Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.11.2017 13:42Оповідання
Фантастика  
00000
Без обмежень
© Олег Корнійчук

Єдино реальна

Олег Корнійчук
Опубліковано 07.11.2017 / 44019

 

Першим влучанням розтрощило прилади та вивело з ладу привід башти, обертатись вона могла лише в один бік. Друге – розірвало гусеницю, потужно струсонувши підвіску. Лишається відправити осколковий навмання і вибиратися з машини, поки не влучили ще раз і не детонував боєкомплект. Прибрати з дороги палаючий «Краз» вже не вийде, і не варто – він чорним димом прикриє від обстрілу. Основна загроза для тих хто напав, це їх броньована машина, але жити їй, знерухомленій посеред дороги, лишилося хвилини півтори. Олексій скомандував екіпажу «на вихід», позаду мають іти два бетеери, прикриють від кулеметників. Валєра-навідник кричить: «Хрін вам!», чи «Хрін там!», в навушники не чути, радейко накрилось, але, знаючи його характер і видно по виразу обличчя, не піде, – він коротким ломом намагається розклинити подавач автомата заряджання. Третє влучання глушить двигун, прицільно кладуть, і всі намагання Юри-механіка розвернути «коробочку» гарматою в напрямку пострілу скінчились нічим. Докричатися до контужених марна справа, Олексій вдарив навідника в плече і жестом показав на люк. Валєра дістав десь з-під ніг роздовбаний і погнутий акаесу, секунду розглядав його, щось собі буркнув і кивнув, мовляв – «готовий».

***

– Більше так не можу! Я більше так не можу! – вигукував Денис, скинувши із себе окуляри віртуальної реальності і вибираючись із сенсорного крісла. – Ще один прохід і я покінчу з собою! Більше на можу бачити, як він помирає. Це якась маячня. Чому тут не спрацьовує. В десятках, сотнях випадків ми підтвердили існування Red-dot, а тут – ніяк.

Присутні мовчали.

– Треба подихати повітрям, – ні на кого не дивлячись, оголосив Денис і рушив на терасу.

– Сергій Андрійович, – напівшепотом звернулась стажерка до Денисового компаньйона, – може ви з ним поговорите? Денис Олексійович сам наполягав на якомога щільнішому графіку – в нас за годину будуть з військової прокуратури, по військовим злочинам працювати. Там характеристики вантажити…

– Знаю, – відгиркнувся Сергій.

– … півгодини, а ніч хочуть зайняти…, – дріботіла слідом стажерка, – … забуваю це скорочення… щось про сильних…

– Сили спеціальних операцій.

Стажерка підняла на нього збільшені окулярами здивовані волошкові очі:

– Я думала, там є слово «стратегічних». Поговоріть з Денисом Олексійовичем, можливо когось посунемо, чи переставимо, якщо потрібно.

Сергій зупинився перед скляними дверима на терасу, він ніяк не міг згадати ім’я стажерки.

– Е-е-е… м-м-м... Маріє, розклад не змінюється. Нехай все лишається, як є. Толя! – гукнув до голомозого бородатого молодика за прозорим монітором, – Чистіть кеш, півгодини перерви і готуйтеся прийняти прокурорів.

– А як же шеф? – Толя відірвався від філіжанки кави.

– Під мою відповідальність. Шефу потрібен вихідний.

Сергій простежив, як стажерка Марія перестрибує щілини між кришками монтажних коробів, щоб не застрягнути тоненькими підборами. Вкотре подивувався жіночій природі – всі стажерки приходили перші тижні на отаких тонких підборах, потім через техніку безпеки змушені були вдягати звичайні робочі екомокаси, ця ж протрималась місяць і жодного разу не потрапила в пастку.

– Якби такі ніжки мала, я би ними чеберяла, – Сергій вийшов на терасу і зачинив за собою двері, – як та Марійка.

– Зараз іду, – Денис вже заспокоївся і всім видом показував, що знову готовий до роботи. – Стажерка зачепила? Розкажу Світлані, отримаєш «по верхню рисочку».

– Боже збав, просто милуюсь молодістю і грацією, – Сергій примирливо підняв руки. – Ти не поспішай, я дав відбій по твоїй довільній реконструкції.

