Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.08.2017 14:46Оповідання
Фантастика  Драма  Про майбутнє  
Коштовна річ
11000
Без обмежень
© Олег Корнійчук

Коштовна річ

Олег Корнійчук
Опубліковано 15.08.2017 / 43061

– Ніяк не розберу, як це працює? Він же включав при мені, показував. Все працювало. Ніби нічого не виймав звідти. Ось це чорне – блок живлення. Ось має бути головний процесор, а оці чорні квадратики… Хочеш спитати, що це таке? Три-де проектор. Тільки нового покоління. Бачиш? Латунний, чи то мідний корпус. По бокам, схожі на високочастотні мікрофони – випромінювачі, з двома кільцями на корпусі…

– Ні-ні, зовсім не такий. Зовсім не такий, як теперішні. У тих головна ознака – тарілка, хоч у великих, хоч у маленьких. У тій тарілці створюється іонізоване поле, яке збуджується чимось подібним на лазери…

– Бо це не зовсім лазери, я забув, як це по їхньому називається…

– Та це точно працює! При чому, від проекції враження таке, що не відрізниш від справжнього об’єкту…

– Ні, в тому то і справа, що голограми мерехтять, особливо в верхній частині, а ця – ні. Бачив на власні очі, кажу ж тобі…

– Була демонстрація в залі, а мені показали за парою коктейлів потім…

– Як би я туди потрапив без костюму і усіх тих цяцьок, що вони вішають на себе? Правильний прикид, бридливо скорчити пику і трішки спритності – все що треба, щоб пройти всередину. А вже коли спілкуєшся, то вони самі побачать і золотий затискач для краватки з камінчиком, і шпоньки з камінчиками в петельках манжет, і навіть оцінять вартість шкарпеток…

– Звісно, тепер ніхто не носить. Гігієнічний спрей простіше використовувати. Вранці обробив, ввечері зняв і викинув. І ноги крізь плівку дихають, і взуття можна будь-яке носити, не боятися що підчепиш заразу. От хочуть вони, щоб все було, як колись: однобортні піджаки, туфлі з натуральної шкіри, і де тільки беруть, шкарпетки з бавовни. В них це, як уніформа. Вони так розпізнають один одного. А я під них мімікрую. І дарма, що всі цяцьки на мені, це позолота і фіоніти. Але все що я можу – підібратися до них поближче в холі і полегшити їхні кишені. А туди далі, наверх шлях закрито. Вони відгородилися від нас такою невидимою стіною, що я боюся її порушувати, щоб не втрапити в халепу. Камери і сканери всюди – півбіди. Тепер все працює лише, якщо маєш картку…

– Та майже все. Відкрити двері – картка; зайти у ліфт – картка; піднятися наверх - теж картка, причому, ліфт рахує, скільки людей зайшло і стільки має прикласти картку, інакше двері навіть не зачиняться. Покликати робота-офіціанта, тепер переважно роботи – теж картка, зробити замовлення – картка, воп-таксі*, салони пластики, магазини – всюди картка. Туди навіть зайти не можна без ідентифікатора…

– Не можна поцупити. Там в прошивці щось на зразок іммобілайзера. Варто картці втратити зв’язок зі смарттопом*, розмикаються волокна мономерної прошивки і все – перед тобою шматок пластику, ні мідних доріжок, ні мікросхем всередині, ні магнітної стрічки…

– Пам’ятаєш, в минулому році я розповідав про новий програмований пластик – транс полімер щось-там-щось-там?...

– Так, тоді лише пробували. Один з розробників на виставці розповідав…

– Так, досі проводять…

– Як завжди, спочатку виставляють побутові цяцьки, а потім «Зброя і безпека». Ті, хто розробляє системи безпеки, приїздять першими, а їдуть останніми, виродки…

– Про що я? Так от. Пластик. Вивели тоді новий сорт, чи вид…

– Ні, розробники кажуть – «вивели», ніби виростили його. Суть в тому, що ці полімерні ланцюги мають мономерні ниточки, як вії. І ниточки ці можуть отримувати в собі електричний заряд, на зразок статичного. Принаймні, так вони пояснювали. В нормальному стані мономерні війки злиплі, а коли набирають заряд – відштовхуються і розлипаються. Заряджається від будь-якого світла, навіть власного, тепла руки чи тіла, і від статики. Програмується теж через ці війки мономеру. Тільки уяви – ніяких акумуляторів, мікросхем, кнопок. Вічний комунікатор. Але ціна така, що купити можуть лише одиниці. А тепер найцікавіше – у них там у всіх до єдиного є ці смартопи. І у всіх вони службові. Ні «позичити», ні винести їх звідти не можна. А от керувати такою штукою, як цей проектор, зі смартопа було б добре. Тільки я не бачив, щоб той дивак діставав свою приспосо́бу під час демонстрації. Ніяких умикачів чи портів. Поки проектор не запрацює, я не зможу запросити за нього пристойні пеньо́ндзи*.


– Еліта, мать їх! Знаєш до чого вони додумались?! Вирішили відмовитися від карток-аусвайсів і стали чіпувати себе! Вживляти під шкіру! Собі! Як собакам! Як товару на складах! Коли люди розібрали склад гуманітарки…

– Чому вкрали?! Це ж гуманітарка – отже для людей! Тож взяли своє! А ті падли потім їздили кварталом, вираховували по магнітним биркам. Тепер усе, геть усе обклеєне тими бирками. Навіть у одяг зашивають…

– Я не кричу! Я хвилююсь. Бо вже поїхали, вже шукають. Може і цю штуку – проектор. Добре, що я поклав її в екрановану скриню…

– Як це – повернути? Прийду, скажу: «Здрасьте, не ви оцю хрінь згубили. Де взяв? А на дорозі лежала, мабуть діти взяли погратися». Так ти це уявляєш? Живим мене не відпустять. Крім того, нам дуже потрібні гроші. Ніколи не пробачу собі, на що ти пішла заради мене…

– Ні і ні! Ми все таки купимо, чи дістанемо для тебе той клятий голосовий модуль. А потім переберемось кудись подалі від Київського конгломерату. Тут скоро дихати не можна буде безкоштовно. Ти сама бачиш, куди все котиться. З гуманітарки прожити не вдасться та й хіба це життя? Іти в найманці – руйнувати приватні греблі? А чи надовго вистачить того найманства? До першої кулі? Чим більше багатих виродків сюди приїздить, тим більше місто відштовхує нас…

– Ніякої громади більше не існує! Є Ми і Вони! Злякалися військової демократії, знову віддали владу гомункулам-словоблудам, тепер маємо на кожному кроці доводити, що ми теж тут живемо. Ні, забиратися звідси подалі, куди не дотяглися їх зачіповані обслизлі клешні, де не дивляться в очі, а дивляться крізь тебе, очікуючи, чи спрацює твоє невидима перепустка. Це місто перетворилося на справжню пастку!...

– Все, я заспокоївся. Зараз вип’ю ліки і відпустить. Мене досі, ти розумієш, досі не дає спокою твоя угода з тим цапобородим Савушкою. Нехай би в мене вирізали…

– Так, ми з тобою досі разом. Як і колись. І будемо разом. Завжди. Розберуся з цією штукою, візьмемо гроші і фіть, тільки нас і бачили. Я дізнавався, у Варашанській* агломерації потрібні робочі руки. Коли біля решток Смоленська і Брянська загатили Річку і притоки, там не стали довго думати, стали рити своє водосховище. Воду, що везуть сюди гуманітарні місії, беруть саме в них. А ще чув: коли залили тамтешні болота, місцеві бурштин підсаками в човни тягали. Тепер і для атомної станції вистачає води, і на продаж. Я піду. Треба закінчити, що затіяв.


– Нічого такого, не турбуйся. Нічого не сталося. Це не моя кров…

– Ніхто не постраждав! З людей ніхто не постраждав!…

– Хіба це люди. Це не люди, це упирі. Їм можна все, нам не можна нічого. Для них встає сонце, а ми вічно винні їм за благодать…

– Нічого не заговорюю зуби. Зараз спробую дещо і понесу до Савушки. От бачиш, така прозора цеглинка, я тобі про неї говорив. Смартоп у всій красі. Вмикається. Що тут є? Чорт! Навіть скинути інформацію ні на що не зможу. Шедевр полімерної електроніки, мать їх. Вимкну, від гріха. Віднесу, поки рука не охолола, раптом датчик на температуру стоїть…

– А як би я забрав чіп-ідентифікатор? Тільки з рукою, її господар, певне, не пішов би зі мною...

– Ні, не занадто, не занадто на мені крові! Не більше ніж на них, коли вони затівають корпоративні війни між конгломератами! Я не розстрілюю ферми конкурентів з безпілотників і не вирощую продукти, які засвоюються лише за вказівкою власника в межах згенерованого поля…

– Так, уже і таке є. І не тільки таке. Відтерміновані інтоксикації від ГМО – дитячий переляк порівняно з генно-оптимізованими об’єктами…

– Я не вигадую! І не збираю плітки! Чому, думаєш, коли помирають цілі сім’ї від гуманітарних пайків, в наші нетрі приїздять команди в костюмах біозахисту?...

– Раніше лише здогадувався, а тепер майже впевнений! Десь роблять продукти, які на одні раси, чи національності діють сприятливо, а на інші – як отрута. А ти кажеш на мені забагато крові. Мені нема кого найняти, щоб зробив роботу за мене. Я не Савушка, чортів біженець. Це він тут розкрутився, а нехай би лишалися його батьки в Карелії, коли фіни захотіли повернути свою територію…

– Добре, не буду про політику. Треба застати те падло не закумареним. Швидше все вирішимо – швидше повернемо тобі голос, і нехай вдавиться твоїми голосовими зв’язками. Мені – аби ти хоч посміхнулась…

***

З замком зовнішніх дверей впоралась механічна відмичка. Перед цим все оглянули через шпарину відео-ендоскопом на предмет датчиків. Древні сувальди, нехотя, пустили засуви і зовнішні двері, відчинившись, показали, що вхід далі перекритий суцільним сталевим листом без жодного просвіту. Ланцюжок зарядів спрацював один за одним із необхідною затримкою і внутрішні двері, ображено перекошені, пустили в приміщення круглий, схожий на м’яч сканер вибухових пристроїв. Схлипуючи шарнірами екзоскелету, озброєний лише величезним щитом, револкер* рвонув вперед, не дочекавшись дозволу. Слідом за ним в приміщення протиснулися бійці «Охорони поряду». Скупі на зайві рухи і слова, озброєні лише електрошокерами та щільно прикриті бронею, чорні провісники проблем розсипались по кімнатам, пильно озираючи всі кутки.

– Чисто! Чисто! – по черзі доповідали штурмовики.

«Швидко гопота впоралася», – здивувався про себе паламар. В довгому шкіряному плащі і темних окулярах він був схожий на схиблених на жорстокості персонажів старих фільмів. Бійців «Охорони порядку» у службі паламарів досі називали «гопотою», бо лише там знали, що спочатку напіввійськову компанію збиралися назвати – «Громадська Охорона Порядку», або ГОП. Але слово «Громадська» швидко зникло з назви, як і саме поняття.

Зачекавши десять секунд на випадок встановлення господарем самострілу з затримкою часу, паламар неквапом рушив у захоплене житло.

– Обшукати все, – скомандував штурмовикам, – і нічого не чіпати. Не вистачало натрапити на розтяжку.

– Принесіть ліхтарі для огляду, – розпорядився старший з опівців.

Лейтенант ОПу давав зрозуміти, що вважав операцію завершеною, а саме приміщення безпечним. Те, що принесуть ліхтарі, вже було особистою послугою для служби паламарів.

– Для чого? Є ж світло! – один з штурмовиків потягнувся до вмикача і в ту ж мить полетів на підлогу від поштовху паламаря.

– Нічого! Не! Чіпати! Нічого! Не! Чіпати! – волала фігура в шкіряному плащі і в ритм словам товкла носком черевика по ребрам лежачого бійця.

– Геть звідси! Геть! Недо́умок! – волав паламар в обличчя бійця, прикрите маскою.

Через ті маски важко зрозуміти, хто перед тобою, а по номерам всіх штурмовиків знає лише їх командир.

– Принесіть ліхтарі, – ніби нічого не сталося повторив лейтенант. – Під другим рядом сидінь.

– І що, лишимо їм тут? – спитав уже інший боєць, а коли не дочекався відповіді, знітився і задріботів по сходам виконувати наказ.

– Нічого, – по огляді повідомив командир штурмовиків. – З небезпечного нічого. Ні зброї, ні вибухівки. Халупа як халупа. Ліжко, стіл і…, – лейтенант посміхнувся, – і морозилка.

– Яка ще морозилка? – здивувався паламар.

– Сам подивись. Вона автономна… ну ти в курсі, гадаю.

На виході лейтенант обернувся:

– Ти мого хлопця не сильно?

– Намагався по броні. За таке треба вчити. Можуть і детонатор приєднати до вимикача.

– Треба. Якби він смикнув те світло, довелося б тут його лишити із зайвою діркою.

Тенькнув сигнал виклику і паламар дістав з внутрішньої кишені плаский прямокутний шматок прозорого пластику з закругленими кутками, на якому світилась піктограма церковного дзвону:

– Служба Божого Доброчиння. Не впізнав. Ще раз! Якраз на місці попереднього сигналу. Скинь мені, де це, – сховав прозору плитку в кишеню і звернувся до командира штурмовиків, – Ще один проблиск, поїдемо зараз туди.

– Ваші технарі непогано пасуть. Чуєш, давно хотів спитати, – лейтенант затупцяв на порозі. – Есбе зрозуміло, а що у вас означає – доброчинність?

– Чинити добро.

– Ага. Паламарі і добро. Дотепно.

Коли стихли кроки на сходах чоловік у шкіряному плащі зняв темні окуляри і зрозумів наскільки темно в приміщенні – пара ледь живих світлодіодів на стелі лише підкреслювали виснажливі сутінки в кутках цієї халупи.

– Та ну його, – вилаявся паламар, повернув на місце окуляри з функцією підсвітки в темряві і пішов поглянути, що за «морозилку» знайшли гопівці.

Посеред кімнати в яку він потрапив, стояла біла, схожа на труну, скриня. Продовгувата, з плавними обводами і прозорим віконечком зверху була, абсолютно чужа і недоречна в цій кімнаті. Паламар дістав з кишені смартоп:

– Чуєш? Вишли бригаду. Здається я знайшов кріокамеру, яку поцупили зі складу торік. Хай її витрусять, – паламар зазирнув у віконечко «труни». – Ні, хай не чіпають. Віддамо в науковий відділ, хай там сушать голови.

За товстим склом кріокамери було видно сумно жіноче обличчя. Здавалося, не дивлячись на глибоку заморозку, її дуже турбував шрам на горлі, а в кутку ока замерзла сльоза-крижинка.


*пеньо́ндзи – гроші (з польської)

*револкер – від «ReWalk Robotics», компанії розробника екзоскелетів.

*воп-таксі – WoP - taxi (without pilot taxi)

*смарттоп – теж саме, що й смартфон

*Варашанська агломерація – від міста Вараш, Рівненська область.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
09.07.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 1)
24.08.2017 Проза / Оповідання
Творці
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.09.2017 © Марянич Михайло Миколайович / Нарис
Memento mori
23.09.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (Паралелі .Частина № 2)
22.09.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (Паралелі .Частина № 2)
21.09.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (Паралелі .Частина № 2)
20.09.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Мріяння
Оповідання Про майбутнє
15.08.2017
Коштовна річ
28.10.2016 © роман-мтт
Земірський туман (фантастично)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (1+1+0+0+0)
Переглядів: 26  Коментарів: 8
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.08.2017 16:44  © ... для Каранда Галина 

Висловились так деякі колеги, а конкурси самосудні, тож не знаю, чи можна казати про жюрі. Але не організатори, це точно)) 

 21.08.2017 09:35  Каранда Галина для © ... 

Сподіваюся, фразу "шота нипанятно" видали НЕ організатори конкурсу і НЕ члени жюрі)))

 20.08.2017 21:29  © ... для Каранда Галина 

Насправді самий ретельний розбір після двох конкурсів. 


Дійсно, перша частина - монолог, але у формі діалогу з подругою, яка насправді в анабіозі. 


Гг - одинока душа, що збожеволіла в безжальному світі. Навколо нього - багатші відгородилися від решти, не парканами, а технологічними примочками. І виживають хто як може - і багаті, і бідні. 


Так, все правильно зрозуміли.)) 


  

 
 20.08.2017 16:29  Каранда Галина для © ... 

та да... все безкоштовно ))) можете платити, я не проти)))
а якщо без жартів - я більш-менш правильно зрозуміла суть? 

 20.08.2017 16:27  © ... для Каранда Галина 

Вам, як рецензенту, немає ціни)))))

 19.08.2017 10:11  Каранда Галина для © ... 

)))) якщо цитата добуквенна, то не дивно, що людина не зрозуміла!)))
ну да, з другого-третього абзазу ще не зрозуміло, що то не діалог у звичайному розумінні. Але поступово доходить. А чим більше промальовується соціальна складова, тим "рідніше" стає оповідання. В цьому суспільстві розшарування все відчутніше, і кривда все глибша... В низів відбирають усе... аж до голосових зв`язок. І кожен виживає чи бореться, як може... Та ОП і СБД завжди насторожі... хоч і набрані вони з таких самих низів... І прогрес нічого не міняє по суті... 

 19.08.2017 09:01  © ... для Каранда Галина 

А мені сказали - шота нипанятно. Мабуть забагато темних фарб.

 19.08.2017 07:59  Каранда Галина для © ... 

дуже цікаво! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +47
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +74
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +81
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +92
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
16.10.2012 © Істерична Бруталка
06.10.2012 © Тетяна Чорновіл
26.11.2011 © Микола Щасливий
27.11.2014 © Серго Сокольник
04.10.2011 © Марина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди