  Борис Костинський => © 

Надзвичайно зворушливо, пані Ганно! В отакій коротенькій мініатюрі Вам вдалося майстерно та цікаво розказати про ціле людське життя - аплодую щиро!