– Що? – одразу закипів Денис.

– А от так! Загнаних коней пристрілюють, а ти нам ще потрібен.

– Чорт! Ти ж добре знаєш, яких зусиль мені вартувало непідтверджені справи проводити по алфавітному списку, а не вихопити батькову справу! Ти знаєш…

– Денис Олексійович! – прикрикнув Сергій. – Охолонь. Я добре все пам’ятаю. І пам’ятаю, що саме ти наполіг на списку, а не на вивченні окремих випадків. Я тоді не знав, чи щось буде з твоєї ідеї. Особливо, коли ті два мудаки з генштабу нав’язували свій командно-штабний симулятор.

– До чого ти це?

– Ти власну зацікавленість використав, як потужний мотиватор. На тривалий час. Але ж не назавжди.

– Так. До чого це?

– Люди, – Сергій непомітно вказав на вікно позаду, – з тобою три роки. І днюють, і ночують. Може, деколи варто відпустити віжки?

Денис дістав пачку цигарок, зазирнув всередину, зім’яв і сховав в кишеню.

– Ідеї не мої, ти ж знаєш. Моя тільки загальна концепція. Відмовитися від штабного стимулятора – твоя ідея. І шукати щось інше.

– Не моя, – похитав головою Сергій. – Це Толік помітив, що штабна програма оперує лише повноцінними бойовими одиницями: взводами, ротами і бригадами, і не зважає на втрати і поранених. В нього дід не повернувся з тої війни, тож він цікавився. А в діда рота була – двадцять вісім чоловік.

– Але ж твоя протеже вивела нас на американське посольство, щоб попросити їх тренажер, де, хто там в них, морські тюлені, чи морські котики тренувалися.

– Ага, протеже, – Сергій скривився в усмішці. – Дівчинка на наших справах таку кар’єру зробила в прокуратурі… До речі, ти ніколи не розповідав про ту розмову в посольстві.

– Сказав, якщо не допоможуть – зроблю програму там, де вони мене не дістануть, але дізнаюсь, що робилося на тій війні.

– А є місце, де вони не можуть дістати?

– Мабуть є. Дали ж обладнання, і гроші, і програму свою.

– Від якої навіть назви не лишилося.

– Менше з тим.

– Це не для котиків був тренажер, – пригадав Сергій.

– Для «зелених беретів», чи «рейнджерів», яка різниця, – Денис махнув рукою. – Ми покликали і гора прийшла до нас.

– І не тільки гора, – посміхнувся Сергій.

***

Одночасно відкинули люки, скотилися з башти і зістрибнули по різні боки машини. По панцирнику вдарили кулеметні черги. Сховатися можна хіба за розстріляною вантажівкою, що стояла позаду. Юра-механік вибрався через люк в башті, бо люк механіка накрило гарматним стволом. Трохи забарився, отримав дві кулі і звалився біля гусениці. Поки відтягували пораненого за вантажівку самі потрапили під вогонь – Валєрі перебило плече, Олексію прилетіло в стегно і пробило гомілку. Треба згадувати курси такмеду і перев’язатися, спочатку себе, потім товаришів. Валєра, єдиний ходячий з трьох, поривається іти по допомогу. Ховає в кишеню ребристу ефку, посміхається і зникає за вантажівкою. За кілька хвилин, здається, чути вибух гранати.

***

Коли Денис дістався дому, виявилось, що саме розпал робочого дня і його зустріла тиха і порожня оселя. Цілодобова робота геть вибила його з ритму життя власної сім’ї. Денис зателефонував дружині:

– Катрусь, я заберу малих після школи.

– Диво-дивне. Невже у вас вимкнули світло? – жартома зловтішалась дружина. – Пам’ятаєш, що не всі п’ятеро наших дітей ходять до школи?

– Які п’ятеро? Я пам’ятаю двох, – підіграв Денис.

– Тебе так часто не буває, що хто-знає.

– Аби татком називали, решта неважливо.

– Ох, жартівник.

Отримавши інструкції від дружини Денис залишив неприродно тиху домівку.

Сувора вихователька не стала перепоною, коли маленька Ольга дізналась, що її посеред тихої години з дитячого садочка забирає тато.

– Таточко-таточко, ти сьогодні вже всю роботку поробив? І ми можемо іти куди хочемо, і робити що хочемо? – щебетало дитя, обплітаючи батькову шию рученятами.

Борис чекав на шкільному подвір’ї з усією серйозністю, на яку здатен третьокласник.

– У мене ще тренування, не забудь.

– Не забуду, – посміхнувся Денис.

Вони не пропустили жодного атракціону, їли найсмачніше в світі морозиво, бігали навипередки, тримаючи в руках кольорові повітряні кульки, фехтували на світлових мечах і лазили по мотузяних лабіринтах. Борис забув про тренування, а Денис майже забув про все, що було вранці – увесь світ був десь там, далеко-далеко, а в них був теплий сонячний день і парк, дерева в якому позолотила рання осінь.

***

Артилерія відпрацювала коротко і з ювелірною точністю. Жоден снаряд не впав на дорогу – боялися зачепити своїх. І як тільки примудрилися, ніяких безпілотників не було видно. Підмога сповістила про своє прибуття гуркотом двигунів і стукотом двох автоматичних гармат бетеерів. Потім, гавкотом коротких черг доєдналися пекаеми і дзвінко заляскали карабіни.

Олексій ще пам’ятав, як їх, поранених, вантажили в затишне нутро бронемашини, потім втратив свідомість – свої прийшли. Прийшли і забрали, як і належить. Бо належить забрати всіх своїх. Поранених і тих, кого не повернеш. Якщо не можна повернути, то треба дізнатися, що сталося з загиблим, що сталося з тілом. Знайти всіх. Повернути всіх. Повернутися додому. Дуже хочеться повернутися додому. І живим, і мертвим. Живих повернути живим, мертвих віддати мертвим.

«Живих повернути живим – це вірно, це правильно», – марив Олексій, плутаючи і змішуючи докупи гасла, цитати і почуті колись примовки. Він марив в автомобілях швидкої і в гвинтокрилі санавіації. Марив з відкритими очима всю дорогу до військового шпиталю в Дніпрі – блукав темними коридорами власної пам’яті, збирав рештки тіл побратимів, щоб повернути їх додому. І тут же, усвідомлюючи, що знаходиться в мареннях, проклинав себе за сльози і клятий петеесер, що так невчасно накрив його, а в нього так багато роботи.

Важко видирався з персонального пекла, з пастки змурованої власним розумом, з сірої території між двох світів. Хотів потрапити, дійти, добрести, доповзти – до неї. До тієї, хто розуміє без слів, і руки чиї знімали будь-який біль. І вона була поруч, варто було лише відкрити очі.

Далі були лікарняні палати і коридори, ліфти, усміхнені медсестри і операційні. Молоді серйозні хірурги кроїли його тіло, а присутність Марини лікувала душу. Вона зараз його світ. Та його частина де немає болю і є заради чого жити. Вижити і жити.

Коли вже дозволили сідати, Марина привела малого Дениса. Син не міг зрозуміти чому татко не встає і чому такий мовчазний.

– А чому ти не ходиш?

– Лікарі не дозволяють.

– А коли дозволять?

– Тоді піду, звичайно.

– А куди?

– Додому, з вами.

– Ніжками?

– Ними.

– Можна поїздом.

– Можна поїздом.

– А на війну більше не підеш?

– Мабуть ні. Мене лікарі можуть не пустити.

– Це добре, – посміхнувся малий Денис. – Поїдемо нарешті на риболовлю.

– І на риболовлю, і по гриби. Всюди поїдемо.

В палату з телекамерами і мікрофонами, заливши приміщення яскравим світлом, втиснулась знімальна група якогось телеканалу, з тих що пасуться в госпіталях і клепають сюжети про «героїчних героїв».

– Що вам хочеться найбільше після повернення з війни? – заторохтіла молода журналістка, тицьнувши в лице Олексію поролоновий кругляк мікрофону.

– Щоб усіх повернули додому, – відчеканив той.

– Щоб усіх солдат з передової повернули в казарми? – торохтіла чудасія з вибіленим волоссям.

– Щоб усіх, хто виконав обов’язок, повернули додому, – викрешував кожне слово Олексій.

– Кого саме ви маєте на ува…?

Марина вхопила молоду нахабу за плечі і без вагань відправила в коридор. Оператор вимкнув світло і, вибачившись, вийшов з палати. Стало тихо. Малий Денис не міг зрозуміти чому в татка тремтять руки, а мама тихцем витирає сльози.

Ішли тижні і місяці. Шпитальні коридори і білокахлеві операційні змінилися на пофарбовані в теплі кольори коридори центру реабілітації і тренажерні зали з величезними дзеркалами на стінах. Між заняттями в залах і процедурами – обов’язкові, як сніданок, прогулянки в парку.

Ще один день з нею, ще одна мить.

Ще один день з сином. Бачити, як він дорослішає, бачити, як росте. Скоро йому в школу, але цікавить хлопця інше – розпитує про війну, про батькових товаришів, які не повернулися.

Юра-механік розшукав таки дивом вцілілого Валєру і зібрав їх докупи.

– Я казав тобі: він вибрався! От, маєш свого навідника!

Валєра зі смішками й жартами розповідав, як кілька діб вибирався з пастки, в яку потрапила розстріляна колона, як його перекидали по шпиталям і закордонними клінікам, як нарощували кістки в перебитій руці, як повернувся на війну і знову загримів на лікарняне ліжко. Здавалося, веселе й безтурботне життя в колишнього навідника, тільки очі його не сміялися.

Цивільне життя диктувало свій ритм і свої правила: школа, робота, дім, риболовля по вихідним.

Ще один день, ще одна мить – з нею, з його Мариною.

Світ для Олексія народився заново, коли дружина повідомила, що в них буде донечка, і лише серце защеміло по-старечому.

Якогось дива Олексія записали в експериментальну програму з психологічної реабілітації учасників бойових дій. Потрібно раз на тиждень зустрічатися з психотерапевтом і розмовляти з ним про власне життя.

Малий Денис уже зовсім не малий. Він закінчив гімназію і вступив до київської політехніки. Дивиться на батька так, наче знає щось дуже важливе, але не може розповісти.

Софійка, яка до п’ятого класу мріяла стати моделлю, твердо заявила, що хоче стати лікарем, щоб лікувати поранених солдат.

– Доню, війна закінчилась, – переконувала Марина.

– Але ж поранені лишилися.

Нічого заперечити дитині. Кожен перший і останній дзвоник школярі відпускали в небо жовті і сині повітряні кульки, як пам’ять про загиблих. Олексій щоразу відвертався, не міг бачити, як маленькі кольорові цятки зникали у височині.

– Про що ви думаєте, – постійно запитував в Олексія психотерапевт.

– Про смерть, – відповів одного разу.

– Взагалі, чи про чиюсь конкретну?

– Мені до рук потрапила книжка. Про зірки, створення Всесвіту, про космос. От думаю, скільки зірок мало померти, щоб утворилась Земля і життя на ній. Виходить, смерть у Всесвіті є такою ж рушійною силою, як гравітація і інші сили. І така ж реальна. Принаймі, для живих істот. Для людей.

– На жаль, я не вивчав так глибоко тему.

– Я досі теж не вивчав. Якщо зірки померли, щоб утворилось життя, для чого померли мої товариші?

– Заради життя?

– Вважаєте? Теж заради життя?

– Я не знаю, – співрозмовник вкрай збентежений таким поворотом.

Денис закінчив інститут і легко знайшов роботу. Вільний час пропадав з товаришами, казав, що будують суперкомп’ютер.

– Ми можемо занести в пам’ять машини всі дані і дізнатися, що робилося на полі бою. Роздивитися в деталях кожен вогневий контакт, коли загинули бійці, – обережно похвалився батькові.

– Так от і все? А порахує програма скільки пролежали на складах поіржавіла зброя і набої. Коли снаряди можуть спрацьовувати через один і зброя вдвічі старша від мене теперішнього, – Олексій спробував остудити молодий запал. – Знаєш скільки уламків розлітається після спрацювання осколкового? А скільки взагалі літає над землею заліза під час арт-обстрілу? А порахує напрямок вітру та кривизну й обертання Землі під час пострілу «градів»?

– Ми все порахуємо, – посміхнувся Денис, – тільки треба знати, що рахувати.

Ще один день, ще одна мить з ними.

Денис полишив роботу, заснував свою компанію і з головою занурився у створення свого «мегамонстра». Софія, зваблена братовими ідеями, замість медичного вступила на «прикладний системний аналіз» і ще студенткою долучилась до розробки моделі математичного аналізу, якої вимагав супермозок братового комп’ютера. Батьки лише тішилися, що діти знайшли себе в цьому житті.

Ще один день, ще одна мить.

– Уявляєте, відкрили аномалію, – Денис збуджений своїм відкриттям. – Кожна людина – раб свого характеру і своїх звичок. Але настає момент, коли вона діє всупереч самому собі, всупереч досвіду, внутрішньому голосу, навіть всупереч інстинкту самозбереження та, – Денис робить паузу, – при цьому виживає. Це не вкладається ні в які моделі поведінки, ні в які статистичні похибки. От просто перестає робити людина те, що робила все життя, і гадай, що хочеш.

– І що ви з цим збираєтесь робити? – Олексій радий першим успіхам Денисового дітища.

– Як що? Працювати далі. Очікуємо перший випуск спеціалістів-профайлерів для обробки особистих даних учасників бойових дій. Потім будемо писати програму по кожному окремо, щоб не пропустити red-dot.

– Що не пропустити?

– Аномалію назвали – red-dot. Коли зробили три-де модель де вказані просторові і часові… ну, простіше, моменти перетину ліній долі, помітили, що деякі лінії відхиляють від попередньо наміченого напрямку досить несподівано і на моделі світяться просто таки червоними точками. Ну, тому так і назвали.

– Не креативили, зрозуміло. А як пояснили?

– Поки що ніяк. Ні послідовний аналіз, ні теорія ігор, в старому вигляді, не допомагають. Хоча, те що ми робимо і є, власне, теорія ігор, але кожен день стільки нових даних, що голова іде обертом. Навіть не знаємо, куди це нас приведе.

Олексій погладив своє обличчя, немов перевіряв, чи не пора поголитися, і скрушно зітхнув.

– Добре, що тебе Юра не чує, не дожив. А Валєра так точно натовк би пику, і тобі, і мені. І я б йому не заважав, хоч ти і мій син. Ви не сірники перекладаєте, і не шахові фігури переставляєте. Це люди. Люди, які не думали в яку гру вони грають – з нульовою чи ненульовою сумою. Не було жодних ігор. Було життя – позаду, і смерть – попереду. Ось і вся реальність. Для когось – як кара, для когось – як нагорода, для когось – як визнання. Як би тобі не щастило в житті, там наставали моменти, коли всі оті ред-доти не могли допомогти. Просто такий момент настає – час пацюків. Чи то боги війни збирають свій врожай, чи ще щось. Тоді гинуть найкращі, гинуть найхоробріші…

– Та я ж… Тату, та я ж… – голос Дениса на мить затремтів. – Ти сам казав – повернути всіх додому. Ми заради цього звернули гори, і ще звернемо. Ми знайдемо всіх, обов’язково знайдемо. Але ми тепер знаємо стільки, що…Ти не уявляєш, що ви зробили. Вас вивчають військові академії всього світу…

– Тільки хлопців це не поверне, – зітхає Олексій.

Ще один день.

***

Новенький трамвай зроблений під старовину, імітуючи стукіт коліс, жваво пролітав запруджені гібридними авто вулиці. Маленька Ольга по дорозі почала клювати носом, але, побачивши бабусю Марину, вмить ожила і заявила, що хоче ліпити вареники з картоплею і потягнула із собою на кухню Бориса.

– Сметани немає, прогуляйся в магазин, – попросили Дениса матір.

– До батька ще зайду.

– Зайди, зайди. Давно ти не був.

Осінь дивно встромлювала свого пензля між зелених листків, лишаючи поодинокі жовті плями всередині крон дерев, чиї верхівки сколихував лінькуватий вітер. Сонце, все ще по літньому високе, вже не пекло, а просто приємно гріло, даючи дивитись на себе без темних окулярів.

Ще одна мить.

– Привіт, сину. Що нового, як твої дзоти?

– Привіт. Не дзоти, а доти. Світяться помалу. Хотів похвалитися і тебе похвалити.

– Ото так. А мене за що?

– Довели існування другої аномалії, про яку ти розповідав. Пам’ятаєш? Час пацюків.

– А, так, згадав. Пацючий час. Ні, пацючий день, пацючий час – так здається.

– Це звідки?

– Вже не пам’ятаю. Слова врізались в пам’ять.

В пацючий день, в пацючий час

Пацючі душі йдуть по нас.

Пекельні хвилі накривають

До болю рідні береги.

Отруйний вітер нам доносить

Стогін пробитої сурми.

– А далі?

– Далі там банальщина.

Сіру зграю зупинить лиш смерть, 

Приєднай мій Товариш багнет.

Наказали боги: "Зі зла добро сотвори!"

Вічно жити не будемо ми.

– Нічого собі. Це все?

– Більше не пам’ятаю. То що з аномалією?

– Вона є. З новими даними перерахували вже перевірені події і виявили появу цілих масивів ред-дот, але… але які не призводять до… лінії все одно обриваються. Довго не думали як назвати, лишили твій евфемізм.

– Але ж знаходите хлопців?

– Знаходимо. Досі знаходимо. І пацюків знаходимо.

– Поверніть хлопців додому.

– Обов’язково, тату.

– І мене поверніть.

***

Крові з лівої ноги натекло чимало – не тримає ремінь. Праву перетягнув турнікетом, другий порвався. Знав би, що це не волонтерські, а закуплені – узяв би п’ять. Підмога не прийшла. Юра з Валєрою, посічені уламками броні, так і не змогли вибратись з підбитої машини. Доведеться тут одному помирати.

Скільки часу був у відключці незрозуміло, годинник розбитий, телефон лишився в розбитій «коробочці». Але таке дивне примарилось. Кажуть перед смертю бачиш прожите життя, а він побачив непрожите. А все здавалося таким реальним. Так хочеться додому, до неї, до тієї, хто розуміє без слів. Але чужі підбори, човгаючи по асфальту, відраховують останні секунди… І своє минуле життя стає таким же примарним, як непрожите, що наснилося. І єдино реальним тепер є лише те, що десь там далеко, комусь іншому гарантує життя – п’ята сила, що керує Всесвітом.

Олексій підняв голову – сіре закіптюжене небо від нього затулили фігури в чужому пікселі.

Олексій намацав крізь тканину сегментовану поверхню двох ефок в кишенях.

– Пацючий день, пацючий час, – простягнув вперед руки, відпускаючи на волю два ребристих лимони. – Пацючі душі йдуть по нас…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
01.11.2017 Проза / Оповідання
Малюки
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
24.11.2017 © роман-мтт / Мініатюра
100 грам (чого саме - вирішуйте самі)
24.11.2017 © Савчук Віталій Володимирович / Мініатюра
Скоринка
23.11.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (20.)
23.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Цивілізація і ми
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Про Новий рік
Оповідання Фантастика
18.11.2017 © Меньшов Олександр
ПРИНЦИП ТРИГЕРА (1)
07.11.2017
Єдино реальна
31.08.2017 © Арсеній Троян
Самотність юрського періоду
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 68  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.11.2017 17:34  © ... для Каранда Галина 

Дякую!!! )) 

 08.11.2017 16:16  Каранда Галина для © ... 

файний текст 

 08.11.2017 15:04  © ... для Каранда Галина 

Так. Писалося виключно для оповідання. 

 08.11.2017 13:07  Каранда Галина для © ... 

дуже сподобалося.

слова пісні - Ваші?


пацючий час... дійсно.

Хто його знає, як ця клята гра насправді влаштована, скільки в ній ввідних даних і скільки у нас ступенів вільності...

 07.11.2017 15:32  Каранда Галина для © ... 

повернуся і почитаю) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +92
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +136
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
27.03.2012 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
16.10.2012 © Істерична Бруталка
01.04.2012 © Каранда Галина
23.11.2017 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди