Російські діти та хохли з хвостиками
Як виховують нелюбовПолітична Педагогіка
власне оповідання-бувальщина
Як виховують нелюбов
Гарні діти, допитливі, милі, усім цікавляться, все хочуть знати, люблять розповідати, що вони знають, що уміють.
Правда, вони-росіяни. Але вони- діти, як усі діти світу вони люблять батьків, іграшки, люблять гратися і уявляти, як ті цяцьки себе б поводили, якби вони були живими.
Почуло дівча, що хтось розмовляє іншою мовою, і вирішило похвалитися, що воно теж знає іншу мову. Питаю, яку. Каже: хохляцьку. Кажу: та ж такої мови нема. Є російська, українська. Встрягає хлопчина: ні є. Вони усі ще й такі косички носять. Всюди вистружено, а посередині- косичка. Це- хохли. Кажу щераз: нема такої мови. Є українська. Каже дівча: як-то нема? Мені сам тато казав, що є хохли і вони говорять по-хохляцьки. Мене, наче б окропом хтось облив. Кажу: "хохли- це не гарне слово. воно не подобається українцям. Це їх ображає. От ти-росіянка, то й- росіянка. Ніхто тебе іншими словами не ображає. А, сам думаю: "Боже, скільки тих образ наслухався! І- від своїх, і- від чужих. То усі, при совєтах, хотіли, щоб я був росіянином, а, оскільки, я ним не був, то й кар`єра була на 50%. Знайомі українці визначилися, що я- ніхто. А, дехто, із знайомих, спромігся і на - "бидляка", і - на (так смачно, по-російськи) "ублюдка"...
А, тут милі діти. Отак: сказав тато, що є хохли, говорять по-хохляцьки і носять "хохолки", то так воно і є! Ось, де нелюбов! Ось звідки корені ненависті беруться.
Кажу дівчинці: "Я - сам українець. Розмовляю з тобою по-російськи, але ніколи нічого поганого про тебе ніколи не казав..."
Промовчала. Побігла далі гратися.
А, потім, мені згадалося ше дві ситуації. Одна, коли розмовляла по-російськи з підлітком, що теж не був росіянином. Якось, заговорила про нього, махнула ручкою: "та він - не росіянин!" . Так, начебто, це- великий недолік бути "неросіянином".
А, пізніше- розмовляла зі мною про те- про се, та й подивилася мені в очі, примруживши свої оченята: "а, ти- хоч сам-то росіянин?" Кажу: "ні. я розмовляю по-російськи й іншими мовами, але я - не росіянин". Зaмовкла, принишкла, і, недовірливо, майже образливо, пішла собі.
А діти- гарні.
Іван Петришин
власне оповідання-бувальщина
CША, 13.10.2017