Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.08.2017 16:43Оповідання
 
60000
Для дорослих (18+)
© Саня Малаш

Я буду довго гнати лісапет

Саня Малаш
Опубліковано 16.08.2017 / 43070

Справжній писаці навіть катетер не вадить забігти до кафе й там, сьорбаючи улюблене макіато, очікувати на свій записник. (Для тих, хто не в курсі – вчора оголосила у фейсбуці: хто привезе мені до лікарні записник – той мені й друг).

- Привіт, – раптом пролунав бадьорий голос, і повнощока чорнява особа чоловічої статі приземлилася за мій столик. – Упізнала?

- Ні, - зізналася я, інстинктивно відсуваючись від незнайомця.

- А, ну, звісно, я ж без шолома, – згадав парубок. – Теодор. – Бачачи, що це ім’я мені ні про що не говорить, уточнив: – Тео Лісапет.

Ага, ну, так. Славнозвісний Тео, який пообіцяв мені записника.

- Отепер упізнаю, – зраділа я. І застигла в чеканні: зараз, зараз побачу обіцяний блокнот. Цікаво, яка там палітурка?

- Давай замовимо щось? – запропонував Тео. Я кивнула, й за кілька хвилин на нашому столі парували ще дві філіжанки макіато.

Я обдивилася Лісапета, наскільки дозволяв столик. Ех, нічого цікавого. Щоки на ширині плечей – ото найголовніша прикмета. Нема про що писати.

- Тільки він у мене вдома, – раптом видав Лісапет. – Поїдемо?

Сказати, що ця пропозиція мене обурила – нічого не сказати.

- Ні, не поїдемо, – здвигнула плечима я. – В мене крапельниця за півтори години, ми не встигнемо.

- Ех, вісім есятники, - надувся Тео. – Нема в вас авантюризму. Вимер іще в дев’яності. – І, крекчучи, підвівся: - Розчарувала ти мене… каралєвна.

- А ти мене й не зачаровував, - скривила я гримасу. – Їхав через усе місто, записник забув, як тобі можна довіряти.

- Мені можна довіряти, – образився Лісапет. – А ти сиди, чекай, коли тобі якийсь лошара щось привезе. Якраз до того часу випишешся.

- А я тобі бажаю знайти дівчину, яка поїде з тобою до тебе на хату по записник.

- Спасибі! – крикнув Лісапет, аж здригнулася барвумен і ледь не пролила на себе гарячущу каву. – Ти мене опустила нижче плінтуса!

- Прямо-таки опустила.

І Тео зник.

Назавжди.


Наступні три дні про нього взагалі не було чути. Він не публікував у фейсбуці ні фото, ні дописів. От же ж вразлива натура. Мабуть, уперше в житті отримав відмову, від того такий депресняк. А ти що ж, думав – у казку потрапив?..

А я, щоб не гаяти часу, написала довжелезну злу історію про невдале побачення зі щокатим принцом і опублікувала її просто на його сторінці, щоб читали всі Лісапетові френди. За півтори хвилини мені надійшло приватне повідомлення від одного з них:

«Тео потрапив під авто. Лікарям не вдалося його врятувати».

Я вийшла з мережі. Руки тремтіли. Заболіло серце. Обережно злізла східцями на перший поверх, аби купити собі корвалол.

Аптеку було зачинено. Зате гостинно кликала до себе кафешка за кілька метрів від корпусу. Я почвалала туди й попросила чай з м’ятою. Столик, за яким чекала на свій записник, виявився зайнятий…

Тео Лісапете, – подумки звернулася я до свого френда, зробивши перший ковток. Я могла поїхати з тобою, але не зробила цього. Не картай мене за гординю. Бо саме вона зберегла мені життя.


Ні. Заждіть. Усе було геть не так. На Лісапетове запитання:

- Поїдемо? – я видихнула:

- Поїдемо.

А що тут такого? Хіба не задовбав мене цей бісів катетер, ці уколи, ці крапельниці. Скільки тієї молодості. Хоч буде що згадати.

І я всілася на раму. Тео натис на педалі. Вітер рвонув нам в обличчя. Лікарняний корпус лишався далеко позаду… В рота мені летів тополевий пух. Я вчепилася в раму всіма кінцівками – Тео, я не з тих вісімдесятників, що вбили в собі дух авантюризму.

- Давай привал зробимо, – гукнув до мене Лісапет, – бо ти якась важка.

- Давай, - згодилася я.

Ми були самі край широченного пшеничного поля, з якого назустріч усім водіям гордо визирало вже дозріле колосся.

- Ти ж навмисне ліфчика не надягла, щоб мене звабити? – потягся до мене Тео, намагаючись увібрати в свої долоні те, що ніяк не вбиралося, бо в мене під час овуляції тендітні яблучка виростають аж до динь.

- Спочатку записник, – нагадала я.

- Та до чого ці всі формальності, – пирхнув Лісапет і поволік мене до ниви. Я спробувала випручатися, але він пхнув мене межи колосся. Тисячі вусів впилися в тіло; боляче вп’явся в мою руку й катетер.

- Мені не можна, – намагалася пояснити я, але Тео не зважав:

- А як ти думала? Надягла шорти, що дупи не закривають, майку без ліфчика – й думаєш, що я, нормальний чоловік, маю терпіти?..

- Припини, в мене запалення! – верещала я, намагаючись ударити Лісапета, але промахувалася. – Я антибіотики вживаю! Внутріш…ньовенно!

- Це ти припини, тут тобі не лікарня, – реготав той. – Ти ж хочеш, я знаю, всі ви хочете, тільки ламаєтесь… хтось більше, хтось менше. А я, до речі, люблю, коли не одразу здаються…

- В мене сифіліс, – хапалася я за останню соломинку, доки спину мені колола солома справжня, в буквальному сенсі.

- Га-га-га, а в мене трипер, – чергова моя спроба вирватися була невдалою, Тео ногою перевернув мене на живіт, просто обличчям у стерню, й одразу ввіпхнув щось тверде туди, де в мене ще не розчинилася свічка з антисептиком. – Кричи, кричи, моя крихітко! Мене пре, коли кричать… – Він рухався так швидко, ніби хто зсередини шліфував мене наждаком, а потім – болгаркою. Як же це боляче, дідько, як боляче! В мене яєчники за цей тиждень розпухли, як сливи, в мене шийка матки вся в дрібних ранках, наче друшляк… Господи, чому я не можу відштовхнути від себе це щокате чудовисько?! Ось, здається, зараз усе вийде… Ну-бо… Давай, ти можеш…

Я вичікувала моменту, коли можна, зібравши всі свої сили, кинутися на Лісапета й задушити його, повідривати все, що відривається й розкидати на полі… Але, тільки-но наставала довгождана вирішальна мить, Тео перевертав мене і, придавивши до землі, продовжував. Сонце шкварило в голову так, що я будь-якої хвилини могла втратити свідомість. Біль і спека впевнено робили свою справу: я відключалася…

- Ну, все, годі з мене, – оголосив Лісапет, підводячись. Я замружила очі, аби його не бачити.

- А записник?! – скрикнула я, перш ніж сили остаточно покинули мене.

- Який записник? Я думав, це жарт такий був, – присвиснув Тео. – Ще подумав – якось тупо ти натякаєш на свій недотрах.

…За кілька хвилин Тео вже не було серед живих. Але я про це ще не знала. Змагаючи дикий біль, я шукала шлях до зупинки, звідки мене кудись мала забрати маршрутка. Шукала – й не знаходила…

Спинилося якесь авто.

- До лікарні підвезете? – спитала я.

Водій обдивився мене з голови до п’ят.

- А гроші маєш? Бо дивлюся на тебе – майка, труси… куди б ти могла їх заховати?

- Маю, – відповіла, пристібаючи ремені безпеки. – Попереджую: мені робили тотальну гістеректомію, тому не треба так дивитися.

- Що-що тобі зробили?

- Гістеректомію. Це коли всі жіночі органи вирізають і внизу зашивають.

Водій різко загальмував. Думав хвилини зо дві, а тоді розреготався:

- Ти що – думала, що я тебе до лісу везти збираюся? Го-го-го, ти себе в дзеркало бачила?.. Я таку й по п’яні не чіпатиму – гидко.  

Хвилин за десять я вже була біля воріт медмістечка. Все-таки добре, Тео, що ми зробили цей привал. Він реально врятував мені життя.


А взагалі-то все було ось так.

Попри нестерпну червневу спеку, Тео таки довіз мене до свого будинку. І записник віддав. І ніякого сексу за це не вимагав. Навіть назад до лікарні відвіз. А вже як вертався додому…

Я ревла так, що піді мною трусилося лікарняне ліжко. Чому такі хороші, чисті люди йдуть із цього світу, а лишається всякий непотріб?! Та й узагалі – коли, ну коли в нашому місті нарешті будуть велодоріжки?..


- Що ти втичеш уже півтори години на цю пику? – обурився Влад і забрав у мене телефон. – Я, взагалі-то, скоро додому маю їхати. А, мало не забув. Ось. – І простяг мені записник – дебелий, пахучий, з коричневою палітуркою, що нагадувала шкіру. Такий, який був у Лісапетовій квартирі…

- Ой, дякую. – Я притисла блокнот до грудей. – Знаєш… коли з моїми френдами трапляється щось серйозне, мені завжди здається, що це я винна. Не можу зрозуміти, чому.

- Бо віртуальні друзі заступили тобі реальність, – виніс вирок мій хлопець. – Давай, видужуй. Ти мені здорова потрібна.

- А нездорова – не потрібна? – підкусила його я, згадавши, як Лісапет ґвалтував мене у пшениці.

- Троль – це не жіноча професія, – відрізав Влад. – І не надумай тут, по лікарні, без ліфчика бігати, інтернів зваблювати.

Я розгорнула записник і цмокнула Влада в щоку.

- Тіснить він мені. Тому хай інтерни набираються терпіння.

Мій хлопець пирхнув собі під носа та подався геть із відділення гінекології. Він, власне, знав, що, крім нього, я нікого не цікавлю. То, певно, прочитав мою новелу про привал посеред поля й тепер під враженнями.


Справжній писаці навіть катетер не вадить сидіти в кафе, сьорбати макіато й нотувати до записника всілякі дурниці. Ось щойно нашкрябала про Тео Лісапета. А наступна буде про… А втім, я ще й сама не знаю…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.08.2017 Поезії / Ліричний вірш
Чому, коли спиш — літаєш, а вранці — об землю пикою?
04.09.2017 Проза / Повість
Файні хлопці скандинавські
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2017 © Зоряний Пил / Мініатюра
Останній поверх
27.10.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (17.)
23.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (16.)
14.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (15.)
13.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (14.)
Оповідання
17.08.2017 © Андрій Осацький
Вій
16.08.2017
Я буду довго гнати лісапет
15.08.2017 © Олег Корнійчук
Коштовна річ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 6 (6+0+0+0+0)
Переглядів: 217  Коментарів: 3
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.08.2017 09:12  Тетяна Ільніцька для © ... 

 Сашо, ну це просто щось неймовірне)))) 

Пам`ятаєш, як питав Франко у Винниченка: «І відкіля ти такий узявся?»... І мені хочеться так само, як нашому класикові, заволати)))))) Пиши!

ПС: Але "Інь" поки для мене на першому місці))))))

 17.08.2017 15:44  Каранда Галина для © ... 
 17.08.2017 07:25  Артюх Леся Вікторівна для © ... 

цікаве опопвідання, прочитала як з`їла) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +92
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +136
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
20.01.2011 © Михайло Трайста
24.11.2017 © Савчук Віталій Володимирович
23.11.2017 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди